Як не дивно, але й у наш, такий невіршований, час пишуться вірші й видаються поетичні книжки. Іноді — що трапляється вже вкрай рідко — ті книжки заповідаються на справжні події строкатого культурницького буття. Як, скажімо, збірка поезій Павла Вольвача «Тривання подорожі», яку видавництво «Джура» випустило в світ в акурат напередодні Львівського книжкового форуму. Ті, хто обізнаний із писаннями автора, народженого в радянському Запоріжжі, впізнають у ній уже знайомі метафори Південного Сходу, продегустують цей фірмовий щем, народжений із дисонансу між різними Українами, яких скуштував поет, але почують і нові експресивні інтонації.
У «Триванні подорожі» Вольвач усе так само вслухається в стугоніння зовнішнього світу і невтомно приміряється до нього зі своїми особистими душевними ритмами. Павло залишився таким же традиціоналістом — навіть не стільки в тому, що переважно дотримується суворих рим, скільки в інстинктивному намаганні жити, як пишеш, а писати, як живеш. Метод перевірений віками. І метод цей, звісно, неминуче провокує деяку сповідальність. Утім у сповідальності Вольвача — свій жорсткий регістр, далекий від класичного сентименталізму. Поетів робить поетами передусім їхнє прагнення омовити невимовне. І нова збірка Вольвача позначена саме такими спробами вдертися на територію невимовного:
«Всі синяви — мої. Чорноти — теж мої.
Розгінно так по них єство шугає в іншість,
Впираючися світові в краї»
Або навіть так:
«коли врешті, промовивши «бля...»,
відійдемо кудись, по-новому стискаючись в атом»
Вольвач сьогодні — все такий же поет урбаністики, однак він навчився смакувати інакше, симфонічне місто. Можливо, це пов'язано з тим, що автор остаточно перебрався жити до тисячоголосого Києва — тут його геопоетичний слух став гострішим. Подекуди пейзажна міська лірика нової збірки розвивається в справжні кларнетові гімни:
«Як стіни, спів зроста, здіймається увись,
Як спів, зроста увись натхненне білостіння»
А в цілому Вольвач вірний самому собі — саркастичний лірик, котрий усе ніяк не вгамується, все гатить своїми римами в шкіряний бубон буття. Чи не найточніший із його нових ударів — текст, що починається невтішним діагнозом для епохи: «прогресу згущується відчай». А потім — «світ кришиться дрібними крихтами, зневір густішає туман...» і тому подібна актуальна печаль, зчитуючи яку, перестаєш почуватися самотнім. Та й, зрештою, нам не дано багато змінити у своїх розкришених світах:
«І не змінить країну цю —
Задвірки з тайною мінєту,
Де надписи «Прохода нєту!»
Привіти Лєні й Горобцю,
Де часто пруха йде поету
І тріщина йде по торцю...»
Так сказав Вольвач.
P.S. А презентуватиметься «Тривання подорожі» на Львівському форумі 15 вересня в арт-клубі «Лялька» о 18.00.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
