Албанія - «Земля орлів»

      Донедавна Албанія була найізольованішою країною Європи і другою (після комуністичної Північної Кореї) закритою країною світу. Тому коли в автора цих рядків несподівано з'явилася можливість відвідати Албанію, то сумнівів майже не виникло - треба їхати! Хоча в уяві нараз сплили повідомлення зі ЗМІ та кадри з фільмів, у яких албанська мафія змальовується найжорстокішою в Європі, а Албанія - країною анархії і беззаконня. Але цікавість вабила у цю країну. Наша «міжнародна збірна» у складі туристів із кількох європейських країн об'їздила на старенькому албанському туристичному автобусі марки «Мерседес» північну половину Албанії, побувала в столиці Тирані та другому за чисельністю мешканців місті країни - Шкодер.

«Орли» на «Мерседесах»

      Гід відразу ж пояснив, що хоча албанці називають свою країну «землею орлів», але сучасні «орли» віддають перевагу «мерседесам». За комуністичної диктатури албанцям заборонялося мати приватні автомобілі. До 1991 року в країні їх було лише близько 600: «Вольво» та «Мерседеси» найдорожчих останніх марок, якими пересувалися високі партфункціонери. Ще з тих часів у албанців склалося непорушне переконання, що «Мерседес» є найкращою машиною світу. Після зняття заборони албанці правдами і неправдами завезли до країни з Італії та Греції десятки тисяч старих автомобілів, переважно «мерсів». Наївних людей нещадно дурили, але вони однак із готовністю викладали за «мерса» випуску 70-х років такі гроші, за які могли придбати останні моделі машин європейських чи азійських виробників. На цей час більше половини автомобілів на дорогах Албанії - «мерседеси».

      Оскільки в комуністичні часи в Албанії не було машин, то не існувало і Правил дорожнього руху. Правила руху, водійські права, дорожні розмітки, світлофори, «зебри» пiшохiдних переходів та покарання за порушення Правил почали запроваджувати лише наприкінці 90-х років. Але наслідки наразі помітні лише в столиці, де з'явилися (принаймні в центрі) світлофори i дорожні переходи. У другому за кількістю населення місті Албанії, 125-тисячному Шкодері, є лише один світлофор у районі центральної площі, але він... не працює. Самотній поліцейський-регулювальник намагається впоратися з автохаосом, який там панує. Варто зазначити, що албанці (навіть у столиці) не мають такого вже вибору вечірніх та нічних розваг, тому найбільшим шиком вважається покататися ввечері автомобілем. Це при тому, що більшість людей за межами столиці надалі не підозрюють про факт існування водійських посвідчень. Втішає лише те, що після десятиліть фактичного «сухого закону» часів правління диктатора Енвера Ходжі албанці надалі уникають спиртного або випивають лише в малих кількостях. За весь час перебування в країні не довелося побачити п'яного чоловіка чи навіть пішохода з банкою пива в руці. Вживання алкоголю, того ж пива, жінками взагалі вважається аномалією.

«Піраміди» Енвера Ходжі

      З якого б боку ви не в'їздили в Албанію, відразу ж приготуйте фотоапарати, бо тут на вас чекає таке, чого не побачиш у жодній іншій країні. Йдеться про бункери для захисту армії (можливо, й населення) від атомних та артилерійських нападів і кулеметні та протитанкові дзоти. У своїй параноїдальній підозріливості комуністичний диктатор Албанії Енвер Ходжа встиг збудувати впродовж 70-х та 80-х років від 500 до 700 тисяч таких приміщень. У зв'язку з усе ще пануючим хаосом у країні, ніхто досі так і не здійснив їх повний реєстр.

      Головне, що ці бункери існуватимуть довго потому, як уже ніхто на планеті не буде пам'ятати про Енвера Ходжу. Албанські та закордонні експерти після їх огляду зійшлися на думці, що ці залізобетонні конструкції простоять на нашій планеті кілька тисячоліть - не менше, ніж єгипетські піраміди. Якість будівництва - відмінна. Воно й не дивно, враховуючи те, як цю якість перевіряли. Після закінчення зведення кожного бункера його розробника та інженерів-будівельників садили всередину, зачиняли двері - здійснювали обстріл споруди наземною артилерією та авіацією з повітря. Тут уже будеш дбати про якість!

      Бункери з'єднані між собою широкою мережею підземних ходів, що давало можливість співробітникам спецслужб пересуватися непомітно та в будь-який час контролювати, як працюють селяни на полях. За Енвера Ходжі Албанія була на 90 відсотків аграрною країною, решта населення працювала на оборонну промисловість. Ходжа як вірний учень та послідовник Сталіна значно вдосконалив систему «стукацтва». Якщо в СРСР «стукачі-сексоти» доносили на сусідів та колег безпосередньо співробітникам НКВС, а пізніше - КДБ, то в Албанії нижня каста «стукачів» мала назву «люди за 80 лекі». Саме за місячну доплату - 80 лекі - вони доносили на своїх рідних, знайомих та односельцiв. Між ними та спецслужбами існувала ціла система донощиків різного рівня. За непосильну працю від світанку до заходу сонця селяни отримували мінімум для виживання: харчові пайки та щось з одягу, аби прикрити грішне тіло. За скаргу на погану якість хліба в харчовому наборі кара становила вісім років ув'язнення, тобто роботи на будівництві бункерів.

Народ і віра

      Населення Албанії становить 3 мільйони 135 тисяч осіб, столиці Тирани - 750 тисяч осіб. Але це лише оціночні цифри Албанського статистичного бюро станом на липень 2005 року. Темпи зростання населення Албанії є найвищими в Європі й становлять 0,97 відсотка за рік. Енверу Ходжі потрібна була робоча сила, тому його режим активно заохочував багатодітні сім'ї: після народження дев'ятої дитини родина отримувала в подарунок корову, а після дванадцятої - будинок. П'ятеро-десятеро дітей у родині й нині вважаються нормою.

      Дійсна кількість мешканців столиці, як припускає міська влада, перевищує мільйон осіб. У Тирані значно вищий рівень життя, ніж у провінції, тому сюди прибувають у пошуках роботи та кращого життя мешканці з інших регіонів, переважно бідних північно-східних провінцій. Нам доводилося проїздити через велетенське північне передмістя Тирани - Камез, - яке повністю складається зі зведених без жодного дозволу, планування чи будь-якого узгодження приватних 3-4-поверхових будинків.

      Албанія - моноетнічна країна: 99 відсотків населення становлять албанці й лише один відсоток - національні меншини, переважно греки та македонці. 70 відсотків вважають себе мусульманами, 20 відсотків - православними християнами, 10 - католиками. Я вжив слово «вважають», тому що насправді лише третина населення є віруючими, а решта перебуває десь між релігійною летаргією й атеїзмом. І це також наслідок комуністичної диктатури. 1967 року Енвер Ходжа провів у країні «культурну революцію» за китайським зразком і проголосив Албанію першою у світі повністю атеїстичною країною. Релігія була заборонена, всі культові установи зачинені, а значна їх частина зруйнована. За підпільне практикування релігії люди потрапляли на «будівлі соціалізму». Відродження релiгiйних традицiй і повернення до Бога розпочалося лише після 1991 року.

      За весь час перебування в Албанії не побачив жодної жінки в паранджі. Лише в Тирані біля центральної мечеті помiтив кількох літніх жінок у характерних для шиїтів білих хустинках та довгих білих спідницях. Ісламські країни намагаються відродити релігійні почуття у братів-албанців, які духовно «заблукали». Сюди приїздять як місіонери, так і прочани з мусульманських країн, оскільки в горах північніше Тирани розташована одна з найбільших святинь мусульман-шиїтів.

      Як не дивно, за останні роки в Албанії відбувалося багато кривавих сутичок, але жодної - на релігійному грунті. У місті Шкодер, яке вважають центром албанського католицизму (з огляду на це комуністи відкрили тут перший у країні музей атеїзму), поруч із центральною площею височіє нова модерна біла джамія (мечеть), а за якісь 150 метрів від неї - великі православний і католицький храми. Чотирма головними культовими спорудами Тирани є старовинна мечеть Етем-Бея, зведена в період 1794-1821 років; збудований 1964 року і зачинений 1967 року православний храм та два католицьких костьоли - недавній зведений модерний кафедральний св. Павла та збудована 1865 року австрійським імператором Францом Йозефом церква св. Марії. Звичайно, старі храми були реставровані й відновили діяльність лише після 1991 року. В часи диктатури 1967-91 рр. у мечеті містився Музей атеїзму, в костьолі - кінотеатр, а в православному храмі - спортивний клуб Тирани.

      Показово, що двома головними національними героями албанців є мусульманин Скендербег (1405-1468), полководець, який пiдняв повстання проти турків і на 25 років зробив свою країну вільною від 500-річного турецького поневолення, що тривало потім до 1912 року, та католичка Мати Тереза. Хоча ця албанка народилася в Македонії, її іменем названо Тиранський міжнародний аеропорт. Пам'ятник Марії Терезі встановлено перед будівлею тутешнього університету. Вважають, що доторк до руки пам'ятника приносить щастя, тому студенти часто навідуються сюди в період екзаменаційних сесій, не кажучи вже про туристів, які також не пропускають нагоди трохи «ощасливитися».

Тирана і її мер-революціонер

      Тирана була заснована в 1614 роцi, а столицею Албанії стала 1920 року. Місто розташоване в долині ріки Ішм, за 30 кілометрів від Адріатичного моря. Це культурний і промисловий центр Албанії. Головні галузі промисловості: харчова, будівельна, текстильна, фармацевтична та металургійна.

      У Тирані дуже мало історичних пам'яток. Маленькі провінційні міста, особливо на узбережжях Адріатичного та Іонічного морів, значно багатші на них, ніж столиця. Наприклад, у Шкодері чудово збереглася розташована на горі над містом фортеця Розафа, збудована приблизно в IV ст. до нашої ери, а в Дурресі - римський амфітеатр ІІ століття нашої ери на 20 тисяч місць.

      Трьома головними старожитностями столиці є мечеть Етем-Бея, розташована поруч iз нею годинникова вежа та фортеця Юстиніана. Сюди ще можна додати пам'ятник національному герою Скендербегу, встановлений на центральній площі міста, яка носить його ж ім'я. Скендербег на коні височіє на постаменті, де доти стояв пам'ятник «вождю албанського народу» Енверу Ходжі. Народ власноруч і скинув його звідти.

      Тирана вражає не історичними пам'ятками, а тим, чого не знайдеш в інших європейських столицях, - неймовірним поєднанням надсучасної архітектури ХХІ століття і залишків архітектури (якщо її можна так назвати) часів дикого, печерного комунізму. Буквально поруч можна побачити сучасні висотні будівлі зі скла та бетону, які могли б прикрасити будь-яку європейську столицю, і сірі, переважно три-чотириповерхові коробки «енверходжівок» (за аналогією з «хрущовками»). За часів Ходжі в країні було заборонено зводити будинки вище п'яти поверхів. Ці потвори соціалістичної архітектури викликають жах ще й тому, що на їхніх дахах та на стінах прикріплені великі цистерни для води. В Тирані щоденно приблизно на чотири години район за районом відключають енергопостачання, а води в кранах може не бути днями.

      Столиця, як і вся країна, нагадує оповитий пилюкою мурашник, в якому щось постійно руйнується і будується. Нове рішуче витісняє старе. У цьому заслуга легендарного мера Тирани Еді Рами. Це людина, яка власною діяльністю довела, що при бажанні можна і гори звернути.

      Еді Рама, випускник трьох університетів, викладач мистецтва та відомий художник, значну частину свого життя провів у Парижі, але незмінно переймався життям своєї батьківщини. 2001 року він переміг на виборах мера Тирани і був переобраний на цю посаду на дострокових виборах у жовтні 2003 року. Його вважають дуже суперечливою постаттю з нестандартними підходами до вирішення проблем міста. Відразу ж після обрання в 2001 році Еді Рама розгорнув бурхливу діяльність, яка привернула увагу не лише албанців, а й світових ЗМІ та політиків. Мер наказав знести 1 200 «енверходжівок» та розпочав зведення на їхньому місці сучасного житла і об'єктів міської інфраструктури. Він також виступив з ініціативою «боротьби з сірістю» і звернувся по допомогу до своїх друзів-художників та митців. Ідея полягала в тому, щоб розфарбувати будинки, які більш-менш відповідають сучасним стандартам, але мають дуже гнітючий зовнішній вигляд. Ефект неймовірний. Будинки розфарбовані в усі кольори веселки, а їхнє поєднання інколи просто вражаюче. Хоча частина мешканців столиці вважає, що місто стало жертвою мистецьких привидів Еді Рами.

      Еді Рама також почав відводити стокові води, які текли просто вулицями, в річку; започаткував будівництво доріг і тротуарів, яких не було. За диктатури асфальт був лише там, де проходили офіційні заходи та проїздили машини партфункціонерів. 1 200 знесених недавно «енверходжівок» не останні. На місці решти цих потвор Рама збирається збудувати «тиранський Манхеттен» iз хмарочосами висотою до 80 метрів. Мер відкрив у столиці перші два кінотеатри, в яких після десятиліть заборони почали демонструвати закордонні фільми. Він озеленив місто, розбив парки. Еді Рама розпочав боротьбу з нелегально відкритими кіосками та магазинами на перших поверхах будинків, які не здійснюють жодних відрахувань до бюджету. (Більше 50 відсотків економіки Албанії надалі перебуває в тіні). Мер узагалі збирається прикрити всю вуличну та напівлегальну торгівлю, а натомість заповнити Тирану сучасними магазинами. І вже багато зробив у цьому напрямі. 2004 року спеціалізована неурядова британська організація визнала Еді Раму кращим мером світу. Подібну відзнаку мер Тирани отримав і від генсека ООН Кофі Аннана.

Мандрiвка по «ребрах» диктатора

      Огляд історичних пам'яток не займе багато часу, тому варто відчути смак модерної Тирани. Передусім -побачити (зовні і зсередини) так звану «Піраміду». Ця будівля була відкрита 1988 року як музей чи мавзолей албанського диктатора (чи фараона?) Енвера Ходжі. Розробку мавзолею здійснила донька диктатора - Пранвера. Ця будівля надалі залишається найдорожчою з усіх, які будь-коли зводилися в Албанії. Але прослужила за первинним призначенням лише три роки. Після падіння комунізму албанці знищили все, що було пов'язане з іменем ненависного їм комуністичного диктатора, - всі пам'ятники (включно з пам'ятниками Леніну та Сталіну, які дружно стояли один навпроти іншого на одній iз центральних вулиць столиці) та навіть модерну фабрику з виготовлення паперу: лише тому, що вона носила ім'я Ходжі. Піраміду було переобладнано під Міжнародний культурний центр, в якому проводяться міжнародні виставки та інші заходи. А перед входом встановлено Дзвін миру, який вилито з десятків тисяч гільз, що вкривали вулиці Тирани після збройного повстання народу 1997 року.

      Енвер Ходжа, певне, не раз перевернувся б у могилі, якби дізнався, що мавзолей його імені став тепер символом так ненависної йому західної культури та стилю життя. У «Піраміді» також діють дискотеки та кав'ярні, в яких одягнена в західний одяг молодь витанцьовує під сучасні албанські й західні ритми та попиває «кока-колу». Більше того, молоді албанці «їздять по ребрах Ходжі». Так молодь охрестила масивні та широкі бетонні опорні конструкції піраміди, розташовані під кутом 30 градусів до землі. Це така небезпечна екстрім-розвага зi спуском по них з вершини «Піраміди» на скейтбордах чи роликах.

      Також варто відвідати модерну будівлю «Скай Тауер», найвищий будинок Тирани. Ви підіймаєтеся швидкісним ліфтом зi скляними стінами на оглядовий майданчик на 17-му поверсі, звідки відкривається захоплююча панорама міста.

Цікава Албанія

      Албанці, як і болгари, турки, індуси та представники ще кількох націй, кивають головою вгору-вниз, щоб відповісти «ні», та праворуч-ліворуч - «так».

      Стандартний розмір «чайових» у ресторанах та таксі становить 10 відсотків. При цьому в ресторані ви повинні розплатитися з офіціантом «iз руки в руку», а не залишати гроші на столі чи в чарочці. Таксі не мають лічильників, тому чайові відраховують від тієї суми за поїздку, про яку ви домовилися з таксистом. Краще користуватися таксі жовтого кольору, що мають хоч якийсь офіційний статус і нанесену на дверях адресу власника.

      Албанці є затятими курцями. Пенсіонерів, які підробляють продажем сигарет на вулицях, можна побачити на кожному кроці.

      Албанці так довго були відрізані від світу, а тепер так бажають наблизитися до нього, що надають ресторанам та барам назви закордонних міст i країн: «Берлін», «Лондон», «Шанхай», «Пріштина», «Амстердам», «Неаполь», «Венеція», «Каліфорнія», «Іспанія». Піцерії мають винятково італійські назви.

      У Тирані діють кілька автобусних маршрутів. Вартість проїзду в них - 20 лекі (одна гривня) - оплачується при вході. Але автобуси старі й часто виходять з ладу. На додаток, водій може залишити переповнений людьми автобус і зробити собі перерву на каву в найближчій кав'ярні. Надійніше не чекати на його повернення і йти далі пішки, бо перерва на каву може розтягнутися і на 15 хвилин. Краще користуватися послугами маршруток-мінібусикiв за 25 лекі.

      Будинки в Албанії, навіть у столиці, не мають нумерації, оскільки албанці вважають, що цифри спотворюють їхні стіни. На конверті поштову адресу зазначають приблизно так: Тирана, вулиця така-то, будинок, в якому розташовано продуктовий магазин Ахмеда (чи щось інше, що повинні обов'язково знати мешканці цієї вулиці), під'їзд №, квартира №.

      Подорожуючи Албанією, неодмінно помітиш національний прапор на кожному побудованому будинку. Бачив навіть щойно викопаний рів під фундамент та звалену біля нього купу піску, в яку вже встромлений прапор з орлом (мені він чомусь більше нагадує скорпіона) на червоному тлі. Для албанця національний прапор - святиня і оберіг. Іноді поруч з національним майорить прапор іншої держави: Італії, Німеччини, США чи Франції. Це ознака, що хазяїн заробив гроші на будівництво в тій країні, і знак вдячності їй за це. Інколи є і третій прапор - якоїсь відомої західної фірми. І це також вияв вдячності їй за зароблені гроші. Варто пам'ятати, що більше двох мільйонів албанців живуть і працюють за кордоном, переважно в Італії, США, Канаді, Швейцарії та Греції, а значну частину заробленого перераховують родинам в Албанію. На вже зведених будинках прапорів немає, але на балконі верхнього поверху обов'язково побачите якусь велику іграшку, переважно плюшевих ведмедиків. За уявленнями албанців, вони відводять зле око та різноманітні зурочення. Є також якісь мідні чи металеві предмети - теж своєрідні амулети.

Країна з майбутнім

      Албанці неймовірно прагнуть стати частиною Європи. Для них не існує іншої мети, ніж НАТО та Євросоюз. 1999 року Албанія надала свою територію для військових операцій НАТО в Косові та Сербії. Сигнал було сприйнято: в країну, яка надалі перебувала у хаосі, попливли солідні закордонні інвестиції. Євросоюз в особі Італії, яка має найбільш тісні зв'язки з Албанією, проклав країною дві сучасні автотраси: з півночі на південь та від столиці до морського узбережжя. Колишній прем'єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі подарував Албанії від імені італійського народу два сучасні мости на критичних переправах через ріки Дріна та Маті. Завдяки харизматичній особі мера Тирани Еді Рами в столицю надходять неймовірні (порівняно з Києвом) закордонні інвестиції. В столиці вже діє п'ятизірковий готель мережі «Шератон», а за кількістю чотиризіркових Тирана (з її втричі меншим населенням) випередила Київ. Тут переважно австрійські інвестиції. Хоча активно інвестують також Малайзія та Туреччина.

      Албанія має просто неймовірний потенціал для розвитку пляжного та гірськолижного туризму. Наразі лише частково освоєна так звана Албанська Рив'єра в районі південного міста Вльора, між сусідніми містами Дерміу та Хімара та окремі пляжі навколо портового міста Дуррес. Але це лише початок. Албанія має таке велетенське узбережжя вздовж Адріатичного та Іонічного морів з такими чудовими природними пляжами та такою екзотичною південною рослинністю, що вже в недалекому майбутньому зможе позмагатися з курортами Греції, Туреччини та Хорватії. Іноземні компанії вже звели перші туристичні комплекси на узбережжі Албанії.

      У лютому цього року Албанія підписала з Євросоюзом Угоду про стабілізацію та співробітництво, яка вважається першим кроком до вступу в ЄС. Албанія, можливо, буде в НАТО і ЄС тоді, коли Україна надалі вагатиметься з вибором між Європою та Азією. Ще вчора зачинена у своєму велетенському бункері, неприступна, без жодного значення у світі, забута історією і політиками, сьогодні Албанія відкривається світу, набирає обрисів на туристичній та політичній мапах. Під час поїздки країною довелося побачити і неймовірну бідність та відсталість, але й велетенську волю та намагання людей звільнитися від них. Ця країна, всупереч усьому, зрушила з місця і стрімко просувається вперед.

Як потрапити до Албанії?

      Албанія не має міжнародного залізничного сполучення, як, фактично, і внутрішнього. З Тирани курсують потяги лише до п'яти міст країни: 17 рейсів на добу, 8 з яких - до найближчого портового міста Дуррес (відстань - 30 кілометрів).

      На більше Албанська залізниця наразі неспроможна. Хоча існують плани наступного року відкрити першу лінію міжнародного залізничного сполучення між Тираною та столицею сусідньої Чорногорії - Подгорицею. До Дурреса спорадично, переважно в курортний сезон, курсують пароми з Греції та Італії.

      До Тиранського аеропорту є рейси, але не щоденні, з кількох європейських міст. Найближчі до нас: Будапешт, Белград та Софія. Впродовж минулого року аеропорт прийнял 715 тисяч пасажирів, більшість з яких є албанцями, які мешкають за кордоном. На власній машині до Албанії можна потрапити через сусідні Македонію або Чорногорію. Візу можна оформити або в посольстві Албанії, або безпосередньо на кордонi. Її вартість - 10 євро.