Монументаліст без монумента

      Відверто кажучи, Ігорю Савченку не надто пощастило з земляками. Митця, якого в українському кінематографі першої половини ХХ століття по праву називали величиною номер два (після Олександра Довженка), на малій батьківщині щонайбільше формально згадують до ювілеїв, і кожного разу чергова кругла дата підкреслює: нічого знову не змінилося. Навіть сторіччя від дня народження, що припадає на 11 жовтня цього року, в традицію байдужості, судячи зі всього, зламу не внесе. Тож нічого дивного, що знімальна група московських документалістів, відвідавши нинішнього літа Вінницю у ході роботи над фільмом про режисера зі світовим ім'ям, повернулася до російської столиці з мізерним уловом.

      Проте місто над Південним Бугом було для митця не просто географічним місцем народження — воно відіграло величезну роль у становленні особистості та подальшій творчій біографії. Тут він прожив майже двадцять років, аж поки вирушив на «завоювання світів» — на навчання до Ленінграда.

      Одноповерховий будиночок, у якому вперше глянув на світ Ігор Савченко, не зберігся. Нині на його місці на вулиці Гната Михайличенка (тоді вона називалася Братською) височить новітній поштамт. Але сталося це в самому історичному серці міста, буквально за кількадесят метрів вiд трьох величних храмів — колишніх капуцинського, домініканського та єзуїтського кляшторів, обнесених залишками фортечних мурів. А поряд владно нагадували про себе нові часи — гуркотіли вагони першою трамвайною колією, щойно прокладеною по головному, Миколаївському, проспекту. Та варто було звернути вбік, як вузенькі тихі вулички за лічені хвилини приводили до району єврейської бідноти — Єрусалимки. Саме тут, до речі, пройшли дитячі роки ровесника Савченка, згодом відомого російського письменника Цезаря Солодаря.

      Про сім'ю Савченка відомо небагато. Його мати Софія Іванівна закінчила в Києві гімназію, потім — Інститут імені М. В. Лисенка. Вона мала чудовий голос, тож не дивно, що обрала фах, пов'язаний із музикою. Крім української та російської мов, знала також французьку, німецьку та польську. Після переїзду до Вінниці, вже у передреволюційну пору, працювала коректором у друкарні, кореспондентом губернської газети «Юго-Западный край», пізніше викладала вокал у музичному технікумі.

      А от про Ігоревого батька Андрія Савченка історія старанно зберігає мовчання. Жодної згадки про нього ви не знайдете ні в біографічних публікаціях, ні в спогадах людей, які добре знали кінорежисера особисто. Але привертає увагу той факт, що з 1936 року Софія Іванівна працює уже в Бібліотеці імені Тімірязєва на скромній посаді контролера — навіть не бібліотекаря, що більше відповідало б її інтелекту та освіті. В період окупації знання німецької мови дозволило жінці влаштуватися на роботу в радіовузол. Після відступу німецьких військ вона повертається на колишню роботу, правда, вже на посаду бібліотекаря, а в серпні 1945-го син приїжджає за нею і забирає до себе, в Москву. За спогадами ветерана бібліотеки Надії Вікторівни Мельник, яка тоді працювала разом із Софією Іванівною і не раз бувала в її скромній однокімнатній квартирці, все, що стосувалося сімейного життя, Ігорева мати тримала в таємниці — випитати що-небудь не вдавалося. Яка особиста драма криється за мовчанням, як вона вплинула на характер і естетичні пріоритети сина — ще належить з'ясувати. Досі нікого з вінницьких пошуковців-краєзнавців ця загадка не надихнула.

      Мистецький дар у Ігоря прокинувся рано. Він дуже любив малювати, мріяв стати художником. Якось зібрав малюнки, поніс у місцеву художню студію і показав викладачам. Після цього його відразу ж зарахували учнем.

      Незабаром пошуки себе привели хлопця до ще однієї студії — театральної. Студія була приватною, керувала нею актриса В. Орді-Свєтлова, котра навчала дітей азам сценічного мистецтва. Вона звернула увагу на серйозне обдарування юного студійця і рекомендувала його режисеру міського театру С. Корнєву.

      У професійній трупі Савченко починав із найневдячнішої технічної роботи — переписував ролі, підмальовував декорації, допомагав бутафорам, працював робітником сцени. Аж поки одного разу йому таки не усміхнулася доля: хлопцеві дозволили вийти на сцену в епізодичній ролі замість актора, що захворів. Правда, юнакові довелося зіграти старого. Тоді ж йому пощастило спілкуватися з такими корифеями українського театру, як Гнат Юра та Амвросій Бучма, котрі на початку двадцятих років працювали у Вінниці.

      Прагнення до більшої самостійності й повноцінних ролей приводить до того, що він разом із приятелем (у майбутньому теж відомим кінорежисером) Віктором Ейсимонтом очолює молодіжний театр «Червоний галстук», створений на базі одного з самодіяльних клубних гуртків, разом із ним гастролює по прилеглих районах. Фактично це був агітаційний театр із культпропівською програмою. Тоді ж Савченко бере активну участь у Театрі комуністичної просвіти, організованому при радпартшколі.

      Зрозуміло, художня самодіяльність у провінційному центрі не могла задовольнити обох юнаків. Вони прагнуть здобути професійну освіту і 1926 року вступають на режисерське відділення Інституту сценічної майстерності. Разом з ними їде і подруга Ігоря по шкільному навчанню, а пізніше його дружина Тетяна Мучник.

      На цьому вінницький період життя Ігоря Савченка закінчується. Надалі буде навчання в Ленінграді, праця в театрах робітничої молоді і на кіностудіях у Баку та Москві, зйомки фільмів в Україні. До Вінниці він навідуватиметься лише з прем'єрними показами своїх фільмів та ще в гості до матері.

      Зі спадщини Савченка випробування часом витримало далеко не все, як і взагалі більшість тодішньої мистецької продукції,  що назавжди відпала в минуле. Як зазначали кінознавці, найвідоміші і найзначніші його фільми позначені явними ідеологічними кліше, оскільки режисер «не був вільним від комуністичного марновірства». Відзначені Державними преміями і справді блискуче зняті стрічки «Богдан Хмельницький», «Третій удар» та «Тарас Шевченко» слабко узгоджуються з історичними реаліями. Про останній, зокрема, сучасна критика пише, що «український поет обрядово «спрямовується» тодішніми «вождями» російського радикального руху Добролюбовим і Чернишевським (вони приставлені до Шевченка, як Фурманов до Чапаєва)».

      Однак пошук нових екранних засобів виразності, сміливі спроби розширення художньої мови виводять його в ряд найвидатніших митців століття. Саме йому належить пальма першості у створенні вітчизняної музичної кінокомедії (фільм «Гармонь»), а розлогі кінематографічні полотна (наприклад, уже згаданий «Богдан Хмельницький») стали одним із найбільших здобутків радянської монументалістики.

      От тільки пам'яті про самого славетного режисера не надто пощастило з увічненням на малій батьківщині. 1968 року за рішенням міськвиконкому у Вінниці з'явилася вулиця Ігоря Савченка. Щоправда, знаходиться вона на самісіньких міських задвірках — у мікрорайоні Тяжилів (досить сказати, що до перейменування вона називалася Польова). Ще через двадцять років облвиконком вирішив встановити там же меморіальну дошку. Намагання творчої інтелігенції ініціювати присвоєння імені Савченка новозбудованому кінотеатру наразилися на протидію обкому Компартії, і він отримав вірнопідданську назву «Росія», яка дожила до сьогодні.

      Ще один новий кінотеатр отримав уже політично нейтральну назву «Мир», і от саме в ньому у вісімдесяті роки адміністрація обладнала музейну кімнату, присвячену Савченкові. Проіснувала вона недовго — до дев'яностих років, коли кінотеатр здали в оренду під дискотеку. Як розповіла колишня директорка «Миру» Валентина Акальмаз, нові господарі незабаром використали кімнату за іншим призначенням, стенди скинули в комірчину як непотріб, а на сьогодні, мабуть, про їх існування і зовсім забули. Невже навіть з нагоди сторічного ювілею не згадають?