НезаСТУСованість великих

      Дмитро Стус у розмові не називає його «батьком», а тільки —Василь Стус. Прізвище — це карма, обов'язок, потреба. «Привид батька Гамлета». Зберегти, систематизувати, архівізувати, вивчити спадщину Стуса — це життєва місія Дмитра. І слава Богу, бо без нього Василь Стус — найяскравіший українець ХХ століття — прийшов би до нас зі значно більшою кількістю «білих плям».

      Сьогодні, вважає Дмитро, основний масив матеріалу збережено і вивчено, але водночас Василь Стус лишається неосмисленим, бо... Тут є кілька причин. Одна з них — робота думки потребує грошей, думати безплатно, як з'ясовується, — важко. Держава ж шкодує грошей на своїх героїв. Напевно, їй теж важко думати безплатно, тим більше безплатно думати про гроші.

Ми розбиваємо чоло, і не об зорі, а об сходи...

      — У кількох минулорічних, так би мовити, ювілейних інтерв'ю (до 20-лiття загибелі Василя Стуса. — Ред.) ви говорили: не хочу, щоб Василь Стус забронзовів, перетворився на іконоподібного Великого Кобзаря чи Великого Каменяра, яких шанують, проминаючи. Мені ж, навпаки, здається, що Стуса не зробили «бронзовим», хоч він, можливо, найдостойніший українець ХХ століття. Держава, якій так бракує кумирів, неуважна до цієї постаті. Вам хіба не здається, що країна робить надзвичайно мало для того, щоб вшанувати Стуса, популяризувати його як національного героя, щоб донести його вірші туди, де не ступала нога бібліотекаря?

      — Бачте, посмертна доля Василя Стуса водночас щаслива і нещаслива. Щаслива тому, що завжди знаходилися люди, які були настільки «дурні», що виконували велику архівну й наукову роботу з опрацювання Стусової спадщини фактично задурно. Також з'являлися й ті, хто допомагав знайти необхідне мінімальне фінансування  для того, аби видати те, що зроблене інтузіастами: Анатолій Матвієнко, Віктор Ющенко до президентства (спонсорування видання «Палімпсестів», диску «Живий голос Василя Стуса»), В'ячеслав Кириленко до віце-прем'єрства, дуже багато зробив його помічник Вадим Шкурін, видавці Леонід Фінкельштейн та Леонід Фінберг, що забезпечували для ширшого загалу нововідкриту та опрацьовану фактично на приватному рівні спадщину Василя Стуса. Сприяв цьому, звісно, й Інститут літератури, але об'єм роботи і об'єм фінансування були абсолютно незіставними. Так або інакше, але основні речі Стуса сьогодні доступні всім. А роль держави в цьому?.. За посередництва Інституту літератури, очевидно, вона є. Частину рукописів я туди передав на зберігання. Коли ми (з Михайлиною Коцюбинською. — Ред.) укладали 9-томник, було дуже сутужно з фінансами, довелося самим шукати гроші на реставрацію рукописів. Зараз ситуація дещо нормалізувалася. Але загалом ставлення до національної спадщини таке, що решту рукописів я не бачу сенсу передавати в державні архіви.

      Якщо в певної частини держчиновників й наявне бажання, щоб письменник Василь Стус був представлений у всій повноті, то воно вкрай мінімальне. Скажімо, за сприяння Василя Шевченка, заступника голови Держкомтелерадіо, вдалося пробити фінансування по програмі «Українська книга». Воно буде краще за попередній 9-томник на рівні наукового апарату. Планувалося спершу видати 12 томів, але я вже зараз вагаюся, бо ... люди, які працюють, живі і конкретні, їм треба за щось жити, а мені вже незручно відкладати оплату їхньої працi ще на місяць, ще й ще. Думаю, врешті вийде 10-томник.

      Коли я писав книжку «Василь Стус: життя як творчість», то працював з архівами СБУ протягом року. Зараз існує ідея видати матеріали 1972 року й 1980-х років окремим томом. Але це півтора року роботи. Пробував знайти фінансування для молодого дослідника, який би за рік—два архівної роботи підготував усі нотатки Стуса до друку, але коштів так і не знайшов. Додаткові дослідження гальмуються  браком системного і гідного фінансування. Над одним томом працюють усього дві людини. Для порівняння: над кожним томом Шевченкового видання працює більше десяти чоловік. Ставки молодшого наукового співробітника, тобто тієї особи, яка реально ладна сидіти в архівах рік—півтора, — нижче прожиткового мінімуму. Я 15 років поспіль займався пошуком коштів, а зараз уже обридло. Боюся, доведеться й сайт закривати.

      — Що з досі не публікованого ввійде в 10-томник?

      — Перші три томи — це поезія. У попередній багатотомник ми з Михайлиною Коцюбинською вирішили не включати слабші ранні поезії, вірші зі слідами учнівства. Тепер же зовсім учнівські вірші ми не включаємо, але, аби представити всі етапи творчого росту, частина все-таки увійде в нове видання. Передмову напише Костя Москалець, на мою думку, певно, єдина людина в Україні, яка напише передмову на достойному рівні філософського осмислення Стусової спадщини. А щодо тих томів, які потребують роботи з архівами, а відповідно й більшого фінансування, я зараз не наважуся говорити.

* * *

... Дорога рвіння прикорочена.

І не зайти за дальні далечі.

І за крайсебе не зайти.

      — Словом, держава не спонсорує «забронзовіння» Василя Стуса.

      — Якщо про «забронзовіння», то... Подивіться, як відзначався ювілей Франка, скільки було промов! Але що з того? Ну поїхали на батьківщину Франка, провели якийсь захід «для галочки», а чогось принципово нового, якихось розробок для донесення цієї філософської, інтелектуальної величини до шкільництва, до свідомості загалу не сталося, скорочення відстані між сьогоднішнім часом і цим мислителем не відбулося. Пролунала серія необов'язкових високих слів, за якими не стоїть ніякої конкретної роботи. Зрештою, подивіться на якість «ювілейних» видань. Скажімо, тритомник Франка, що вийшов у Дрогобицькому видавництві «Коло». Дуже прикро, що дуже слабко відкоментовано найцікавіше — публіцистику і політологічні статті Франка. Хотілося б, щоб такі речі готувалися більш серйозно. Проблема та ж: залучені фахівці не мали фінансової можливості попрацювати над підготовкою видання рік—півтора, бо бюджетне фінансування вважало це зайвим.

      — Але ж проблема державної неуваги ще в чомусь «зарита», а не тільки у фінансуванні?!

      — Проблема в тому, що, на відміну від росіян, перед якими я знімаю капелюх, бо в них наявна державна ідея (подобається нам вона чи ні — то інша справа, але вона реально, об'єктивно присутня), в нас ідеї, навколо якої формується держава, немає. А невисловлену ідею, навколо якої наша влада будує державу, я б cформулював у одному слові — «бабло».

      — А яка в Росії державна ідея, по-вашому? Шовінізм, «вєлікая Расія»?

      — Так. Прекрасна ідея, як на мене. За нею — агресивна культурна політика, зрештою, відновлення, збереження і реставрація імперії. Це здорова і сильна ідея. Я захоплююся імперіями.

      — Заздрите росіянам, либонь?!

      — Ні, при чому тут заздрість! Мені подобається імперська культура, бо вона сплавлена з багатьох культур: там є елементи української культури, грузинської, інших — і це збагачує імперії. Політика є лише складовою культури. Ми з вами щойно говорили лише про один, вузький, аспект культури і, на мій погляд, не найсуттєвіший. А крім того, є й інші вияви культури — пов'язані з хамством чиновників, брудними туалетами, зрештою, з пробками на наших вулицях.

* * *

Як білий бісер — холодний піт.

О білий світе сторчоголовий,

опір опричнин — куди подітись?

Кошлатий обрій вороноконий

Йде берегами ридай-ріки

      — Дмитре, наскільки об'ємним Стусовим архівом володіє СБУ?

      — 12 томів тільки по справі 1972 року. Шість, здається, по справі 1980 року. Ще на початку 1990-х я попросив СБУ зробити ці архіви закритими для журналістів.

      — Чому?!

      — Тому що потім у пресі з'являються фрази, вирвані з контексту, або з кількох реплік, зафіксованих на суді, робляться цілковито неправильні, узагальнюючі висновки.

      — Скажіть, під час найостанніших досліджень архівів вдалося виявити якісь нові, можливо, несподівані для вас документи, факти чи інтерпретації фактів життя Василя Стуса?

      — Ті архіви, які є в Україні, більшою мірою вивчені. Основна частина моєї докторської дисертації зупинена на грудні 1972 року, часі, коли Василь Стус робив важкий і неднозначний вибір. Героїку я не описував. Зараз мені кілька видавців пропонують сісти і дописати «таборову» частину. Але знову ж таки... Я втомився від науки на рівні хобі. Я наговорився, наробився чимало, закинув, з моєї точки зору, багато провокативних ідей, довкола яких можна ще працювати, але...

      Так, матеріалу багато. Але той матеріал, який був на поверхні, майже вичерпаний. Основний масив спогадів людей, які були поруч з Василем Стусом, щось знали, теж відсотків на 80 зібраний. Далі, гадаю, мусить вестися робота з осмислення. На превеликий жаль, не можу сказати, що на Стусівських конференціях, які проводяться в Донецьку та на Вінниччині, я почув щось нове і цікаве. Цікаво мені читати рефлексії Костя Москальця, бо він бере філософський аспект, намагається аналізувати Василя Стуса у співставленні зі світовою філософією. А всілякі формальні методи дослідження... Ця гра в бісер, знаєте, не додає мені ні глибшого розуміння, ні якихось несподіваних поворотів. До речі, маємо несподівану, і, як на мене, дуже гарну театральну прем’єру: 1 жовтня в Театрі ім. Лесі Українки, в їхньому «Театрі під дахом», відбудеться прем'єра вистави за Василем Стусом. За всю історію цього театру це буде перша вистава українською мовою. Це абсолютно оригінальна робота і, думаю, це справді найкраще з нинішнього емоційного осмислення Стусової долі. Я людина досить стримана, але ця вистава на емоційному рівні мене зачепила. Справді приємно, що Рєзникович і його театр звернулися до Василя Стуса на такому високому культурному рівні.

* * *

А запопав! Влетів у смерть

із відчайдушного розгону,

без радості і без прокльону...

      — Дмитре, для вас особисто залишилися «білі плями» у фактографії життя вашого батька? Вам вдалося з'ясувати всі обставини його загибелі? Чи, наприклад, походження легенди про можливу Нобелівську премію?

      — Iз Нобелівською все зрозуміло. Вахтанг Кіпіані на підставі співставлення зібраних матеріалів про ініціативу висунення Василя Стуса на здобуття премії, та тих вимог, які є обов'язковi для пошуковувача, встановив, що формального висунення Стуса не було (детальніше — www.kipiani.org). Його висновки не залишають майже жодного сумніву. Я такої тези притримувався з самого початку. Але в останні років п'ять, наслухавшись виступів про начебто висунення, інерція довколишніх подій примусила й мене сприймати цю легенду за факт. Українська культура взагалі воліє жити в міфах, тому що міф не передбачає додаткової джерельної роботи. Міф вигадав — і живеш у самопошані.

      — А мені здається, що деякі міфи варті того, аби їх вигадали. Але ви не сказали ще про вивчення обставин смерті. У цій фінальній крапці вам особисто все зрозуміло?

      — Людина в таборі апріорі позбавлена належної медичної допомоги. Коли людина відчуває серцеві болі, а їй не лише не дають ліків, а й не переводять з карцера, — це вже вбивство. А в карцері, де немає опалення, провести ніч у осінню пору року, коли починаються заморозки, важко: максимум 10 хвилин можна подрімати на оббитих жестю дерев'яних нарах. Самі ці нари — я їх піднімав — майже 100 кілограмів. За великим рахунком, формального значення немає: упали ці нари, був удар стороннього чи не було. Навіть якщо уявити, що прийшов наглядач, рявкнув: «Дєржи нари» і витягнув шворень, а Стус їх не втримав, нари впали і його вдарили (бо сліди якісь на татовому тілі були, коли ми робили ексгумацію). Навіть якщо й існувала якась конкретна людина, причетна до цього — то що?! Адже до цієї смерті причетна система, дуже велика кількість документів— рецензій, написаних членами Спілки письменників, представниками Інституту літератури, які потім переписувалися суддею і ставали частинами того вироку, який було винесено Стусу. Але я не певен, що зараз варто про це говорити, називати прізвища цих людей. Тобто тут я повертаюся до першого суду, 1972 року, і певною мірою зіставляю частку вини того наглядача з року 1985-го і «літературознавців» і письменників з 1972-го. Хто винний? Бажання все звести до наглядача, чи до Медведчука не є правильним. Хоч коли Медведчук був при владі, я цю точку зору підтримував. (Посміхається.). Так, Медведчук теж виконував функціональні завдання системи, двоє адвокатів до нього мали сміливість відмовитися від участі в цій справі, а він — не відмовився і зробив кар'єру.

* * *

Ми робим смерть. Лякливі тіні,

ми робим смерть, ми робим смерть.

І те даруєм Україні,

де все існує шкереберть.

      — А ви не говорили з Віктором Медведчуком на цю тему? На правах дослідника, на правах сина зрештою.

      — Ні, не доводилося.

      — Не доводилося чи вам відмовили?

      — Спершу не складалося... А потім, коли я психологічно був уже готовий до цієї зустрічі, — такої можливості не було.

      — Простіше кажучи — Медведчук відмовився від зустрічі?

      — Скажу так: у мене була можливість дізнатися, чи це є можливим. Мені передали, що це неможливо. А втім — про що говорити? Людина виконувала певну функцію. Не думаю, що сьогоднішні суди, адвокати хоча б на йоту кращі. Я вважаю, що радянські суди були чесніші, моральніші за наші сьогоднішні (принаймні мій досвід вказує саме на це). Я читав, що говорив Медведчук на суді. Розумію, що стенографістка виконувала роль первинного цензора, тож якісь репліки та нюанси незафіксовано. Але аж такої великої потреби в розмові з Медведчуком у мене не було...

      Будь-яка система прибирає таких людей, як Василь Стус. Не будемо демонізувати радянську владу. Коли людина не вписується в систему — система її нищить. Стус у радянську систему не вписувався. Так само й сьогодні ми маємо чимало людей, можливо, не таких яскравих, не таких цілісних, які знищуються нашою системою, хай і не в такий бузувірський спосіб. Тому мене цікавить Стус-людина і зовсім мало цікавить Стус як політичний діяч, яким він майже не був. Але об'єктивно його дуже яскраве життя і відстоювання своєї гідності, гідності своїх батьків, своїх друзів, довколишніх — бо все його стосувалося — стало метафорою українського характеру, української незламності. Виступаючи перед дітьми, я кажу: Василь Стус — це приклад людини, яка доводить, що немає нічого неможливого і цей світ існує для вашого квітування, для вашої реалізації, тобто кожен з вас — найголовніша людина в цьому житті. Це, як на мене, — основний урок Василя Стуса.

* * *

Боже, не літості — лютості,

Боже, не ласки, а мсти,

Дай розірвати нам пута ці,

Ретязі ці донести.

      — Дмитре, як ви гадаєте, вірші, написані в таборі, які зникли, — назавжди втрачені? Немає жодної, навіть примарної можливості відшукати їх у закутках якихось архівів ФСБ чи деінде в Росії?

      — З кожним роком надія віднайти збірку «Птах душі» все мізернішає. Але це знову питання грошей і «нікомунепотрібності» цієї справи.

      — А якби були гроші?

      — Давайте почнемо з того, що зроблено. Такі речі зберігаються в так званій справі «оперативного прохождения дела», де містяться доноси стукачів, характеристики офіцерів на засудженого тощо. Після смерті Василя Стуса всі зошити, що лишилися, були вкладені в цю теку. На другий день після проголошення Україною незалежності справа Василя Стуса була вислана до Москви. Коли я був у Пермі у відносно демократичні, єльцинські часи, для мене з'ясували цей момент: повідомили, що існує вихідний номер (правда, мені його не назвали), але вхідного такого номера на Луб'янці не зареєстровано. Тобто з Пермі справа вийшла, а до Москви не дійшла. Існує два найвірогідніші варіанти: дєло спалили в Пермі або Москві. Є й третій — лежить тека десь на поличках у порохах... Але щоб її віднайти, треба їхати в Москву, сидіти там, можливо, й роками, добиватися дозволу працювати в архіві, доступу до певної категорії документів. Таку справу неможливо зробити на ентузіазмі, тому не варто говорити про пошук «Птаха душі».

      — Дивно: чому одні вірші дозволялося передавати на волю (нехай на це закривали очі), наприклад «Палімпсести», а інші — вилучалися? Такі собі дурні ігрища випадковостей, чи як ви гадаєте?

      — Із зрілої творчості Василя Стуса, крім останньої, згаданої щойно збірки, збережено майже все. Це пояснюється не так випадковістю, як феноменальною пам'яттю і працездатністю Стуса. Думаю, реально існувало кілька десятків варіантів збірки «Палімпсести», які він переписував, передавав, зберігав. Їх вилучали, палили, нищили, але окремі автографи таки дійшли на волю. Коли Стус був між першим та другим арештом у Києві, він склав картотеку всіх віршів. За цією «абеткою» ми й відновили деякi віршовані збірки.

* * *

Щедрує вам безсмертя

щедрий вечір

В новій Вітчизні —

 по громадді спроб.

Отож не ремствуйте,

що вам на лоб

Поклав Господь

свій світлий перст нищівний.

      — Що, на вашу думку, залишилося фактологічно недослідженим?

      — Фактично недосліджені, або мало досліджені 50-ті — перша половина 60-х років, а також дитинство поета. Також серйозно ніхто не працював зі Стусовою бібліотекою. Він мав звичку, читаючи, робити позначки на берегах книжок, а для розуміння світогляду поета це насправді дає багато. Я дещо використовував, але... Не встигаю... Бачте, крім дослідницької функції, на мені висіла завжди організаційна — тобто знайти гроші, папір...

      — Ви говорите про сімейну, домашню, так би мовити, бібліотеку?

      — Так, частина у мами зберігається, щось — у мене, щось комусь даю читати, часом не повертають. Це не бібліотека в меморіальному музеї, де відвідувачі побожно дивляться на мертві книжки мертвої людини, — бібліотека Стуса жива, її читають люди! Це кілька тисяч книжок. Якісь книжки в нього відібрали в Магадані, близько сотні кілограмів він залишив у таборі.

* * *

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

      — Усе, що робиться з увічнення пам'яті Василя Стуса, йде, так би мовити, від «ініціативи знизу». От, скажімо, дуже гарна школа імені Стуса в Броварах, школа №200 в Академмістечку (у Києві. — Ред.) носять ім'я Стуса. У Горлівці фонд ветеранів МВС відкрив музей Стуса.

      — Ветерани МВС відкривають музей Стуса — це як анекдот, курйоз...

      — А чому анекдот? У міліції ж різні люди були. Вони створили музей, я передав кілька меморіальних експонатів, бо все, що робиться на Донбасі, вважаю надзвичайно важливим. Але ця справа тримається теж на одній людині — на полковнику у відставці Олегу Михайловичу Фьодорову, якому зараз 75 років. Він ветеран МВС, росіянин, все життя прожив у Росії, а на «дембель» приїхав сюди, по можливості вчить українську мову. Він якось вирішив, що Стус — святий, і почав вкладати гроші в музей. Навколо Стуса таких людей багато. У Вінниці був, на жаль, уже покійний Василь Федорович Циганюк, директор Вінницької наукової бібліотеки. Значною мірою завдяки його ініціативності у Вінниці поставили непоганий пам'ятник Василеві Стусу, щорічно проводилося Стусове Різдво. В Рахнівці, селі, де народився поет, існує музейчик.

      — А в Києві ні пам'ятника, ні музею. Чому так?

      — Ну, були розмови про музей. Але так розмовами й залишилися. Поки в нашій країні слово не дорівнюватиме ділу, все так і лишатиметься.

ДОСЬЄ «УМ»

      Дмитро Стус, 40 років. Син поета-дисидента Василя Стуса, філолог, літературознавець, головний «мотор» у збереженні Стусової спадщини. Кандидат філологічних наук (кандидатська дисертація — «Палімпсести» Василя Стуса: творча історія та проблема тексту»). Співробітник Інституту літератури ім.Шевченка НАН України, лауреат літературних премій «Тріумф» та «Книжка року», зокрема за працю «Василь Стус: життя як творчість», гендиректор благодійного Фонду «Україна Інкогніта», редактор літературного журналу «Київська Русь».