«Ляля» з голим пупом, мотоцикл, мобілка — мрія «реального» пацана?
«Вас, дєвушка, шо-то не устраіваєт?» — продавщиця з київської Петрівки суворо зсунула брови, спочатку неправильно зрозумівши моє белькотіння «Ой, а що це у вас — Дженіфер Лопес? А це — Брітні Спірз? А де... гм... Анна Ярославна французька, як вона сама про себе рідною кирилицею накреслила — «Регіна»? Чи якась інша відома феміна — тільки наша, українська?!» Коли ж усі непорозуміння були усунуті, ми розсталися з тьотею Сашею найліпшими приятельками: я пояснила їй, що збираю школярські зошити для колекції, і мене цікавлять їхні обкладинки найрізноманітнішого штибу (але Вінні-Пухів прошу мені більше не пропонувати — їх та інших мультяшних почвар маю вже досить). Моя нова знайома, напаковуючи мені торбинку з зошитами, тільки кивала головою: мовляв, клієнт, який платить гроші, завжди правий, хай які б там у нього не були заскоки...
Ось тепер я маю іншу гризоту: що мені робити з усіма тими зошитами, які я купила для написання цієї статті? А зі школярськими щоденниками?! Може, й собі вести щоденника, а потім зробити з нього авторську колонку, як Керрі Бредшоу з телесеріалу «Секс і місто»? До речі, Керрі з подружками представлена на обкладинках зошитів так само, як і «Відчайдушні домогосподарки» та актори з фільму «Бой с тенью» (нижче маленьких кадриків з «Бою» на обкладинці йде закличний напис: МЕЛОДІЇ З ФІЛЬМУ ДЛЯ ТВОЄЇ МОБІЛИ, і на звороті зошита ці самі мелодії дійсно є, разом з пропозицією закачати ще й логотипи «ДАЙ ДЕНЕГ СЕЙЧАС!», або «НЕ ТУПИ!», або «СДЕЛАЛ ДЕЛО — ГУЛЯЙ СМЕЛО» (на малюночку котик, котрий загрібає купку лайна), або дещо геть незрозуміле для мого засохлого 30-річного мозку на кшталт «ВИДИШЬ СУСЛИКА? НЕТ! А ОН ЕСТЬ!»: мабуть, в цьому місці треба довго й голосно сміятися — у стилі «ржунімагу»...).
Єдине, з приводу чого мене не мучить совість, так це те, що я безсоромно обібрала бідних українських школяриків — на Петрівці ще зошитів лишилось, як снігу взимку... А десь з десяток найгірших я купила собі. Щоправда, як то кажуть, про смаки не сперечаються. Сильно подряпаний зошит «за рубль» з Джей Ло на всю обкладинку я забрала останнім — можливо, саме за таким хтось особливо сумуватиме. Готова подарувати його разом з розкішним БМВ (намальованим) — в обмін на розповідь про те, чим керуються діти, коли обирають собі шкільне причандалля. На Петрівці я говорила тільки з продавцями, які повідали, що батькам байдуже, що зображено на зошитах, блокнотах, папках, коробках з пластиліном, пеналах чи альбомах для малювання — аби помірна ціна та нормальна якість йшли рука до руки, як пара закоханих... Щодо дітей, то ті полюбляють довго вибирати картинки, мацаючи увесь крам підряд, чим інколи до сказу доводять продавців.
До речі, час уже перейти до самого краму. Отже, польові дослідження школярських зошитів показали, що ця «фауна» має таку таксономію:
1. Інфантильні зошити (це коли на обкладинках мальовані котики, зайчики, різні пухнастики-блохастики і тому подібні істотки). Втім інфантильність ця завжди обмежується тільки першою сторінкою. В цій категорії я маю чудовий виставковий зразок: спереду на зошиті — гарненька маленька дівчинка, явно не з цього століття, у солом'яному капелюшку, з білявими кучериками і раритетним ведмедиком на руках, а на звороті — опис декількох JAVA-ігор, наприклад, гри «СІМЕЙНА КРИЗА», про яку сказано: «Після семи років у шлюбі партнери надзвичайно набридають один одному. Миття посуду перетворюється на справжнє пекло. У тебе є шанс взяти реванш. Обирай, за кого гратимеш, і вперед!». Старого дідугана Фрейда шляк би трафив, я думаю...
2. Пізнавально-історично-географічно-ботанічні зошити. Ці — з «Біг-Беном», мангровими заростями Амазонки, лицарями в обладунках та кактусами у горщиках — мені особисто наймиліші. Про їхню «задню частину» я мовчу, бо все вже сказано вище.
3. Різновид зошитів, що унаочнює собою смаки та пріоритети сучасних тінейджерів. На них — співаки, суперстари, секс-бомби, просто бомби (точніше — зброя), сталеві «коні» і сталеві м'язи, «мордобійні» фільми, футболісти, парочка народних депутатів України, причетних до шоу-бізнесу та спорту абощо.
4. Продукція у стилі «ностальжі», що пережила падіння великої імперії і дивом уціліла на її уламках. Низькоякісні «радянські» зошити з обкладинками депресивно-зеленого або брудно-синього кольорів, абсолютно незаймані, з шістьма горизонтальними лініями для ідентифікації власника.
На окрему класифікацію заслуговують також школярські щоденники. Продовжуючи скуповувати непотрібні мені речі, я рушила в київський ЦУМ, де довго обирала один з-поміж двох: перший, зовсім простий і зовсім ніякий, коштував там 5 гривень, другий — зі Славою Вакарчуком та Ані Лорак — 12. Згнітивши серце, беру останній. По дорозі в редакцію гортаю і переконуюсь, що річ — таки класна, бо тут тобі і карта України (на звороті — Європа), і герби міст, і телефонний записничок для «мобіл» твоїх друзяк, і таблиця Менделєєва, і хімічні формули, і геометричні креслення, і чого тільки нема... І ще — в якості бонусу — на кожній сторінці цього диво-щоденника містяться короткі розповіді про «зірок». Ну, наприклад: «У дитинстві Бейонс Жизель Ноулз була дуже тихою дитиною, практично немала (NB! так і написано — дієслово та частка разом) друзів...» А ось сюжет про Брюса Уіліса, який «опрацював імідж простого хлопця» (може, краще імідж створювати, а не опрацьовувати?), і про Кароліну Куєк з міста Кіцмань (куди ж без неї?), і про мультяшного Добриню Микитича, що збирав данину з тугар (мабуть, все ж таки з татар!), і про Крістофера Катчера, перед яким нарешті відкрилися «двері в офіси таких домів, як Версаче і Кельвін Кляйн» (і що він робив у тих офісах — роздавав канцелярські скріпки? Напевне, слово «офіс» тут геть недоречне!).
Не хочу видаватися старою занудою, що чіпляється до невдало побудованого речення абощо. Водночас і не побажаю нікому власного дитинства з забороною знати та ставити питання (дай Бог здоров'я моїй молодесенькій — двадцятидворічній — вчительці біології, що запропонувала охочим ставити їй «статеві» питання. Ніхто не наважився зробити це вголос, але записки з найпекучішими проблемами бідній Олені Вікторівні пхали мало не в бутерброд). Тож, мабуть, добре, коли дозріваючі у статевому відношенні хлопчики будуть дивитись на красивих жінок, що по-голлівудськи посміхатимуться їм із зошита для лабораторних робіт — любов'ю до Вітчизни деякі потреби аж ніяк не заміниш, це вже доведено радянською школою...
Тут мене більше зачіпає навіть інше, зокрема, культ матеріальної сторони життя плюс акцент на іноземній другорядній (у інтелектуальному сенсі) продукції. У згаданому щоденнику — тільки «їдло» для очей та вух (фільми, актори, музика, співаки), і жодного анонсу книжки, річниці історичної події абощо... Україна не те щоб ще не вмерла, вона навіть не народжувалась у житті наших співвітчизників тінейджерівського віку. В цьому, на жаль, нема жодних сумнівів.
Спроба дізнатись щось за тими телефонами, які виробники зошитів лишають на їхніх обкладинках, була марною. Як і слід було очікувати, ці номери призначаються тільки для замовників (бажано — оптових). Говорити на тему дизайну і його педагогічного обгрунтування зі мною ніхто не став. Тоді я, витративши ще півдня на телефонні розмови, довго й наполегливо видзвонювала в такий собі Інститут інноваційних технологій та змісту освіти (звучить вагомо, чи не так?). Після десятої переадресації мене нарешті з'єднали з людиною буцімто компетентною — Іриною Веніамінівною Орловою. Пані Орлова відразу попередила мене, що якщо я хочу говорити з нею офіційно, то і звертатися мушу офіційно — послати запит від редакції голубиною поштою абощо... «Але ж не йдеться про державні таємниці! Я ж не на військовий об'єкт телефоную, — наполягала я. — Чому ми не можемо поговорити без зайвого бюрократизму на досить просту тему?». «Ця тема зовсім не проста, — сказали мені, — треба підняти реєстри, звірити цифри, уточнити їх...».
Як цікаво, подумала я, існує цілий інститут, що вирощує у теплицях цифри і загортає їх у циркуляри, без цифр у руках його співробітники, що проїдають державні гроші, неспроможні підтримати бесіду про напівоголену натуру на учнівських гросбухах... А, може, й правда, увесь цей наш світ врятує краса та... Кім Бесінджер?
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
