Ось вони, робочі будні начитаного фахівця у відділі нових надходжень районної деснянської бібліотеки м. Києва. (Фото автора.)
Щороку 30 вересня відзначається Всеукраїнський день бібліотек. Не бібліотекарів, зверніть увагу, не бібліотечних працівників, а саме бібліотек. Тобто рідна держава, яка й заснувала це свято, натякає, що воно має певне відношення до людей усіх професій, а отже, й до нас із вами. Ну раз батьківщина кличе, то принаймні сьогодні ми вирішили їй не відмовляти. І пішли до... звичайної районної бібліотеки. Саме до тієї, де, щиро кажучи, не були ще жодного разу.
Похід розпочався з логічного запитання до перехожих на вулиці: «Як пройти до бібліотеки?». Зазвичай це «кодове» запитання з фільму «Операція «И» та інші пригоди Шурика» викликає усмішку. Проте в нашому випадку люди жваво і зі знанням справи пояснили потрібний маршрут. Перед дверима я побачила чергу. Так, так, чергу до... Центральної районної бібліотеки № 141 Деснянського району (найбільшого у місті Києві за кількістю населення і найбільш «спального» за інфраструктурою). До відкриття бібліотеки ще було хвилин 20. Читаючий у нас народ, подумалося. Проте все-таки я була налаштована песимістично. Ну що можна почитати в якійсь районній бібліотеці? «Сельскую молодежь» 1984 року випуску? Яку-небудь місцеву «Зорю»? Досі мені й на думку не спадало у бібліотеці районного (!) масштабу здійснювати інформаційний пошук. Проте ніякої «районщини» у цій бібліотеці, на превеликий подив, виявлено не було. В холі висів перелік численних культурних заходів та лекцій, що відбуваються у кількох бібліотеках «спального» Деснянського району. У читальному залі було запропоновано свіжі газети і журнали України й Росії в «широкому асортименті» — від гламурних до науково-популярних. На абонементі можна було взяти щойно видані найчитабельніші книжки. А на додачу в невеличкому окремому залі надавалися послуги інтернету — безплатно.
Завітавши до директорки бібліотеки Тетяни Курило, я бадьоро зауважила, що бібліотека працює прекрасно, як для районної — навіть дуже. Але Тетяна Іванівна, яка, власне кажучи, і «вибила» в районних і міських депутатів додаткові кошти на все це інтелектуальне «благодєнствіє», до мого оптимізму поставилася прохолодно.
«На нас «наступає» міська держадміністрація з наполегливою настановою, щоб бібліотеки самі заробляли кошти. І навіть дали нам вказівку підготувати відповідні пропозиції. А на чому ми можемо заробляти? До нас же ходять небагаті люди. Ми як районна бібліотека існуємо за їхні податки, тож хіба можемо брати з них кошти? А заможним бібліотека не потрібна — ті собі підуть та й куплять книжку чи журнал», — стурбовано пояснювала Тетяна Іванівна. До речі, ця районна бібліотека раніше вже намагалася «вписатися» в ринкові умови.
«Ми одними з перших вводили платні послуги, — додає Тетяна Курило. — Закупили популярні книжки, щоб видавати їх напрокат. Вони стояли під склом. Але такий «бізнес» дав нам копійки, а потрібно було вести дуже багато документації: і квитанції, і облік руху книжок, і рахунки».
Узагалі-то, як відомо, заробити гроші найпростіше на такій популярній темі, як секс чи еротика. «Ось ви передплачуєте так багато журналів, а чи є серед них «Плейбой»?» — запитала я бібліотекарку. «Ми вважаємо, що бібліотека повинна пропонувати більш інтелектуальну інформацію, — відповіла пані Курило. — Хоче читач «Плейбой». А ми обмежені в коштах, так чому ми повинні цей «Плейбой» передплачувати? Краще я випишу історичний чи літературний журнал, який людям потрібен для роботи. Ми не виховна установа, але все-таки бібліотека повинна мати якісь обмеження — на порнографічну літературу, видання про самогубства тощо».
Після районної бібліотеки міста Києва я завітала до Державної науково-педагогічної бібліотеки України ім. Сухомлинського. Тут уже чіплятися до людей із запитанням про «Плейбой» не наважилася. Тим паче що побачила на столі в працівниці газету «Україна молода». Зробивши якомога серйозніший вигляд обличчя, я записалася до бібліотеки і навіть трохи почитала журналів у читальному залі. Гортаючи журнали, нишком оглянула й відвідувачів. Відчувалося, що люди ходять сюди солідні — все-таки установа підпорядковується Академії педагогічних наук України.
До речі, ця бібліотека трохи заробляє і на платних послугах. Одне з останніх нововведень, яке мені довелося побачити, — це «нічний абонемент». Не зовсім зрозумівши, про що йдеться, я звернулася по роз'яснення до бібліотекарки. Як мені пояснили, «нічний абонемент» — це можливість взяти книжку на вихідні (з п'ятниці до понеділка) або ж на одну ніч. «Книжка на ніч» коштує 3 гривні за добу. Намагаються бібліотеки впроваджувати й інші платні послуги. Наприклад, якщо ви просто дивилися сайти в інтернеті, то це коштує 1 гривню за півгодини. А якщо ще й відкривали власну електронну пошту, то це вже буде 1. 50 за ті ж півгодини. Що ще платне? Читацький квиток на рік (4 гривні), ксерокопії (ну це само собою).
Заступник директора Державної науково-педагогічної бібліотеки України ім. Сухомлинського Тамара Букшина визнала, що стан справ у їхній бібліотеці досить непоганий. «Ми — галузева бібліотека, і в нас відносно добра ситуація. Найгірше зараз шкільним бібліотекам — там передплачують усього від однієї до п'яти газет, та й ті йдуть здебільшого у кабінет директора. Загалом аж 44 відсотки шкіл передплачують газети лише для адміністрації. На жаль, в Міносвіти й науки немає відділу чи людини, яка б відповідала за бібліотеки. Вони десь «на причепі» в якихось чиновників, а оскільки це їхній 110-й обов'язок, то до бібліотек просто руки не доходять», — визнала Тамара Букшина.
На відміну від Міносвіти, де бібліотеки — «на причепі», у Міністерстві культури й туризму є окремий відділ — аналізу і прогнозування діяльності бібліотек. Начальник цього відділу Ірина Шевченко визнала у розмові з кореспондентом «УМ», що на сьогодні бібліотекар — це соціально непрестижна професія. Тож в Університеті культури та мистецтв весь час хочуть припинити набір на бібліотечне відділення. «Чому?», — спробувала я уточнити деталі проблеми. «А ви б хотіли платити по 3 тисячі гривень на рік за навчання, щоб потім отримувати по 435 гривень на місяць?» — відповіла запитанням на запитання Ірина Шевченко і додала: «Ось і батьки не хочуть платити за навчання дітей на цьому відділенні».
До речі, якщо вже мова зайшла про оплату праці бібліотекарів, то ситуація тут справді критична. І жартувати на цю тему недоречно, бо бібліотекарів таки змушують класти зуби на книжкові полиці і якимось дивом споживати винятково «духовний» харч. Як зазначила директорка районної бібліотеки Тетяна Курило, їм сьогодні дуже складно знайти фахівця, який погодився б працювати в Інтернет-центрі. «Коли ми подавали вакансію до центру зайнятості, то написали: «Зарплата — 500.00». Нам дзвонять, питають: «Це що, доларів?» — «Ні, кажу, гривень». — «Це на день?» — «Ні, кажу, на місяць». І молодь не йде», — розводить руками пані Тетяна.
На сьогодні київський бюджет виділяє недостатньо коштів для розвитку бібліотек і задовлення потреб читачів. Хочете купувати нові книжки і передплачувати свіжі видання? Шукайте спонсорів, пишіть листи депутатам, впроваджуйте зрештою які-небудь платні послуги. Займайтеся «фандрайзінгом», словом. Себто пошуком коштів. Ось тільки проблема в тому, що в Законі «Про бібліотеки та бібліотечну справу» записано, що доступ до основної інформації в Україні безкоштовний, і забезпечувати цей доступ має саме держава. Забезпечувати з бюджету, а не з кишені читача. «Часто влада обіцяє — ми гроші виділимо медицині. Але якщо людина буде безграмотна і вона прийде до лікаря, не знаючи, як у неї органи розташовані, то їй ніяка медицина не допоможе», — переконана бібліотекарка з 26-річним стажем Тетяна Курило.
Словом, шановні, беріться за розум і вирушайте до бібліотеки. Тим паче, що там — усупереч усім ринковим законам — ніхто не рахує, скільки ви «з'їли» «розумного, доброго і вічного».
В Україні діє близько 43 тисяч бібліотек різних систем і відомств. Iз них майже 20 тисяч — це публічні бібліотеки системи Міністерства культури та туризму, де працюють 32, 5 тисячі бібліотекарів. Загалом українські публічні бібліотеки обслуговують 16 мільйонів читачів, понад 7 мільйонів з яких — селяни. У селах діють близько 15 тисяч публічних бібліотек. Мінкультури фінансує лише шість загальнодержавних бібліотек: Національну парламентську та Державну історичну бібліотеки України, Харківську державну наукову бібліотеку ім. Короленка та Одеську державну наукову бібліотеку ім. Горького, Національну бібліотеку України для дітей та Державну бібліотеку України для юнацтва. Решта вітчизняних книгозбірень, згідно з Законом «Про місцеве самоврядування», здійснюється з обласних і районних бюджетів.
Закон України «Про бібліотеки та бібліотечну справу» було прийнято 27 січня 1995 року. 10 травня 1997 р. Кабмін прийняв Постанову «Про мінімальні соціальні нормативи забезпечення населення публічними бібліотеками». Ці нормативи повинні забезпечувати рівномірність доступу населення різних регіонів України до бібліотек і бібліотечних фондів. 9 квітня 1999 р. ВР прийняла Закон «Про обов'язковий примірник документів», згідно з яким усі виробники документів зобов'язані безкоштовно доставляти всі або за профілем примірники видань до найбільших бібліотек України. 1998 року в Україні було засновано державне свято — Всеукраїнський день бібліотек, яке відзначається 30 вересня.
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
