Що ми там «нахiмiчили»?
Нещодавно у видавничому домі «Академперіодика» вийшла науково-популярна книга «Про хіміків», написана цікавою, доступною мовою. Саме такої літератури бракує школярам, студентам і всім тим, хто хоче почитати щось пізнавальне. Ось тільки у книжкових магазинах вона не продається, бо «Академперіодика» підпорядкована НАНУ і продавати книги не має права, а може їх лише безплатно розповсюджувати в наукових структурах. Усе це давня бюрократично-законодавча проблема, але сьогодні йдеться не про неї. А про хімію. Ось, наприклад, чи знаєте ви, що почуття закоханості — це хімічний процес? А науковці довели, що виникнення закоханості пов'язане з низкою хімічних процесів, якi відбуваються в людському організмі. Затуманений закоханий погляд, з точки зору сучасної біохімії, — це не що інше, як стан наркотичного сп'яніння внаслідок посиленого вироблення амфетамінів і їх впливу на нервові центри в корі головного мозку. «Амфетаміни — це молекули особливих хімічних речовин-гормонів. При надлишку амфетамінів порушується нормальне функціонування мозку і настає сильне сп'яніння, яке називають «божевільним коханням». Закоханість також спричинює підвищення концентрації іншого типу гормональних молекул — адреналіну», — говорить автор вищезгаданої книги, член-кореспондент НАН України, заступник директора Інституту біоорганічної хімії і нафтохімії НАН України Григорій КОВТУН. За його словами, наявність таких позитивних хімічних реакцій пояснює, чому закохані відрізняються невичерпною енергією і навіть рідше хворіють на застуду чи грип. Утім науковці не заперечують вплив «людського фактора» у взаєминах двох людей — вони просто констатують той факт, що хімія і життя переплетені значно тісніше, ніж нам здається. Як-то кажуть, якщо ви не цікавитеся хімією, то це ще не означає, що вона не цікавиться вами.
— Григорію Олександровичу, з чого почалася історія хімії як науки? Мабуть, хтось випадково поєднав якісь речовини і побачив незвичайну реакцію?
— Звична для нас наука хімія має свій конкретний рік народження — 1661. Саме того року ірландський хімік Роберт Бойль (1627—1691) у книзі «Хімік-скептик» сміливо і переконливо, як для того часу, сформулював предмет хімії. За його визначенням, хімія — це дослідження складу різних речовин та пошук нових хімічних елементів. Бойль розвинув уявлення про хімічний елемент і наголосив на надзвичайній важливості експериментів у хімії. Якщо ж говорити про «донауковий» період розвитку хімії, то в Єгипті та Азії він сягає ще VI століття до нашої ери. Доведено, що за двісті років до нашої ери в Олександрії Єгипетській вже існувала Академія наук, де «священному мистецтву хімії» було відведено особливий будинок. А на теренах сучасної України хімія почала розвиватися завдяки таким галузям, як металургія, кераміка, скловаріння, фармація і парфумерія, а також розвитку ринку барвникiв, техніки фарбування, використання біохімічних процесів, тобто ферментативного бродіння для одержання сиру, кефіру, вина, тіста, пива тощо.
— Цікаво, а хто був першим хіміком на території сучасної України?
— Студенти та аспіранти часто ставлять мені таке запитання. Першими професійними хіміками як у світі, так і в Україні були аптекарі-провізори та фармацевти. Адже вони проводили хімічні процеси, метою яких було приготування ліків. Перша аптека на території сучасної України була відкрита у Львові 1270 року при храмі Iвана Хрестителя, вона проіснувала до 1480 року. На жаль, ім'я першого працівника тієї аптеки невідоме. А публічну аптеку загального користування вiдкрили у Львові 1490 року, працював там провізор Василь Русин. Думаю, що він і був першим хіміком в Україні. У Києві перша аптека відкрилася на Печерську 1709 року, а керував нею провізор Іван Чкалов (за іншими даними, Іван Чалий). Для офіційної науки першим професором-хіміком в Україні став 1804 року Іван Гізе (1784—1821) в Харківському університеті. До цього він працював знаним провізором у придворній аптеці Відня. До речі, збереглися дані про те, що Іван Гізе короткі доручення підлеглим залишав на білих пелюстках лілей. Професор захоплювався вирощуванням квітів, тож за допомогою палички, змоченої водним розчином лугу чи кислоти, писав свої вказівки.
— Історія хімії, на жаль, дуже «багата» на нещасні випадки через вибухи, пожежі, отруєння, які траплялися з вченими в хімічних лабораторіях і на виробництвах. Чи часто хіміки страждали внаслідок своєї роботи?
— Так, саме хіміки частіше за інших дослідників ризикують своїм життям. Адже їм доводиться мати справу з великою кількістю хімічних речовин, серед яких часто трапляються дуже токсичні. Вдихання отруйних газів, хімічні опіки шкіри, внутрішніх органів — усе це дуже небезпечно для здоров'я. Проте легко говорити сьогодні про небезпеку тієї чи іншої речовини, коли позаду — багатовіковий досвід її вивчення. А для хіміка XVII чи XVIII столiття, який вперше одержав нову хімічну речовину, було зовсім невідомо, якою вона виявиться: легкозаймистою, отруйною чи вибухонебезпечною... Особливо важкі випробування випали на долю хіміків XVII—XIX століть, які стояли біля витоків зародження хімії як науки. У лабораторіях — часто вологих, холодних, без вентиляції і води — вони ризикували здоров'ям і навіть життям, одержуючи нові хімічні речовини. Особливо «прославився» недбалим ставленням до техніки безпеки під час дослідів шведський хімік Карл Шеєле (1742—1786), який помер у 44 роки. Шеєле, як і багато хіміків минулого, часто нехтував обережністю під час роботи з хімікатами — його руки були постійно обпечені кислотами та поїдені лугами. Цей учений багато працював із хлором, сполуками миш'яку, свинцю і ртуті. Перед тим як дати характеристику новим речовинам, він завжди пробував їх на смак. За три роки до смерті Шеєле «покуштував» навіть одну з найбільших отрут — синильну кислоту, яку вперше одержав з вугілля, аміаку і вуглекислого газу. До речі, в минулому всі хіміки «дегустували» нову речовину, отриману в лабораторії. Адже до середини XIX століття характеристику нової хімічної речовини без опису її смаку вважали неповною.
— Зважаючи на шкідливість роботи з хімічними речовинами, можна подумати, що хіміки живуть менше, ніж люди інших професій. Чи справді це так?
— Статистика це не підтверджує. Середня тривалість життя приблизно 400 найбільш відомих хіміків світу перевищує 73 роки. Більше того, серед хіміків напрочуд багато довгожителів. Наприклад, майже 103 роки прожив засновник хімії жирів, автор цілої низки синтетичних барвників, французький хімік Мішель Шеврель (1786—1889). 31 серпня 1886 він відзначав свій сотий день народження. З цієї нагоди відбулося урочисте засідання Французької академії наук, на якому йому вручили сто троянд — білих, жовтих, червоних, помаранчевих... Тим самим було відзначено заслуги Шевреля в галузі створення барвників. Стіни залу, де відбувалося вшанування ювіляра, було задрапiровано тканинами, пофарбованими в соковиті та яскраві кольори за його методиками. Сьогодні в Україні найстаршим працюючим хіміком, точніше біохіміком, є академік НАН України, Герой України Максим Гулий. Йому нині 101 рік. Максим Федотович і в поважному віці зберігає почуття гумору. Він приходить до Інституту біохімії, обговорює з колегами здобутки, читає літературу та пише наукові статті. Його співробітники натякають, що їхній шеф володіє еліксиром довголіття.
— За останнє столiття Нобелівською премією з хімії було відзначено майже 150 відомих учених із 20 країн світу. І серед цих нобелівських лауреатів-хіміків немає жодного представника України. На вашу думку, чому?
— Часто успіхи вітчизняної науки, зокрема і хімії, порівнюють з успіхами вчених Заходу. При цьому забувають про специфічні умови, в яких розвивалася наука України. Наша країна пізніше, ніж Європа, звільнилася від феодалізму, тож відставання вже було зумовлено історично. До часу створення у 1805 році першого класичного університету в Україні — Харківського — у Європі вже майже шість століть існувала мережа університетів. Найстарший вищий навчальний заклад України — Львівський університет — було засновано 1661 року, але він тривалий час прямо не впливав на розвиток науки хімії в Україні, оскільки Львів був під владою Польщі та Австро-Угорщини. Україна разом з Росією пізніше за інші європейські країни почала організовано готувати свої наукові кадри. І, на жаль, досі нашій країні не вдалося інтегруватися в наукову систему Європи. Це пов'язано і з тим, що з 20-х і майже до 90-х років ХХ століття наукова інтелігенція України піддавалася політичним репресіям. Так, на засіданні політбюро ЦК КП(б)У в червні 1922 року було розглянуто питання про висилання «реакційної професури». 77 представників української інтелігенції було вислано. Потім були 30—60-ті роки політичних репресій наукової інтелігенції України. Серед членів Академії наук України, починаючи з 1924 року, було репресовано 26 академіків та 9 член-кореспондентів. Більшість із них передчасно і трагічно загинула. Але навіть ті, хто завдяки випадковим обставинам залишився живий, на довгі роки були вирвані з наукової роботи, багато хто —назавжди. В одному зі своїх віршів нобелівський лауреат з літератури Борис Пастернак писав: «Быть знаменитым — некрасиво». У 30—40 роки це було ще й небезпечно. А проте науковець за своєю суттю повинен бути тим, кого називають «дисидентом», адже він зобов'язаний все піддавати сумніву.
— Григорію Олександровичу, а хто з українських хіміків, які через репресії чи з інших причин виїхали на Захід, здобув там визнання?
— Багато українців, які жили за кордоном, зробили значний внесок у світову науку. Насамперед варто згадати Георгія Кістяківського, який народився 1900 року у відомій академічній родині в Києві. Революцію 1917 року Кістяківський не сприйняв і переїхав до Югославії, до свого дядька, фізико-хіміка Володимира Кістяківського, академіка АН України з 1919 року. Після закінчення Берлінського університету Георгій переїхав до США, де і пройшло все його плідне життя. Він був винахідником запалу водневої бомби у США у відомій лабораторії в Лос-Аламосі. У 1959—61 роках Кістяківський був спеціальним радником з науки та технологій президента США Дуайта Ейзенхауера. Видатними хіміками серед наших співвітчизників у ХХ столітті були професор Мозес (Мойсей) Гомберг, який народився в Єлизаветграді (нині — Кіровоград), а пізніше вимушено емігрував до США. Гомберг був першовідкривачем хімії вільних радикалів. Професор Войцех Свентославський, який народився на Волині, став основоположником термохімії органічних сполук, проте йому також судилася доля емігранта — він переїхав до Польщі. А основоположник радіаційної хімії професор Моїз Гайсинський, родом із Таращі на Київщині, емігрував до Франції...
— А чи були серед вихідців з України лауреати Нобелівської премії з хімії?
— Після єврейських погромів 1905 року Україну залишали в першу чергу євреї. З єврейською еміграцією Україна втратила чимало талановитих людей, зокрема і славетних хіміків. Так, 1908 року Україну залишило подружжя Броварників. Спочатку ця родина жила в Лондоні, а потім переїхала до Чикаго. Прізвище подружжя змінило за англійським зразком — Броун. 1912 року в них народився син Герберт, відзначений 1979 року Нобелівською премією з хімії за розробку нових методів синтезу бор- та фосфоровмісних сполук. У 1961 році американський хімік Мельвін Калвін був відзначений Нобелівською премією з хімії за роботу, яка пояснює хімічні механізми асиміляції вуглекислого газу рослинами. Зараз цей процес на його честь названо «циклом Калвіна». Калвін народився 1911 року в місті Сан-Поль (США), а незадовго до того його батьки виїхали з України. Батьки Калвіна мали звичайні професії: мати була кухаркою, а батько — кравцем. А ось ще один приклад. У 1937 році в Золочеві на Львівщині народився хлопчик на ім'я Роалд Сафран. Роалд і його батьки потрапили в гетто — фашистський табір для євреїв. Батька вбили за спробу втечі з табору, а матері з сином вдалося врятуватися. Спочатку вони жили в Європі, а згодом оселилися в Брукліні (США). І сьогодні той «хлопчик із Золочева» — це відомий усьому світові фахівець у галузі квантової хімії Роалд Хофман, лауреат Нобелівської премії з хімії за 1981 рік. Говорячи про нобелівських лауреатів — вихідців з України — варто пам'ятати, що формування наукового працівника — процес складний і тривалий. Він залежить від багатьох факторів, зокрема від середовища. Немає абсолютно ніяких гарантій, що згадані вчені, якби вони працювали в Україні, досягли б таких же висот у науці. Але це підтверджує факт, що еміграція забирає з країни людей з високим творчим потенціалом, які здатні прославити свою Батьківщину.
Григорій Олександрович Ковтун — заступник директора Інституту біоорганічної хімії та нафтохімії НАНУ, доктор хімічних наук, професор, член-кореспондент НАНУ, голова експертної ради з хімії ВАК України. Закінчив хімічний факультет Чернівецького університету та аспірантуру Інституту хімічної фізики АН СРСР у Москві. Нагороджений Державною премією України, премією ім. Л. Писаржевського та О. Бродського НАН України. Підготував 15 кандидатів та докторів наук. Автор понад 450 наукових праць, зокрема 14 монографій та книжок. Цього року побачили світ дві науково-популярні книги Григорія Ковтуна — «Про хіміків» та «Академічна еліта хімії в Україні».
Знання, які людина повинна засвоїти, множаться у геометричній прогресії. Чи здатен наш мозок витримати такі навантаження? А може, він уже досяг піку свого розвитку і радіє, що новітні технології забирають на себе частину його функцій? >>
У радянські часи Всесвітній день авіації та космонавтики відзначали справно. Власне, у той час усі досягнення, пов’язані чи то з польотом у космос, чи то з появою нового літака, прирівнювались мало не до державних свят. Сьогодні цю дату також відзначають, проте масштаб суттєво зменшився. Чи розвивається авіація та космонавтика сьогодні? >>
Фахівці навчально-наукового центру «Небесна долина», що діє у Вінницькому національному технічному університеті, передали військовослужбовцям розвідувального підрозділу, який виконує завдання в зоні бойових дій на сході України, безпілотний розвідувальний комплекс власної розробки. >>
Ярослав Шпотюк — фізик-матеріалознавець, закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (ЛНУ) та займався науковими дослідженнями у Франції. Науковець здійснив майже неможливе і захистився одразу в двох навчальних закладах: у ЛНУ та університеті Ренн 1. >>
