(Ось він — Кьонігсфільд. (Фото автора))
Ми сідаємо в маршрутку на Лопухове. Цікавимося, коли будемо в Усть-Чорній. Водій незворушно оцінює нас і зрештою відповідає: «Годин через п'ять». «Ого!» — присвиснув я. «Раніше і сім годин їхали, — посміхається він. — Йдіть перекусіть. Бо по тамтешніх дорогах добряче натрясе». Так почалася наша подорож до останніх німців Тересвянської долини.
Заселення німців у найлісистішій частині Закарпаття почалося у 1775 році. За спеціальним велінням Австрійської імператриці Марії-Терезії дві сотні спеціалістів із заготівлі лісу з Верхньої Австрії оселилися в теперішній Німецькій Мокрій разом із сім'ями. Що то значить німецька педантичність! До сьогодні зберігся поіменний список переселенців з усіма даними! Поселялися австрійці на вигідних умовах. Імперії потрібне було «зелене золото». А де ж його брати, як не серед карпатських пралісів?
Чому саме німці? Бо завдання стояло набагато складніше, ніж просто рубати ліс. Деревину потрібно було сплавляти аж до серця імперії — Дунаю. Одні заготовляли деревину, інші споруджували штучне озеро і плоти (бокори). Коли ж деревини назбирувалося доволі, греблю зрушували, і вода несла бокори аж до Тиси. У Солотвині їх вантажили «білим золотом» — сіллю — і рікою сплавляли далі. Таким природним способом Відень отримував стратегічні товари Закарпаття.
Коли австрійці вселялися до Німецької Мокрої, там стояло з десяток верховинських хиж. Та за п'ятдесят років при тодішній багатодітності кількість німців так зросла, що село стало їм замале, і вони почали спускатися по Тересвянській долині униз. Так, у 1825 році виникає Кьонігсфільд — «Королівське поле». Усть-Чорною її назвали вже чехи, бо тут устя Чорного потоку впадає в Тересву.
На початок Другої світової війни кілька тисяч німців становили 90% Німецької Мокрої та Усть-Чорної і близько 40% — Руської Мокрої. І по сьогодні поодинокого німця можна віднайти у будь-якому з десятка сіл Тересвянської долини.
Ми виходимо з маршрутки вже в сутінках, хоча ще літня пора і час не пізній. Та придивившись довкола, розумієш, у чому річ. Усть-Чорна — це власне одна вулиця з рядами будинків по обидва боки, на городах яких відразу починаються круті гори під кутом 45 градусів. По суті, це тонесенька долинка у кілька десятків метрів, яка тягнеться вздовж норовливої Тересви. І що ж тут від «королівського поля»?
У суцільній темряві шукаємо хату єдиного тутешнього німця з вищою освітою — Валентина Кайса. Слава Богу, хлопці, які йшли на танці до турбази, підказали. Дізнавшись у чому річ, ще й гукнули щось на прощання по-німецьки.
У господі Валентина світло й гамірно. Ще б пак! Шестеро дітлахів відразу атакують незнайомця: «Дядю, а вас як звати? А можна взяти рюкзак? А ви — німець?».
«Це всі ваші?» — здивовано запитую господиню. «Від дітей багато клопоту, але й багато радості», — посміхається вона. Поки Валентина нема, Марія розповідає про себе. Батьки родом з Лопухова (чи по-давньому — Брустурів). Народилася в Латвії і навіть ходила до латвійської школи. Але в часи великих змін, коли до всіх «руських» у прибалтійців виникла нехіть, повернулися на батьківщину.
«Знаєте по-німецьки?» — обережно запитую я. «Хотіла би, та нема часу», — відповідає, помішуючи у каструлі чай на всю велику родину. — Добре знала латвійську. Те, що знаєш, не важко нести. От Валентин займається з дітьми німецькою. А вони вже й мене навчать».
«Ви — німці?» — питаю дітлашню, яка мене оточила. «Ми — українці. Німці — слабі», — сміється середня Марічка. «А чому?» — дивуюся я. «Бо наш дідик каже: «Я слабий, як німець». Ми всі дружно регочемо. «Німці війну програли», — додає своє маленький Павлик. «Програли, зате живуть ліпше», — кидає мама від плити. «І в парламенті у них не є такого, як у нас», — серйозно каже найстарша Ліза.
Аж ось надходить і Валентин. Світлий, в окулярах, з високим чолом — у ньому справді простежується західноєвропейський тип. Ми смакуємо чаєм, і розмова тягнеться до півночі. Валентин викладає німецьку мову в школі, а ще є пресвітером церкви християн віри євангельської. По Тересвянській долині — чимало протестантів.
Два десятки його учнів стали випускниками німецької філології Ужгородського університету. Частина з них — уже в Німеччині. В Усть-Чорній залишилося тільки три родини пенсіонерів, де ще вдома говориться по-німецьки. Серед них — і його батьки. Є ще десяток-два змішаних сімей. Але там уже спілкуються по-українськи. Як, власне, і в хаті Валентина.
Уранці ми поспішаємо до Кайсів-старших. Мати збирається в Австрію до старшого сина, тож треба встигнути передати їй листа. Поки над'їде мікроавтобус, який довезе подорожуючих аж до Мукачева, встигаємо познайомитися з пані Єлизаветою.
«Чому самі не перебралися до Німеччини? Адже майже всі німці виїхали», — запитую я цю літню жінку з німецькою акуратністю. «А що я там загубила, — посміхається. — Ми все життя переїжджали з місця на місце. А цю хату так важко будували... Знаєте, у нас вдома говорили по-мадярськи, — раптом згадує вона. — Мама не знала по-українськи, а батько — по-німецьки. Тож єдина мова, яку вони знали обоє — була угорська. А ми, діти, говорили дивовижною мішаниною з трьох мов. Батько, боячись переслідувань совєтів, у 1944 пішов з корпусом генерала Свободи до Чехословаччини, а маму з вісьмома дітьми залишив напризволяще. Тож ми не раз голодували, поки цю хату збудували».
Аж ось і бусик сигналить біля воріт. На прощання Єлизавета Кайс розповідає, як виїжджала до Німеччини її подружка. «Йдемо по селу, а вона зупиниться та й каже: «Йой, зачекай, най ще раз подивлюся на свою хижу». Та й так плаче, так плаче! А мені треба таке ревання?».
Ми бажаємо пані Елизаветі щасливо провідати старшого сина, який продав два будинки в Тячеві, аби спробувати австрійського життя. А самі, одягнувши гумаки, піднімаємося на цвинтар, який височіє прямо над обійстям Кайсів.
На узгірку, під самим лісом, височіє пам'ятник воякам. 36 австрійських, угорських, польських, українських прізвищ з невблаганними датами — «1915», «1916», «1917». Всі вони знайшли свій спочинок у далекому карпатському селі. Під час Другої світової мадяри перепоховали їх у спільну могилу і поставили пам'ятник, який височіє дотепер.
Блукаючи цвинтарем з німецькими та українськими написами, продираючись крізь ожиння та кущі, зустрічаємо родину, яка впорядковує могилу. Валентин тепло вітається з чоловіком, котрий тримає на руках дитя. Ці люди вже п'ять років живуть у Німеччині. Приїхали провідати знайомих та рідні могили. Таких німецьких «українців» часто зустрінете в Усть-Чорній. Вони не приховують своїх емоцій. Цікаво, що змішані сім'ї, які перебираються на Захід, ще довго вдома гомонять українською.
Знову починає накрапати дощ. Він тут короткий, зате по кілька разів на день. Недарма тутешні два села мають назву «Мокра», а на цю місцину припадає найбільша кількість опадів в Україні.
Ми йдемо з Валентином до єдиного стопроцентного австріяка. Звати його Мартін Оберайгнер. Йому двадцять років, і в «Кьонігсфельді» він відбуває альтернативну службу. По дорозі мокрою вулицею роздивляємося дерев'яні будинки, які нагадують Верхню Австрію. Споруджені, як і двісті років тому, першими переселенцями, з характерно заломленим дахом та спеціальними з'єднаннями — «ластівчин хвіст». Такий самий і в Кайсів.
Мартін — у футболці та заляпаних вапном джинсах, з фенічкою на руці — чекає нас за комп'ютером. Дітвак дітваком. Такого важко уявити з автоматом. Знайомимося.
За дев'ять місяців навчився говорити по-українськи, хоча цього від нього не вимагали. Показує мені підручник «Україніш» і хвалиться, що це найновіший. Австрійці мають можливість проходити альтернативну службу в двадцятьох країнах. В Україні служать тільки двоє. Тепер якраз чекає напарника.
В їхні обов'язки входить підготовка дітей для літнього відпочинку в Австрії та навчання німецької мови в школі. Вчать у «Дойч Мокрій». «Коли непогода, то кілька дітей ходять на уроки, — скаржиться Мартін. — Найдивніше, що цього не треба навіть батькам».
Коли потрапив уперше в Усть-Чорну і побачив тутешній побут, то пережив легкий шок. Тепер уже звикся. Службу в Україні вибрав сам. І не шкодує. Через кілька місяців — капут , а там — навчання на славістиці в університеті Відня чи Граца. Принаймні одну слов'янську мову він уже вивчив. Так що рік мине недарма.
Дзвонить телефон, і хлопчина каже у слухавку: «Йо, слухаю». Я посміхаюся від смачного закарпатського словечка. Та Валентин зауважує, що у австрійській говірці «йо» — це німецька «йа», себто «так». Чи не звідси вся Тересвянська долина перебрала це дивне слово?
Мартін, проводжаючи нас, виходить на поріг. Розповідає, що нещодавно його навідували батьки. Мама дивувалася, як тут можна витримати рік? Зате братам тутешня екзотика сподобалася.
Прощаючись, домовляємося ввечері ще випити пива в тутешньому генделику. «Зараз маю роботу. Допомагаю білити своєму другові-українцю», — винувато посміхається він. Пива ми так і не випили. Побілка затяглася аж до ночі.
Франц Кайс чекає нас удома. Від'їзд дружини на кілька тижнів не вніс у його впорядковане життя сум'яття. Його натруджені руки спокійно лежать на білому убрусі стола. Cповнене гідності обличчя випромінює приязнь. Він розповідає історію свого народу. Розповідає, можливо, вперше у житті.
«Тож куди ділися німці?» — готуюся я записувати. «У 1944 році, коли фронт наблизився, усіх тутешніх німців евакуювали, — починає господар неквапливу оповідь. — Виїхали всі, цілий ешелон. Через бомбардування та розбиті колії до Східної Німеччини їхали місяць. Це була Тюрінгія.
Відчувався великий брак робочої сили, то всіх розподілили на роботи. Спочатку нас поселили в ангарах для літаків. Потім — по родинах. Ми потрапили в сім'ю, де чоловік був на фронті, а жінка з дідом обробляли землю. Мені було 14. Я працював із батьком у лісі. Крім мене, ще троє дітей. Молодшій сестрі — усього три рочки.
У 1946 році вихідці з Німецької Мокрої потягнулися на Закарпаття. Побули кілька тижнів вдома, поки серед однiєї ночі солдати оточили село. Дали дві години на збори і всіх вивезли в Тюменську область. На жаль, листи так цензурувалися, що ми нічого про це не знали.
У 1948 році рушили додому й устьчорняни. Ясна річ, що верталися не всі. Розумніші залишилися в Німеччині. Мама весь час казала: «Аж не йдемо додому, то я туй вмру!». А коли повернулася, то коси на собі рвала.
Приїхав нас теж цілий поїзд. Мадяри наприкінці війни, аби убезпечитися від партизан, спалили Брустури. І брустуряни поселилися в Усть-Чорній, яка стояла пусткою. У нашій хаті вже жила сім'я. Нам виділили кімнату з умовою, що ми допоможемо родині відбудуватися. Два роки ми жили там учотирнадцятьох, поки тривало будівництво.
Життя було дуже важким. Кілька років я переховувався від насильної роботи на шахтах Донбасу. Зрештою, аж після армії мені дали спокій.
А в 1970-х роках, коли настало деяке потепління між ФРН та СРСР і було підписано угоду про возз'єднання сімей, потяглися наші устьчорняни на Захід. Адже практично кожен когось там мав ще з війни. І 35 років невпинно виїжджають одні за одними. Ще й тепер їдуть».
Старий замовкає. «А ви?» — запитую. «У свій час дуже хотів, та жінка вперлася. А тепер — сам не хочу. Дивлюся німецьке телебачення, — киває на сателітну антену. — Читаю німецькою «Біблію». Приїжджають автобуси австрійських туристів. Так що маю з ким побесідувати».
Я прошу дозволу його сфотографувати. Пан Франц згоджується і починає шукати національний костюм, подарований австріяками. «Вони дуже дивуються з нашої мови, — каже він, застібаючи темно-зелений сюртук гудзиками з оленячих рогів. — Ми говоримо законсервованим верхньоавстрійським діалектом. Вони тут почуваються, як у музеї. Лиш й чути від них: «О, таке слово моя бабка казала!»
Ми піднімаємося до майстерні, де Кайс-старший у свої красні роки ще займається столяркою. От недавно зробив двоярусні ліжечка шістьом онукам. «Десь мав бути і справжній австрійський капелюх», — каже він, ніяково усміхаючись в об'єктив.
Насуваються сутінки, і ми позираємо на цвинтар, який чорніє над нами. «Поїхав наш народ, і нема кому дивитися за могилами. Українцям це кладовище нецікаве. Не лежать тут їхні діди і прадіди. От і заростає все довкола». Він тисне мою руку, а його пес Бім ще довго біжить у темряві за гостем по вулиці, аби врешті заночувати зі мною у Кайса-молодшого. Вночі знову дощило...
Рідна чужина
Вихідці з Усть-Чорної проживають компактно в Західній Німеччині в містах Гослар, Гальдорф та Швайнфурт. Тут створені їхні товариства, де вони регулярно збираються, аби згадати, як воно там було — під Карпатами. Існує навіть музей «Кьонігсфiльда». Видано грунтовну книжку про Усть-Чорну та Німецьку Мокру. Люди, які двісті років тому волею долі опинилися в наймокрішому місці України, так полюбили цей суровий край, що вже й не знають, де чужа батьківщина, а де — рідна чужина...
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
