Василь Шкляр: Жити в Україні й вимагати для себе персональної державної мови — це чистісінький тваринний примітивізм

      На перший погляд, Василь Шкляр справляє враження доволі суворого чолов'яги. Може, через хвилясту шевелюру і великі вуса, може, через питомо черкаську харизму та чітко артикульовану середньо-наддніпрянську вимову. В житті — це запеклий рибалка, жартівник і неймовірно компанійська людина. Колись на якомусь заході в Центрі сучасного мистецтва «Дах» відомий письменник і лауреат найрізноманітніших конкурсів вийшов на ганок покурити, а назад у приміщення його не хотіли впускати, допитуючись, хто ж він власне такий. Шкляр деякий час мовчки дивився на нав'язливого «сек'юриті», зрештою мовив: «Я — Василь», — мовчки посунув охоронця вбік і спокійно зайшов усередину, не викликавши, хоч як це не дивно, жодних заперечень. Найбільшого галасу серед літераторів старої закваски Василь Шкляр наробив, узявшись інтерпретувати для широкого кола читачів твори класичної літератури. Нещодавно з'явився друком розкішно виданий «Декамерон» Джованні Боккаччо, «переписаний» Василем Шклярем.

«Повія» як загроза міжнародному іміджу України

      — Є чимало класичних творів, про які всі говорять, але їх ніхто не читає, окрім фахівців. Це такий собі алмазно-золотий фонд, що про нього начебто всі знають, проте ніхто ніколи не бачив. Мені закортіло наблизити масового читача до класики, яка «працює» на рівні школи, ВНЗ, та й то переважно в примусовому порядку. Я взяв гріх на душу і вирішив серйозно погратися з хрестоматійними авторитетами. Наразі зробив три зразки осучаснених класичних творів, причому в цілком різній якості.

      З «Повією» Панаса Мирного (торік вийшла у видавництві «Піраміда» в художньому оформленні Юрка Коха) я повівся дуже сумлінно. Ну все-таки свій, рідний прозаїк. Майже нічого не додавав до цього роману, тільки ретельно його відредагував: отак, якби мені, наприклад, сучасний автор приніс рукопис, який треба довести до пуття. Внормував трохи мову, повикидав зайвину, русизми, стис невиправдано розтягнуті діалоги. Панас Мирний сорок років працював над «Повією», тому часом забував навіть, як герой у нього зветься. Один персонаж на початку роману має ім'я Улас, а десь сторінок через сорок він уже Петро. Текстологи не попрацювали над Панасом Мирним. У той час не було інституту редакторів, літературна мова була на порі становлення, і навіть найкращий, на мій погляд, стиліст Нечуй-Левицький просив видавців повиправляти йому русизми, а в них до цього не доходили руки...

      — Йдеться саме про русизми? Адже деякі діалектизми часом теж їх нагадують.

      — Діалектизми збагачують мову, додають колориту, у діалогах персонажів вони просто необхідні. Але в авторській мові такі слова-покручі, як «уголь», «пуговичка», «улиця», «стулець» дратують. Словом, «Повія» у мене вийшла втричі менша за обсягом, динамічніша і читається, як кажуть грамотні люди, на одному подиху.

      — Ти мав серйозні неприємності від деяких старих членів СПУ за це втручання у «святая святих»...

      — Та то все смішне. Цілий рік точилися дискусії на сторінках «Літературної України». Були і фейлетони, й суворі протести, й організовані «листи трудящих», була величезна петиція на ім'я тодішнього голови Держкомтелерадіо Івана Чижа, підписана двадцятьма двома знаними вченими та літературознавцями, зокрема були там прізвища академіка Дзюби, відомих перекладачів Содомори, Перепаді... Звернення доволі примітивне. В ньому йшлося про те, що Шкляр замахнувся на класику, що він наслідує американців, які адаптують тексти, і зрештою ці вчені мужі дописалися до того, що мій проект, мовляв, зашкодить міжнародному іміджу України! Ти уявляєш, як це страшно? (Сміється). Потім цікаво все це повернулося. Виявилося, що підписи під тим листом навіть фальсифікувалися. Коли я зібрав у Спілці письменників «круглий стіл», щоб подискутувати на тему втручання в класику, мої найзапекліші опоненти не з'явилися. Всі присутні стали на мій бік. Було прикро, бо я пообіцяв журналістам палку дискусію і «море крові». А прийшли письменники середнього і молодшого покоління, які в один голос казали, що це дуже цікавий експеримент. Ще й радили додати у «Повію» трохи еротики, бо там же її, власне, й нема, незважаючи на таку промовисту назву роману. І раптом удача: з'являється на цей «круглий стіл» культовий перекладач Анатоль Перепадя, один із підписантів того листа. Ну, думаю, нарешті почнеться гостра балачка. А він підвівся і каже: «Я цього листа не підписував». Згодом я розмовляв з Іваном Дзюбою, то він теж розводив руками і казав, що не пам'ятає такого листа. Академік Микола Жулинський сам підійшов до мене і сказав, що обома руками підтримує мій проект. Цікаво, що буря тривала лише після моєї заяви про наміри інтерпретувати класику, а коли «Повія» вийшла друком, всі заспокоїлися. Я лише бачив по телевізору, як активісти молодіжного громадського руху агресивно «дарували» цілу гору «Повії» нашим високим політикам, натякаючи назвою роману на їхні моральні якості.

«Я бачу Боккаччо очима нашого сучасника»

      — От уже «Декамерона» я зробив радикальніше. Цей твір має особливу еротичну славу, але з погляду сучасного читача еротика там доволі схематична чи, може, краще сказати архаїчна. До того ж цей величезний не лише за художнім значенням, але й за обсягом шедевр не вельми легко дається до читання. Якщо зробити анонімне опитування навіть серед студентів-філологів, які мусять прочитати «Декамерон» за обов'язковою програмою, то виявиться, що подужали його не всі, незважаючи на тематичну привабливість.

      Я не знаю, як назвати «мого» «Декамерона»: переспівом чи адаптацією? Мабуть, це все-таки розкута лiтературна версiя, яка виходить за межi традицiйних уявлень про адекватне вiдтворення оригiналу.

      Я просто тлумачу твір так, як його собі бачу очима нашого сучасника, тому «Декамерон» має багато моїх авторських вкраплень і щодо еротики, і щодо гумору, і щодо мовної гри...

      — Повний переклад цього твору Боккаччо здійснив класик української школи перекладу Микола Лукаш. Чи співвимірний твій варіант цього шедевру світової літератури з класичним перекладом?

      — Були закиди, що своїм «Декамероном» я виявив неповагу до Миколи Лукаша. Дурниці! Адже я використовував і Лукашевий досвід, і досвід російського перекладача Любімова, і вірменський досвід... На жаль, з технічних причин із книжки «злетіло» посилання на ці тексти, за що я приношу свої вибачення. Геній Лукаша для мене незаперечний, але у своїй роботі я переслідував інше завдання, про яке вже казав.

      — Чий «Декамерон» має більші шанси бути прочитаним?

      — Насамперед треба твердо сказати, що я не намагаюся підмінити якісь класичні речі. Микола Лукаш здійснив канонічний, академічний переклад, який мусять вивчати в університетах як священний і недоторканний першотвір в українському варіанті. А мій варіант створений винятково для масового читача. Бо цей читач, я певен, не проковтне твір на сімсот сторінок із масою самоповторів і обтяжливих дидактичних пасажів. Я зробив із «Декамерона» еротично веселу читабельну книжку, яка дає виразне уявлення про першотвір великого італійця. Можливо, хтось знайде у цьому перекладі непристойності, сороміцькі крайнощі, то хочу нагадати слова того ж таки Боккаччо, якими він виправдовувався перед своїми сучасниками, ревнителями моралі: «При бажанні непристойності можна знайти і в Біблії».

      — Хочеться більше дізнатися про художницю, яка ілюструвала твого Бокаччо, Людмилу Корж-Радько.

      — Можливо, якби не ця оригінальна і дуже талановита ужгородська художниця, я б узагалі не брався за цю роботу. Зазвичай спершу пишеться текст, який потім уже ілюструється. У нас вийшло навпаки: спершу були ілюстрації, а вже потім я вибирав новели й інтерпретував їх по-своєму.

      — То ти вийшов на художницю, коли вона вже мала готові ілюстрації?

      — Ні, ілюстрації Людмилі замовило видавництво, але з певною установкою: зробити їх справді розкутими, відверто еротичними, без напівнатяків і напівтонів. І їй це вдалося.

      — У мене це видання викликало внутрішній конфлікт. Я зі своїми дітьми доволі відверта й зовсім не лицемірна у спілкуванні, тому ніколи не ховаю від них жодної «недитячої» літератури. А тут ця книжка, що, на перший погляд, має вигляд неймовірно яскравий, якісний, а головне — цілком невинний і дитячий. Але ж ілюстрації! Щоправда, діти погортали, похихикали і ні про що в мене не запитали. Але якби якесь запитання прозвучало, то, відверто кажучи, не знаю, що б відповіла. Якби твоя дочка була ще маленькою, як би ти «відмазувався» від свого «Декамерона»?

      — Ну, це ж твір не для дітей молодшого шкільного віку. Тим більше, що українець — таки справді цнотливий. Купуючи книжку, навіть якщо там цицька намальована на обкладинці, він одразу думає: «А де я її покладу вдома?». З іншого боку, вже багато людей зараз ледь не для дошкільнят купують спеціальні енциклопедії, де розписано, намальовано і анатомічно розкладено «оце-го все». Але чомусь це не викликає такого сорому й остраху, як оголена натура в художній книжці.

      — Ти не відповів на запитання: як би поводився, якби на час виходу «Декамерона» твоя дочка була іще маленька...

      — Я б сказав: «Не розумієш, то поклади книжку й візьми «Івасика-Телесика». (Шкляр знову сміється). Підростеш, тоді прочитаєш». Але напевно, що не ховав би книжку за три замки. Зрештою нічого аморального там немає, естетична книжка, красиві ілюстрації... Хоча наші діти для нас завжди залишаються дітьми і у своєму дорослому віці. Нехай моїй дочці зараз двадцять з гачечком, але коли вона бере читати мої романи, то я відчуваю якусь ніяковість, уявляючи, як вона дійде до еротичної сцени. Так само, коли моя мама була жива (а вона була дуже прискіпливою моєю читачкою), я тоді трохи стриманіше писав. А тепер, коли її немає, то розперезався і став значно розкутішим. Є таке щось у нашій природі: батьки нас гальмують і діти теж. Але за великим рахунком письменник мусить цілком абстрагуватися від цих обставин.

      — Якщо не помиляюся, ти працював іще над одним класичним твором...

      — Третій мій гріх щодо класики — це «Ревізор» Гоголя. Всі знають цю п'єсу, але сам жанр серед читачів не надто популярний. Тому з цієї комедії я зробив маленький роман, який назвав «Репетиція сатани». Це буде річ із проекцією на сьогоднішній день, матиме багато впізнаваних героїв із сучасного політикуму. Шкода, що видавець не встиг випустити цю книжку до львівського Форуму. Думаю, вона буде досить скандальною. У мене там Хлєстаков не такий, як у Гоголя. У мене — це сатана, який завойовує світ. Про урядовців уже підкореної країни він каже: «Хіба це люди? Це ж виродки. Вони навіть свою країну не називають батьківщиною, не кажуть «моя країна», а весь час повторюють: «Ця країна! В цій країні!» Так, наче в них є ще кілька запасних країн — ця, та, ота і тамта». Хочу підкреслити, що ця книжка, як і «Декамерон», незважаючи на те, що виходить у державному видавництві, видається не за державний кошт. Її фінансує інша фірма. На жаль, права на видання «Репетиції сатани» я продав назавжди, тому не можу тепер нікого підганяти чи змінювати умови випуску книжки.

«Сидіння письменників у вітринах нагадує мені «вулицю червоних ліхтарів» у Брюсселі»

      — А «Декамерона» ти возив на тринадцятий львівський Форум видавців?

      — Його возили до Львова без мене, плануємо повезти в жовтні й до Франкфурта на Міжнародний книжковий ярмарок. До Львова я цього року не їздив, стояла спокуслива погода, я рибалив на Тікичі. Ярмарки ці чудові, вони мені дуже подобаються, але якось стомився їздити. Мені вже трохи соромно, коли письменника виставляють на вітрину, садять, щоб він роздавав автографи. Вже набридли всі оті акції «письменник за прилавком». Хоч я добре розумію наших молодих письменників, які цим захоплюються. Справді, треба ж собі якусь рекламу робити, і це правильно з комерційного погляду, це європейська практика. Але це не моє. Приїжджаючи на львівський форум, я свідомо гублюся в місті і застрягаю десь по кав'ярнях. Бо сидіння письменників у вітринах мені завжди нагадує «вулицю червоних ліхтарів» у Брюсселі. Колись я роздивлявся ті вітрини з жінками на кожен смак, багато з яких аж ніяк не красуні: з обвислим, вибач, вим'ям, із синіми бланжами під очима. Я вважаю, що письменник усе-таки повинен працювати у своїй келії і менше крутитися в цих тусовках.

      — Ти зараз маєш офіційне місце роботи?

      — Ні, я ніде не служу. У видавництві «Дніпро» мене вважають «почесним головним редактором», залишили за мною невеличкий офіс, щоб було, де з людьми побалакати, але я тут не отримую жодної копійки. Я на творчих хлібах і дуже цим дорожу. Більшість своїх літ я провів незалежно і зараз також насолоджуюся свободою.

      — Невже справді можна вижити винятково з гонорарів?

      — Бувають періоди, коли можна дозволити собі пожити вільно. Зараз «Книжковий клуб родинного дозвілля» із Харкова перевидав усі мої нові романи, росіяни купили права на «Ключ» та «Кров кажана». «Ключ» перевидається практично щороку. Раніше перекладати мої твори російською мовою було заборонено. Остання книжка вибраного «Тень совы» в Москві вийшла ще 15 років тому, а потім я з українськими видавцями домовився, що продавати Москві мене більше не будуть.

      — Це ти серйозно? Отака крута заборона? З якого дива?

      — Ну, існували ж усілякі циркуляри, валуєвський наприклад, емський указ, що забороняли українську мову. І не було жодного указу, який би забороняв щось видавати російською. Тож я вирішив надолужити цю прогалину. А якщо серйозно, то ця ініціатива влаштовувала й українських видавців. Якби в Україні продавали мої російські видання, то, звісно, більшість невибагливих читачів читала б російські переклади. Але тепер ось видавництво «Кальварія», яке на цей час має повні права на згадані романи, продало мене москалям. Щоправда, після торгів удалося наполягти на дуже істотній умові, що буде зазначено і на кожній книжці в російському перекладі: «Без права ввезення на територію України». Московські видавництва погоджуються на таке з великим скрипом, адже тут, в Україні, ринок їхнього збуту величезний.

      — Які російські видавництва погодилися з цією не надто симпатичною для них умовою?

      — Це «Восток — Запад», структура відомого концерну «АСТ». Саме зараз вони розробляють нову серію, і перекладені романи «Ключ» та «Кров кажана» вже на оформленні у художників. Чорт із ним, єдине собі виправдання я тут знаходжу в тому, що з російськими текстами простіше виходити на кіно. Всі три мої, умовно кажучи, детективні романи хотіли фільмувати відразу кілька режисерів, доходило вже й до контрактів, і до авансів, але в останній момент або я ті контракти розривав, або в декого раптом коштів на фінансування фільму не вистачало. Словом, якийсь глухий кут із тим українським кіно.

      — Хто саме пропонував знімати твої романи?

      — Мирослав Слабошпицький мав зробити «Ключ» ще кілька років тому. Саме з ним у нас уже дійшло до контракту. А потім Олег Бійма сказав: «Що ти робиш? Я зніму за «Ключем» і серіал, і прокатний варіант». Все це так гарно стелиться, такі цікаві проекти, але коли справа доходить до фінансування, всі ті наміри захлинаються. Потім Аркадій Микульський хотів знімати. Цікава пропозиція була від Олександра Роднянського. Він викликав мене на «плюси» й запропонував знімати серіал за «Елементалом» в «піку» «Брату-2». Мовляв, у стрічці «Брат-2» російські кіношники над українцями знущаються, а ми познущаємося над росіянами. Адже в «Елементалі» мій герой «мочить» москалів, у тому числі й у туалетах. Збиралися відзняти шість серій. Але саме в тому часі Роднянський поїхав до Москви, коли ж повернувся звідти, то йому раптом перехотілося знімати антимосковський фільм...

      — «Гдє кушают, там нє...»?

      — Ха-ха! Справді, де їдять, там не ...ть!

«Якщо говорити без політичного словоблуддя, Холодний Яр — це тема українсько-російської війни. Написати про це роман — справа моєї честі»

      — Давно вже чую від тебе про працю над темою Холодного Яру. Коли чекати на новий роман?

      — Я погамую шляхетну скромність і похвалюся тобі, що маю постійного читача. Так от, ці вдячні читачі мене ні-ні та й скубуть: коли вже буде новий роман? А я заліз у Холодний Яр із головою і досі не можу з нього вибратися. І що глибше занурююсь у цю тему, мені дедалі важче і важче довести все до пуття. Але написати цей роман — справа моєї честі, бо я родом саме з тієї території повстанського духу. У більшості людей Холодний Яр асоціюється з Коліївщиною, з гайдамаччиною, описаною Шевченком, і мало хто знає про козаччину, яка несподівано вибухнула в ХХ сторіччі. Ця тема надзвичайно складна. Якщо говорити просто, без усілякого дипломатичного словоблуддя та політичних завуалювань, це тема українсько-російської війни. Після 1917 року на проголошену Українську Народну Республіку Росія пішла відвертою окупаційною війною, яку й досі по-блюзнірськи називають громадянською чи ще й примітивніше — «боротьбою з бандитизмом». Коли вже була проголошена радянська влада, по всій Україні, не лише на Черкащині, повстанський рух був дуже активний. А найзапекліший він був у Холодному Яру: це Чигиринщина з центром у Мотронинському монастирі. Війна була без особливої надії на перемогу, війна задля майбутніх поколінь. Повстанці прагнули зберегти ідею національного визволення і залишити по собі легенду. Аналогічно було згодом у Західній Україні, коли вояки УПА вже знали, що поразка неминуча, але свідомо йшли на смерть для того, щоб зберегти ідею.

      Я вже багато років вивчаю цей матеріал. Надзвичайно важко писати, коли саме життя, самі події дають велику драматургію. Розумієш, вони якось обмежують фантазію, а творчість — це насамперед фантазія, творення свого світу. До того ж у цьому матеріалі постійно відкриваються нові факти, адже я постійно їжджу в Холодний Яр, де розгорталася одна з найдраматичніших сторінок нашої зовсім недалекої історії. Лише кілька років тому помер у селі Лубенці холодноярівський сотник Пономаренко, який дивом уцілів і вижив, симулюючи божевілля.

      — Збираєшся на вигаданих людей «накручувати» ті події чи все-таки працюватимеш із долями реальних людей?

      — У тому то й річ, що я хочу викристалізувати з цього матеріалу якийсь єдиний універсальний міф. А таких міфів — не як вигадок, а як життєвих формул — безліч. Матеріал — багатоваріантний. Я не хочу писати якусь епопею про все потроху, хочу, щоб це був мобільний твір не дуже великого обсягу, але пронизаний єдиним нервом. Крім усього, ця тема складна ще й тим, що тут неможливо не зачепити болючі струни так званої міжнаціональної толерантності.

      — Може, така толерантність нарешті й сформується, якщо ми чесно й відверто чіпатимемо ці струни і казатимемо правду?

      — Усе це надзвичайно складно, тим більше що в цій, повторюю, українсько-російській війні роль представників інших національностей часом дуже бридка. Йдеться не лише про «старшого брата».

      — Чи виправдані паралелі між національно-визвольною війною в Чечні й українською визвольною війною часів Холодного Яру?

      — Паралель дуже тісна. Партизанські війни на власній території завжди схожі. Кажуть, навіть Джохар Дудаєв вивчав досвід української повстанської боротьби ще за часів його армійської служби в Полтаві. Але в чеченців війна запекліша і триває довше, бо має ширшу підтримку населення. В українців ця боротьба захлинулася майже разом із НЕПом. Ледь селянству зняли з горлянки лещата, ледь поліпшилося матеріальне становище, як воно вже почало дивитися скоса на тих, хто проливав за нього кров. Чеченці — нація монолітніша, там менше сірої маси. А партизанська боротьба можлива лише за широкої підтримки мирного населення.

«Голодомор — це була страшна помста рабам, які остаточно скорилися»

      — А я завжди вважала, що українському народові остаточно зламав хребет Голодомор...

      — Ні. Голодомор — це вже був наслідок: страшна помста рабам, які скорилися. Зокрема помста за повстанський рух, що тривав, власне, аж до Голодомору. Адже цей рух в Україні живило селянство. Повстанці, селянські сини, дістали вишкіл у Першій світовій війні. Та війна була дуже позитивним явищем для українців. Молоді хлопці, переважно вчительська інтелігенція, 1917—18 року повернулися додому досвідченими офіцерами. Саме з них виросли справжні отамани партизанського руху. Брати Блажевські, дяківські сини, до 1930 року воювали. Один загинув — другий брат очолив повстанців, другий загинув — третій очолив цей рух, третій загинув — пішов четвертий. І так — родинами. На Поділлі була Маруся Соколовська, пам'ятаєш, казали: «Банда Марусі», і совєтська пропаганда змальовувала її як вульгарну одноногу баберу. Насправді це була 16-річна дитина, золотоволоса, тендітна. Після загибелі братів вона очолила повстанський загін. А що ми про те знаємо? Совєти не хотіли ворушити цю тему навіть у своїх агітаційних цілях, аби викреслити цю сторінку з нашої пам'яті. І вони свого майже домоглися. Навіть написані в дусі комуністичної ідеології книжки про «куркулів-бандитів» згодом було заборонено, а потім репресували і тих комуністичних авторів.

      — Наскільки в наш час живий «український ген»?

      — Життя показує, що цей ген дуже слабкий. На жаль, вижила саме «сіра маса». Отаман Наддніпрянського повстанського загону Савченко-Нагірний перед стратою написав рідним листа з полтавської в'язниці. Лист написаний ніби сьогодні: «...Я щиро поважав свій рідний край і нарід i з одвертою душею пішов боронити його, не спізнавши, що нарід, особливо наш, український, — це сіра маса, яка не здатна й гадати про свою кращу долю. Я вмру оборонцем ідеї... Історія колись скаже, хто я був і де дівся». Вибили справді український цвіт, наймужніших, найкращих. Час від часу повстанцям оголошували амністію, мовляв, здавайтеся, приходьте, ставайте до праці, все вам пробачимо. Багато хто йшов на цю амністію. Їх теж можна зрозуміти: люди були вкрай виснажені фізично й морально за роки лісового життя. Дехто йшов зі словами: «Нехай мене розстріляють, але я вже просто не можу». Вижили тільки ті, кому вдалося вибратися через польський кордон. Одиниці під чужими прізвищами легалізувалися, виїхавши в Крим чи на Донбас, де розчинялися у сірій людській масі.

      Тож якщо говорити про справжній націоналізм у найкращому розумінні цього слова, то його в нас зараз дуже мало. Велика омана, коли кажуть, он він, мовляв, розмовляє російською, але більший патріот, ніж будь-який українець. Ні, патріот — це той, хто перейнявся духом цієї землі, а дух — насамперед у мові.

«Франція, в якій би не розмовляли французькою мовою, була б мені огидна»

      — У контексті закликів нового уряду до впровадження двох державних мов як би ти стисло і переконливо пояснив людині, яка хоч і російською поганою розмовляє, однак не спілкується українською, мотивуючи це тим, що не хоче «портіть соловьіний язик»?

      — Треба чітко визначитися в головному і сказати правду: люди українського походження, які не хочуть української мови — це люди, які наплювали на могили своїх предків, тобто це виродки. Стосовно того, щоб «нє портіть язик», то я дуже шаную тих людей, які хоч і розмовляють суржиком чи з помилками, але принаймні намагаються. У мене в цьому питанні є власний досвід. У студентські роки я жив у Вірменії, вивчав мову, культуру. Спершу, спілкуючись із вірменами, я вживав лише окремі вірменські слова (як деякі наші російськомовні депутати вживають у своїх промовах українські слова, бо вже не знають, як їх перекласти). Потім говорив ламаною мовою. А вірмени — народ своєрідний. Коли вони бачили, що я не їхній, але намагаюся говорити їхньою мовою, то вони мене трохи не на руках носили. І решту в магазинах давали (що для тодішньої Вірменії було нехарактерно), і частували за рахунок закладів у ресторанах. А коли я нарешті почав спілкуватися чистою літературною мовою, мене почали сприймати за свого. Ти ж бачиш (знов усміхається Василь), маю «лицьо кавказької національності». Тому знову почали штовхати в чергах, не давати решти, та й бійки криваві по молодості траплялися. Тоді я почав вдаватися до хитрощів і знову неправильно вимовляти слова. О-о! Я мав дуже високу повагу. А жити в Україні й вимагати для себе персональної державної мови — це чистісінький тваринний примітивізм. Не знаю, де ще ці інстинкти такі невитравні. Мабуть, вони притаманні лише одній нації. Якби я поїхав у Францію і мені сказали: «Тут уже вас, українців, багато, тому давайте українську мову зробимо державною», то навіщо здалася мені така Франція? Країна цікава саме своєю мовою і культурою. Уяви, що вся земна куля раптом заговорила б українською. Та це ж був би жах! Нудьга несосвітенна. Тобі потрібна така Україна? Ні. Тоді в тебе з мізками все гаразд.

ДОВІДКА «УМ»

      Василь Шкляр народився 1951 року в селі Ганжалівка Черкаської області. Автор цілої низки книжок, виданих ще за радянських часів, як-от: «Живиця», «Черешня в житі», «Тінь сови», «Ностальгія» та інші. За часів незалежності відомий як автор популярних детективних романів. Роман «Ключ» витримав уже п'ять видань, зараз готується шосте. «Елементал» витримав три видання, готується нове. Найновіший роман «Кров кажана» чекає на друге видання. Володар гран-прі Всеукраїнських конкурсів «Коронація слова» та «Золотий бабай», відзначений премією часопису «Сучасність» за кращий роман року, має премію журналу «Олігарх», премію Міжнародного фестивалю фантастів «Спіраль століть», премію «Золоте перо». Його улюблена лауреатська відзнака — «Автор, чиїх книжок найбільше викрали з магазинів».