Пригадується, коли я вперше ознайомилася з думкою відомої журналістки з газети «Дзеркало тижня» Юлії Мостової про те, що у газетярів немає свободи слова, а є лише свобода вибору, то не відразу зрозуміла, про що йдеться. Здавалося, існують закони, які покликані захищати інтереси ЗМІ у їхньому прагненні інформувати громадськість про все, що відбувається в суспільстві: держава виділяє кошти на підтримку місцевої преси, будь-яка цензура заборонена — ось вона, жадана свобода. Найкраще становище у «районок»: їм допомагають співзасновники, які й дотацію надають, і за висвітлення матеріалів про свою діяльність платять, і про поліпшення матеріальних умов редакції дбають. Це вам не приватне видання, яке мусить на шматок хліба насущного заробляти самотужки. У дружніх обіймах держадміністрації та районної ради можна почуватися затишно та спокійно, розповідаючи, якими проблемами переймається громада та що нового відбувається навкруг. Одначе чомусь не поспішають «районки» на весь голос говорити правду. І не тому, що їм немає чого сказати. А тому, що часто-густо обійми співзасновників виявляються міцними, немов обценьки, й лише деклараціями норм закону їх не подолати. Особливо відчутними їх зробила близькість політреформи.
Кому бути біля керма влади, хто набере найбільшу кількість балів у очах громади — ось чим сьогодні переймається керівництво районів. І все було б добре, якби боротьба за владу відбувалася у площині, хто більше добрих справ зробить для району чи хто більше проблем допоможе вирішити. Однак, на жаль, спостерігаємо дещо інше. Кожний критичний матеріал, підготовлений місцевими журналістами, насамперед розглядається з позиції, а кого хоче «прокатати» редакція, під чию дудку танцює? Аби убезпечити себе від незручних ситуацій, при районних держадміністраціях та районних радах створюються прес-служби, які відповідним чином і готують матеріали. Редакторам залишається лише покірно виконувати вказівку «згори». Районні газети у своїй більшості збиткові, тому благополуччя місцевих журналістів залежить від розміру фінансової допомоги співзасновників, а та, у свою чергу, — від лояльності акул пера. Будуть дуже «зубатими» — їх перестануть «годувати». І нікого при цьому не цікавить, що записано в Установчому договорі про міжпартнерські стосунки співзасновників. Диктує волю той, хто розпоряджається грошима.
Усе це призводить до абсурду. Так, тримаючи, наприклад, у руках газету «Яготинські вісті», розумієш, що насправді газети вже немає. Фактично всю газетну площу займають матеріали прес-служб. Про яку тематику чи різноплановість жанрів може йтися?
Спілкуючись із редакторами інших районних видань, авторка цих рядків достеменно поінформована про те, що колективи редакцій, аби мати гроші на зарплату, часто змушені займатися виготовленням бланкової продукції, друком рефератів, курсових робіт тощо. Чи сприяє це наповненню газети? Газета, з одного боку поліпшуючи свій матеріальний стан, з іншого боку багато втрачає, адже не можна встигнути скрізь, займаючись водночас декількома справами. Нещодавно голова Баришівської районної ради Анна Шевчук, яка неодноразово висловлювала своє незадоволення роботою нашої газети «Баришівські вісті», ініціювала перевірку редакції органами контрольно-ревізійної служби. Мета — з'ясувати ефективність використання бюджетних коштів. Хто проти? Але дивує обставина, що перевіркою охоплений лише період з 2005-го по 2006 рік, хоча остання перевірка редакції відбулася у 2002 році. Звісно, можна припустити, що цими діями зроблено спробу наступити на ахіллесову п'яту голови Баришівської райдержадміністрації Сергія Васильківського, котрого деякі опоненти звинувачують у спробі... оновити газету. (Причому в хід ідуть найрізноманітніші засоби: статті в газетах «Сільські вісті» та «Опозиція», судова тяганина, пов'язана з публікацією критичного матеріалу, в якому згадується ім'я сина колишнього голови Баришівської районної ради, конфлікти, породжені кадровою зміною в редакційному колективі тощо). Складається враження, що голова Баришівської райради пані Шевчук розпочала наступальну операцію проти місцевого ЗМІ, повністю не усвідомивши, що рада є співзасновником газети, отже її місія, відповідно до Установчого договору, надавати фінансову допомогу, опікуватися вирішенням побутових проблем працівників редакції, але ні в якому разі не чинити на них тиск, у тому числі і фінансовий.
Ще одна версія такого перебігу подій пов'язана зі своєрідною реакцією Анни Шевчук, яка є членом Блоку Тимошенко, на статтю, опубліковану в газеті «Україна молода», де авторка цих рядків розповідала про установки, що їх давала «БЮТівська» Київська обласна рада редакторам регіональних видань, закликаючи їх працювати на конкретну політичну силу. В іншому випадку вони пророкували газетам невідворотну смерть. То що? Планам судилося збутися? Дуже важко домогтися послідовності у дотриманні ідеалів Майдану, коли голова політичної сили перебуває в опозиції, а «ноги» — при владі...
«Держава допомагає вам вижити в умовах скрути», — така головна «легенда» співзасновників різноманітних районних видань, які ставляться до газети як до різновиду прислуги, котра має виконувати забаганки пана. Не поспішаю цьому вірити. Не потрібно паплюжити державу, бо то є народ, який зацікавлений, аби засоби масової інформації відстоювали його інтереси, несли правду людям, висловлювали свою позицію стосовно того, що відбувається, та давали можливість висловитися своїм опонентам. Набридле всім редакторам «жебракування» — ні що інше, як намагання зберегти підконтрольність районних газет.
Контроль неодмінно повинен бути. Контроль громади за діями можновладців.
Коли Валентина Руденко, радник Президента Віктора Ющенка, у 2006 році на великій нараді у Секретаріаті (тоді так називалася президентська адміністрація) казала, що Росія готується до війни з Україною, інші відповідали, що це її суб’єктивний погляд. >>
Із минулого квітня, коли врешті-решт прийняли закон про суспільне мовлення, активно обговорюються питання перетворення у нову за суттю і змістом, не залежну від влади структуру державної Національної телекомпанії, видимою частиною якої для широкого загалу є ефіри Першого Національного. >>
Депутат кількох скликань, нині керівник Комітету Верховної Ради з питань свободи слова й інформації Микола Томенко для оприлюднення свого ставлення до телевізійних політичних ток–шоу і їх ведучих активно використовує блогосферу. Він різко негативно ставиться до того, що громадянин іншої країни Савік Шустер веде, по суті, передвиборчі програми, що заборонено законом, і закликає податківців прискіпливіше слідкувати за доходами телевізійників–заробітчан. У розмові з Миколою Володимировичем ми вирішили з’ясувати, чи такі досить радикальні судження й оцінки в інтернет–просторі трансформуються в офіційні депутатські запити й ініціативи. >>
Якщо інформацію про життя в Україні черпати з ефірів телеканалів, можна вважати, що влада тільки те й робить, що дбає про «маленьких» українців, і живемо ми чи не найкраще у світі. Насправді ж маємо суціль економічні й політичні проблеми, а свобода слова засобів масової інформації здебільшого перетворилася на піар можновладців. Чому нас, м’яко кажучи, дезінформують і чи можна боротися з інформаційними маніпуляціями — з цими питаннями ми звернулися до медіа–експерта Наталії Лигачової. >>
Минулого тижня Верховна Рада 345 голосами призначила на посаду голови стратегічного перед виборами парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Юрія Стеця. З народним депутатом–медійником, кандидатура якого стала компромісом для провладних й опозиційних сил, говоримо про можливості відстоювати права опозиційних журналістів та майбутні парламентські вибори. >>
Запроваджувати День україномовної преси недоцільно — так написала від імені Президента України Ганна Герман у відповіді на звернення Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса. Звернення було датоване 25 листопада 2011 року, «Україна молода» писала про цю ініціативу. Відповідь радника Президента — керівника головного управління з гуманітарних і суспільно–політичних питань АП датована 3 січня. Те, що пані Герман не вклалася у визначений законом термін відповіді, — дріб’язок у порівнянні з висловленою позицією влади. >>
