Ще один захисник турецької фортецi в Кам’янцi-Подiльському.
Телебачення, звичайно, не найоптимальніше місце роботи для розумної людини, але вона цілком може прикрасити телеканал і дозвілля телеглядачів, якщо їй туди вдасться потрапити. Олексій Зотіков — етнограф, історик із чималим телевізійним стажем: Ukrainia в «Телеманії» на «1+1», «Дай п'ять» на телеканалі «ТЕТ», «Таємний світ» на Новому, цикл фільмів для проекту Національної кінематеки «Невідома Україна», між цими проривами в телеефір він коли по півроку, коли по півтора живе життям буквоїда в архівах і бібліотеках. А потім прагне візуалізувати і вербалізувати історію, до якої в буквах мало хто прагне долучитися. Зотіков — фабульщик, він змішує історію, географію, літературу, етнографію, а в центрі всього все одно ставить людину — і знамениту, і звичайну, яка знає усіх духів того місця, де живе. Новий проект Олексія, що нещодавно дебютував на телеканалі «Інтер», називається «Дорога додому» — це чотирнадцять 26-хвилинних фільмів про історичні регіони України: Полісся, Галичину, Буковину, Крим, Закарпаття тощо, — показаних із коліс, у форматі роуд-муві. Зотіков стверджує, що Україна — це окрема планета, і за аналогією з довжиною екватора Землі пообіцяв намотати 40 000 кілометрів по Україні, і розповісти нам усім про нашу країну. Важливо те, що це не чергова «туристична» програма — це авторський проект, культурологічний, історико-пізнавальний, публіцистичний, в якому автор і ведучий посилає абсолютно прозорий месідж: пізнання своєї країни є найбільш доступним шляхом самопізнання.
Без зайвого пафосу можна сказати, що «Інтеру» з Олексієм Львовичем пощастило. І нам, простим, нормальним глядачам, теж. Нехай вас не лякають гучні слова — історія і етнографія, тому що про львівську площу Ринок у програмі розповідає Роман Віктюк, про свої батьківщини охоче говорять Ніна Матвієнко, Клара Новикова, Кирило Лавров, Євген Станкович, Василь Герасим'юк, Іван Малкович та інші. Кілька програм знято камерою блискучого і титулованого українського оператора Сергія Михальчука, а режисером одного фільму був Олесь Санін. Зотіков розповідає про мольфарів і привидів князів Острозьких, про жінок, що стали святими, змінивши стать, і козацьких полковників, які на три тижні на рік перетворюються на вовків. Він одягає в кадрі лицарські лати і спускається в соляні шахти. За кадром цього проекту, правда, залишається так само багато цікавого, як і в кадрі. Як знімальна група застрягла в болоті, як оператор впустив мобільний телефон у 10-метрову ущелину в Карпатах, як ведучого вкусила єдина бджола, що жила в справжньому борті, як вони більше десятка дублів знімали стенд-ап біля замка Любарта в Луцьку.
Цей матеріал — не рекламний, просто шкода, якщо «Дорогу додому» пропустять ті, кому вона адресована...
— Років три тому ми збиралися обмежитися Києвом, хотіли робити проект «Київ-Трофі». Йдеться не про екстрім, а про нове відкриття країни, в якій ти живеш. Ми хотіли столицю відкрити всій країні і проїхати 40 000 кілометрів по Києву — відкривати кожен двір, кожну вулицю, кожну сім'ю. Це, звичайно, була б страшна накрутка, місто вивернули б навиворіт. Я з цим проектом прийшов на «Інтер» і за колишнього керівництва був благополучно виставлений на вулицю. А рік тому знайшов «ТНК-Україна» методом співставлення інтересів корпорації з форматом мого проекту.
— Тобто на канал ти прийшов уже зі спонсором?
— Я зовсім не був упевнений, на якому каналі це вийде. Я думав, що не треба хапати зірок із неба, що канал другого ешелону — це саме те, що треба. Тим більше, що канали другого ешелону у нас так само вже нормально дивляться. Але корпорації потрібно було все, або нічого, і їх, у принципі, можна зрозуміти. І тому виник «Інтер», який досі тримає пальму першості за рейтингами. Керівництво каналу сказало, що 8 хвилин — це формат, який я їм запропонував, не їхній, а їхній — 26 хвилин, тут є певні правила.
— Тепер сволочне запитання, яке не сподобається спонсору, але я не можу його не поставити. Пафоси й ідеологія твого проекту — суперактуальні і з усіх боків позитивні. Чому ж не знайшлося української бізнес-структури, яка б захотіла відкривати «Дорогу додому», чому дорогу до свого дому нам знову оплачують «варяги»?
— По-перше, дозвольте, Валентино, вас дещо спростувати. Справа в тім, що в цьому році навпаки спостерігається бум проектів такого спрямування на телебаченні: не було жодного і раптом три. Я можу зі спокійною душею, оскільки я з великою повагою ставлюся до колег, сказати, що існує проект Василя Ілащука «Дорогами України», який, до речі, спонсорується Цибухом і Кирпою. Вони роблять свого роду візитні картки регіону, Серьожа Проскурня пише сценарії. Я дуже поважаю Сергія, він і мені допомагає, консультує, зокрема він допомагав у зустрічах із VIPами, які живуть у Москві, — Віктюком, Кирилом Лавровим, так що честь йому і слава, і чудово, що він скрізь встигає. І другий проект — історична редакція самого «Інтеру», де Ігор Чижов зробив «Українські мандри», вийшло 11 програм, але він займався переважно фольклором і майстрами. Мені доводиться займатися всім, тому що хочеться, не зважаючи на цей дикий темп, за 26 хвилин представити історичний регіон. Чижов, до речі, як і я, став жертвою нічного ефіру. Нас поглинає безодня. «И пучина поглотила ея», як у «Формулі кохання» було сказано. «Вобщем, все умерли». Ми всі опиняємося по той бік півночі.
Є тенденція до виникнення і зміцнення цього формату, але він існує поки в режимі імпульсного фінансування, циклового. Мабуть, це зв'язано з певним «я» країни, ймовірно, з певним нашим комплексом неповноцінності, наслідком якого є недофінансування. Ось тільки зараз, на тринадцятому році незалежності, почали звикати до того, що ми є окремою планетою. І я можу зі спокійною душею сказати, що хоча проект є корпоративним, він не комерційний і не політичний, це дозволяє мені дихати вільно.
Але ситуація повинна, звичайно, мінятися, на рівні шкіл, на рівні вузів. Ми розуміємо, що таке шкільна програма, університетська і ставлення до неї. Я, чесно кажучи, в школі практично не прочитав ні російської, ні української класики, може хіба окремі речі — із російської Маяковського, із української — Нечуя-Левицького. Я не читав тільки тому, що це була програма, а в мені завжди жив дух протиріччя. Повинні бути якісь постійні заходи, які б призвичаювали громадян цієї країни до її спадку і безперервно розширювали і поглиблювали той набір паролів, на які відгукується індивідуальна свідомість. Київ — це Софія, Лавра, Поділ, обов'язкова програма. Хто сидить на цих точках, той є духовним і матеріальним монополістом у сфері культури. Там процвітає гігантська комерційна сфера. Але ж у Києві є, приміром, зовсім нерозкрита зона між Кирилівським монастирем і Подолом — Іорданський жіночий монастир. Є Лиса гора, як не дивно. Я не кажу, що вона має стати центром сатанізму чи чогось подібного, але фестивалі народної творчості можуть проводитися на Лисій горі, вона для цього придатна.
— А «петушиные слова» ти знаєш, щоб на Лисій горі проводити такі фестивалі?
— На те слово і «петушиное», щоб бути, як голка, вколотим у потрібному місці в потрібний час. Його ніяк не можна викрикнути передчасно. Є цілком містичні речі, яких треба дотримуватися. Як народ будував хату і по-особливому ставився до закладин, до стосунків із майстрами, до монет, які кладуться на поріг, до півня, якого треба зарубати на порозі. Або є якісь речі, які не можна казати через вікно чи через поріг. Або, коли ти кладеш сволок, обов'язково треба так почастувати майстрів, щоб вони заклали сволок і кутки не на твоє життя і життя твоєї сім'ї (будівельники завжди були страшенними чаклунами в Україні), а на півня, на собаку чи кота. Щоб, по суті, жертва забрала з собою всю негативну енергію, яка обмежується простором твоєї майбутньої хати.
Те ж саме і будь-який проект. Я — професійний прожектер, є така професія, і з цим уже треба змиритися. Були часи, коли вона була однією із найповажніших, це були часи Ренесансу і бароко, коли прожектер міг бути з'їдений мурашками чи індіанцями в джунглях, а міг стати і віце-королем обох Америк, як це було з Колумбом.
— Твоє містичне ставлення до життя, здається, знайшло вихід у цьому проекті.
— Я б сказав спокійніше. Не містичне, на жаль, я агностик, я вірю в непізнанність світу, саме тому світ для мене — таємниця, і людина — таємниця, конкретна країна — загадка, місцевість — загадка, і для мене важливо інтуїтивно встановити взаємостосунки з духом даного місця і конкретною людиною, яка і сама себе не знає. Людина ж — неймовірно багатоканальна і багаторівнева структура, ми настроюємося на якийсь поверх, а людина сама там у себе зроду не бувала, і ми відкриваємо людині ось цей її поверх. Те ж саме і з місцем. Настроюємося, вступаємо в резонанс, римляни це називали «демон локи» — демон місця, дух, який його опікає, покриває. Є покрови, є захисні структури, взаємодіючи з якими, ми продовжуємо своє життя, зберігаємо здоров'я.
Такий проект нібито формулює, показує стан нашого спільного покрову. Це і люди з інтернатівською свідомістю, яких чималенько у східних регіонах, і той же Іван Малкович, який уважно відслідковує свою генеалогію від ХV століття. Я побував там у Нижньому Березові й очманів — Малковичі знають себе із 1484 року, а насправді походження там тягнеться далі, починаючи із боярів балканського походження, які через Київ прийшли і були посаджені в Покутті. Він знає, що поруч шістсот років був хутор Сімчичів. Сімчич — прекрасний актор, який зіграв у Осики. Якісь інші — ичі. Оці-от бояри знали один одного. Є унікальні села в Україні, які й досі діляться на «шляхетську» частину і, умовно кажучи, «хлопську». Реально всі в селі знають, що ці сім'ї походять від хрестоносців ХІІІ століття. Наприклад, Самбірський район, село Кульчиці. Існує світове земляцтво нащадків тих, хто походить із цього села. Кульчицькі, Бачинські — найвідоміші шляхетські прізвища в Україні, вони всі з цього села походять. Хто такий гетьман Сагайдачний? Його справжнє прізвище Кульчицький. Кульчицький — це козак, який подарував Австро-Угорщині каву — відома історія. Професор, шеф мого діда, — Кульчицький. У мене є старший двоюрідний брат, з яким ми, на жаль, не спілкуємося більше 10 років через якісь абсолютно дурнуваті упередження. Його прізвище Бачинський. Коли я побачив портрет іншого Бачинського, 1782 року, який висить у львівській картинній галереї, — це був ледве не мого брата фотопортрет, я отетерів.
Є потужні генетичні й духовні лінії, які не перериваються не те що віками — тисячоліттями. І є дивовижні місця, де не відбувається розмивання спадковості. Ось на Січі, в області Війська Запорозького, це розмивання відбувалося завжди, ми дивимося на Івана Сірка і бачимо в ньому кримського татарина, його мати була татаркою. Величезну роль у формуванні антропологічного типу українця — наддніпрянця, як ми звикли, зіграли татарки-полонянки, яких приводили козаки із набігів. Є «сквозні» місця, де нічого не затримується, і це видно, а є якісь осередочки, навіть у середині цих «протягів», як, наприклад, Петриківка.
І є люди, які отримують кайф від гри, люди граючі, ми повертаємося з тобою до «гри в бісер». Люди, що отримують задоволення від гри цінностями, від передачі, від відкритого спілкування у колі тих, через кого ця енергія не йде в землю, які не є людьми-протягами, людьми-кватирками, але людьми-передавачами. Які можуть підключитися до цієї системи, працюють в резонансі й розуміють, хоча б інтуїтивно, навіщо це їм потрібно. Які вміють, умовно кажучи, переробляти сонячну енергію людського спілкування в хлорофіл власного росту та віддавати цей хлорофіл навколишньому середовищу. Решта в тій чи іншій мірі цієї здатності або не мають, або втратили, або розчавлені середовищем. Чомусь сонячне світло у них перетворюється на лайно.
— Які ти можеш назвати позитивні місця в Україні і найтемніші з того, що ти вже проїхав?
— Перевередів — це абсолютно конкретно темне місце, це Рівненська область біля Берестечка. Вважається, що церкви ставилися лише у духовних місцях, у красивих. У красивих — можливо, але церкви, в першу чергу, ставилися в місцях енергетично важких, брудних, щоб їх облагородити, каналізувати цю енергію, подавити. Район Перевередова — це жахливе місце, там недарма розбили козаків, там недарма купа людей потонули в болотах. Жахлива геопатогенна зона. Так от, на цьому місці стоїть обеліск, братська могила і храм. І все одно там кожний тиждень б'ються машини. Ну поворот поганий, але він не такий вже крутий, і покриття час від часу кладуть, це все недарма. Людина, яка там відкриє автосервіс, швидко озолотиться.
Є зони високоенергетичні по модулю, а знак задається людьми. Коли починають вздовж дороги робити розріз у 60 кілометрів довжиною, коли на глибині кілометра вже йдуть червоні димні шари, коли землю, вибач, брудно трахають, то вона й повертає все в тому ж дусі. У нас, в Україні, є рай і є пекло, у буквальному сенсі цього слова — є місця, названі раями і названі пеклами або адами. Є півострів Ад на карті — це Перекоп, район Армянська. Півострів вдається у Сиваш, саме з нього була здійснена в першу декаду листопада 1920 року вдала атака на укріплення Врангеля Червоною Армією. На півострові стоїть завод анілінових фарб. Мало того, що це унікальний степ, який сам по собі кольоровий, його ще паскудять кілька десятків років цим аніліновим заводом, і він зелений, червоний, жовтий — краса неймовірна, але це краса пекла. Два загородні княжі замки на лівому березі Дніпра називалися раями, один із них — на Трухановому острові.
А в дельті Дунаю був величезний острів, як Атлантида. Зараз він розсипався на більше ніж тисячу островів, є й великі, як острів Кубанський, є там півострів Тайвань і крихітні Курильські острови. І цей архіпелаг схожий на маленьку низку планет, описану Сент-Екзюпері в «Маленькому принці». На одному острові живе з бабою почесний прикордонник, який 60 років займається тим, що ловить порушників кордону. У нього всі груди в значках, три зуби, він справжній самурай прикордонної справи. А на сусідньому острові живе другий дід, який солить сомів, називає гебістом, стукачем цього почесного прикордонника, в гробу бачив будь-яку державу, він сам по собі, він самодостатній. Тільки коли Дунай засмітять так, що вже риба вся спливе, ось тоді помре середовище, в якому живе цей дід.
— Те, що ти розповідаєш, про історію, географію, звичаї, людей, воно об'ємне, цікаве, загадкове, але та реальність, яка існує в телевізорі, в рекламі, в журналах, нав'язана через низку маніпулятивних технологій, вона настільки пласка, що й життя видається таким технологічним, нудним, сірим і нецікавим.
— У прямому моделюванні такої реальності, у направленому маніпулюванні свідомістю і є найбільша проблема. Я нічого не проповідую, я не менеджер Господа Бога, забудьте те, про що я говорив, але вранці вийдіть і поцікавтеся хоча б, у якому році побудований карниз, який може впасти цього ранку вам на голову.
«Дорога додому» виходить двічі на місяць по середах у 00.15 на каналі «Інтер». Третій фільм — «Карпати» — можна побачити 10 грудня.
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
