Хай буде!

      Я побачив його в Переяслав-Хмельницькому музеї народної архітектури та побуту в травні 1989 року...в небі. Себто, у повітрі.

      Невеличкий студійний кран возносив приземкуватого вусаня над буйним яблуневим цвітом. А вусань завзято крутив корбу коліщатої ліри і під мелодію, що нагадувала рипіння цілої чумацької валки, співав-кричав і Лівому берегу Дніпра, і Правому — «Та й нема в світі правди, //правди не зіськати!//Скільки в світі тії правди, //що Отець-да-Мати!..»

       Отакою лірницькою кометою на зйомках фільму вперше пролетів у автора перед очима Михайло Хай.

Близнюк на роздоріжжі

      Справляти ювілеї заднім числом не годиться тільки небіжчикам. А ми, живі, аж надто живі, захотіли — і зробили собі ювілей, коли зручнiше. З Божою допомогою на те і є творці, аби співтворити з Творцем власну реальність. Оце вирішив справити Михайлові 60-річчя, хоча відбулося воно три місяці тому.

      У далекому закапелку Київської консерваторії, не доходячи до самочинного графіті «Комната для влюблённых», на дверях два написи: далі — «Кафедра музичної фольклористики», ближче — «Проблемна лабораторія музичної етнографії». Один із найбагатших за фондами збирачів української аутентики, перший професійний лірник незалежної України, без п'яти хвилин (дай, Боже!) доктор музикознавства Михайло Хай буває тепер тут набігами з Інституту імені М. Рильського.

      — Отже, за гороскопом — Близнюк, його тягне інформація на всі чотири боки, а за походженням — бойко?

      — Мені завжди кажуть, що я — бойко. Я не дуже від цього відхрещуюсь. А фактично родом із передгір'я. Тягнеться пасмо перед отим Бескидом-Нагуєвичі, Калуш, Стрий, Дрогобич, Самбір. Бойківщина — то це там, де гори, а передгір'я — це Бойківське Підгір'я... Я більше підгірянин, ніж бойко натуральний.

      Навіть мама моя, Гамар Ганна Василівна, родом із села, де говірка більше надсянська, ніж бойківська. А от у Лютовиськах, у моєму рідному селі, — там говірка ближча до бойківської. Одне село називало мешканців сусіднього — «а, то — Бині!», бо вони кажуть: «Би ні шляк трафив». А в нашому селі кажуть: «Би мі шляк трафив!». Ось таке роздоріжжя, можливо, навіть трьох регіонів — Надсяння, Бойківське Підгір'я і, власне, Бойківщина. Це — синдром пограниччя.

      У нас село називається — Лютовисько. Було ще одне такої ж назви під Дрогобичем — переселили на початку 1950-х до Херсонщини: операція «Вісла». Без наркозу операція та була!.. Є дві версії походження назви. Одна — що від лютого, а друга — що ніби ординці спалили старе селище і люди злетілися трохи вище, де зараз село, і тому назвали Злютовисько. З часом «з» випало... Я — з верхнього кінця Лютовиська. Взагалі кажуть, що Хай — це «великий, той, що зверху», так мені перекладали з кельтських мов. Так я і народився — зверху. Вважається, що в бойківській культурі кельти-бойї добряче наслідили. Але ж є таке в нас — «Хай живе!». Бойки, щоправда, кажуть «най», а не «хай». Чому ми повинні шукати десь по кельтах, якщо в словнику українських прізвищ є таке наше?

      — Як до музики пристали, звідкіля корені тягнуться?

      — У дитинстві є корені тільки в тому, що я від п'яти років пас чорну корову Баську. Вона любила дуже багато попастися, а на колгоспному пасовиську не було що їсти. Баська завжди втікала в якусь мочару, де можна поживитися. І я не міг бути з компанією, тому що корова така була. Тож сідав на пеньочок — і що робити? Співати! А коли жінки йшли з поля, то мати питала: «Каська, Каська, чи не виділись десь там мого Стефана?» А жінки казали: «А хіба вашого Стефана треба видіти? Його треба чути! Він там у Плахтиковій дібрі співає...»

      — А чому Стефана? Це по-вуличному?

      — Знов роздвоєння. Мене в 1946 році хрестили в греко-католицькій церкві Стефаном. Нас було семеро дітей, я — найменший. А тато до осені 1939 року служив у польському війську і хотів назвати мене на честь свого військового друга, якогось там Михайла. Родина повстала: «Міськом кликати не будем!» Але батько — оце так роздвоєння! — став одночасно секретарем сільради і дяком у церкві. У моїй метриці 1946 року його підпис — «Йосип Хай», то вiн і записав мене Михайлом.

       Але — далі буде. Моєю кумою, чи моєю хрещеною мамою, була рідна мамина сестра. Вони понесли мене до церкви і священику сказали: « Пишіть Стефаном!» А тоді, в 1946 році, ім'я Стефан було, знаєте, на підозрі в держави... Мене в сім'ї кликали Стефаном. Потім уже я вчився в початковій школі, у першому класі уроки вів директор, а в другому — його дружина. Вона мене не дуже любила, а він сильно любив. Мені він писав «Стефан» у класному журналі, а вона записувала — «Михайло». Я переходив у його клас — і був Стефаном, а потім у неї знову був Михайлом!

      Коли родина переїхала в Самбір, директор, також колега батька, подивився на ті папери і каже: «А що то у вас таке? Я вам раджу пристати до чогось одного, тому що ви будете мати потім проблеми». Тато на мене подивився і каже: «Ну, то як? То най юж буде Михайло!» І я так опинився Михайлом.

      Але зараз мене моя нинішня молода родина кличе Степом!

      — Де ви переймали ті пісні, що співали з коровою?

      — Від сестри, від мами. Це і був шлях у фольклористику. Всі касети аутентики, і диски «Бервів», і книжка про музику Бойківщини, і Проблемна лабораторія музичної етнографії — все те з родини береться.

       Тільки коли у 1969 році помер батько, я зрозумів, як треба було себе поводити. А батько ж у церкві дякував і мене до церкви брав. Я зрозумів, що з ним відійшов цілий пласт культури. І зрозумів, що треба маму починати записувати... Просто, ще без ніяких задніх фольклористичних думок — хотів увіковічнити маму.

       Був магнітофон «Весна», потім «Дайна». Привозив я той магнітофон, в інституті брав, бо свого не мав. Мама першою наспівала мені баладу «Ой, служила Настя в пана», а потім готувалася до кожного запису, згадувала.

      Що ж до ліри — це вже в 1987 році відбулося знайомство з кобзарським провідником Миколою Будником. Спочатку прислухався, а одного разу пішли ми в Музей літератури, де був анонсований виступ лірників. Виступив Павло Супрун, а лірників не було. Виявилося, що їх уже нема — скінчилися: в останнього, Івана Власюка, купили ліру. Він ще жив, але не грав.

       І згадав я, що доля мене переробляла, як їй самій було треба. Вів симфонічний оркестр у Дрогобицькій музшколі, бо не було кому. Український оркестр я організував, знамениті Деменчук і Тимофієв у мене грали першу і другу сопілку. Не було кому керувати, то довелося мені. Оркестр ніхто не хотів брати, бо це титанічна робота. «Незакінчена симфонія» Шуберта, всі ті генделівські, вівальдівські, бахівські концерти, що за шкільною програмою треба — все це грали.

      Після інституту мене взяли диригентом-хормейстером у Заслужений оркестр пісні і танцю «Верховина». Там, звичайно, був потрібен фольклорний матеріал — не для наукових дослідів, а для так званих «обробок», проти яких я зараз так постаю!

      Згадав усе — і тоді, із лірою, зрозумів: «Єслі нє я, то кто же?»

«Кобза» та «міністерво»

      Наприкінці 1980-х авторові довелося працювати на розі Андріївського узвозу та Боричевого Току на Подолі. Музей Подолу був у будинку Стрельбицького, праворуч по сусідству — садиба Покровської церкви роботи Івана Григоровича-Барського. Біля дзвіниці завжди купчилися авта та якісь загадкові люди. Табличка з написом «Кобза» мало що пояснювала. Так ми з Михайлом Хаєм пробули кілька років сусідами, не знаючи того.

      — «Кобза» була серйозним культурологічним синдикатом. Усі відділи мала з усіма типами культури, які тільки існують взагалі. Був відділ духовної музики, естрадної, фольклорної... Перша цифрова студія в Україні звукозапису. Перша! Канадієць-меценат Микола Мороз із Борисом Олійником зробили попервах історичну справу. Вони скористалися роками перед незалежністю, що я називаю «кравчуківським переляком». Бо тоді все йшло отако! «На великий палець»!

      Потім, коли «вони» зрозуміли, що виходить державній радянськiй культурі капець, що Міністерство культури треба буде закривати, бо «Кобза» за три роки зробила більше, ніж те «Міністерво» (так Хай припечатує Міністерство культури УРСР) зробило за всі п'ятдесят чи сімдесят років — у сенсі ідентифікації національної культури, а не звітності.

      Затягнув мене до «Кобзи» Толя Калініченко (один зі співорганізаторів фестивалю «Червона рута». — Авт.). Я виступав тоді з лірою, вже мав учня Малєгу в Броварській школі. Ми були на якійсь науковій конференції, опісля був концерт. І Толя до мене прийшов і відразу — «Кобза». Вони мене взяли на роботу, а я ще там і умови ставив свої: пообіцяли відділ, потім замовкли, я — у бій — «то має бути фольклорний відділ, і на серйозному грунті, а якщо ні, то я йду геть!»

      У нас було два види роботи — одна експедиційна, ми їздили і записували від людей пісні. А друга — в церкві ми писали виконавців, у студійних умовах. Умови були — краще не вигадати: двадцять п'ять тисяч радянських карбованців на рахунку відділу — на записи, експедиції, навіть на соціальний захист виконавців!

      Ту ж буковинку Рахілю Руснак, що ти про неї писав,— у Дрогобич і до Києва я її привіз і дав зарплатню. Ми Рахілі дали не тільки гроші, а й підлікували, послали у Великобританію на гастролі з кобзарем Супруном. Вона свята людина, звичайно. Я її назвав...непростою. Вона образилася на мене. «Чого це ви написали «непроста»? А чого це ви мали бути простою?» Усі люди в якомусь сенсі непрості. Особливо непрості — це ті мольфари, характерники різні.

«Червона Рута» i бiла магiя

      Найвідоміший на сьогоднішній день карпатський мольфар Михайло Ничай — це теж кобзівський «побiчний продукт реакції». Серед інших двадцяти п'яти оприлюднених аудіокасет Лабораторії є його монолог. Хтось заперечує його магічний досвід, особливо жінки, що почасти на нього скаржаться... Але було в мене два моменти, в які я повірив у Ничаєвий хист. По-перше, він зняв моєму синові проблеми з безсонням у дитинстві — просто накладанням рук за лаштунками у перервах між виступами. А другий момент — магічно-політичний, пов'язаний із першим фестивалем «Червона рута».

       1989 рік, боротьба, «Рух»... Що «міністерво» робило з програмою першої «Рути» — я про те мовчу. Фестиваль вже переносили до Риги — Кирило Стеценко домовився, тут політична ситуація не дозволяла. Та коли на з'їзді Руху підняли Кравчука і поставили питання руба — нагорі заспівали іншого Лазаря. «Проводьте фестиваль у Чернівцях, буде все в порядку»...

      І ніхто не заважав, окрім дощу. Дощ періщив такий, що від понеділка до суботи не могли змонтувати сцену! А Ничай у п'ятницю ввечері приїхав, у суботу зранку вийшов і... нема дощу. За суботу всю сцену зібрали, і фестиваль пройшов на ура без краплинки, а вже на вокзалі, як сідали додому — знову як вріже злива!..

      ... Коли ж «вони» зрозуміли, що з «Кобзою» треба «прєкращать», викликали Миколу Мороза і сказали йому: «Або ти цю дирекцію звільняєш, або ми розриваємо угоду!» І він звільнив усіх. Новий директор за півроку розпродав все, до чого дотянувся. Хлопці стояли за апаратуру, що була в студії, горою. Половину потім віддали до Львова.

      — А фонди куди поділись?

      — О! Калініченко, коли йшов, питав мене: «А ти що, залишаєшся?». Я кажу: «Ви знаєте що, друже?.. Тріснути дверима, то на це багато розуму не треба! А потім, на цих записах, що я збирав та записував, естраду вашу запишуть, у кращому випадку! І я лишився ще на рік хвости підбирати. І підібрав.

      «Кобза» — то був паралельний світ. Відділ кіно навіть був. Фільм «Лебедине озеро. Зона» Іллєнка — це ж «кобзівський» проект, у Каннах вони щось там дістали. За всіма отими напрямами всюди було — «перший, перший, найкращий!»

Під кришкою кобзарського казана

      Хай з'являється із загадкової кобзарської, «лебійської», як кобзарі кажуть про свою таємну мову, напівтемряви. Багато про що не договорює, а то й просто мовчить. Особливо про справи Кобзарського цеху, що його започатковував із Миколою Будником, продовжував із Тарасом Компаніченком. Що ж, кобзарське мовчання — статутна вимога цеху. Але особистісні характеристики видає різкі.

      — Серед фольклористів друзів нема. Такий дурний менталітет.

      Батьком цеху Михайло вважає Георгія Ткаченка. Той повернувся з Москви в Україну 1961 року і на його хаті почалися кобзарські, ще аматорські, посиденьки. Авторовi пощастило ухопити пару вечорів із «метром», йому вже було під дев'яносто, його «харківська» манера дворучної гри поставала перед молодими одкровенням. Ткаченко був останнім з живих знавців, що слухали 1917 року кобзарів на Кобзарській гірці в Харкові.

      По шестидесяти з гаком роках нові кобзарі нарвалися на тій гірці на «домову війну» з Олесем Бердником.

      — Ми в Харкові жовто-сині прапори витягуємо біля Покровського собору, на тій Кобзарській гірці, кобзарюємо... І капелюх стоїть, усе як слiд. Приходить Олесь Бердник і каже: «Заберіть капелюха, інакше я не буду виступати!». Сидимо — Будник, я, Володя Кушпет... Прибігає організатор: «Слухайте! Бердник сказав забрати капелюха. Бо інакше не буде виступати». Ну, тоді, добре, ми встали і пішли, Бердник казав: «Вони плутають кобзарство із жебрацтвом!». Я у відповідь адміністраторові: «Скажеш йому, що це в нього все переплутано, а ми нічого не плутаємо!». Ну ти — фантаст? Пиши собі фантастику. В якісь авантюри не втягуй нікого.

      Олеся Саніна Україна знає як кінорежисера, і тільки посвячені знають його як лірника Олеся Смика.

      — Сиджу я це у 91-му чи в 92-му році на Майдані, коли ми вже інтенсивно не тільки грали, а й мітингували. Підходить до мене Олесь, він ще тоді на першому курсі акторського був. «Пане Михайле, ви б мене трохи навчили». «Ну, що я тебе буду вчити, коли я сам... так, з книжок. Ти звідки родом?» — запитав. Він відповів: «Із Луцька». А я до лірника Івана Смика, в миру Івана Власюка, не доїхав. Я йому розказав, що треба поїхати. В мене часу не було. « І До Шуркевича дістанься, він тобі все розкаже, покаже». Поїхав до Шуркевича, в миру Івана Смика... Більше того, вони домовилися, що той йому зробить ліру, а Смик помер. Санін вважає Івана своїм вчителем, і він на знак пошани до нього взяв, перейняв прізвисько як псевдо.

       Кобзарський цех Будник створив довкола себе. Спочатку збиралися у хаті, що біля Нового ботанічного саду. На другій «Червоній Руті» у Запоріжжі домовилися зі спонсором і придбали другу хатку в Ірпені біля базару, на Українській. Після смерті Будника рішенням кобзарської ради передали хату родичам, тепер маємо адресу кобзарського цеху на Червоноармійській, завдяки Іванові Кушніру.

Зберігачі та попсовачі

      Потому з'явився «Кабінет», за ним «Лабораторія». Усе, що було зібране та відстоялося, Хай стягнув до цих стін.

      — Класик нашої фольклористики Софія Грица є зараз науковим консультантом моєї докторської дисертацiї. Боявся, чи візьме. Приходжу до неї. «Ой, мені завжди щастить! — каже. — Ваш музпед за плечима — то це ж певна невідповідність фахові. У мене вже були такі люди!..»

      Років п'ять-сім вона на мене дивилася з підозрою. І коли я всі ті транскрипції на великому нотному папері вже по розділах приніс та поклав на її спеціальний великий стіл, вона довго гортала, може, півгодини. «Ну тепер може щось з того буде». А «буде», то це — «Музика Бойківщини», моя перша монографія.

      Я відкрив перший фольклористичний гурт у Львові — «Родовід». Знайшов тоді хлопчину-випускника, Юрка Кондратенка в Жидачівському районі, де найяскравіші весільні пісні. Особливо одна — «Бриніла пчолою, яка в пустеле». Такий зудящий тембр, що відчуваєш, що нiби бджола в тебе під сорочкою. Від того співу такий щем...

      «Слобожани» у Харкові, «Гілка» у Кіровограді... «Гілку» пишуть тільки в Польщі — Польща краще нас хоче, Польща краще нас розуміє. Такі проекти вони в психіатрічних інститутах ведуть! Майстер-класи чи школи традиційного співу. Фестивалі. Вони там дуже гонорово платять! Мені поспівати в костелі — на ту ауру, дістати самому величезне задоволення, і 1200 злотих у кишеню. Де я тут таке зароблю?

       Із Тарасом Компаніченком ми пройшли гарний шлях. Він, як починав, то це було щось надзвичайне. Як він зробив першу реконструкцію Скубія-лірника! Мені мороз по шкірі йшов. Знаменито! Я не буду перехрещувати це.

      Але це поки він тримав тісний контакт із нами, з цехом, все йшло догори, і так здавалося, що межі йому нема. Бо він дуже здібна людина.

      У нього четверо дітей, чи може, вже п'ятеро? Я розумію. Але він зараз таке виспівує!.. Господи, Твоя воля! Тепер із тим Скрипкою зв'язався. А це взагалі катастрофа повна! Той «Діснейленд», чи «Дрімленд»... І справа не в тому, що Скрипка стає перед камерою і каже: «Існують стандарти рокові, попсові...» Ну, добре, може, ти в цьому щось розумієш, але «існують українські традиційні танцювальні стандарти, і це — «Ойра». «Ойру» ж кожен європейський народ вважає своїм танцем. Насправдi ж вiн єврейський.

      Ось чого я не переношу. Ні Руслані, ні Тарасові, ні Скрипці, нікому іншому цього не подарую! Хоч по-своєму кожного з них люблю і поважаю! Профанацiя  — смерть фольклору.

      Тарас зараз сповзає, сповзає, сповзає. Він зараз із тими «Карпатіянами», під бас-гітару чортзна-що грають!.. Співають, і все це видається за якусь медієвістичну, середньовічну традицію. Він, звісно, багато чого знає. Але реконструкція — це дуже ніжна річ. От, скажімо, ансамбль Чечені. Вони розуміють, що то — реконструкція, можна щось і не так... але відчуття стилю, відчуття характеру — це має бути передусiм.

      Крім мого диска і 25 тих касет, і семи дисків «Україна. Барви», нічого не оприлюднено. Ця робота йде дуже повільно. Перша проблема — фінанси, а друга — це сили. Ми співпрацюємо з Тарасом Грималюком, я — науковий керівник, редактор, а він — продюсер, режисер. У нього дуже гарне відчуття звукового ряду. Ви знаєте, що таке майстерність монтажу? Диск має слухатися, як велика симфонія.

      — Як ви ставитеся до твердження, що на вашому поколінні аутентика закінчується, і починаються самі рефлексії?

      — Це як ставилися в ХIХ столiттi до того, що Остап Вересай — останній кобзар. Це не сьогоднішня сентенція. Ця сентенція існувала стільки, скільки існує фольклористика. Автентика не закінчується, вона трансформується, на жаль, не в кращий бік. Іде процес постійного згасання. Але фольклор, — я студентам кажу, — це така річ, як дерево без землі на балконі, або травинка через асфальт. Ми не знаємо, де вона проб'є. Ми її тут заасфальтували, поховали, а вона взяла і проросла. Хто знав про «Куст»?! А потім зробили моду! Зробили мало не відкриття. А скільки таких «Кустів» ще невідкритих?! Це таке дуже-дуже потаємне і дуже делікатне.

Кобзарю, як далi жити?

      Слухав я Хая і думав собі... Азійська мода виграла нам «Євробачення» разом із Русланою. Але Туреччина тим самим підтримала не мажорний бойківській чи наддніпрянський мелос, а власну мінорну традицію, що опосередковано проросла на Гуцульщині окремою гілкою.

      Мода на Схiд, як і інші моди з країв ойкумени в сучасній Європі — це тільки духовні провісники того, що спостерігається вже наочно на популяційному, біологічному рівні.

      Європейська ватра, горячи ясно, швидко змінює склад вогню, поглинається велетенськими «материковими плитами» прибульців. Так було в кам'яному віці, і в неоліті, і в епоху раннього заліза. А чим епоха інтернету відрізняється від попередніх? Як не кажіть про штучну еволюцію европейської людини, за два покоління її тип виживе хіба в Новій Зеландії. Україна опиняється між кількома тектонічними брилами культур, що зсуваються, налазять одна на одну. Ми — у повітрі, як той «поет» зі збірки Василя Герасим'юка. Ми на переході, на маргінесі. Доля Михайла Хая, бойка з передгірського перехрестя — гарне тому підтвердження.

      Тож ремесло пана Михайла продовжує життя не тільки «нашій думі, нашій пісні» в їхнiй чистоті, а й дарує як «бонус» десятиліття життя людському психотипові, до якого ми звикли. Коли кожен свідомий член нашого красного роду запише на хатній магнітофон пісні та приповідки рідної баби-діда, отця-матері й час від часу «крутитиме» їхнім дітям-онукам вже на цифрових, вічних носіях, то й життя нашої сполуки триватиме трохи більше. Хай же і дума, і пісня, і звичний господар на цій землі — будуть. Хай ще хоч трохи побудуть.

      Автор висловлює подяку Iринi Одарченко за допомогу в пiдготовцi та органiзацiї матерiалу.