Скульптор iз Печерська Олексій Альошкін створив власний творчо-музейний світ у хащах між легендарною Бушею та Гайдамацьким Яром у Ямпільському районі на Вінниччині.
Одного разу хтось встане вранці, підійде до вікна і скаже собі, товаришеві чи дружині (тільки поодинокі дружини кажуть чоловікам таке, бо жінкам, така вже в них природа, важче відмовитися від усталеного побуту.) «Дивися, по них можна перевіряти годинник... Вісім сорок п'ять — пік їхньої міграції... Неначе гірський потік». — «Хто?» — «Представники міністерств та відьомств. Початок робочого дня». — «То й що з того». — «Кожної осені їх все більшає, хто б що не казав». — «То що з того». — «А ввечері буде відлив, і не варто буде виходити на вулицю. Зметуть». — «То й що тобі з того? Буде неврожайний рік, то приєднаєшся залюбки до них»...
І ця репліка стає останньої краплею. Ти починаєш пакувати рюкзаки, трамбувати до ящиків локшину та рис, ти кажеш собі: «Годі! На всі чотири боки! Всерйоз та надовго! Це вже не моє місто!»
Ти виходиш на подвір'я, все геть перерізане зеленими будівельними парканами. Там твої дитинство та юність вже поховано котлованом. І будуть над ними двадцять поверхів, заздалегідь поділених та подерибанених, проплачених кейсами з готівкою від героїв Великого Хапка, представників народу киданів. Цей відроджений центральноазійський народ— збірна солянка з тих, хто вдало «кинув» своїх партнерів у героїчні 90-ті й тепер інвестує у єдине, на їхній погляд, надійне — у юрти «в чотирьох рівнях». Вони не читають книг, аби не знати, як скінчив попередній народ киданів. А він скінчив так, як кінчають усі подібні народи тієї ж групи крові, їм же було ім'я легіон в історії.
Ти виїжджаєш за місто, їдеш повз нескінченну Кончу, Михайлівську Борщагівку чи Стоянку— там, де онуки утаємничуються в дідівське панування і привчаються, на свою голову, де впевненостi, що так буде завжди, там, де утриманки варять отруту своїм «папікам»,там, де горбатяться за півтори копійки стрийські, хустські та тячівські, аби назбирати нарешті на власне газдівство у Стрию, Хусті та Тячеві...
І бажаєш одного — скоріше доїхати до першого-ліпшого правдивого лісу, знайти там лісництво, де не гризуть бензопили крадений ліс, поставити «шевченкову» хату або викопати схрон, виміняти на краю найближчого села витвори власного або жінчиного мистецтва на махновський, в ідеальному стані обріз або на дивізійну «б/у» «катюшу» чи систему «Град»...про всяк випадок — коли, не дай Боже, почнеться, як починалося на цій землі від Наливайка й раніше, і...
...І зачаїтися, затаїтися навіки, себто до чергового кінця світу й після нього, читати й писати при каганці, дивитися в очі жінці, котові або випадковому переляканому сіроманцеві і — нарешті — Жити.
Отака собі утопія. Чи нє, не утопія? Може, це цілком природній поворот для природньої людини, яка народилася в нормальній, не-киданській родині. Утопія — це мріяти, що кидані одного ранку втопляться або якісь піонери-герої їх втоплять.
Коли хочеш жити в антиутопії, де кидані не тонуть, а коли втонуть, то й тебе за собою потягнуть, як «Титанік» човника — то хай в тебе все триває , як було. Що буде, то й буде, а буде, як Бог дасть. Як жили, так і житимемо. Якось воно вже буде.
А коли хочеш дати раду єдиному, що в тебе реально є (як, до речі, й у киданів) — своєму неповторному життю — збирай манатки. Швидко або поступово, але готуй, і день «ікс» таки собі визнач. Як Климентій Зиновіїв казав ще за Мазепи — «Годуй синки, готуй сунки».
«Не цінує життя той, хто живе у містах». Це дід Горацій написав. Перші роки по Різдві Христовім.
Класична Індія від епохи вед і до сьогодні визнає чотири основнi періоди в житті чолов'яги — учнівство, газдівство, усамітненість у «глибинці» та блукацтво. Предмет нашого дослідження відповідає третій з фаз, що тут перераховано. Григорій Сковорода та інші мандровані дяки проскочили одразу до четвертої фази. Нам далеко до їхньої довершеності. Ми є люди смиренні. «Змирилися паче гордості».
Гарні були античні літературні жанри, вони по тому відроджувалися й в епоху Ренесансу, в епоху Просвіти —«пастораль» та «буколіка». Розповіді з народного життя, отже. Поезія, значить, пастушків, сцени з побуту пастушків. Про те, як часто хліб у сільмаг завозять, або про чесну поштарку, яка всю пенсію до баби доносить.
Щоправда, цільовою аудиторією в тих жанрів була спадкова аристократія. Не кидані, звичайно, але й тим все одно швидко набридало, як на сцені пастушки в перуках та мережаних жабо співають з дівками дуетом за намальованими кущами. Господарі тодішнього життя хоча б віртуально відпочивали таким чином від напружених придворних, замкових та палацових перверзій, які й до цього часу звуться «модою», «гламуром» та всіляким іншим лямур-тужуром. А по тому господарі у спортивних костюмах кидали своїх прекрасних дам і гнали чартером iз «манліхерами» в Кенію по носорогів, аби приперти чергові роги в десятигектарний маєток під Броварами.
Випускник Гарвардського університету філософ Генрі Девід Торо (1817—1862) возвістив маніфест творчого пустельника своєю книгою «Уолден, або Життя в лісах». Він писав свій лісовий щоденник на березі озера Уолден в халупі, яку сяк-так побудував власноруч та промешкав у ній два роки. Халупним своїм щастям він заявив своє ставлення до американської релігії успіху й до слави. Тож слава теж не поспішала й здибала Торо тільки після його смерті.
Через століття західний світ почав хитатися від дев'ятого валу «дауншіфтерства». «Дауншіфтінг» буквально —«плавання за течією». Для корпоративного світу це означало — перехід на меншу заробітну платню, відмову від лідерства в корпорації або й взагалі евакуацію від справ у глухомань, зміну роду занять на більш природний, гармонійний.
Так нас вашою протестантською етикою не надурити, високоповажні панове, нема дурних. Корпоративний «дауншіфтер» — це той самий кар'єрюга-яппі, тільки замість правильно зав'язаної краватки в нього — сорочка без краватки або засмальцьований светр. Ваш «дауншіфтер» не піде зроду-віку в свої хащі, не маючи мільйона-другого на рахунку, не обклавшися іншою соціальною соломкою. Тож найближчий громадський відповідник класичному західному «дауншіфтерові» в нас — той самий кидань або його спадкоємець, із втечі від яких ми й почали нашу з вами епопею.
Але є ще й справжні «робінзонади» —творчі, що мають на меті кінцевий продукт самореалізації. Мода на такі речі сколихнула світ ще за життя Генрі Торо, і тут Україна була в перших рядах. «Листи з хутора» Пантелеймона Куліша в «Основі» 1861 року стали «національно-свідомим Уолденом». В часи написання Кулішевих «Листів» його Ганнина Пустинь була тільки одним з розсипу хуторів села Оленівка на Борзенщині. Звідти гарячий Куліш кипів на всю Європу — про те, як «буде з нами те, що з лондонською та ірландською бідотою» і вчив жити всіх, хто того бажав.
Зараз оленівські хутори позливалися завдяки славі великого хуторянина-маргінала та сердешній його Ганні Барвінок. Куліш став першим з наших творчих пустельників-месій і проторив шлях їхньому наскрізному пунктиру в історії України аж до Олеся Бердника.
Тепер село Гребені нижче Трипілля не має ані нормальної пристані, ані рівної ділянки або пляжика— все обривається з кручі просто в «гідромеліоративний хаос». У вм'ятині колишнього кар'єрчика в баговинні далеко під ногами чинить шлюбні ігри парочка ондатр. Десь майже на виднокрузі, за островами — історична Полтавщина, село Кийлів, «лови Кия».
Звідтіля хлопець, народжений на Херсонщині, вдивлявся в протилежний високий берег iз Гребенями. Це була втілена мрія, вічне видноколо, край світу, за який треба було зазирнути.
Та спочатку спадковий коваль Сашко Бердник побачив Голодомор на «Києвих ловах». «Тоді помер дід Василь (колишній мічман, який привіз до села з плавання дружину-турчанку). Він спокійно відмовився від їжі, віддаючи все дітям. Ввечері сів читати «Про Невідоме» Камілла Фламмаріона. Вранці дружина покликала його — він сидів біля згаслої печі, опустивши голову на стіл, та не озвався. Зі стола впала книга, я вхопив її та сказав: «Це тепер буде моя книга!» І навчився по ній читати...».
Олесь Бердник став глобальним персонажем українського самовизначення. Фізичний гігант, він і духовно не був розрахований на дрібниці життя. Першу книгу «Поза простором та часом» написав у сталінському таборі на початку 1950-х, запроторений за політику. На початку 1970-х вважався «Українським Єфремовим» в царині фантастики. «Міські» фантасти з Росії вважали його надто пафосним, але це був український пафос і це не була ніяка наукова фантастика, це була чистої води езотерика, його твори насправді були великими мантрами для викликання-народження національної свідомості. Нова епоха відродження України почалася було з його роману «Зоряний корсар» 1971 року. Бердник відчув себе у силах духовно очолити націю. І, доки він був у силі, він доволі гарно відповідав такому іміджеві.
Коли він був у силі, всілякий тиск викликав у ньому зворотну реакцію. Співучасть у дисидентському русі викликала його лист Л. І.Брежнєву. Він написав проекти «Альтернативна еволюція» та «Духовні нації», ООН зареєстрував їх як робочі документи в середині 1970-х років. Це було «щось особливе» — посеред «союзу нерушимого» розквітала квітка Української Духовної Республіки.
І почали Олеся Павловича ламати знову. «Органи» забирали його вдруге вже звідси, з Гребенів, із «садового будинку бджоляра» — напівземлянки, де він тулився з дружиною Валентиною Сокоринською та 5-річною дочкою Громовицею, 1978 року.
Слово «удова» не личить панi Валентинi.Вона й зараз виглядає дiвчиною.
— ... Приїхали весною батьки (а мої батьки знали, що «наша доця вийшла заміж за письменника...Яка вона безсовісна!...Вийшла за його гроші, бо він же ж там письменник...» І як тільки Олеся Павловича забрали, їм сестра повідомила, і вони вирішли — ну як же ж, треба підтримати, дочка ж...).
Під'їжджають сюди, мати як зайшла в двір, як побачила цей садовий будиночок, одразу уявила, яке в мене життя і що це таке... що це у нас вийшов за «тандем»...Упала, а потім в неї аж приступ трапився. Потім подивилася отак, закривши лице, й каже: «Я не можу на це дивитися... Я зараз запалю цю хату!.. А тебе забираємо!.. Дитину мою не залишимо»...Вони ж з Гумані, гонтівські!.. Громи там є таке село, а зараз за Громами річечка є така— Ропотуха — там оце мої батьки...
...Не забрали... Я кажу: «Оце — єдине, що нас з Олесем об'єднує, бо більш нічого у нас у світі нема, тільки ця землянка спільна !.. І —дитина. І коли я його в цій землянці не буду чекати, то він не повернеться, бо йому більше нікуди повертатися. Нема точки на землі, куди б він спрямовував свої думки...І де б його чекали. До того, що він посадив калину там під хатою і сказав: «Під цією калиною мене поховаєш колись...» Я кажу: «Я з цієї хати нікуди не поїду!.. Коли кадебісти звідси не витурили, то батьки мої...» То вони тоді рукою махнули. Бачать, що зі мною воювать дарма, батько взяв тисячу рублів, що була в них, привезли цеглу з Стаєк, і ми вдвох із батьком цей садовий будиночок обліпили цеглою...»
Валентина Сергіївна дочекалася свого «зоряного корсара». Вони були однодумці, і вся решта того, що має бути в родині, бралася від цього.
Тут він останні шість років пролежав німий, напівпаралізований. Перед тим, уже повернувшись, намагався відродити Духовну республіку як організацію. Одні вбачали в ньому небезпеку для офіційної церкви, бо його фігура вкладалася в стереотип класичного єресіарха. Інші в очі й позаочі називали ренегатом дисидентського руху. Тільки родина його не зрадила. На дружині й дочці тримається тепер бердниківська спадщина, у час, коли українці хапаються за повітря, не відчуваючи духовної землі під ногами, не маючи віри нікому. Проста цитата з праці Бердника «Пора зводити Блакитний храм»: «Термінологія — бюрократи, шовіністи, націоналісти, екстремісти, матеріалісти, ідеалісти — лише затуманює смисл поєдинку.
Все просто, гранично просто: тисячолітні зусилля дітей творчості й праці звільнитися від паразитів, і намагання цих останніх містифікувати цю динаміку з допомогою релігії, соціології, науки чи будь-яких інших теоретичних викрутасів...»
...Хлопець дивився на той берег, маючи в руках книжку Фламаріона. Він видивлявся на виднокрузі інший берег. Тепер він спочиває тут, на тому iншому березi, під яблунею, близько «будинку бджоляра». Кожен може приїхати сюди, до альтанки, коли співають шпаки i не гудуть, а ревуть бджоли. Зайти до альтанки з образом Христа і поспілкуватися з людиною, яка не вмістилася в жодне визначення ані ворогів, ані друзів.
Вітер іде по «шпилях» — наддніпрянських горбах. Для «бердниківців» це — Вітер Нагвалю, для індуїстів — бог Вайю... Люди, що йдуть на хутори, що рятуються землею, швидко стають язичниками. Цьому не можна дати ради. Земля плаче — про неї забули, її готуються продати, тепер уже навіки. Земля кінчається без нормальних людей.
Прізвище братів Петриків було добре відоме київській творчій тусовці 1970-х—початку 1980-х років. З них Олег, театральний режисер, близько 1981 року став усе частіше зникати в напрямку Трахтемирова. Зрештою осів там у класичній хатинці на зворотному схилі горбочка під берегом, у Київ наїжджав тільки по харч.
Олега теж перло в месії — він заснував неформальне «лицарське командорство», медитував по трахтемирівських «шпилях» з мечем при боці та в кольчузі, заводив джур та учнів. Прописався у Трахтемирові, де в середині 1980-х було тільки шість постійних жителів, жертв «великого плану Дніпровського гідрокаскаду». Трахтемирівський півострів узагалі став тоді унікальною пустелею завдяки Канівському морю. Народ повідселяли, села на кшталт Зарубинців зруйнували повністю, а нова вода тільки підійшла до нижніх городів. Планове господарство, матері вашій ковінька.
На початку 1990-х неподалік від Олега, в Луковиці, оселився перший хуторець із традиційним козацьким господарством. Як «вибивали» собі коня, як билися з єдиною вцілілою громадою Григорівки, аби не тиснула й дала трохи покинутої земельки, — окрема тема.
По тому прийшов туди відомий лісотехнік на нафтогазовій ниві Ігор Бакай — і в Трахтемирові, за словами Салтикова-Щєдріна, «історія прєкратiла тєчєніє своє». Тепер давню козацьку столицю можна вивчати тільки за супутниковими знімками. Господаря неначе нема, а мовби й є, і «сія таємниця велика є». А, здавалося, сюди не дістатися нікому, окрім посвячених. Тепер єдиним виходом дати раду Трахтемирову видається перетворення його, з усім охоронним периметром та майданчиками для гелікоптерів, на український президентський Кемп-Девід для зустрічей на найвищому рівні. Щоб уже народець зрозумів офіційно, чому саме не пущають у найбільшу українську приватну латифундію — колишній заповідник.
А Олег, здається, вцілів у Трахтемирові за усіх хазяйських метаморфоз. Мовчить, партизан, значить вдержався. Він завжди був послідовним. Так само, як і сердешні члени «барбізонської колонії» митців у південнішому Бучаку. Блискучий поет Володимир Затуливітер неначе спеціально дав переманити себе до того «страшного Бучацького раю», аби учадіти вдвох із вірним песиком Біном у Різдвяну ніч 2003 року. Перед смертю він читав про віфлеємську зорю та волхвів — Біблія лишилася розкритою, а рукописи віршів майже вигоріли. Доля розпорядилася за нього, аби його, як Шевченка та Бердника, поховали, де «і Дніпро, і кручі було видно».Тепер Володимирові на Козацькому Шпилі — решту вічності затуляти собою вітер, що видуває із Наддніпрянщини козацтво та зміст існування.
Іншим різновидом пустельництва може стати сільське вчителювання або утримання батьківської хати. Прикладом вибору першого роду тривалий час була доля кришталевого поета Павла Гірника. Пам'ятаю, як ще 1979 року на розкопках у Лукім'ї над Сулою він гордовито оповідав про дві сотки часнику, що сам насіяв під своєю парубоцькою вчительською хатою в Непедівці на Поділлі. Пісні власні співав про свою Непедівку під гітару.
Інтернет показує — не втримався Павлуша на селі, знесло його політичним вихором початкових років незалежності. По блискучих у простоті своїй віршах початку 2000-х років видно, як його навіки заціпило те зосереджене хутірське життя:
День лапатий.
М'ята коло хати.
Соняшник, що сам собі підріс.
Світ картатий, небо волохате,
Любий ліс, кудлатий від беріз.
Що там, як там, буде чи не буде,
І чому, і звідки, і коли...
Всі свої шаленства і облуди
У циганську голку засели.
...Гаптував колись обруси долі.
В небуття дивився до сльози...
Полатай мішки під бараболю
Й мовчки поклади під образи.
Агов, Павлику! Дай знати, як воно повелося...
Костянтин Москалець лишився охороняти свою Матіївку між Бахмачем та Батурином, хоча адресу зазвичай дає бахмацьку. «Бахмацьку літературну групу» можна створити і користуючись кулішевим хутірським досвідом. На «питання-заголовок» своєї ранньої повісті 1990 року — «Куди мені подітися» — Костянтин дав-таки собі, як показують останні роки, остаточну відповідь. «У чому званий, в тому й перебувай»,— нормальний розвиток його життєвих подій за сковородинівським сценарієм:
«...адже я не хочу заздрості свого брата// адже я не хочу позувати художникові// котрий нічим не кращий за мене// і нічим не гірший він теж уже не живе».
«На жаль, можу вам тільки піджака почистити»
Ловлю себе з роками на тому, що набагато більше чіпляють не краєвиди екзотичних островів і навіть не Карпати з Кримом, а оті непевні глухі завулки, де навіть курка не гребеться, де перебіг тіней і безіменна трава під парканами. Цей стан екзистенції полустанків та глухих кутів найкраще міг передати Андрій Платонов своїми запаморочливими «вгадками». Йому була якнайкраще відома потреба у деперсоналізації після великої творчої праці. Покоління за поколінням неймовірні персонажі його «Ефірного тракту», фактичні рятівники людства, кидали перед кульмінацією все і зникали для світу, спливаючи то контрабандистами в Аргентині, то бомжами в іншому кінці планети... А сам Платонов, найбільший прозаїк Росії ХХ століття, влаштувався двірником до Літературного інституту, де царювали й богували номенклатурні нездари. Окрім наслідку лютих матеріальних негараздів, це був ще й приклад найвищої мистецької аскези.
Безсмертному Селінджерові, який кожного нормального підлітка врятував колись «Над прірвою в житі», має зараз бути 87 років!.. Живе й пише для себе вже третину століття, маючи при боці третю дружину, в містечку Корніш у Нью-Хемпширі. Найзавзятіші папараці дали б собі відрізати пальця, аби десь застукати класика. Та все закінчується черговим актом впіймання облизня. Чудова літературно-чернеча схима на дзен-будистському підгрунті. І не треба дідові шукати рушницю, як Хемінгуей, не треба пускатися в африканські оборудки, як «проклятий» Артюр Рембо. Є в тебе Єдиний Критик, для нього і працюй. І найбільш послідовно цей принцип втілює саме Дж.К.Селінджер.
Та можна й видавати «на гора», на люди, продукт зі своєї глибинки і збирати оплески й вирізки. Коли тобі так уже подобається. Достатньо , за Пастернаком, «жити без самозванства». Як Джон Фаулз, що заліг після роману «Волхв» у містечку Лайм Реджіз на півдні Англії з 1968 року аж по свою смерть у минулому році. Певну енергію витрачав i він на переховування від роззяв, решта часу вся вже належала йому.
Ближче до міста, у відносно комфорних умовах, мешкає наш нобелівський претендент Валерій Шевчук. Готує собі сам на дачі, що стала на дві третини постійним помешканням. Із журналістами спілкується листуванням. За три роки облоги я так і не пробив його аскези, а дзвонив йому то з даху Тараканівського форту під Дубном, то з Харкова, напрошувався... Зате його старший брат на історичній батьківщині, у житомирському закапелку, прийняв мене одразу. Брати братами, а вдача індивідуальна.
Так само ставиться до мирської суєти ще одна наша претендентка на Нобеля —Ліна Костенко. Аби перестрітися з нею, треба призначити їй побачення хіба що біля одного з переходів до чорнобильської зони. Спадкоємиця Марусі Чурай відбуває там послушання, рятуючи уламки поліської культури. Часом це нагадує поливання водою сухої сосни хлопчиком із фільму «Жертвоприношення» Андрія Тарковського.Окрім віри в диво, тут ще і стоїчне: «Роби, що маєш робити, і хай воно буде, як буде».
Усамітнення творчого «дауншіфтера» дає йому можливість захистити в зовнішньому світі власну гідність та гідність свого побратима-самітника без зустрічних закидів у запроданстві. Коли партія, уряд та «обурені трудящі» взялися, не чувши звону, за пєрєдєлкінського затворника Бориса Пастернака та його «Доктора Жеваго», цербери почали затягати й письменницький цвіт до того аутодафе.
До болотяної рязанської Таруси, де з пером та вудкою роками ховався «московський козак» Костянтин Паустовський, приїхав один такий «смотрящій». Кілька годин втовкмачував Костянтинові Георгійовичу, аби той підписав «колективне звернення» проти Пастернака. Невідомо, скільки калорій пішло в Паустовського на те, аби витримати належну паузу. Але видав він афоризм, у якому — увесь кайф творчого «дауншіфтерства» у стосунках з пітьмою зовнішньою: «На жаль, можу вам тільки піджака почистити».
Ці золоті слова стоять в одному ряду з проханням Діогена з діжки до Олександра Македонського: «Будь ласка, не затуляй мені сонця». Або з відповіддю екс-імператора Риму Діоклетіана на зойки однопартійців, що здибали його в Далмації на городі: «Зате ви не бачили, яка в мене гарна капуста!».
Заради такої відповіді варто зректися царства або друкуватися не при кожній нагоді.
Незакінчені висновки
Навіщо ховатися в хащах, коли історію змінюють майдани? А навіщо християнству монастирі, коли є світські парафії? Кожній верстві справді потрібні власні конденсатори, зони підсилення. Коли не сталася Українська духовна республіка з реальним страдником Бердником на чолі, бо сильні захотіли влади реальної, а не духовної, то, може, стечеться ця республіка, як живе срібло, краплина до краплини, з таких Ганниних Пустиней? Коли прийде — скоро прийде чи ні, але прийде, час єднання таких хуторiв-конденсаторiв iз майданами мегаполісів. Лузерська романтика, плюне хтось. Тридцять років тому мої герої та їхні батьки були ще більшими лузерськими романтиками для номенклатурних землячків. А прийшла пора, і номенклатурники їх усіх пописали у святці, коли треба було зберегти нажите, коли хвиля поставала вища за їхні голови та сволоки їхніх котеджів. Вчасно оговталися хлопці — вони й зараз на коні й при портфелі.
Можна було б слідом за Генрі Торо трактувати дії наших героїв як різновид акцій громадянської непокори. Але герої надто зайняті там, у своїх хащах. Та по десяти роках із хащів вийдуть їхні дорослі діти, якi не забували асфальту, але не звикли жити у суспільстві киданів. Подивимося...
Хутори мовчать... Вони збирають сили. З космосу їх дуже гарно видно, тії хутори.
Момент знаходження скарбу завжди запам'ятовується хвилею переляку. Радість, ейфорія — це вже наступний етап. А попервах — просто вибух адреналіну, що не обирає, чим вам ввижатися, і тому ввижається найдавнішим, що є в живій істоті — страхом перед новиною. >>
На роздоріжжі лежить Яйце. Гладке, біле, метрів зо три завдовжки і вище за людський зріст упоперек. Ліси підступають до Яйця з трьох боків, четвертий бік визначає початок або кінець районного містечка Іванкова з мовчазними спорудами автовокзалу та санепідемстанції обабіч Траси. >>
Мужні намагання незалежної Української держави відзначити 100-річчя Івана Багряного демонструють, хто в неньці Україні «живєє всєх живих». «Живєє всєх», як виявляється — син муляра зі слобожанського села Куземина Іван Павлович Лозов'ягін, що взяв собі псевдо Багряний. Через 43 роки після смерті він викликає бурю в серцях не тільки ідейних недругів, а й деяких власних нащадків. І, як і тоді, його люблять та намагаються зрозуміти люди, які відчувають себе його духовними родичами.
На щастя, сам Президент підписав-таки 15 вересня 2006 року Указ «Про відзначення 100-річчя від дня народження Івана Багряного». Бо «під скляною банею» прийняття відповідного документа було блискуче зірвано. Там ще надто багато активних товаришів, що для них Вільна Людина Іван Багряний до цього часу — «просто агалтєлий бандеровєц».
Зізнаємося одразу — автор давно записався у довгу чергу, аби стати одним iз них. >>
Я побачив його в Переяслав-Хмельницькому музеї народної архітектури та побуту в травні 1989 року...в небі. Себто, у повітрі.
Невеличкий студійний кран возносив приземкуватого вусаня над буйним яблуневим цвітом. А вусань завзято крутив корбу коліщатої ліри і під мелодію, що нагадувала рипіння цілої чумацької валки, співав-кричав і Лівому берегу Дніпра, і Правому — «Та й нема в світі правди, //правди не зіськати!//Скільки в світі тії правди, //що Отець-да-Мати!..»
Отакою лірницькою кометою на зйомках фільму вперше пролетів у автора перед очима Михайло Хай. >>
Усе почалося з дубових листочків. Ось вони, збереглися у ліпному колі на стелі. У кожного з нас був власний візерунок на шпалерах у спальні чи у вітальні батьківського дому. Мешканець цієї квартири 1920-х років вважав згодом, у старості, що цей візерунок стає чимось на зразок пожиттєвого коду уяви в особистості. Таким «шифром» стали для Стася Лема, сина Самуїла Лема та Сабіни Волльнер з другого поверху Браєрівської, 4, що у Львові, альфрейні дубові листочки на стелі. Одним чином вони уявлялися йому під час хвороби, іншим — перед відходом до здорового дитячого сну, та кожного разу — новими. Він особисто називав це «грунтівкою душі... тим першим пластом досвіду, що прилучає нас до світу і не змінюється з часом на жоден інший... наслідок утаємничення у певну форму культури, тривкіше за віру з її цілісністю» (тут і далі цит. по — «Високий Замок». — Л.: «Піраміда», 2002, переклад Лариси Андрієвської). >>
У кишені лишилася остання двадцятка. Решту повисмикував по ринках та гастрономах (слово «маркети» мені нічого не каже - спізнився поколінням). А від портмоне свідомо відмовився. Через тісняву в громадському транспорті та її наслідки. Може, хоча б щось збережеться...
...хоча б оця двадцятка. Гарного екологічного кольору, з ювіляром Іваном Франком на одному боці та Львівською оперою на іншому. >>
