Запах драми, або Кіноісторія одного вбивці

      Спасибі тобі, Боже, що «Парфумера» екранізував не Голлівуд. Можна собі тільки уявити, у який солоденько-страшненький жахливчик майстри «фабрики мрій» із їхнім умінням проковтнути будь-який літературний витвір, від японського хоку до «Улісса» Джойса, й виплюнути ширвжиткову жуйку для попкорно-кока-кольних мас, перетворили б геніальний роман Патріка Зюскінда. Сполучення Франція—Німеччина—Італія в рядку «країна-виробник» душі вибагливих кіноманів неабияк потішило. Імена сценаристів Бернда Айхінгера (він водночас виступає й продюсером) та Ендрю Біркіна переконали навіть найпалкіших шанувальників зюскіндівського «Парфумера», яких утримував від походу в кінотеатр страх розчаруватися: боятися перегляду не варто. І хай 99 відсотків екранізацій щонайменше не дотягують до оригінального твору. Свого часу Айхінгер та Біркін змогли вивести в той єдиний відсоток нерозчарування «Ім'я троянди», хоча до виходу цього фільму на екрани здавалося, що роман Умберто Еко вдало екранізувати неможливо. Залишався підозрілим розрекламований бюджет у 60 мільйонів доларів — найбільший в історії німецького кінематографа. Але навіщо ж тоді вміння європейців витрачати гроші на суть, а не візуальні спецефекти, вкупі з режисерським талантом Тома Тиквера, який свого часу вельми талановито змусив бігати у просторі й часі свою закохану Лолу?

      Кінематографічний варіант від літературного значно відрізняється, незважаючи на те, що сюжетної лінії роману Зюскінда постановники дотримувалися майже без відступів, за винятком деяких скорочень і кількох ліричних відступів. Однак кіно на те й кіно, щоб не бути книгою. А для тих, хто «Парфумера» (до слова, насправді з німецької Das Perfum перекладається як «Аромат» чи на крайній випадок «Парфуми») не читав, раджу прочитати. Тоді «Історія одного вбивці» у викладі Тиквера й компанії не видасться вам нудною й затягнутою, як її вже встигли охрестити деякі розчаровані любителі «легкого» кіно. І замість позіхати з нудьги під час довгих хвилин мовчазного винюхування головним героєм каменюки, ви переживатимете цю мить у повному її ароматі разом із Жаном Батістом Гренуєм — неперевершеним парфумером і чудовиськом.

      Власне, ось вам перший «прокол» кінематографістів: останню складову істоти Гренуя вони передати таки не змогли. Або не схотіли. І якщо за романом Жан Батіст із його надлюдською здатністю розпізнавати найневловиміші запахи викликає щонайменше страх, то у фільмі герой талановитого англійського актора Бена Уїшоу спонукає, радше, до співчуття. Ну не повинен непомітний виродок Гренуй, «кліщ, який живе так, аби решта світу його не помітила й не роздушила, терпляче очікуючи, поки доля приведе до нього жертву», бути гарненьким хлопчиком із жалісливим голосом. «Світу він не віддавав нічого, крім своїх нечистот: ні усмішки, ні крику, ні блиску очей ні навіть запаху», — так у Зюскінда. У Тиквера — не так.

      Що кінематографістам справді вдалося зробити — це візуальними засобами передати аромати, які Зюскінд так майстерно змальовує словом. Смердить рибний ринок у Парижі ХVІІІ століття, на якому Жан Батіст з'являється на світ, аби одразу зникнути в купі тельбухів і нечистот, — його мати вирішила, що як і її попередні немовлята, ця мовчазна мокра грудка народилася мертвою. Смердять коров'ячі шкіри, до яких жадібно принюхується Гренуй. Потрапивши до міста, куди господар посилає його розносити замовникам вичинені шкури, Жан Батіст поринає в море нових ароматів. Є серед них найпрекрасніший — рудої (такі пахнуть найкраще) дівчини, від запаху якої Гренуй не в змозi відірватися. Надто захопившись, він мимоволі вбиває свою першу жертву і «винюхує» її до краю. І одразу — перше гірке розчарування: це божественне «нюшиво» одноразове, його неможливо забрати із собою, аби насолоджуватися щоразу, коли заманеться. Отже, треба навчитися зберігати аромати — він бачив, це можливо, адже саме це роблять парфумери, змішуючи свої бридкі, штучні й незрівнянно менш прекрасні за натуральні запахи парфуми. І Гренуй напрошується в учні до занепалого парфумера Джузеппе Бальдіні. Молодий чинбар умить розгадує формулу «Амура і Психеї» — найкращих парфумів того часу, відзначається безліччю інших парфумерних композицій, яких іще не бачив, тобто не нюхав світ. Старий парфумер (чудове й дещо несподіване перевтілення Дастіна Хоффмана, який вкотре довів, що він таки блискучий актор) щасливий, гроші течуть до його кишені рікою, а Гренуй ледве не помирає від горя. Адже той спосіб зберігати аромати, якого його навчив Бальдіні, підходить для квітів і трав, але аж ніяк не може зберегти запах скла, дерева, дохлої кицьки, а про прекрасний аромат дівчини нема чого й казати.

      На шляху до міста Грасса, де парфумери володіють знанням анфлеражу — іншого способу відбирати у речей їхній аромат, Гренуй несподівано для себе спізнає справжнє щастя. У горах він знаходить печеру, де немає жодних ароматів. Жодних — йому більше не треба розриватися між міріадами запахів, із яких зітканий світ, ось вона, насолода життям! На жаль, у фільмі не вдалося передати один із найважливіших моментів роману — світоглядну кризу Гренуя, який через кілька тижнів сидіння в печері й харчування воронами та ящірками раптом усвідомлює, що сам він АБСОЛЮТНО НІЧИМ не пахне, а отже, не здатен усвідомити себе самого, адже весь світ він сприймає лише через запахи.

      Однак спасибі й на тому, що, коли Гренуй таки оволодіває мистецтвом зберігати аромати, включно з найпрекраснішим у світі — запахом невинної рудої дівчини, його полювання за «компонентами» ідеальних парфумів автори фільму не перетворили на банальний детектив-страшилку. Мети досягнуто: неперевершений аромат, зібраний із 12 вродливиць і довершений 13-м, основним, — створено, і Гренуй нарешті може стати своїм серед чужих, людиною, яка пахне, притому чудово, а не відлякує всіх відсутністю запаху. Але чи зробило це його щасливим?

      Відповідь на це запитання Гренуй дає собі сам, спостерігаючи за шаленою оргією натхненних його парфумом мешканців Грасса. І йде помирати туди, де з'явився на світ — до смердючого, сповненого найбридкіших  запахiв світу Парижа. Розтерзаний і з'їдений жебраками, які самі не розуміють, що спонукало їх розтягти на шматки цього «ангела» (ми з вами, звісно, знаємо, що в усьому винен аромат), кіношний Гренуй навряд чи зміг повною мірою передати психологічну «душу» (так називається найглибший компонент парфумів) Гренуя книжкового. А полягає вона, якщо вірити критикам, у тому, що зло породжує зло. Якби до хлопця без власного запаху світ поставився по-доброму, можливо, свій геніальний дар він використав би інакше. Але критичні тонкощі критикам і залишимо — фільм вдався, і переглянути його справді варто.

ЦІКАВІ ФАКТИ

      За два з половиною роки підготовки до зйомок сценарій переписували близько 20 разів, а сам фільм скорочували із чотирьох спершу до трьох годин, а згодом — до 143 хвилин екранного часу.

      За словами Тома Тиквера, у сексуальній оргії наприкінці фільму брали участь близько тисячі добровольців, окрім півсотні професіоналів із танцювального театру La Fura dels Bauls Барселони. «Для постановки цього безумства мені були необхідні майстри хореографії», — каже Тіквер.

      25-річного Бена Уїшоу, який зіграв головну роль, режисер знайшов на сцені одного з лондонських театрів, де той грав Гамлета. «Якщо ви правильно підібрали актора, то коли дивитеся готовий фільм, просто не можете уявити собі на його місці когось іншого. Із Беном у нас вийшло саме так», — вважає продюсер Бернд Айхінгер.

      Основну частину фільму спочатку планувалося знімати в Хорватії, але згодом зупинилися на Іспанії — усі міські пейзажі ХVIII cт. знімалися в сучасних Барселоні, Жироні та  Фігересі.