Спогади — річ зазвичай прикра. Тому що вони пишуться або тоді, коли людина не здатна з якихось причин творити майбутнє, або коли події з її минулого є важливішими, ніж сьогодення. У кожному разі спогад — явище дуже особистісне. Він, як промінець ліхтарика в темряві, вихоплює те, на що падає, — не більше і не менше. Обговорювати важливість, доцільність чи справедливість такого висвітлення — справа марна. Але спогад має одну корисну функцію: якщо з відстані років емоційний зліпок пам'яті лишається достатньо сильним, щоб відтворитися у слові, то по ньому, як по відбитках слідів динозаврів у вулканічному попелі, можна реконструювати дуже багато.

Дмитро Стус у розмові не називає його «батьком», а тільки —Василь Стус. Прізвище — це карма, обов'язок, потреба. «Привид батька Гамлета». Зберегти, систематизувати, архівізувати, вивчити спадщину Стуса — це життєва місія Дмитра. І слава Богу, бо без нього Василь Стус — найяскравіший українець ХХ століття — прийшов би до нас зі значно більшою кількістю «білих плям».
Сьогодні, вважає Дмитро, основний масив матеріалу збережено і вивчено, але водночас Василь Стус лишається неосмисленим, бо... Тут є кілька причин. Одна з них — робота думки потребує грошей, думати безплатно, як з'ясовується, — важко. Держава ж шкодує грошей на своїх героїв. Напевно, їй теж важко думати безплатно, тим більше безплатно думати про гроші.