Із землі на волю

      Спогади — річ зазвичай прикра. Тому що вони пишуться або тоді, коли людина не здатна з якихось причин творити майбутнє, або коли події з її минулого є важливішими, ніж сьогодення. У кожному разі спогад — явище дуже особистісне. Він, як промінець ліхтарика в темряві, вихоплює те, на що падає, — не більше і не менше. Обговорювати важливість, доцільність чи справедливість такого висвітлення — справа марна. Але спогад має одну корисну функцію: якщо з відстані років емоційний зліпок пам'яті лишається достатньо сильним, щоб відтворитися у слові, то по ньому, як по відбитках слідів динозаврів у вулканічному попелі, можна реконструювати дуже багато.

      1989 року я був у складі експедиції, яка займалася ексгумацією та перевезенням в Україну праху українських дисидентів Василя Стуса, Миколи Литвина, Олекси Тихого. Історично склалося так, що ці прізвища завжди звучали в наведеному вище порядку. Внаслідок цього дехто згадує події тих часів лише як перепоховання Стуса, забуваючи про його побратимів. Тому як учасник тих подій я ще раз нагадую, що перед смертю всі рівні, а забувати полеглих в ім'я художньої чи політичної кон'юнктури — моральний злочин.

      Я читав дуже точні, чесні спогади Дмитра Стуса, Володимира Шовкошитного, Станіслава Чернілевського, Василя Овсієнка. З фактографічної точки зору я вважаю їх вичерпними і такими, які дають правдиву картину того, що відбувалося. Тим більше що кожен з них мав під час цієї (формально вже другої) експедиції свої завдання, особливо Шовкошитний і Чернілевський, і мав свої враження від них — трагічні, комічні, просто людські. На Шовкошитному і Чернілевському лежав майже весь тягар паперово-бюрократично-телефонної війни з тією комуністично-гебістською сволотою, яка намагалася нам перешкодити.

      Коли ми планували цю поїздку, то мені випала функція організатора, якщо можна так висловитися, технічного боку справи. По-перше, я кілька років жив у Заполяр'ї, у Норильську, куди наприкінці сімдесятих втік від переслідувань українського КГБ. Селище Копально Чусовського району Пермської області — це майже той самий Сибір: мороз, сніг тощо. Ми не могли знати стан цвинтарного грунту, і якби грунт виявився промерзлим, то в мене був досвід, як розкопувати мерзлоту. По-друге, в той час я починав організовувати «Пласт»,  збирав докупи і опановував різні скаутські «штучки» — роботу з мотузками, вузлами, важелями тощо. По-третє, я був у добрій фізичній формі, чим, власне, завдячував (і досі завдячую) тренуванням із карате.

      Я не вникав особливо у політичні колізії, які відбувалися перед цією експедицією, але сумарно вони зводилися до наступного. Були якісь засадничі моральні норми, релігійні, зрештою — родини повертають прах близьких додому. Якби тут можна було поставити крапку, то ось він — зрозумілий пріоритет, довкола якого і треба виструнчувати всі дії. Він називається — практична допомога рідним.

      Але був 1989 рік. У лютому з'явилася перша програма Народного Руху України за перебудову — так він повністю називався. Дуже лояльна, зі згадуванням провідної ролі КПРС. Рух складався з 44 громадських організацій, і очевидно було, що в такому вигляді він довго не протягне. У ньому ніколи не припинялися відцентрові тенденції, і головна вісь розколу йшла по лінії: Українська Гельсінкська спілка — і комуністи-ліберали, частково члени Спілки письменників України, частково — партійні апаратники, які починали розуміти всю вигоду перефарбовування в національні кольори. У березні наступного року мусили відбутися вибори до Верховної Ради, і для націонал-демократів це було реальним шансом на здобуття хоча б частини влади. Члени УГС були здебільшого колишніми дисидентами, що вже відсиділи різні терміни в радянських концтаборах або мали гіркий досвід переслідувань з боку КГБ. Ліберали, навпаки, вбачали у відкритому діалозі з комуністичною владою можливість посунути її вбік — на свою користь.

      Тому вже в процесі підготовки експедиції окремі представники обох цих політичних сил намагалися наввипередки скористатися з майбутнього політичного ефекту перепоховання. І, ясна річ, пропонували свою провідну роль і своїх речників. УГСники при всіх недоліках, про які легко говорити тепер, з відстані часу, не мали особливих ілюзій на рахунок комуністів та їхніх мимовільних «покращувачів». Яскравим прикладом такого реалізму була ситуація, коли дисидентка Ірина Калинець «з'їздила» по пиці одному такому активісту, який вимагав підпорядкувати всю експедицію принципу політичної доцільності. Діло було на одному з обговорень на квартирі у Дмитра Стуса.

      На місце ми дісталися без особливих пригод. Це був звичайний сільський цвинтар, з одного боку якого проходила сільська бита дорога, з другого — стояли якісь поодинокі будинки. Незважаючи на те, що Шовкошитний і Чернілевський запаслися довідками на всі випадки життя (радянська бюрократія ще на них реагувала), у нас так і не було офіційного дозволу на ексгумацію. Мушу також зазначити, що Тихий був похований на цвинтарі в Пермі. І його сини, які полетіли з нами, мали свою особисту трагедію в історії з перепохованням, про що вони можуть розповісти лише самі.

      Було 17 листопада. Лежав сніг, але не надто густий. На могилах Стуса і Литвина не було хрестів, тільки дерев'яні стовбчики і бляшані номери на них. Під номером 7 був Литвин, під номером 9 — Стус. Згодом, коли я створив у Луцьку пластовий курінь імені Василя Стуса, то помилково порадив йому взяти порядковий номер 6 — так мені запам'яталася дев'ятка, що лежала на землі під час розкопок. Коли ми прийшли на цвинтар, то майже зразу до нас приступив місцевий дільничний і якісь типи в цивільному. Кілька годин вони погрожували різними адміністративними, кримінальними і просто бандитськими карами, якщо ми негайно не заберемося звідси.

      Загальний стрес і реалістичність погроз призвели до несподіваного ефекту — мені просто стало нудно їх слухати, і страх відступив остаточно. Шовкошитний десь поневірявся між пермськими кагебістами і міліціонерами, і ми нічого не знали про його долю. Враховуючи загадкові обставини смерті Василя Стуса, у нас було кілька гіпотез, які треба було перевірити обов'язково. Наприклад, що тіла в труні могло не виявитися, що там може бути тіло іншої людини. І навіть що тіло може бути без голови, бо таборове начальство таким чином могло заховати сліди навмисного вбивства. Тому ми прийняли рішення починати розкопки, незважаючи ні на що.

      Я не хотів би тут нагнітати жодного пафосу і містики, бо все, що я робив, — це кілька годин поспіль копав разом з друзями землю, яка, на щастя, виявилася вглибині теплішою, ніж ззовні. Увесь цей час над нами стояли пермські кагебісти і чинили, що називається, психологічний тиск. Пам'ятаю, як з-під їхніх добре начищених черевиків у розкопану могилу Стуса сипалася мені на голову земля.

      Стуса ми дістали порівняно легко. А в могилі Литвина виявилися сильні грунтові води, і вічко його труни лиш виглядало з крижаної чорної могильної води.

      Уже сутеніло. Ми чекали на цинкові труни, в яких треба було перекласти тіла. Машини все ще не було. Кагебісти все більше пожвавлювалися, і мені довелося кілька разів на них зловісно вирячитися. Бійка, очевидно, не входила в їхні плани. Але будь-яке наше зволікання вони вже розцінювали як втому або слабкість, тому я просто поліз у воду в чому був, щоб завести мотузки під дно труни — для підйому. Виліз звідти на мороз уже напівмокрим. Підняли Литвина. Знову пауза — і радісні обличчя наших ворогів засвідчили, що настав критичний момент. Я сказав Дмитрові Стусу: «Я звідси нікуди не піду. Оголошую голодування». Він сказав: «Я теж лишаюсь».

      Перспективи були дуже невеселі, але для мене особисто ніякого іншого вибору не лишалося. Я почав шукати місце для ночівлі і думати, який ще одяг можна на себе натягти. Десь хвилин за 10 потому з'явилася машина з Шовкошитним і цинковими трунами. Вже було зовсім темно, дев'ята вечора. Коли ми відкривали табірні домовини і перекладали тіла, на наших обличчях були марлеві пов'язки — ми не знали, що всередині. Тіло Стуса, як уже багато говорилося, незбагненним чином було муміфіковане, його легко можна було впізнати. Дмитро впізнав.

      Із цвинтаря в селище Чусове ми дісталися близько першої ночі. Формально я свою частину обов'язків виконав. Труни тим часом запаювали і пакували в дерев'яні скрині у приміщенні редакції місцевої газети. Я не спав, тому що остерігався можливого нападу на нас вночі. Але обійшлося. До останньої хвилини, доки всі труни не були завантажені в літак, я чекав якоїсь провокації. Теж обійшлося.

      Далі пам'ятаю прожектори і прапори в Бориспільському аеропорту. Там уже починався піар політиків на пам'яті Василя Стуса. Я плюнув і пішов на маршрутку, бо мій одяг так і не висох, а ноги починало корчити від холоду.

      19 листопада 1989 року всі політичні баталії довкола повернення праху дисидентів повторилися, тільки в більшому масштабі. У районі університету, біля Червоного корпусу, політики вимагали зупинити автобус з труною, щоб нести гроби далі на руках. Дай їм волю, так вони б цією труною і двері до Верховної Ради вибивали би. Я був усередині автобуса, біля труни, і тут уже Дмитро Стус мене втримав від того, щоб я активно не вв'язався в суперечку ззовні. А потім я його втримував. Так і доїхали до Байкового цвинтаря...

      Далі я просто не встиг за натовпом бажаючих попіаритись біля могил. Нікого з організаторів перепоховання до слова не допустили.

      Щось подібне я пережив вдруге під час Помаранчевої революції з буденною партизанською роботою, переслідуваннями,провокаціями, застудою. А потім дивився на естрадний політичний перформенс, головні дійові особи якого через півтора року перетворилися на зрадників і кар'єристів, що вчепилися одне одному в горлянку.

      Хай їм Бог простить.

      Дмитро Стус згадував, що коли його батька забирали кагебісти, то він сказав йому, щоб знайшов силу їм простити. В тому і полягає різниця між генієм і звичайною людиною, що геній вміє прощати.

      Я — звичайна людина. 

Олег ПОКАЛЬЧУК.