Дiти не хочуть помирати

21.09.2006
Дiти не хочуть помирати

У багатьох країнах світу діти — найкращі вбивці.

      Зворушливі історії про дітей, незалежно від того, вихідцями якої країни вони є, завжди вражають. І не кожен готовий до жорстокої правди про те, як живуть чужі люди, як гинуть від бомб і терактів, від голоду і страшних хвороб. Для мужніх українців днями в столичному кінотеатрі «Київ» відбувся прем'єрний показ фільму «Всі невидимі діти», в якому сім найталановитіших режисерів з Китаю, США, Бразилії, Сербії i Чорногорії, Англії, Італії розповідають про своїх маленьких знедолених співвітчизників, що їх байдуже суспільство намагається не помічати. Вперше на широкому екрані ця кінострічка з'явилася у вересні 2005 року на Венеціанському кінофестивалі. З того часу покази відбуваються у багатьох куточках світу, а гроші, отримані від продажу квитків, передаються міжнародній організації ЮНІСЕФ та Всесвітній програмі продовольства ООН. У проекті «Всі невидимі діти» взяли участь Тіна Тернер та Еліза, які подарували для нього пісню Teach me again («Вчи мене знову»). Спонсором показу фільму в майже 20 країнах світу виступає UniCredit Bank («Уні Кредит Банк»). Цікаво, що співрежисерами, авторами музики та сценаріїв стали син Еміра Кустуріци, донька Джордана Скотта, молодші брати і сестри Спайка Лі, тому великою мірою це фільм про дітей очима самих дітей, а отже, вражає він не дорогими спецефектами, а життєвою правдою, яку так багато людей воліли б не бачити.

      Кіноальманах «Всі невидимі діти» — це серія короткометражних фільмів, об'єднаних однією темою, але відзнятих різними режисерами. Ідея цього проекту належить продюсеру Кьярі Тілезі, якій вдалося об'єднати всесвітньо відомих кіномитців для допомоги мільйонам дітей, що позбавлені батьківської любові та щасливого дитинства через війни, природні катаклізми та бідність. Мехді Чареф («Танза»), Емір Кустуріца («Блакитний циган»), Спайк Лі («Ісусові діти в Америці»), Катя Лунд («Білу і Джоао»), Джордан Скотт і Рідлі Скотт («Джонатан»), Стефано Венерузо («Кіро») та Джон Ву («Сонг Сонг і Кошенятко») своїми кінострічками стверджують, що «невидимих» дітей не повинно бути на нашій планеті, тому що не може нормальна людина закривати очі на страждання інших людей, тим більше маленьких і беззахисних.

      За словами Кьяри Тілезі, режисерам не була нав'язана жодна ідея чи порада, єдиною умовою для них було знімати фільм про маленьких громадян своєї батьківщини. Так, Катя Лу показала один день із життя двох мешканців Сан-Пауло, які заробляють на життя тим, що збирають брухт, бляшанки та картонні коробки; Джордан та Рідлі Скотт запропонували сюжет про фотокора Джонатана, який довгий час працював у гарячих точках планети, а коли повернувся додому, біль усіх нещасних дітей з його світлин неначе оточив його, а Джонатан почав картати себе за те, що своїми знімками він по суті нікому врятувати життя не зміг. До нормального життя Джонатана повертають сусідні діти, які нагадують йому про власне дитинство. Режисер Стефано Венерузо, який працював над створенням фільмів «Банди Нью-Йорка» та «Пристрасті Христові», відзняв картину про неаполетанця Кіро, якого вулиця штовхає на злочин, а китайський «майстер кіно» Джон Ву розкриває паралельно дві історії про Цао Ці Кун (Сонг Сонг) та Кі Ру Йі (Кошенятко), одна з яких — донька багатих батьків, а іншу жебрак знайшов немовлям на смітнику. Обидва режисери піддають своїх героїв фізичним та емоційним випробуванням.

      Картина Мехді Чарефа «Танза» розповідає про банду озброєних хлопців, які шукають ворогів, що зруйнували їхні поселення та вбили батьків. 12-річний Танза приєднався до молодих бійців після того, як став свідком убивства своєї родини; завдання, яке він отримує, — підірвати школу у ворожому селищі. Із вибухівкою у руках Танза прокрадається до класу: фотографії та малюнки учнів, охайно складені зошити та підручники, дошка зі шматочками крейди у скриньці. Танза сідає за парту, заплющує очі, пригадуючи свою рідну школу, в яку, напевно, ходив до війни. Хлопчик не наважується вбити таких самих учнів, яким він колись був, і вимикає годинниковий механізм вибухівки...

      Герой стрічки Кустуріци «Блакитний циган», «сербський Танза» Урос відбуває свої останні дні в дитячій виправній колонії, у якій він уже відсидів немалий термін. У душі Уроша борються суперечливі почуття: хлопчик радіє звільненню і водночас боїться зустрічі з батьком, який змушує його красти. Татко-циган з усім «табором» забирає свого світловолосого сина з колонії і в той же день знову штовхає його на злочин. Беззахисний перед власним батьком, Урос тікає до в'язниці, з вуст маленького хлопця злітає фраза: «Тут хоча б тюремщики, а там навіть захистити немає кому».

      Проте найбільше з усіх епізодів фільму вражає історія маленької школярки Бланки у стрічці Спайка Лі «Ісусові діти в Америці», яку батьки-наркомани заразили СНІДом. Незважаючи на бідність своєї родини, Бланка намагається краще вчитися у школі. Проте однокласники зневажають її, називають «спідозною дитиною», батьки протестують проти навчання хворої дівчинки разом з їхніми дітьми, а Бланці все ж не віриться, що її батьки хворі. Якось через погане самопочуття Бланка потрапляє до лікаря, страшний діагноз підтверджується, і маленька дівчинка опиняється віч-на-віч з неминучою смертю. Невимовним видається біль Бланки, яка у відчаї кричить: «Я не хочу вмирати», і її матері та батька, які нарешті зрозуміли, що заради хвилинного задоволення вони власноруч убили власну дитину.

      Байдужим не залишається жоден глядач, навіть деякі не витримують, виходять з кінозали вже після трьох-чотирьох епізодів. Серце обливається кров'ю, коли розумієш, що за цим десятком кіногероїв стоять тисячі, мільйони дітей, безцінне життя яких вимірюється, приміром, у барелях, а жити їм чи ні — визначає випадкова куля або ракета, запущена державою-світовим гегемоном...

      Гроші, виручені за показ фільму, будуть передані дітям Африки, велика кількість яких потерпає від голоду, не має можливості отримати освіту. В Україні хліба достатньо, війни, слава Богу, немає, проте безпритульних дітей на вулицях міст і містечок, на жаль, не бракує. Маленькі українці хворіють СНІДом, сифілісом, гепатитом, нюхають клей, займаються проституцією — фільм про них міг би вийти не менш вражаючим. Соціальне дно України, як і будь-якої іншої країни у світі, — це суцільне гноїще та гріх, і від того, що ми заплющуємо на це очі, страшна реальність нікуди не зникає.