Таким Iван Багряний писав «Тигроловiв».
«Виходить єрунда — ми говоримо зовсім на ріжних мовах, ті самі речі сприймаємо зовсім і по-ріжному. Смішно й трагічно, що кожне моє слово ви приймаєте як підступ, але формальна рація за вами.
Це цікаве для мене, взагалі для нас, оце дивовижне психологічне явище... Треба буде тим зайнятись ближче... фахівцям...»
Мужні намагання незалежної Української держави відзначити 100-річчя Івана Багряного демонструють, хто в неньці Україні «живєє всєх живих». «Живєє всєх», як виявляється — син муляра зі слобожанського села Куземина Іван Павлович Лозов'ягін, що взяв собі псевдо Багряний. Через 43 роки після смерті він викликає бурю в серцях не тільки ідейних недругів, а й деяких власних нащадків. І, як і тоді, його люблять та намагаються зрозуміти люди, які відчувають себе його духовними родичами.
На щастя, сам Президент підписав-таки 15 вересня 2006 року Указ «Про відзначення 100-річчя від дня народження Івана Багряного». Бо «під скляною банею» прийняття відповідного документа було блискуче зірвано. Там ще надто багато активних товаришів, що для них Вільна Людина Іван Багряний до цього часу — «просто агалтєлий бандеровєц».
Зізнаємося одразу — автор давно записався у довгу чергу, аби стати одним iз них.
«Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов принести, а меч.
Бо я прийшов порізнити чоловіка з батьком його...» /Матвія 10, 34-35/
На Введенській дзвіниці Покровського собору колишнього полкового міста Охтирка — недільний подзвін. Завзято цвірінькає ранок початку справжнього бабиного літа. Повз огорожу собору, де до 1905 року спочивала чудотворна Охтирська ікона Божої матері, рипить самотній велосипедист із базарним пакетом на багажнику. За ним в'ється чи то жмут невагомого павутиння, чи душа останнього гайдамаки Семена Горкуші. Чи то павутиння, чи душа все крутиться довкола огорожі, але не перелітає її до соборної садиби. Нікого за життя не вбив тричі клеймений літерами «в.о.р». Горкуша, тільки панів-дуків іноді канчуком виховував, а третину здобичі віддавав сюди, на Охтирську Божу Матір. Його так із «блятиком»-образком цієї ікони і вловили востаннє в Ромнах 1784 року. З образком, надкушеною булкою і мідною копійкою грошей.
Оригінал Охтирської вже сто років як зник по дорозі до Петербурга. Тепер прочани моляться двом спискам Чудотворної. Кажуть, ніякої різниці — списки вже досить «намолені», допомагають від лихоманки, онкології та жіночих хвороб.
А павутиння все літає...
Звичайна п'ятиповерхова хрущоба на початку вулиці Шевченка. Третій поверх. Високий кремезний чолов'яга на порозі квартири. На голові — спортивна кепочка на кшталт бейсболки, що прикриває чоло. Чоло має бути високим — як у батька. І взагалі Борис Іванович назовні — викапаний батько. Цього року Борисові Івановичу виповниться сімдесят. Таким міг стати його батько, коли б не пішов з життя у п'ятдесят сім. До своєї квартири Борис Іванович «незваних гостей» не пускає. Він стриманий, ввічливий. Але видно, наскільки йому дошкуляють і журналісти, і теми, що вони зазвичай йому пропонують.
Бо ніхто не хоче розпитати, як жилося самому Борисові Івановичу останні півстоліття. Всіх цікавить тільки його батько. Уявіть собі, коли б до вас все життя зверталися, називаючи невашим ім'ям. Спробуйте уявити, коли б ви півстоліття прожили в тіні батька, і про вас би згадували тільки у зв'язку з ним та з мукою, яку той мимоволі вам спричинив.
— Я нє раздєляю взглядов Івана Багряного і нє понімаю, почєму с ним так носятся тєпєрь. Я — за національную Украіну, но нє за буржуазно-націоналістічєскую, которую проповєдовал Іван Багряний. До свіданія.
Саме так — по-російськи , «не за буржуазно-націоналістічєскую», і, головне, не «батько», а «Іван Багряний». Краєзнавці бояться підходити до Бориса Зосимова навіть на вулиці . Старожили твердять, що часто бачили, як він, iдучи, розмовляє сам із собою. Ніхто про це не скаже напевне, окрім нього самого, але я майже певний, з ким саме розмовляє у такі миті первісток Івана Багряного.
Антоніна Дмитрівна Зосимова переїхала до далекосхідного Благовіщенська в середині 1930-х років з Орловщини, оселилася в брата та влаштувалася на роботу за вільним наймом. Там вона й зустріла свого майбутнього чоловіка, який переховувався, як з'ясувалося потім, серед «зеленоклинців». «Зелений Клин» — традиційна назва українського анклаву на Далекому Сході. Буреїнського та Сучанського районів після втечі з табору. Романтика Примор'я уособилася для Антоніни Дмитрівни в могутній постаті Івана Лозов'ягіна — українського письменника Івана Багряного. У грудні 1936 року в подружжя народився син Борис.
Це тільки в «Тигроловах» герой Григорiй Многогрішний проривається з СРСР через Амур-ріку до гоміньданівського Китаю.Так Іван Багряний переписував під час багатолітнього гону крізь всі кордони власну біографію на найбільш героїчний, з його точки зору, лад. Насправді об'єктивна картина складалася ще героїчнiше, коли зважити на її незбагненну ірраціональність — чітку ознаку всілякого героїзму. Бо в житті «прототип» втік із Далекого Сходу на батьківщину, в Охтирку. Туди, де його знав кожен собака.
«І ще б не приїхав додому, коли б не смертельна нудьга й бажання за всяку ціну побачити своїх стареньких і свій дім перед тим, може, як покинути цю країну назавжди»/«Сад Гетсиманський»/.
Мабуть, у ті три вільнi дні в Охтирці він пробирався сюди, на сучасну вулицю Грабовського, 61, до червоненької хатинки на розі провулку. Поки себе пам'ятав, аж до 1926 року мешкав тут. Звідсіля, зі здичавілого садка свого дитинства, пішов у нескінченні мандри. І саме тут на четверту охтирську добу його відстежили та взяли «органи» за виказом старої сусідки.
На вул. Грабовського так само, як і Борис Іванович, чигає на незваних гостей племінниця Багряного. Тож спостерігати за «живим музеєм» можна тільки поверх старенького паркану. Через потяг до цього будиночка і почалися всі подальші поневіряння Багряного — людини, яка звикла сама створювати собі «пропоновані обставини» і ніколи не коритися тому, що пропонує демонічна влада.
З усього виходить, що син так і не бачив батька до осені 1940 року, коли Багряного вимела з харківських катівень насмішкувата «берієвська відлига». Можна казати напевне — битий та ламаний Багряний нікого не «здав» тоді. Малий Борис перебув при батькові проміжок від його звільнення і до березня 1943 року. За цей час Багряний то працював художником-декоратором по театрах, то редагував українську газету, то поневірявся без роботи. Але лишався тим, ким став ще у 20-х роках — художником слова, для якого будь-яка несвобода, гітлерівська чи сталінська, була однаково згубною.
Багряний подався до Києва і далі на захід, вже коли Охтирку другий місяць як займали радянські війська. Це згодом закидалося Багряному ОУНівським проводом як привід до підозр у «подвійній грі». Але пояснення було простішим — тримала родина. Багряний зник з Охтирки лише «коли вже було нікуди подітися — тільки у волинські ліси».
Через три роки з повоєнної Німеччини він звертається до всіх співвітчизників-«переміщених осіб» із застереженням «Чому я не хочу вертати на «родіну». З гіркотою людини, яка дме на холодну воду, бо неодноразово опеклася на молоці, Багряний застерігає: «Нас сотні тисяч тих, що не хочуть повертати. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, — ми воліємо вмерти тут на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав'язуване нам совєтською пропагандою: більшовики зробили для ста національностей єдину «совєтську родіну» і нав'язують її силою — цю страшну «тюрму народів», іменовану СССР».
Звичайно, у влади завжди було «шість тузів у рукаві», тож Країна Рад гарно «відсвяткувала» 10-річчя цього багрянівського звернення. 20-річного Бориса, який служив у Радянській армії строкову службу, притягли спецрейсом до радіомікрофона й поклали перед ним текст «звернення до батька». Микита Хрущов не тільки «реабілітував невинних» та «викривав культ особи». Того, хто знав ціну йому самому як катові, він любенько «дострілював». Таким «контрольним пострілом» було «радіоповчання» солдатика Бориса — дитини, заради спокою якої Багряний свого часу легко відмовився від номінації на Нобелівську премію. «Аби моїх не чіпали»... І все ж від вертухаїв та хортів не втечеш.
Не треба шукати в тому, що сталося, чергового підтвердження банального вислову про дітей великих людей, що на них відпочиває природа. Нікому не дано втиснутися в лещата долі ближнього, і тільки «співчуття, що нам дається як благодать», за Ф. Тютчевим, спроможне на мить відкрити безодню душі Іншого. Тим паче — нащадка такого великого страдника, як Багряний.
Можна вигадувати собі уявний роман про виховання яничара, одного з таких, що їх серед нас зараз ходять тисячі й тисячі. Неправда, неправда. Борис Іванович має більш ніж вистраждане право на власні уподобання. Втім мені здалося, що, окрім образи на персону батька, від якого судилося народитися і прожити все життя саме в цій країні, я нічого за тим кредо Бориса Івановича не почув. Хоч яким він міг бути правовірним комуністом в минулому, але «в сухому залишку» ввижається зовсім не «ідеологічна війна».
Так ображаються на власну форму носа або колір шкіри, на горб серед крилатих чи на крила за спиною, коли довкола всі горбаті. Так ображаються на погоду або на землетрус. Бо Іван Багряний справді носив у собі стихію, що, як він сам написав у «Саді Гетсиманському», і «вписувалася на шкурі», і підносила як ближніх і далеких, так і його самого.
...Батько відповів синові того «з'їздівсько-угорського» 1956 року згідно з власним масштабом та форматом: «Якщо ти — Остап, ми з тобою знайдемо спільну мову, а якщо Андрій, то нема чого говорити». Тут письменник, політик та людина були, як завжди в Багряного, пліч-о-пліч. Тільки в ту запальну мить Багряний забув, що автор «Тараса Бульби» написав ще й «Шинель»...
Не варто, ой, не варто було, батьку. Дали б, нарешті, синові спокій. Масштаб долі не успадковувався ніколи зроду-віку.
«І вороги чоловікові — домашні його... І хто не бере хреста свого і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене...»/Матвія 11, 36,38/
Подзвін недільний ще лине — там, за рогом, люди йдуть до служби. Мало хто з них був із Богом увесь свій життєвий шлях, хіба що бабусі, які вийдуть із собору останніми. Більшість прийшла до нього, можливо, як той Соломон з початку роману «Людина біжить над прірвою»—
« Так, я був атеїстом! А тепер, над цією руїною, ні, над руїною всього-всього, я приходжу до віри Бога — в єдиного Бога!.. Бо немає більше нічого у світі... Холодно й пусто... І тільки Бог — одвічне прибіжище душ людських — це та соломина, за яку я хочу вхопитися, зависаючи над прірвою. Прірва ж!!. І нема за що вхопитися! І от ідея Бога, вічна ідея...»
І тут лишився-таки Багряний «ліваком» — богоборцем. Він вклав цей монолог до вуст «недавнього «культпропа облпарткому» й знаменитого «атеїста-демагога», і в тих вустах «ці самі слова звучали страшно».
Дзвіницю ще видно на вул. Грабовського, та вона замовкла й поступово зникає, неначе осідає в грунт, на власні підземелля. Верхня ж баня Покровського собору вже зникла за верхівками дерев та дахами. Встиг визначити Багряний у далекому Гарміш-Партенкірхені 1948 року, коли починав роман — «струнке чудо архітектури Растреллі, вищирилася вона (церква) проваллями й хаосом брил, перемішаних із кістьми, зяяла, й димилась, і сходила чадом». Покровський собор спроектований Растреллі. Уява Багряного десятиліттями крутилася довкола соборної площі Охтирки та лозов'ягінського гнізда.
Але чи дарма він починає «Чоловіка...» з картини зруйнованого собору? Італійські війська відкочуються на захід після Сталінграда повз творіння обрусілого італійця...
Коли міцними 200-літніми дубовими сходами піднятися на хори храму, ліворуч відкриється місце, де співав з дев'яти років син паламаря, бурсак Павло Грабовський. Але революційно-визвольну відразу до казенної церкви він набув звичайним бурсацько-семінарським шляхом. Країну, що її дивом не додушив колишній тифліський семінарист, цим перевертанням не здивувати.
«Собор стояв зруйнований із 30-х років. У витворі Растреллі був склад. Усе, як було, лиш постаріло й огорнулося безнадією повільної руїни. Шеренгою, як і колись, над центром височіли церкви — Успенська, Спаська, Миколаївська, Собор, Юр'ївська... Їх одинадцять у цьому місті. Багатьох уже не було видно. На інших — ні хрестів, ані золотого блиску». Це — початок «Саду Гетсиманського». Крутиться автор, крутиться довкола дому — роман за романом...
«За парком, де починається Андрієва вулиця...» Точно, Грабовського — за парком. Лозов'ягінська хатинка на розі Грабовського. Дата «1928» під стріхою означає явно тільки поновлення. «Він (Андрій Чумак. — Авт.) не пішов просто, а знайшов у паркані дірку і вліз із завулку у власний город». Ну, будьте ласкаві, так можна зробити й зараз. Так що сцену зустрічі чотирьох братів Чумаченків із матір'ю та сестрою після смерті старого Чумака можна знімати на садибі Грабовського, 61 «на документальній основі».
Значить, і «отець Василій» читав на прохання Андрія Чумака про Сад Гетсиманський та про моління Ісуса «Нехай мине мене чаша сія» саме в цій хатинці. Вона колись мала бути червоною, просто вицвіла, втратила колір — точно за Багряним. «Бадьорість і життьову патетику заступила бравада, нудна й придуркувата казенна бравада. І виявлялась та бравада в кольорі. В революційнім кольорі! І це єдина обнова, єдиний показник «поступу»...»
Священик, який читав про «Сад», наприкінці роману виявився єдиним Юдою — він «заклав» і Андрія, і всю родину. Родина не зрадила — зрадив служитель Христовий, це — бунтівне Багрянівське кредо. Звичайно, в пору, коли в містечку лишався один легальний, не-«катакомбний» панотець, і той — у цвинтарному храмі, і той — сексот, втілення «сергіанства» — церковного конформізму з більшовиками, — начебто ніде було взяти іншої натури. Але ж ось Андрій Чумак сидить у в'язниці зовсім з іншим — смиренно-мудрим та страдницьким батюшкою. Багряний тільки відзначає ці його чесноти, але лишається на своїх позиціях.
Дарма все ж таки Борис Іванович назвав Україну Багряного «буржуазно-націоналістічєской». Його батько був правдивим радикалом. І його закордонна посада заступника голови уряду України в екзилі, і його завзята праця щодо створення Української Робітничо-Демократичнї партії в 1940—60-х роках та головування в ній не мають затьмарювати його пошуків «нової релігії українця».
Ось вона, хата, ось він, рід — вони не зрадять, на них і маєш спертися. Опертям на поганство віяло у таборах для «переміщених» осіб, концтаборах та українських клубах Німеччини середини 1940-х. Ця течія породила і вчення Льва Силенка, і подальші прориви в царині «рідної віри» аж до Олеся Бердника.
Багряний не зрікався Христа, він дивився на нього не як на царя Всесвіту, а як на людину-страдника. Тільки страждання навчить народ вижити. Вижити через гумор та «непомічання ворога», як робили харківські безневинно ув'язнені у камерах на Совнаркомівській та на Холодній горі. В часи, коли все кричить «Бог помер», герої Багряного намацують божественне в собі та поруч.
Багряний не схильний помічати, що цей шлях несе в собі десь у перспективі люциферську гординю та нові страждання. Він надто поспішає у пошуках. Демон харизми, демон на ім'я Харизма тягне його «вперед і далі».
Він знаходить «по той бік» опертя своїм поглядам у новій родині. Галина Єлизарівна («Зорівна») Тригуб, діти Роксолана та Нестор стали його «новою церквою». Їхня адреса в німецькому Ной Ульмі — вулиця Канта 3, квартира 791, —стала по війні «ідеальною проекцією в майбутнє» його охтирської адреси часів дитинства та юності.
До Німеччини він дійшов «по сонцю». Але спочатку доля його закинула «проти сонця». Спочатку свій «сад» він намагався здибати на Далекому Сході, перетворити заслання та втечу на «завоювання раю». Тільки за три роки до його далекосхідної епопеї, у 1933 році, у Спаську Дальньому закрилася остання в краї українська школа. «Зелений Клин» був не просто одним із найбільших у світі українських анклавів, зеленоклинці зробили єдину в світі за межами України спробу створити «другу Україну» як державу.
На початку 1918 року до Києва прибула депутація дев'яти українських Рад Далекого Сходу ( включно з Харбінською Радою з території Китаю) з пропозицією інкорпорації «Зеленого Клину» до УНР «на правах штату». Громадянська війна в метрополії поламала депутатам плани. Але ще принаймні три роки «Зелена Україна» була політичною реальністю. Мала столицю — Микільськ-Усурійський (нині Усурійськ Приморського краю). Мала Президента — Юрія Мову-Глушка, інженера-містобудівника. Мала українське самоуправління на місцях. Доки Далекосхідна армія товариша Блюхера не рвонула «звільнювати» Примор'я, півтора мільйона зеленоклинців мали унікальний шанс...
Коли Іван Багряний у дивному, напівжіночому зеленому пальті з витертим хутром перебував 1943 року напівлегально в Києві, президента «Зеленої України» було вже рік як поховано на київському Лук'янівському цвинтарі...
«По сонцю» пробіг Багряний над своєю прірвою. У післявоєнній Німеччині він сформувався як партійний лідер, і зреалізувався як чоловік та батько, і став тим, ким хотів бути для молоді — письменником, що веде та вказує шлях. Дарма, що найбільша популярність прийшла до нього попервах у німецьких перекладах. А «Тигролови», що почав він їх ще у війну на нелегальній квартирі у Моршині, стали на тривалий час бестселером №1 для молодих зневірених душ на руїнах Третього Рейху.
Практично всі великі речі — і «Сад Гетсиманський», і «Тигролови» — починаються в Багряного з епічного опису потягів. Залізний символ безжальної, нелюдської епохи. Епосу в Багряного взагалі вистачає, навіть у поезії.
Навряд чи хто помічав епічну схожість тих описів, як і всього стильового обрамлення багрянівських романів з творами... Аркадія Гайдара. «Швидко біжать поїзди степами, швидко пливуть кораблі морями, ще швидше летять літаки попід небесами, та найшвидше летить материне серце. Через гори високії, через води глибокії, через краї чужі несходимі мчить воно ластівкою, за синами шукаючи, їх виглядаючи, та й — повертається назад змучене, — нема». Два залізних романтики-співці духовних протилежностей, один — волі духу, другий — військової шеренги. Але арсенал, м'яко кажучи, схожий, пафосний. А доля...
Іван Лозов'ягiн міг полягти так само за кулеметом, і за щастя би сприйняв, коли б це сталося, як в Аркадія Голікова-Гайдара, на Шевченкових горах. Гайдар зайняв його місце! Але, з іншого боку, проти кого було повертати кулемета Багряному восени 1941 року?.. Хвала долі, що не допустила йому пролити нічиєї крові — ні ворожої, ані братньої.
Гайдар милується поїздами, що мчать рідними просторами та комусь салютують гудками. Коли в них хтось їде, так це або червоні командири, або — Чук і Гек, що рухаються до батьків-першопроходців. Тільки раз, у хвилину слабкості, не осиливши чергової заказухи у веселому 1939 році, зривається Гайдар у повість «Доля барабанщика». Там маленький Щербачов їде з Москви до Києва після арешту батька у 37-му (за розтрату, звичайно, ніякої політики) з напівзнайомими дядьками, один із них виявляється «шпигуном», а другий — всього лиш «бандитом». Більше таких поїздів у Гайдара не було.
Поїзд Багряного — знаменитий «дракон» із «Тигроловів», що наївся людьми... Поїзд — синонім демона-держави. Навіть дачний вагончик у «Саді Гетсиманському» перероблений на формат «сорок чоловік або вісім коней» — «Патриції» лежали в три поверхи, виставивши три шеренги надьогтьованих чобіт, позв'язуваних мотузками черевиків, личаків і так репаних п'ят. Четвертий поверх становили ті, що підлазили під нижній піл і вмощувалися просто на бруднющій, вічно мокрій підлозі, мавши достатні причини не дертися нагору, а залазити, мов щурі або таргани, в нору».
Поки ж той поїзд іде, за вікнами харківської тюрми НКВД слідчий вибиває «по карку преспап'єм» із чистильщика взуття Аслана відомості, в який саме спосіб той рахував поїзди, що йдуть до Москви і назад. «Рахував. Сто туди і сто один назад». Це має бути доказ причетності неписьменного перського вірменина у контрреволюційній діяльності. Але Аслан погано вивчив урок, що йому надиктували його 27 співкамерників по «одиночній» камері — просто не хоче, аби далі били. Ще мав підірвати Горбатий місток через Лопань — отой місток, біля якого звичайно чистить черевики. Але з мостом промахнувся — він уже, виявляється, сотий, хто мав той міст підірвати.
Можна сказати, що у післявоєнній Німеччині Багряний природно посміливішав у своїх описах та коментарях. Виразнішим став і запальний полемічний пафос. Тільки це дозволило йому створити «Сад Гетсиманський»— енциклопедію ГУЛАГу за двадцять років до «Архіпелагу ГУЛАГ» Олександра Солженіцина. Російського «пророка» вважали першопрохiдцем у ГУЛАГівській тематиці винятково через «залізну завісу». Пріоритет та універсальність розкриття теми дозволяють зробити висновок, що «нобелівка» Солженіцина, можливо, пішла не за адресою.
Повертаючись до порівняння творчості двох «борців за юні душі»... Гайдар у своїх творах — погано прикритий некрофіл. У «Воєнной тайнє» в нього все закінчується смертю головного героя — і в легенді, і в житті, — і самотньою могилою на кручі iз «салютами Кібальчишу». «Гайдар-вершник, що скакав попереду» покоління 1922/23 років призову, показав юнакам, як треба вмирати. Від покоління 1922/23 років призову по війні лишилося не більше двох відсотків чоловікiв.
Багряний дарує своїм героям життя та майбутнє. У «Саду Гетсиманському» автор творить унікальний подвійний фінал — не послідовний, а паралельний, за зразками кіномонтажу. Чумаченки загинули — Чумаченки врятовані. Камікадзе-«матросови» Гайдара мають тільки віртуальне майбутнє в уяві правовірного читача. Народ Багряного живий реально. Варто йому тільки прокинутися, усвідомити себе — і не треба йому ніяких визволителів-героїв з-за гір високих. «Всі дороги сходимі, й всі могили зчислимі, і кожна ніч — навіть полярна ніч! — кінчається ранком... І вони йдуть... Зціпивши зуби, вони йтимуть через ніч злоби й зненависти, не здаючись, доти, доки її не перейдуть».
Ну, звичайно, пафос, патетика та риторика. Важко цим якостям доковирятися до наших «постмодерністських» юнаків. Тим паче й літературознавці висувають Багряному рахунки у нерівномірній силі дії його літературної зброї. Але, може, варто судити іншим судом харизматичного діяча з хистом пророка?
Скільки погроз від «своїх» він почув, видавши ще за часів «батька народів» дивну для слуху діаспори тезу: наша єдина підтримка в боротьбі за Українську державу проти Сталіна — політичні кадри в Україні. «Але ці кадри знаходяться у ВКП(б) та в комсомолі, себто під ВКП(б) та під комсомолом». Звідси простий висновок — Україну зроблять незалежною зсередини ті (або діти тих), хто нею зараз править...діаспора у змозі реально допомогти, але ж «зорі не запалюються ззовні — зорі запалюються тільки зсередини» /Юрій Олеша/.
Що це?! Як це?! Комуністи та комсомольці зроблять нам Українську державу?! «Маємо те, що маємо». Не попередня «еліта» як клас або верства, але найбільш її далекоглядні — для себе, для своїх інтересів, але все ж таки представники були реальним важелем 1991 року, і з цим нічого не вдіяти. Багряний був далекоглядніший за всіх у своєму «лівому» візіонерстві. Через те його було атаковано з усіх боків. Його візію було сформульовано післязавтрашньою мовою, а «борці» ще чубилися тільки за завтрашню тактику та термінологію.
Зворотний же бік втілення багрянівського пророцтва — це тотальна нерозкаяність нашого, такого вже християнського, такого вже цнотливо-духовного суспільства. Крові не видно, та не дуже видно й совісті. Були — сіреньке чистилище цинізму, бенкет нескінченних сутінок. В країні, де всі нюрнберзькі процеси — від ХХ з'їзду КПРС і до суцільних амністій часів незалежності — було проведено під килимом, аби не засудити суддів, у тій країні платою за благодєнствіє є постійно тліюча суспільна гангрена.
«На щиті вогненному, на щиті золотому Каїн підняв Авеля на вила і так держить його. Держить перед очима, не дає й зморгнути... А десь за ним хтось на роялі задумливо грає журну і бентежну сонату Бетховена. Місячну сонату». («Сад Гетсиманський»).
Ми ходимо всі впереміжку вулицями київськими, харківськими, охтирськими — ті, хто стукав, і ті, на кого стукали, ті, хто крав, і ті, в кого крали. І все ще сподіваємося «на майдані коло церкви» урочисто поховати тую 90-літню повзучу українську громадянську війну кривдників та скривджених. Сподіваємося, не питаючи, скажімо, в іспанців — як воно вам було миритися ? Сподіваємося, ані відчувши на власній горлянці шкіряних рукавичок власного Франсіско Франко Бахамонте, ані прийнявши потому примиренного благословення Його Королівської Милості...
Так дай нам, Боже, опинитися на своїй землі «там, де чисто, світло», — під допитливим поглядом страдника Лозов'ягіна Івана Павловича, політв'язня та політемігранта, вождя та пророка, сміливого та вільного чоловіка Івана Багряного.
Момент знаходження скарбу завжди запам'ятовується хвилею переляку. Радість, ейфорія — це вже наступний етап. А попервах — просто вибух адреналіну, що не обирає, чим вам ввижатися, і тому ввижається найдавнішим, що є в живій істоті — страхом перед новиною. >>
На роздоріжжі лежить Яйце. Гладке, біле, метрів зо три завдовжки і вище за людський зріст упоперек. Ліси підступають до Яйця з трьох боків, четвертий бік визначає початок або кінець районного містечка Іванкова з мовчазними спорудами автовокзалу та санепідемстанції обабіч Траси. >>
Я побачив його в Переяслав-Хмельницькому музеї народної архітектури та побуту в травні 1989 року...в небі. Себто, у повітрі.
Невеличкий студійний кран возносив приземкуватого вусаня над буйним яблуневим цвітом. А вусань завзято крутив корбу коліщатої ліри і під мелодію, що нагадувала рипіння цілої чумацької валки, співав-кричав і Лівому берегу Дніпра, і Правому — «Та й нема в світі правди, //правди не зіськати!//Скільки в світі тії правди, //що Отець-да-Мати!..»
Отакою лірницькою кометою на зйомках фільму вперше пролетів у автора перед очима Михайло Хай. >>
Одного разу хтось встане вранці, підійде до вікна і скаже собі, товаришеві чи дружині (тільки поодинокі дружини кажуть чоловікам таке, бо жінкам, така вже в них природа, важче відмовитися від усталеного побуту.) «Дивися, по них можна перевіряти годинник... Вісім сорок п'ять — пік їхньої міграції... Неначе гірський потік». — «Хто?» — «Представники міністерств та відьомств. Початок робочого дня». — «То й що з того». — «Кожної осені їх все більшає, хто б що не казав». — «То що з того». — «А ввечері буде відлив, і не варто буде виходити на вулицю. Зметуть». — «То й що тобі з того? Буде неврожайний рік, то приєднаєшся залюбки до них»... >>
Усе почалося з дубових листочків. Ось вони, збереглися у ліпному колі на стелі. У кожного з нас був власний візерунок на шпалерах у спальні чи у вітальні батьківського дому. Мешканець цієї квартири 1920-х років вважав згодом, у старості, що цей візерунок стає чимось на зразок пожиттєвого коду уяви в особистості. Таким «шифром» стали для Стася Лема, сина Самуїла Лема та Сабіни Волльнер з другого поверху Браєрівської, 4, що у Львові, альфрейні дубові листочки на стелі. Одним чином вони уявлялися йому під час хвороби, іншим — перед відходом до здорового дитячого сну, та кожного разу — новими. Він особисто називав це «грунтівкою душі... тим першим пластом досвіду, що прилучає нас до світу і не змінюється з часом на жоден інший... наслідок утаємничення у певну форму культури, тривкіше за віру з її цілісністю» (тут і далі цит. по — «Високий Замок». — Л.: «Піраміда», 2002, переклад Лариси Андрієвської). >>
У кишені лишилася остання двадцятка. Решту повисмикував по ринках та гастрономах (слово «маркети» мені нічого не каже - спізнився поколінням). А від портмоне свідомо відмовився. Через тісняву в громадському транспорті та її наслідки. Може, хоча б щось збережеться...
...хоча б оця двадцятка. Гарного екологічного кольору, з ювіляром Іваном Франком на одному боці та Львівською оперою на іншому. >>
