«Працював більше, ніж жив...»

      «Про Грінченка казали, що він більше працював, ніж жив, — розповідає Валентина Сушко, заввідділом Харківського історичного музею (де нині експонується виставка, присвячена цьому видатному слобожанцю). — За 47 років він устиг стати і одним з найвидатніших українських літераторів ХІХ століття, педагогом і видавцем. В усьому Грінченку допомагала дружина Марія Миколаївна. Над чотиритомним «Словарем української мови», званим тепер «словником Грінченка», вони працювали удвох, по 10-11 годин на добу зводячи попередні записи в єдине зібрання лексичного фонду». Борис Грінченко був найпослідовнішим і найбільш замовчуваним за радянського часу освітянином. Він створив відомі, нині хрестоматійні, твори для дітей — «Дзвоник», «Олеся», «Кавуни». Написав низку статей про освіту: «Яка тепер народна школа на Україні», «Народні вчителі і українська школа». Упорядкував підручники — читанку «Рідне слово» та «Українську граматику до науки читання й писання», про яку розповідав: «Я сам написав усю граматику друкованими літерами та й учив по ній читання й писання свою дитину і чужих дітей, щоб рідною мовою озивалася до їх наука». Спеціально для цієї книжки написав невеликі оповідання, спрямовані на виховання чуйності, чесності, поцінування праці та навчання. Утім уперше підручник вийшов друком тільки у 1907 році після офіційного визнання царським урядом «малоросійського нарєчія».

      Окрім іншого, Грінченко очолював Всеукраїнську учительську спілку. З 1902 року мешкав у Києві, редагував першу українську щоденну газету «Громадська думка» (згодом «Рада»), а з 1906 року — журнал «Нова громада». Керував київським товариством «Просвіта». Доносив до українського люду в рідній мові твори світової літератури, зокрема Джорджа Байрона, Шіллера, Віктора Гюго, Генріка Ібсена, Моріса Метерлінка. Досі неперевершеним вважається його переклад «Лісового царя» Йоганна-Вольфганга Гете. Організував перше в Україні народне видавництво (щоправда, в одній особі — самого Бориса Дмитровича) і видрукував близько 50 просвітницьких книжок.

      «У сім'ї у Грінченків ніколи не говорили по-вкраїнському», — писав він в автобіографії. І мати (росіянка Поліксенія Літарьова), і батько (дворянин, відставний штабс-капітан Дмитро Грінченко) пильно стежили, аби їхні діти виховувалися «по-панськи». Борис був, вочевидь, винятком у родині. Українську вивчив від селян і, прочитавши у 13 років Шевченкового «Кобзаря», став, як згодом зазначав, «тим, чим... єсть». З п'ятого класу Харківської реальної гімназії юнака виключили за зв'язок з гуртком революційних народників, конкретніше — за читання «підозрілої» літератури. Відбувши півтора місяця в тюрмі, 15-річний Грінченко набув пожиттєві сухоти і позбавлення права на навчання у вузі. Працював чиновником, навчався самотужки і 1881 року при Харківському учбовому окрузі склав іспит на звання народного вчителя, переосмисливши свої революційні погляди.

      Понад 10 років учителював у різних селах Харківщини, Катеринославщини та Луганщини (зокрема, у приватній школі Христини Алчевської у селі Олексіївка поблизу Алчевська). Спілкуючись з батьками своїх вихованців, зробив висновки, що неосвічений та несвідомий люд не зможе скористатися наслідками революції, навіть коли вона й станеться. Тому вирішив спрямувати свої зусилля на те, щоб «нести світло у темні хати» — пробуджувати в людях бажання соціальних і побутових змін, готувати їх до сприйняття широкого світу поза межами їхніх домівок, до усвідомлення цілісності і єдності українства. Іван Франко писав, що Грінченко належав до «неспокійних, вихроватих» натур, котрі «кидаються на всі боки, заповняють прогалини, латають, піднімають повалене, валять те, що поставлене не до ладу, будують нове, шукають способів підняти до роботи більше рук».

      Найкращою ученицею Грінченка була його єдина донька Настя, яка у 22 роки стала сформованою письменницею і набагато активнішою, ніж батько, революціонеркою. 1910 року Борис Дмитрович лікувався в Італії, де застала його звістка про арешт і ув'язнення доньки, і невдовзі — про її смерть... Того ж року пішов з життя і Грінченко (похований на Байковому цвинтарі), а дружина Марія ще довгі, як на самотину, роки видавала у пам'ять доньки книги, зберігала й упорядковувала архіви свого чоловіка.