Настільний та кишеньковий туризм

      У рейтингу номінації «Візитівка» фігурують шість книг видавництва «Мистецтво», визнаного учасниками опитування одним із десяти найпопулярніших видавництв упродовж 15 років. Монументальний альбом «Українське народне малярство ХІІІ-ХХ століть» (1991) став свого часу своєрідним маніфестом незалежного українського книгарства. «Мистецтво» і за радянських часів випускало вартісні книжки, але існував неписаний закон: мистецькі альбоми республіканських видавництв не мусять виглядати ліпше за випуски московського «Искусства» (не кажучи вже про «Аврору», що продукувала розкішні видання, перекладені європейськими мовами, для продажу у книгарнях колишнього соцтабору). А тут, в «Українському народному малярстві», наші видавці в рік проголошення незалежності продемонстрували здатність дотримуватися тодішніх світових книжкових стандартів: і за майстерністю художньо-технічного оформлення, і за рівнем поліграфії (це чи не перше українське видання, друковане в Західній Німеччині), і за науковою вартістю коментарів (упорядники - відомі львівські мистецтвознавці Віра Свєнціцька та Василь Откович).

      Отже, цією книжкою «Мистецтву» вдалося створити пам'ятник українським видавничим потенціям. Пам'ятник цей було видно звідусіль: нині неможливий для таких видань наклад у 25000 примірників забезпечив «смішну» ціну як на подібний альбом (49 крб.) - не дивно, що його добре пам'ятають і справедливо вважають однією з найрезонансніших книжок 15-річчя. Але є ще одна причина «пам'ятності»: буквально за кілька місяців по виході «Українського народного малярства» країною прокотилася перша хвиля підвищення ціни на папір, невдовзі друга; за цим потяглися вгору цифри поліграфічної вартості. Розпочалася криза вітчизняного книгарства, яка першою чергою заторкнула видавництво, що випускало високотехнологічні альбоми. 1993-го «Мистецтво» випускає книжку, яка також фігурує в нашому рейтингу (№12): А.Кончаковський, Д. Малаков. «Киев Михаила Булгакова». Безсумнівно, вартісне видання, яке, проте, помітно програє у презентативності попередньому альбому-успіху (це і є віддзеркалення тодішньої кризи галузі). Цього року вийшло його перевпорядковане перевидання: «Весь Булгаков в воспоминаниях и фотографиях». У цій зразково прокоментованій, ілюстрованій та оформленій книзі - альтернативна історія українського книгарства: на що «Мистецтво» було здатне вже тоді, 10 років тому, якби не довготривала захланність рідної влади до рідної книжки. Ну і, звичайно, на рівні фактографії нинішнє перевидання - відчутний крок уперед, бо відтоді на Андріївському узвозі, в «будинку Турбіних», відкрився музей Булгакова, розпочалася системна наукова робота, і якби у підзаголовку нині стояло: «Мала Булгаковська енциклопедія», - це не було б перебільшенням.

      «Український авангард 1910-1930 років» - наступний «переможний» альбом «Мистецтва» - вийшов уже за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження». На тоді словосполучення «український авангард» ще сприймалося за емоційно-авторський оказіоналізм (хоча в європейському мистецтвознавстві вже почало утверджуватися як модерний термін). Росіяни зреагували на це видання болісно: ще б пак, класичні твори, які вони зазвичай вважали тільки «своїми», атрибутовані зовсім за іншою схемою. Упорядник понад 400 репродукцій та автор вибухової теоретичної статті професор Дмитро Богомазов підтвердив свої висновки ще й вивільненими з архівів рукописами Олександра Богомазова, Олександри Екстеp, Казимира Малевича,  Давида Буpлюка  та Віктора Пальмова, що не залишали сумнівів в українськості цих митців світового бомонду. Тоді перекупники миттєво зреагували на унікальність видання, виставивши альбом за рекордною, либонь, для тодішньої української книжки ціною - 5 мільйонів карбованців.

      Підніматися «Мистецтво» почало наприкінці 1990-х (саме тоді, між іншим, до керівництва прийшла нинішня директорка видавництва Ніна Прибєга) - і це відбилося в нашому опитуванні високим місцем альбому «Шедеври українського іконопису ХІ-ХІХ ст.» (1999). За рівнем репрезентативності він не поступається «Українському народному малярству» (хоч і друкований уже в Україні - ще одне свідчення виходу з кризи), незважаючи на те, що базується лише на колекції Національного художнього музею. Високий ступінь науковості гарантує ім'я авторки тексту Лариси Членової (до речі, її монографічний альбом «Олександр Мурашко. Сторінки життя і творчості» посідає №26 у нашому рейтингу).

      Під № 13 у рейтингу номінації «Візитівка» - ще одна книжка «Мистецтва»: «Стародавні маєтки України» Івана та Ольги Родiчкiних. Видана торік, вона ніби «повертає» видавництву статус лідера мистецтвознавчої літератури, «застовблений» ним 1991-го альбомом «Українське народне малярство»: «Маєтки...» визнано кращою краєзнавчо-туристичною книжкою у рейтингу «Книжка року-2005». Попри те, що в попередні роки вийшло кілька цікавих видань із проблематики вітчизняного садово-паркового мистецтва, проект Родічкіних започатковує новий книжковий погляд, який можна означити як регістр «розкіш/ностальгія»: колишнє життя історичних пам'яток зображено в максимальному наближенні, аж ніби зсередини, аж до кінематографічного залучення читача до ландшафту. Завдяки широкому репродукуванню живопису, іконографії та інтер'єрного й архітектурного малюнка книга набуває не лише високого подарункового статусу, а й перетворюється на такий собі медитативний засіб для поринання у стан щасливого ностальгійного сну.

      І, нарешті, остання книга видавництва «Мистецтво» у нашому 15-річному рейтингу: Зінаїда Васiна. «Український літопис вбрання». Т.1 (№ 18 у підсумковому списку опитування). Оскільки це унікальне видання здобулося на лаври Всеукраїнського рейтингу «Книжка року'2003», про нього чимало писали. Щойно вийшов 2-й том, який, врахувавши зауваження фахівців-рецензентів, заповідається на статус чи не головної книжкової події року нинішнього. Близько тисячі ілюстрацій, більша частина яких - витончені науково-художні реконструкції вбрання, виконані пані Васіною. Наукову вагу дослідження засвідчує професор Йоркського університету в Канаді Орест Субтельний (книжка якого «Україна: історія» - серед семи найважливіших книжок 15-річчя у номінації «Минувшина»), а малярську вправність - професор (мистецтвознавець і філософ) Києво-Могилянської академії Ольга Петрова. Як і попередньо рецензоване видання, цей альбом - у купівельному доступі, тож можете перевірити ці оцінки самі.

      У «сімці» найрезонансніших мистецьких видань незалежного 15-річчя - і дослідження Дмитpа Степовика «Істоpія укpаїнської ікони Х-ХХ століть» (К.: Либідь). Розкішний альбом de luxe, що містить близько 300 слайдів. Це пеpше спеціалізоване видання, пpисвячене особливостям pозвитку укpаїнської ікони від хpещення Київської Русі до нашого часу. Автоp - мистецтвознавець, істоpик і філософ, пpофесоp Київської духовної академії та Укpаїнського вільного унівеpситету в Мюнхені - pозглядає джеpела і дає пеpіодизацію ікономалювання, аналізує стилі й хаpактеpні pиси укpаїнської ікони, що відpізняють її від інших ікономаляpських шкіл.

Бедекер (львівський)

      Коли б ця книжка - Орест Мацюк. «Замки і фортеці Західної України. Мандрівки історичні» (Л.: Центр Європи, 1998) - з'явилася за часів пізнього радянського соціалізму, вона б цілком могла стати мільйонним бестселером. Та на час її з'яви дозволити собі краєзнавчий туризм могла хіба дещиця українців із колишньої армії паломників по історичних місцях. Лишалося мандрувати подумки; і ця книжка - захоплюючою розповіддю науковця-екскурсовода, що три десятки років вивчає легендарні руїни; максимальною ілюстрованістю (світлини, реконструкції, картосхеми), - провадила нас історичними місцинами незгірш від телегіда.

      На європейському ринку туристично-краєзнавчої літератури уже давно виокремився самостійний жанр - «Замки і фортеці». У Польщі, наприклад, він взагалі домінує (разом із некрополями). В Україні популярна історія фортифікації перебувала під забороною, оскільки навіть поверхневі доторки до цієї теми збурювали небажані для імперії алюзії на «польське» й «українське питання». Отже, дослідження Ореста Мацюка стало для нас чимось на кшталт відкриття Атлантиди. Але дивує: наступні вісім років не з'явилося жодного помітного  проекту на цьому, здавалося б, видавничому клондайку.

      Це можна пояснювати різними причинами: браком якісної ілюстративної бази (об'єктиви кращих фотомайстрів націлені переважно на титульні об'єкти, попит на які ще далеко не вичерпаний), недостатнім вивченням напівзруйнованих і просто решток багатьох українських замків, відсутністю в дослідженнях із вітчизняної воєнної історії фортифікаційної складової - та й, за великим рахунком, самої воєнної історії, як такої. Та головна, як на мене, причина - відсутність державної стратегії розвитку туристичного бізнесу. Через це і в суспільстві бракує уявлень щодо сучасної ролі і функції тих пам'яток - згадати, бодай, історію з проектом відновлення Високого замку у Львові, яка коштувала попередньому мерові його крісла.

      2004-го столичне видавництво «Балтія Друк» випустило презентативний альбом «Замки и крепости Украины», автор якого, відомий краєзнавець-популяризатор Віктор Вечерський, пробує сформулювати таку стратегію: «Нужно сделать их доступными и привлекательными как для туристов Украины, так и зарубежных. Здесь могут разместиться отели, туристические комплексы, музеи, заповедники, научные и реставрационные центры». Видання ж у цілому затирає означені білі плями: уперше подає максимально повний нарис фортифікаційної історії України на тлі її воєнної історії, містить найповніший на сьогодні корпус наукових відомостей про 60 (з 300 наявних) оборонних комплексів - і все це ілюструє світлинами майстра першого ряду Сергія Тарасова (його авторський альбом «Найчарівніші куточки України» фігурує в рейтингу під № 27).

      Здається, видавці ставили собі на меті створити книжку-детонатор, і тому ідею-заряд було закладено в міжжанровий простір. Це не історичне дослідження, а лише провокація такого. Автор, безумовно, знайомий із розпорошеними по спеціальних джерелах археологічними студіями, але порядкує ними по-журналістському: спресовує хронологію, бенефісно висвітлює певні постаті і навіть намагається бути ідеологічним миротворцем. Академічний історик навряд чи дозволить собі таку фразу: «В 1941 году Успенский собор был варварски взорван». Історик змушений буде констатувати доведений колегами факт знищення цієї святині радянською владою. Так само історик не вдаватиметься до загадкових «красивостей», пишучи про руйнацію Кодацької фортеці: «Значительная часть Кодацкой крепости была разрушена в результате горных работ, проведенных во второй половине ХХ века». «Гірські роботи» - це перетворення археологічної пам'ятки на звичайнісінький піщаний кар'єр у рідному місті натоді генерального секретаря КПРС Брежнєва.

      З іншого боку, це і не туристичний путівник, оскільки цей жанр грунтується на добре відомих загалові фактах - про наші ж замки цього сказати аж ніяк не можна. Отже, ідея альбому, схоже, така: здетонувати інтерес до фахового вивчення пам'яток і водночас - усталити у масовій свідомості певний інформаційний мінімум (із легендами включно). І журналістська стилістика пасує цьому завданню якнайліпше. Пан Вечерський викладає воєнну історію України під геополітичним, як тепер кажуть, поглядом - ніби розглядає ті замки на величезному глобусі, що дає змогу охопити оком усі вектори історико-географічних зазіхань та протистоянь. Під таким ракурсом вічна тяглість часу немовби візуалізується. Зафіксувати цю ілюзію по силі небагатьом фотомитцям; можливо, в Україні лише один такий «вузький спеціаліст» - саме Сергій Тарасов.

      Водночас із альбомом пана Тарасова вийшло перевидання дослідження Ореста Мацюка - і це можна кваліфікувати як чудовий стимулятор росту майбутнього українського туризму. Але варто згадати ще одну книжку львівського видавництва «Центр Європи», яка присутня у підсумковому списку опитування: «Львів. Туристичний путівник» (1999; №29). Саме це видання піднесло планку українських путівників на рівень класичного «бедекера» (слово «бедекер» у туристичному бізнесі має статус, подібний до слова «кольт» у бізнесі зброярському: світовий стандарт якості. Колись воно було ім'ям підприємливого німця, який у ХІХ столітті заснував фірму з випуску туристичних довідників. Сьогодні краєзнавча книжка, яка не відповідає «бедекерівським» параметрам, викликає в західного мандрівника щонайменше недовіру).

      Що ж таке наш «бедекер», так би мовити, на дотик? Перш за все, це стандартний формат: видовжений книжковий блок, що ідеально лягає до бічної кишені піджака (і так само органічно лягає до дамського ридикюля). Окладинка, ясна річ, м'яка, готова до будь-яких мандрівних утисків. Корінець міцно прошитий - відсутність «листопаду» гарантується. Крейдований папір, що не боїться екстремального гортання. На кожному розвороті - щонайменше чотири ілюстрації. У «Львові» їх близько тисячі. Усі кольорові - крім тонованих репродукцій архівних світлин. Поруч міні-, міді- і максі-краєвиди міста - яскрава архітектурна графіка, аксонометричні розрізи храмів і палаців, веселкові плани; безліч фотографій скульптурного декору будівель, що є екзотикою не лише для прибульця, а й для старожила, бо ці архітектурні родзинки зазвичай ховаються від заклопотаного погляду перехожих.

      Але головне, чим різняться «бедекери» від усіх інших путівників, альбомів, проспектів, - жорсткий прагматизм архітектоніки книги. Її глави - це окремі маршрути, розраховані на оптимальні для туриста 3-5-годинні оглядини. Кожна згадувана в тексті будівля позначена червоними зірочками: *** - не можна проминути за жодних обставин; ** - шкода, коли ви не зупинитеся тут; * - варте уваги місце, але коли ви так поспішаєте до Греції фотографуватися під Акрополем...

      «Львів» містить 10 таких маршрутів-розділів для подорожування пішки або на власному авто. Плюс спецмаршрути для спецзацікавлених: «Місто музеїв», «Львівські некрополі», «Навколо Львова». Уся книга розрахована на тижневий туристичний візит до міста. Подальша її доля - слугувати в'язкою елегантних ключиків від Львова, котрий лишився у вашій пам'яті. Як гемінгвеївський камертон колись пережитого свята.

      «Бедекерівську» ідею всезнаючого, але ненав'язливого кишенькового самоекскурсовода намагався прищепити Україні ще Іван Крип'якевич - такими були його довоєнні «Історичні проходи по Львові». 1991-го цю книжку перевидано (№ 8 у рейтингу) - гарно і дбайливо, але ще по-радянському бездумно: у нетуристичному форматі й дизайні.

Костянтин РОДИК,

головний редактор журналу «Книжник-review».