Актуальна печаль Павла Вольвача

      Як не дивно, але й у наш, такий невіршований, час пишуться вірші й видаються поетичні книжки. Іноді — що трапляється вже вкрай рідко — ті книжки заповідаються на справжні події строкатого культурницького буття. Як, скажімо, збірка поезій Павла Вольвача «Тривання подорожі», яку видавництво «Джура» випустило в світ в акурат напередодні Львівського книжкового форуму. Ті, хто обізнаний із писаннями автора, народженого в радянському Запоріжжі, впізнають у ній уже знайомі метафори Південного Сходу, продегустують цей фірмовий щем, народжений із дисонансу між різними Українами, яких скуштував  поет, але почують і нові експресивні інтонації.

      У «Триванні подорожі» Вольвач усе так само вслухається в стугоніння зовнішнього світу і невтомно приміряється до нього зі своїми особистими душевними ритмами. Павло залишився таким же традиціоналістом — навіть не стільки в тому, що переважно дотримується суворих рим, скільки в інстинктивному намаганні жити, як пишеш, а писати, як живеш. Метод перевірений віками. І метод цей, звісно, неминуче провокує деяку сповідальність. Утім у сповідальності Вольвача — свій жорсткий регістр, далекий від класичного сентименталізму. Поетів робить поетами передусім їхнє прагнення омовити невимовне. І нова збірка Вольвача позначена саме такими спробами вдертися на територію невимовного:

«Всі синяви — мої. Чорноти — теж мої.

Розгінно так по них єство шугає в іншість,

Впираючися світові в краї»

Або навіть так:

«коли врешті, промовивши «бля...»,

відійдемо кудись, по-новому стискаючись в атом»

      Вольвач сьогодні — все такий же поет урбаністики, однак він навчився смакувати інакше, симфонічне місто. Можливо, це пов'язано з тим, що автор остаточно перебрався жити до тисячоголосого Києва — тут його геопоетичний слух став гострішим. Подекуди пейзажна міська лірика нової збірки розвивається в справжні кларнетові гімни:

«Як стіни, спів зроста, здіймається увись,

Як спів, зроста увись натхненне білостіння»

      А в цілому Вольвач вірний самому собі — саркастичний лірик, котрий усе ніяк не вгамується, все гатить своїми римами в шкіряний бубон буття. Чи не найточніший із його нових ударів — текст, що починається невтішним діагнозом для епохи: «прогресу згущується відчай». А потім — «світ кришиться дрібними крихтами, зневір густішає туман...» і тому подібна актуальна печаль, зчитуючи яку, перестаєш почуватися самотнім. Та й, зрештою, нам не дано багато змінити у своїх розкришених світах:

«І не змінить країну цю —

Задвірки з тайною мінєту,

Де надписи «Прохода нєту!»

Привіти Лєні й Горобцю,

Де часто пруха йде поету

І тріщина йде по торцю...»

Так сказав Вольвач.

Тарас АНТИПОВИЧ.

P.S. А презентуватиметься «Тривання подорожі» на Львівському форумі 15 вересня в арт-клубі «Лялька» о 18.00.