Такi концтабори в радянськi часи були по всiй Росiї. (Олександра КУЗНЄЦОВА.)
Бойовий шлях Зеновія - звичайного хлопця із карпатського села Витвиця, розпочався в 15 років, коли у грудні 1944-го батьки зняли із стіни ікону та благословили своїх дітей на боротьбу. Найстарший брат Євстахій був призначений повітовим ОУН на Галицький повіт. 12 лютого 1945 року повітовий «Крига» (псевдонім Євстахія) потрапив в оточення і пустив останній набій собі у скроню. 1 березня зненацька захопили брата Ярослава - підрайонного провідника «Негуса». Зеновій із сестрою через вікно спостерігали, як вели його попід хатою із зв'язаними колючим дротом руками. Йому дали 20 років каторги. Через два тижні прийшла черга брата Мирослава - на нього навела директорка школи. А ще через два місяці тих, хто залишився, - вивезли. Щоправда, сім'ї Красівських вдалося уникнути переселення, зате все майно було розграбоване.
Зеновій подався у ліс, у підпілля, там отримав перший наказ: «Вчитись!». Довелось легалізуватись у Болехові та закінчувати середню школу. «Я жив один у великому порожньому будинку, спав на околоті, а вмиватися бігав на річку. Трудно сказати, як я харчувався», - згадував Зеновій. Після цього було повернення додому, а затим і другий вивіз цілого села в Сибір. З усього ешелону Зеновію єдиному вдалось втекти - сокирою відбив грати на вікні та й стрибнув під укіс. Наступні кілька років - це час підпілля: облави, сховки, нелегальна діяльність. У 1949 році арешт і, відповідно до вироку Особливої наради - 5 років позбавленя волі та довічне заслання. Той період життя Красівський описав у 1991-му: «Наш націоналізм - це був ніби «Отче наш», поєднаний із прицілом револьвера, і ми стріляли або у ворога, або собі в голосницю. І той націоналізм був настільки чинним і настільки сильним, що, правду мовлю, ми тоді легше стріляли собі в голосницю, як у ворога, тому що сила проти нас була така велика й жахлива, що ніхто не міг надіятися на перемогу. Але ми стали не на життя, а на смерть - і ми гідно вмерли! Вмерли для того, щоби скропити кров'ю землю, щоби встелити її кістками, і щоби з тої крови і з тих кісток зродилися ви».
У 57-му на шахтах Караганди, внаслідок аварії, Зеновій Красівський стає інвалідом другої групи. Це певною мірою допомогло облаштувати життя, адже з інваліда зняли обмеження та видали паспорт. Завдяки цьому колишній в'язень отримав можливість повернутись на західну Україну та вступити на заочне відділення філологічного факультету Львівського університету ім.Франка. На той час він був батьком двох дітей. Із середовища давніх знайомих та однокурсників створив підпільну організацію - Український національний фронт. За три роки створили програмний документ «Тактика УНФ», видрукували 16 чисел журналу «Воля і Батьківщина», збірку віршів «Месник», історичний роман «Байда», створили підпільну організаційну мережу. Часопис спершу друкували на другому поверсі помешкання Красівського в Моршині. У гумових рукавичках, підставляючи п'ять копірок. Коли номер готувався до друку, обов'язково хтось біля хати слідкував за чужими людьми. Згодом для певнішої конспірації в горах обладнали спеціальний бункер. За цю діяльність Красівського арештували й присудили новий вирок: 5 років в'язниці, 7 - таборів суворого режиму і 5 - заслання.
В'язничне життя ніколи не було легким для українських політв'язнів, але для Красівського - особливо, бо його алергеном була цибуля. Він не міг їсти страв із цибулею, а у в'язниці все було приготовлено з нею: і бурда, і каша, і рідка картопля. Місяцями Зеновій Красівський не їв нічого вареного, перебивався на пайці хліба (500 грамів), на 15 грамах цукру і можливості відвідувати в'язничний кіоск, купуючи продукти «на 2 крб. 50 коп.» у місяць. Згодом позбавили можливості відвідувати ларьок. Вага Красівського не перевищувала 52 кг. Та це не заважало йому стверджувати, що він - «найщасливіша людина в зоні». Його оптимізм за найнесприятливіших обставин багатьом додавав сили. Казахський дисидент Кульмагомбетов і єврей Едуард Кузнєцов свідчили, що ідею українського націоналізму вперше сприйняли позитивно лише від Зеновія Красівського.
Часто перебуваючи в ізоляції, засуджений за статтею «зрада Батьківщині», Красівський починає писати вірші. Поступово, переходячи з рук в руки через прискіпливу критику ув'язнених - Святослава Караванського та Михайла Гориня, Левка Лук'яненка, Михайла Луцика, Ярослава Лесіва, Михайла Масютка та Йосипа Терелю, поезії Красівського відшліфовуються і стають потужною зброєю. Вірші переписувались спеціальною технологією (у воду додавалась таблетка кальцексу) поміж рядками журналу «Іностранная літєратура» і мандрували разом з автором таборами та психлікарнями. Коли подружжя Караванських виїжджало за кордон, Олена Антонів (друга дружина Зеновія Красівського) поїхала на летовище проводжати друзів. У пiдборах її туфлів було заховано фотоплівки зі збіркою віршів Красівського «Невольницькі плачі». Перед посадкою в літак подруги обмінялись взуттям і таким чином поезії опинились на Заході й були опубліковані в Лондоні. Але це було пізніше, до того Зеновію Красівському довелось сповна заплатити за свою творчість - його відправляють у московський Інститут Сербського на психіатричну експертизу. Імениті академіки вирішили допитати Красівського, який перед тим 5 років нидів на хлібі та воді. Поет не стримався і з люттю прочитав одну з поезій «Невільницьких плачів». Після цього проголошено новий присуд: «бальной Красівскій імєєт всє характєрниє прізнакі сумасшествія...»
Подальша доля Зеновія Красівського була пов'язана з психлікарнями. Спочатку Смоленською, а потім «рідною» - Львівською. Відбувши 6 років інтенсивного лікування з діагнозом «параноїдальна шизофренія», у липні 1978 року Красівський виходить на волю. Та він не уявляв себе поза боротьбою і, не пробувши й двох років на волі, за участь у Гельсінській групі, знову опиняється на засланні. Один із наймолодших дисидентів Мирослав Маринович залишив характерний спогад про Зеновія Красівського з того часу: «Ловили його кулі, психушки та тюрми, але теж не піймали. Можу це засвідчити принаймні з літа 1980 року, коли ми вперше обнялися в Кучинському таборі №36. Колючий дріт не залишив жодного сліду ні на завжди доброзичливому його обличі, ні на вибіленій болем душі, його дух ніколи не знав кайданів. У таборі він став для мене одкровенням: незламність переконань у ньому зовсім не заперечувала шляхетність у ставлені до ворога. Його духовна сила йшла не від ненависти, а з любови. І тому він один силою свого духу ламав усталені пропагандистські стереотипи, бо цей багатолітній оунівець та націоналіст ніколи не замішував добро для свого народу на нещасті народів інших. Він мав рідкісний дар бути еталоном високої ідеї - чистим і неспотвореним».
Ще у психлікарні трапилось щось зовсім незвичайне в долі Красівського. До нього почали надходити листи від невідомої американки - Айріс Акагоші, яка через Міжнародну Амністію вирішила підтримати невідомого чоловіка в Україні. Листи писались англійською, а тому лікарі не перечили листуванню - Зеновій не знав англійської, а словника йому ніхто не збирався давати. 31 лист - ось все багатство, з яким український в'язень та офіційний «псих» покидав лікарню. «Господи, як я тобі заборгував... Я не писав, але думав набагато частіше, ніж Ти собі уявляєш. Переді мною 31 твій лист, і мені в голові не вкладається, як маю на них відповісти», - писав він до Айріс. Невідомо, чи зрозумілими для американки були листи Красівського, написані українською, та після його одруження з Оленою Антонів це листування не припинилось, а стало ще більш наповненим.
Олена Антонів належить до тих невідомих героїнь, які щоденною працею намагались полегшити життя українських політв'язнів та їхніх сімей. Вона знайшла Красівського в Смоленській спецпсихлікарні. Короткий лист, фото зимових Карпат і постскриптум: «Пишіть, що Вам треба. Чим Вам допомогти?». Це був своєрідний девіз її життя. «Таких як я вона мала по всіх зонах, критках, засланнях. Із кожного перехрестя вона приносила нові адреси, двері її хати не зачинялися, тут постійно хтось ночував, звідси розсилали пакунки, бігали в лікарнi, аптеки, десь між її сотнями знайомих завжди знаходилася потрібна людина, яка могла допомогти чи залагодити якусь справу, - згадував Краківський. - Для мене, бездомного каторжанина, та ще з таким діагнозом, та ще під наглядом, вона була ніби принцесою у шкляному замку на високій і недоступній горі, на яку я мав видряпатися, і той замок здобути. І я старався, хоч розумів нікчемність моїх акцій. Ми постійно були разом: то в друзів, то на концертах, то в поїздах. Вона потішалася моїми залицяннями, а в якусь хвилю відвертості прямо-таки приголомшила мене словами: «Ти мені пропонуєш і далі носити торби по пересилках за тобою?».
Одружились вони після виходу Красівського із лікарні. Оскільки за ним значився діагноз «параноїдальної шизофренії» - права на одруження він не мав. Але органи дозволили. На реєстрацію шлюбу прийшов слідчий КДБ Шумейко з величезним букетом троянд, мовляв: допускаємо. Після чергового ув'язнення Красівського Олену Антонів цькують з усіх боків, а вона намагається допомогти чоловікові-в'язню та сину Тарасу (від першого шлюбу із В'ячеславом Чорноволом), який теж зазнає переслідувань. Їй, лікареві за фахом, доводиться працювати прибиральницею в аптеці, ученицею на швацькій фабриці, санітаркою, сторожем на будівництві. А ще приїжджати до чоловіка в Сибір. Одного разу їй довелось 15 кілометрів добиратись до села в сильну заметіль і тягти за собою на мотузці валізу із продуктами.
2 лютого 1986 року Олена Антонів трагічно гине на очах Зеновія Красівського - потрапляє під трамвай. «Сталося те, що не могло статися. Що не мало статися. Що не сміло статися. Перестало битися таке серце! Такі очі погасли! Такий розум померк! Не стало такого чуда! - писав Красівський. - Я обминаю все, що було потім, бо воно не має значення. Сльозу відром не зміряєш. Біль на вазі не зважиш. Парадокс її смерті перейшов у парадокс мого життя. Найвірогідніше, що я не пережив її, а тільки долаю свою долю у визначеному мені стані. Помінялася шкала вартостей і уподобань. Я перестав бачити кольорові сни.»
Красівський неодноразово помирав і воскресав. Але смерть Олени Антонів залишила важкий слід у його душі. Він ще більше кидається у вир національно-визвольного життя. Втім, як і раніше, назовні він залишається життєрадісним. Євген Сверстюк пригадав діалог, який відбувся в нього вдома між родиною та Красівським:
- Ви такий спокійний і веселий, наче вас зовсім обминуло совєтське життя.
- Можна сказати, що так, - погоджувався Зеньо, - Я тільки двадцять сім років провів під арештом, а решту - Бог милував...»
Окремою сторінкою останніх років життя Зеновія Красівського є праця на підтримку греко-католицької церкви. Він був у складі представницької делегації підпільної УГКЦ на зустрічі з представниками Ватикану в Москві в 1988 році. Він будував монастир у Гошеві, йому купили машину для обслуговування потреб Церкви. І майже цілодобово разом із своїм тюремним другом о.Ярославом Лесівим вони їздили по всій Галичині, піднімаючи людей до праці. А коли в Києві треба було викупати паралізованого Івана Світличного чи організувати його переселення на іншу квартиру, то за цим теж стояв Красівський. Він ніколи нікому не відмовляв, а коли його запитували, як можна так багато працювати, поміж іншого, він відповідав: «А ще мені треба трохи забутись...»
Коли він помер, домовину з його тілом виносили греко-католицькі священники, а далі передали на плечі побратимів: Михайла Гориня, Степана Хмари, Михайла Зеленчука, Панаса Заливахи, Мирослава Мариновича. Привезені з рідних Карпат трембіти трембітали в останню путь.
«Школа ідеологічного фарисейства і школа діяльного патріотизму - несумісні. Але до того всього треба додати індивідуальну школу, яку пройшов Зеновій Красівський у тюрмах і між тюрмами. Він вчився витримувати на межі можливого, ділитись кусником хліба по-євангельськи, підійматись і знову жити тоді, коли не видно жодної зірки...»
Євген Сверстюк, колишній політв'язень.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
