Близько фрукти, та не вкусиш

      Українці більше облизуються, ніж смакують свіжими фруктами та стовідсотково натуральними соками, хоча їхнє цілорічне споживання вважається першою заповіддю раціонального харчування в сучасних розвинених суспільствах. Більшість мешканців вітчизняних міст навіть у сезон масового збирання плодів не можуть «від пуза» наїстися слив, груш і яблук, які дозрівають по всій Україні, не згадуючи вже про виноград, абрикоси та персики, прописані переважно в південних регіонах держави. Коли ж від часу збирання врожаю проходить половина і більше року, то виставлені на прилавках супермаркетів яблука по 15 гривень за кілограм сприймаються як знущання навіть над споживачами середнього достатку.

      Старшокласниця з Польщі Наталя Вітушинська, побачивши в івано-франківському торговельному комплексі посеред нинішнього літа цінники на фрукти, здивовано запитала батька: «А що, в Україні ростуть банани?». Їй було невтямки, що екзотичні плоди з Еквадору коштували втричі дешевше, ніж традиційні для Східної Європи яблука. У них у Польщі все навпаки. Туманні пояснення з приводу того, що українське сільське господарство, зокрема його садівничий сектор, переживає не найкращі часи і не може за помірними цінами забезпечити співвітчизників високоякісними фруктами, дівчина не зрозуміла. Та що там юна полячка, нам і самим багато чого невтямки.

Покутські яблуні і груші колись цвіли по всій Європі

      Засновники села Стецева, перша письмова згадка про яке датується 1447 роком, обрали для постійного проживання мальовничу місцевість серед пагорбів міжріччя Дністра та Прута, де переважає тепле літо і м'яка зима. До райцентру, древнього покутського міста Снятин, звідси рукою подати - якихось десять кілометрів. Зі сходу село межує з Буковиною.

      Невідомо, планували чи ні середньовічні українці, котрі оселилися на території сучасної Стецеви, займатися садівництвом, але місце для вирощування фруктів вони обрали дуже вдало. Оцінити це згодом змогли їхні нащадки. У селі здавна біля кожної хати ріс сад. Його плодам заздрили мешканці сусідніх населених пунктів, які теж жили у схожих геокліматичних умовах, але не мали головного - вміло підібраних й акліматизованих сортопідщепних комбінацій..

      Ще за останнього панування Польщі, як переповідають старожили, підприємливі організатори посполитого господарювання на стецівських пагорбах заклали плодовий розсадник, де вирощували передусім елітні саджанці яблунь та груш, які експортували по всьому Старому континенту. Відтоді минуло менш як сімдесят років, але за цей час із садівничих донорів Європи ми перетворилися на принишклих послідовників чужого досвіду і міцно «сіли на голку» залежності від іноземних фруктово-ягідних технологій. Щоправда, після Другої світової війни садівництво у Стецевій ще продовжувало розвиватися під прапорами радянської колгоспної системи: у п'ятдесяті роки тут мало не на півторастагектарних площах виріс великий сад із добірними, за тодішніми мірками, ренетами Лансберга, Баумана, Кічінова, Кайзера Вільгельма - всього близько 100 сортів селекції, що мали вдале співвідношення кислоти і цукристості. Старий сад плодоносить дотепер, але його ресурси, зрозуміло, вичерпуються.

Селянський менеджмент: як би не впіймати облизня

      Під проводом двічі Героя Соціалістичної Праці Юстина Личука, котрий тривалий час очолював місцевий колгосп «Перше травня», мешканцям Стецевої жилося значно краще, ніж їхнім сусідам, що не мали такого іменитого голови. Центр села і тепер схожий на майдан невеликого міста, а ось виробничі підрозділи й інфраструктура занепали. За роки незалежності в пошуках кращої долі за кордон уже виїхали із сім'ями десятки стецівчан - поки що з наміром підзаробити і повернутися.

      Виданий Леонідом Кучмою наприкінці 1999 року Указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки», тобто розпаювання земель та майна колективних сільськогосподарських підприємств у Стецевій прискорив розпад колись міцного багатогалузевого колгоспу на дрібні агроформування з вузькою спеціалізацією. «Садові» паї в основному зосередилися під дахом ТзОВ «Покуття-Фрукт», зареєстрованого у квітні 2004 року. Очолив нове товариство Василь Анатанійчук. Його батько Микола разом з односельчанином Андрієм Римарем був «архітектором» старого стецівського саду. Син пішов шляхами батька, але в нинішніх економічних умовах йому доводиться займатися не стільки вирощуванням фруктів, скільки пошуком твердого грунту під ногами на трясовинах менеджменту й маркетингу.

      - Коли створювалося товариство, - каже керівник «Покуття-Фрукту», - ми все прорахували, і перспективи бачили в райдужних тонах. Але тепер, після значного подорожчання техніки та енергоносіїв, дивимося в майбутнє дещо приземленіше. Звичайно, в аграрному бізнесі, як і в будь-якому іншому, аби досягнути успіху, треба ризикувати. Це аксіома, проте в нас ще живуча натура обережного селянина - обходитися власними коштами і мінімальним ризиком, тобто йти тернистою, неперспективною дорогою. Не тому, що ми закостенілі і нездатні пристосовуватися до нових умов. Такими нас роблять обставини - боїмося нестабільності, непродуманих законодавчих новацій, боїмося брати кредити. Фахівці ж високого рівня настійно підштовхують до думки, що вихід - лише в банківських запозиченнях. Якщо не візьмемо великий кредит і вдало його не використаємо, нам нічого не світить у кінці тунелю. «Покуття-Фрукт» нині має 126 гектарів саду, але переважно старого, який треба викорчовувати і замінювати сучаснішими сортами. Ми щорічно оновлюємо сад на площі 5-6 гектарів. Це дуже трудомістка і капіталозатратна робота. Без додаткових фінансів, з усього видно, нічого не досягнемо.

      І хоча агроном за освітою Василь Анатанійчук постійно живе в Стецевій і набував управлінських навиків за «тепличної» радянської планової системи,  одначе він добре обізнаний з премудростями класичної ринкової економіки та її деформованого українського різновиду.

      - Я дістав унікальну можливість вивчити досвід кращих представників галузі в Польщі, Німеччині, Голландії, Бельгії, Франції, Іспанії, Італії та Австрії, - розповідає Василь Миколайович. - Цим завдячую головному редактору журналу «Новини садівництва» Олександру Васильовичу Мельнику. Між західноєвропейськими садівниками і нами немає ніякої різниці в обсягах знань та умінь, проте їхня і наша системи кредитування, оснащеність технікою, доступ до засобів захисту і підживлення - небо і земля. Якби в нас був доступ до кредитів, хоч на рівні садівників сусідньої Польщі - я вже не порівнюю із старими членами Євросоюзу, то галузь розвивалася б дуже динамічно. Садівництво в усьому світі - одне з найприбутковіших занять, але витрати на вирощування та захист дерев від хвороб і шкідників дуже великі - в 20 разів більші, ніж при виробництві зернових.            

Плюси і мінуси індустріальних фруктів

      Проте необмежений доступ до розмаїття хімічних елементів, якi служать садівничому бізнесу, має і зворотний бік медалі. Звісно, дуже апетитно споглядати на прилавках продовольчих крамниць у розпал авітамінозного січня великі, красиві і блискучі, ніби з рекламної обкладинки глянцевого журналу, імпортні яблука. А чи знаємо ми, що насправді приховується за звабливою красою і вишуканим смаком?

      Вочевидь не варто ідеалізувати індустріальні західні технології.

      - За кордоном, - ділиться своїми спостереженнями пан Василь, - власник цілком природно прагне довести рентабельність саду до найвищих показників. Ця продукція зазвичай має високу якість, але в ній залишаються сліди хімічних препаратів, якими її обробляли, аби надати супертоварного вигляду. Дерева, доглянуті без надмірного застосування «захисної» хімії і з меншою кількістю мінеральних добрив, дають скромніший урожай, і плоди не мають надто спокусливого вигляду. Хоча за такі скромніші фрукти треба платити більше. А рука споживача тягнеться на базарі чи в супермаркеті до того, що велике, красиве і блищить. Отже, ми не завжди споживаємо, м'яко кажучи, те, що корисне для нашого організму. Подібна ситуація - і з виробництвом соків. З конвеєра нашого невеликого консервного цеху виходить стовідсотково натуральна продукція, зокрема соки з природним фруктовим смаком. Але ми змушені згортати виробництво, бо не витримуємо конкуренції з розкрученими брендами. І не тільки тому, що час вимагає зосередитися на вузькій спеціалізації, а наша продукція розфасовується у старомодні скляні банки. Наш натуральний сік за смаковими якостями програє «супертоварній» продукції тільки через те, що вона продається в яскравих пакетах і пляшках та добре п'ється завдяки підбору певних харчових компонентів. Реклама, звісно, також впливає на формування смаків.

      У товаристві «Покуття-Фрукт» нині працює три десятки стецівчан. Фахівців садівничої справи - обмаль. За домовленістю з польськими колегами направили кілька груп на навчання в одне з воєводств, але стажери додому не повернулися - опинилися на заробітках десь аж за Піренейськими горами. Їх по-людськи можна зрозуміти: там за некваліфіковану працю в саду чи на ягідній плантації платять у десять разів бiльше, ніж удома - з посвідченням.

      Та, незважаючи на цупкі обійми несприятливих економічних чинників, у недавно створеному садівничому товаристві не опускають рук. Державна програма розвитку садівництва, в яку вони входять, підтримує певними коштами придбання саджанців і догляд за ними. Зрештою, як сказав Василь Анатанійчук, у них є знання і вміння - мусять вистояти до кращих часів.

* * *

      Садівників образно називають охоронцями здоров'я нації, які працюють для того, аби було менше роботи людям у білих халатах. Дієтологи з геронтологами за показниками споживання фруктів і ягід виставляють бали культурі споживання у суспільстві, прогнозують перспективи гармонійного розвитку нації і продовження тривалості життя. Більшості українців нині недоречно приміряти на себе ці стандарти. Як скоро заїдатимемо сало рекомендованою кількістю соковитих вітамінів, одному Господу відомо. Принаймні ні вчорашні, ні нинішні парламентарії цього навіть не обіцяли в передвиборчих програмах. Поки що ж, за задумом батьків нації, розвиток українського садівництва лягає на наші власні плечі, точніше печінки: чим більше вливатимемо в себе алкоголю, тим буйніше плодоноситимуть яблуні і груші - один відсоток від реалізації винно-горілчаної продукції нібито спрямовується на процвітання вітчизняної фруктово-ягідної галузі.