Повернення з зірок-2

Стартовий майданчик

      Усе почалося з дубових листочків. Ось вони, збереглися у ліпному колі на стелі. У кожного з нас був власний візерунок на шпалерах у спальні чи у вітальні батьківського дому. Мешканець цієї квартири 1920-х років вважав згодом, у старості, що цей візерунок стає чимось на зразок пожиттєвого коду уяви в особистості. Таким «шифром» стали для Стася Лема, сина Самуїла Лема та Сабіни Волльнер з другого поверху Браєрівської, 4, що у Львові, альфрейні дубові листочки на стелі. Одним чином вони уявлялися йому під час хвороби, іншим — перед відходом до здорового дитячого сну, та кожного разу — новими. Він особисто називав це «грунтівкою душі... тим першим пластом досвіду, що прилучає нас до світу і не змінюється з часом на жоден інший... наслідок утаємничення у певну форму культури, тривкіше за віру з її цілісністю» (тут і далі цит. по — «Високий Замок». — Л.: «Піраміда», 2002, переклад Лариси Андрієвської).

      Він ще не знав, що ці листочки насправді — вінок Посвяченого. Вінок терпляче чекає, доки дитинка перемучиться на дорослого.

      ...Салатовий будинок на Богдана Лепкого, 4. Сходи — точно, як були до війни. Подвір'ячко з дитячим галасом. Лем запам'ятав дворове нашестя щурів початку 1930-х. Один щурячий вояк навіть стрибнув Стасеві на груди.

      Ну що ж, добрий день, пане Станіславе. Куди ж ви подінетеся, ви й досі тут. Цього року ви мали повернутися сюди з краківської кардіохірургії, дарма що згасли там для світу. В Бога ви не вірили, вірили у Розум та Ніщо. Тож розумово ми вас тут цілком упевнено відчуваємо. Ба навіть чуттєво. Звідсіля ви пішли у 25 років. Це ваш стартовий майданчик, Пілоте Лем.

      Коли відкрити чавунні дверцята у каміні Лемової вітальні, їхнiй фабрикант одразу звернеться з якоюсь «увагою» польськими літерами до потенційних порушників протипожежних заповідей. Ой, не допомогло це нi їм, ні Польщі, ані Європі.

      Троїста лемківська ікона на стіні вітальні — Спаситель, Божа Матір із Немовлям та Святий Миколай. Ще один світ, перехресно втрачений під катком «Операції «Вісла» 1946 року. Уквітчані білим цвітом, на кшталт жасмину, фігури на зелено-бурому тлі. Історія «сміється на кутні» — у квартирі доктора ЛЕМА мешкають ЛЕМКИ. Фактичної батьківщини позбавили і старих господарів, і нових царі Нової Ассирії, «глинобороді боги-народовбивці» (Арс. Тарковський).

      Голова у поскубаному шоломі на карнизі праворуч від родинного балкона Лемів точно належить богині полювання Артеміді-Діані. Цей висновок можна зробити з маленького кам'яного хорта. І богиню, і пса добряче поскубано львівським кліматом, а можливо, й вуличною стріляниною більш ніж півстолітньої давнини.

      Утаємничення має продовжитися в його Єзуїтському парку. Слово «єзуїт» тільки згодом стане синонімом анафеми по совітських кафедрах. Тоді й парк перейменують на «імені Івана Франка».Так само як і університет, що поки що — імені Яна Казиміра, переможця козаків під Берестечком, який помер ченцем під Парижем.

      І сюди дострибнули грецькі міфи Лемового карниза — Афіна у шоломі, її кам'яні колеги на ниві освіти, машкарони у вигляді бичачих черепів... Тут Стась уперше в житті заблукав — відволікся від батькових черевиків, а коли поглянув знову, черевики були вже чужі, незнайомі. Звiв очi догори, а там — незнайомий дядько.

      Так почалися зустрічі Лема з Прибульцями. Хоча той дядько був не з Марса, а з алеї Міцкевича (тепер — вулиця Листопадового чину). Але хіба знаєш напевне, хто насправді живе на алеї Міцкевича?..

      Вертаймо з малим Стасем додому, аби дитина не насюсяла в штанці. Отам, за стінкою вітальні, — «смотрова» батька. Не було таких предметів, що їх батько Самуїл не витягав із горлянок, носових отворів та вух великих та малих пацієнтів. Шафа з інструментом нагадувала катівню інквізиції. Малий Стась настільки призвичаївся до батькової спеціалізації, що пізніше зізнавався: «Я був певен у дитинстві, що людська душа знаходиться десь за носом...» Син любив робити операції на механізмах та іграшках так само, як це робив батько на старих та малих живих. Стась ловив себе на тому, що застрягає у нав'язливих станах, якi стосувалися предметного пізнання. Із анатомічними атласами, із годинниковими механізмами, із шахівницею...

      ...Лемівська традиція так званої наукової фантастики коріниться не у медицині, не в комбінаториці, не в розчленуванні реальності. Вона глибше — у єврейській містиці, кабалі.

      Першого «робота» передбачив Талмуд на початку нашої ери, ім'я ж його було «Голем, слуга Господній». Ще до того, як традиція та Густав Майрінк приписали створення Голема ребе Леву з празької Старонової синагоги, інші «свідки» прив'язували початок роботехніки до постаті раббі Еліягу з Хелма (руського Холма). Роль «софта» виконував аркушик із таємним іменем, що клався до рота глиняної потвори. Коли аркушик з «алефом» (шифром) вкладали — потвора виконувала завдання раббі, аркушик виймали — потвора знову розсипалася на глину.

      Складність полягала в тому, аби витягнути «алеф» із Голема, доки він не збунтувався. А таке бувало... Наслідки можна побачити й у «Термінаторах», і в азiмовському «Я, Робот», і в лемівських новелах про пілота Піркса.

      Слово «робот» винайшов син сільського лікаря з-під Праги Карел Чапек, автор «Листів з майбутнього». Він помер ще до останньої війни, а його улюблений брат Йозеф — у концтаборі в останні дні останньої війни.

      Три закони роботехніки сформулював Айзек Азімов — Ісаак Озімов із білоруських Барановичів. «Робот не може спричинити шкоди людині або власною бездіяльністю допустити таку шкоду» — ось перший та головний закон роботехніки.

      Станіслав Лем зі Львова у середині 1950-х сформулював засади Глобальної Сітки-Iнтернету. Лем системно показав, як людина взаємодіятиме з роботами у Великому Космосі. Показав «на пальцях» — ще до Гагаріна.

      Лем, Азімов, Чапек — Прибульці з майбутнього, хоча й прибували з різних його вокзалів. Усі вони прибули до нас із певною кур'єрською місією, з інструкціями та попередженнями. Вони ховали свої «месиджі» у гумор. Ми всі свого часу хихотіли над лемівськими «Зоряними щоденниками Ійона Тихого» з його класифікацією форм позаземного життя.

      Проте, попри всі попередження Прибульців, виходячи надвір, ми не знаємо, чи почався вже всесвітній бунт роботів, чи управляє вже нашою свідомістю Глобальна Сітка. Одне не змінилося з часів Каїна та Авеля — ми не знаємо також відтоді й дотепер, чого нам чекати від отих-оно хлопців у підворітті.

Високий Замок як «машина часу»

      Випадок грав таку роль у житті Станіслава Лема, так зачарував його, що письменник не спромігся стати релігійною людиною. Випадковості рятували його від травм у дитинстві. Скільки разів він ледве не падав із балкона — ось із цього, поруч із головою Діани. В гімназійні роки в його руках ледве не вибухнув неякісний револьвер. Стась тільки-но виміняв його на більш довершену зброю того ж класу в товариша.

      Його гімназія Шайнохи не була випадковістю. Там вчилася еліта міста.Тепер це — львівська школа № 8 на Підвальній. Її він чітко називав своїм «Абсолютом», уособленим в особі директора-історика.

      Перший візит до Венери Стась здійснив, коли списав для гімназичного твору уривок із відповідної популярної працi професора Виробека з астрономії. Окрім густих хмар Венери, професор Виробек описав густі джунглі цієї планети. І малий Лем повірив у такий венеріанський пейзаж. Повірив на десятиліття і потому мимоволі відтворив.

      Від гімназії вулицею Театинською (Кривоноса), а частіше навпростець, схилами він видирався на Високий Замок, на Кайзервальд та на інші львівські гори, й у моменти найвищого підйому бачив на видноколі власне майбутнє. «Високий Замок був для нас тим, чим є для християнина небо. Ми ходили туди завжди, коли через несподівану відсутність професора відміняли якийсь урок... Насправді це було не місце, а винятковий стан, який за інтенсивністю можна порівняти лише зі станом у перший день канікул — іще не розпочатим, iще не торканим, напередодні якого серце завмирає в солодкому ошелешенні, бо все ще попереду...»

      А там, у чаші Левового міста, ворушилися звуки. «Катеринщики»-шарманщики, ворожки та жебраки, єдина до війни морозна зима 1930 року з вугільними ватрами просто серед бруківки, автоперегони початку 1930-х вулицями з їхнiм диким ревом і взагалі дикунські звуки авто, які наочно демонстрували свою міць на кожному підйомі, а Львів весь складений із підйомів, трамвайний подзвін і подзвін усіх церковних деномінацій, чиєю мовою є дзвони, — тихі, наче з пивниці, крики з залів синема, де близько 1935 року покотилися звукові «Кінг-Конги», «Мумії» з Борисом Карлоффим та «Франкенштейни»... Наш час змавпував теми, але загубив звуки. А ще були сумирні аероплани, що розкидали рекламу, вигуки продавців тазет та краму, точильників та збирачів брухту... Аж доки не почалися військові марші звідусіль — і зі сходу, і з заходу...

      Задивившися на вічні зірки, юнак не помітив мінливості державних кордонів.

      Спотикаючись на іржавому колючому дроті часів «брусилівського прориву», радянські «визволителі» осені 1939 року нашвидкуруч розгвинтили польську обсерваторію на горі Піп-Іван та перетягли її устаткування  до імперської «зореглядні» у Пулковi під Ленінградом. По двох роках на Пулковських висотах вже встановлював артилерійські батареї рейхсвер. Тим часом газди Дземброні та Красника тихенько добирали по захмарних залах на Піп-Івані мідну бляху та вогнетривкі цеглини з логотипом фірми Reiss — собі на дахи.

      Зараз покинутий пункт спостереження за циклонами, кометами та прибульцями — просто «крутий» об'єкт альтернативного гірського туризму. Піп-Іванська обсерваторія для нових гостей — такий само віртуальний об'єкт, як довоєнний Львів, радянська інтелігентська «кухня» та всілякий інший минулорічний сніг.

Прощання довжиною в життя

      Році у 36-му на Східних Торгах — щорічній вересневій господарській виставці у Стрийському парку Лем вперше побачив германський павільйон, а в ньому — модельки танків із розпізнавальними знаками вермахту. «І вже тоді я бачив у тих принадних іграшках щось від туманного пророцтва чи навіть провісника загрози, але такого, який зменшенням удає невинність».

      На Марс наш герой полетів під час «життя у повітрі» у воєнні роки. Гестапо не дрімало, в місті ж багато хто знав про походження юнака. Аби не з'їхати з глузду, Стась почав писати «Людину з Марсу». Його перша річ із царини наукової фантастики допомогла йому перебути земне пекло у львівських завулках.

      Лемам з їхньою «п'ятою графою» Бог, що його атеїсти звуть Щасливим Випадком, завжди встигав допомогти із придбанням фальшивих документів. У 1939-му році Стась вилетів із Медичного університету за буржуазне походження — нічого, перебувся. Через два роки свіженький аусвайс довів комендатурі його арійське походження — нічого, обійшлося без жовтої зірки на спині. За «других» Совітів так легко не пішло. Довелося пакувати валізи.

      В основу світогляду великого львів'янина лягли дитячі жахи товстенького самітника Стася, а другим шаром — гіркота юнака Станіслава, що його «прибульці» до Львова поставили поза законом та рідним містом.

      Такі самi ж проблеми, принаймні у спілкуванні, створив Лем із перекладачами та видавцями його творів у Львові. Це при тому, що він завжди був ентузіастом державної програми рятування української мови в Україні. Знав українську з гімназії, вільно читав журнал «Всесвіт» українською ж. Сумував за долею мови білоруської, яка добровільно (?!) здала позиції «старшому братові».

      Цими думками метр ділився з емісарами з України в останній період життя. Повернувшись iз дружиною після повалення режиму Ярузельського до Кракова, Лем «зав'язав» із фантастикою. Друкарську машинку до кінця днів ставив вище за комп'ютер, бо його, відверто кажучи, так і не засвоїв — Лем, один із фундаментальних пророків комп'ютерної революції. Із зовнішнім світом роками спілкувався через особистого секретаря. Пан Земек допомагав давати відсіч журналістам та фанам, ганявся за «піратами»-видавцями, а також розбирав книги та часописи з усього світу. Від п'яти років, як навчився читати, Лем був правдивим книгоїдом.

      Метр давав апокаліптичні інтерв'ю, захищав Путіна перед Польщею, а Україну перед Путіним, нападав то на Америку, то на Польщу («Польща — задвірки цивілізації, що не має жодної ваги у світі»), то на Росію, а то на рід людський. Але Львів то там, то там стирчав із Лемової підсвідомості, як ті віслючі вуха з античної легенди. («Я кажу не тільки про політичні конфлікти, а про умови життя людей. Мій знайомий, письменник Радек Кнапп, що мешкає в Австрії, відвідав на запрошення Львів і, повернувшись, розповідав мені з жахом, що вода там буває три години на день, бруківку на ремонували з 1939 року. Для мене це є особливо діткливим, адже я родом зі Львова» (Усе з інтерв'ю журналу Przeglad)). Отакої — львівська бруківка (заочно!) поруч зi знаменнями Апокаліпсису. Може, через те і посадовили зараз на бетонову подушку площу Ринок — «на страх врагам», прислухалися до Лема, коли вже він зійшов iз цього світу.

      Коротше, класик регулярно псував настрій собі та іншим. Здавалося, Лем просто розгубився...

      Усе життя він грався словами та химерними образами інопланетних істот, сумними пророцтвами, афоризмами. Метаморфози Львова взагалі виховали класиків-афористів. Досить згадати ще одного львівського Станіслава — Станіслава Єжи Лєца, ми цитуємо його на кожному кроці, де треба й не треба. У порівнянні з Лецем приповісті Лема — це просто світ, одягнений у жалобу. Ну, хоча б — «Сутність старості в тому, що набуваєш досвід, яким не можна скористатися»; «Нема кари страшнішої за самотню вічність»; «Людина сміється не тому, що їй весело, а їй весело від того, що вона сміється»; «Негарно влаштовувати кінець світу для облаштування своїх приватних справ». Останнє схоже на правду про самого себе, що зблиснула на мить. Хіба що посміхнеться, так само саркастично: «Секретарка була такою вродливою, неначе не вміла навіть друкувати на машинці».

      Вважав, що все вже пережив та побачив. Боявся тільки за майбутнє малої онуки. Але побоююся, що лишив їй у спадок свій світ розламаною іграшкою з Браєрівської, 4, іграшкою, в якій дідусеві самому кортіло роздивитися всі коліщатка.

      Тут не тільки холодний інтерес годинникаря, колекціонера, патологоанатома, якому хронічно бракує пристрасті, тому доводиться займатися самозбудженням. Щось усередині Стася благало ще взимку 1930 року, аби сніг досипався до його другого поверху і можна було б стрибати в нього просто з балкона. Ті, кого засипле з головою, лишалися в ту мить абстракцією. Все, що погрожувало загибеллю, викликало в ньому з тієї пори, за Пушкіним, «нєізьясніми наслаждєнья». Що ж, Львів — це також і батьківщина Захер-Мазоха. Грунт тут такий, чи повітря, чи випаровування підземної Полтви з люків... Майбутнє розкриє таємницю, чому в місті так багато «лос самомучас», як кажуть іспанці. Час від часу все одно повторюватимуться в світі епохи, коли Лем буде на гребені хвилі.

      Ось вам одна з них.

Ліричний відступ Прибульця з майбутнього

      Наприкінці весни 1971 року «наукова фантастика» була єдиним офіційно дозволеним читацьким виходом в альтернативне, тобто з наявністю кисню,  життя для радянських громадян.

      Перед тим мої батьки поїхали на півтора року стажуватися до Франції. Себто стали для мене персонажами наукової фантастики. І навіть фотки надсилали зі зображеннями не себе, а вже зовсім інших людей. Мене ж запроторили аманатом — заручником Радянської влади (зі мною вона, між іншим, жодного разу не радилася, коли саме тицьнути чергову дулю) до Куйбишева. Туди й товариш Сталін не втік з Москви, як хотів у 41-му році, хоча 30-метрову яму для його сухорукого тіла вже викопали. Я був у тому бункері. Кажуть, тоді ще тільки підступалися до атомної бомби. Але наше рідне рудовусе Тараканище передбачливо побудувало собі в 41-му саме протиядерний бункер. Тож, може, Воно ганяло чкаловців-камікадзе до Майбутнього? Цікава думка.

      Що лишалося бідному малому товстунові при самарських бабі з дідом? Правильно, Венера з Марсом, Проксіма Центавра та Туманність Андромеди. В «Технікє-молодьожі» друкували все, окрім Лема. Той уже давно виходив окремими виданнями.

      Його роман «Повернення з зірок» прийшовся так до смаку, що й Стругацькі з їхніми помірно антирадянськими алюзіями стали тимчасово номером другим. Прилетів там у романі Лема чувак після довгих років галактичних мандрів додому, а на Землі вже інше людство. Вирішили покінчити з війнами радикально — вивести з людської крові гормони агресії. Повальна «бетризація» — щось проміжне між кастрацією та політкоректністю. Боксерські рукавички — тільки в музеї, й чолов'язі доводиться їх красти з вітрини, аби потренуватися. І всі жахаються, особливо жінки: «Він же може вбити, він небетризований!» Як це схоже на сучасні позови за сексуальні намагання. Лем уже тоді віртуально «прохавав», як воно буде за  торжества глобалізму і миру в усьому світі — через голови Брежнєва, Ярузельського, Валенси та купи інших небетризованих.

      Батьки приїхали, забрали мене, повезли до Москви звітуватися своїм медичним вертухаям про Париж. На 18-му поверсі готелю «Україна» я ледве не дав дуба від грипу. Не можу сказати, що в маячні мені ввижався через крижану Москву-ріку обстріл танками «Білого дому». Бо тоді на тому боці, де постане колись «Білий дім», тільки-но «книжечку» збудували, хмарочос Ради економічної взаємодопомоги. Це такий балаган, який для СРСР у соцтаборі був те саме, що Росії — СНД у нещодавньому нашому таборі. Керівні хлопці там підвищували кваліфікацію у східних єдиноборствах класу «дружба народів». Пам'ятаєте з давньої історії колективну скульптуру «Лаокоон та сини»? Оце символічне зображення народу, який дружать. Збираються кращі сини, благословляються старшим братом і дружать свій народ до стану наукової фантастики.

      Повернувся до Києва, до свого шкільного класу — і наступної весни мене відібрали на роль Прибульця з майбутнього. Це, взагалі-то окремий культурологічний епос часів Петра Юхимовича Шелеста. Вибрали нас удвох з чотирнадцяти претендентів із хлопчиком, на три роки мене старшим. Спортивний той хлопчик мав грати Простого Радянського Школяра, що йому на голову вдома падає Прибулець із майбутнього. Простий такий Прибулець, вчиться в себе там на трієчки. Тож замість подивитися на динозаврів за допомогою шкільного антигравітатора (портативної машини часу) він спочатку клинить у періоді застою, а потому взагалі починає перегинати простір та час, як Бог черепаху... Отакі фільми знімали на державних студіях Києва за Шелеста! Коли бажаєте, перевірте по каталогу «Нові фільми» за 1972 рік — «Твір на вільну тему», «Київнаукфільм», 1971, у головній ролі — О. Зотиков».

      Режисер підвішував нас на тельферах у великому павільйоні «Київнаукфільму» та розгойдував, і це була, аби не знудити, невагомість. Нас робили двомірними, вигинали на «стрічці Мебіуса» без дна та покришки, закидали до Льодового побоїща на консервні голови псів-лицарів. Мотор! Камера! А Головного «світляка»-освітлювача не могли дошукатися — він сидів поза декорацією та читав Лема під скляні півлітра кефіру з зеленою кришечкою.

      До того до всього я мав, згідно зі сценарієм, особистого робота-охоронця № Р13-67, що зрештою нас і витягнув з того експериментального пекла. «В миру» робота звали Славком, він заїжджав за мною щоранку на «Запорожці» з молодою дружиною, перед студією ми гальмували на Гідропарку....Чисте щастя. Вони купалися без нічого,а я сидів, втупившися в Лема...

      ...По двадцяти двох роках я був уже своїм на тій студії — сценаристом. Нарешті мій проект «Невідома Україна» студію «Київнаукфільм» просто розвалив. Тобто, її «під проект» було перейменовано на Національну кінематеку й половину складу звільнено. Решта знімала мій проект. Після завершення епохальної роботи директора було звільнено і виключено зі Спілки кінематографістів. Та частина «Київнаукфільму», що врятувалася від мого проекту, пізніше стала телеканалом «1+1», де я теж дещо зробив. А студія після того так... потроху... ні кує, не меле... чимось там звітується, а в оренду роздається...теж посередньо. Це — не маячня, а медичний факт, панове.

      Минула більш ніж третина століття. Люди, що народилися того 1971 року, коли Хрещатик, 26 передавав в ефір мої епігонські оповідання а ля Станіслав Лем, а я зіграв у кіно Прибульця з майбутнього, вже волають дружинам, як той герой Михалкова Микити Сергійовича — «Мені тридцять п'ять років! Лермонтов уже дев'ять років як лежав у могилі!..»

      Славко, він же робот-охоронець №Р13-67 став гарним кінознавцем. Я слухав його виступи перед сеансами у кінотеатрі «Дніпро»... Пам'ятаєте той кінотеатрик у парку?.. Ото ж бо. Від нього лишився тільки павич на стіні нового Державного лялькового театру над Європейською площею.

      Простий Радянський Школяр, старший за мене на три роки, тривалий час керував охороною Кабміну. А тепер із полковницькими зірочками під цивільним «Х'юго Боссом», нормально телепродюсерствує.

       Моєю останньою за часом роботою для «плюсів» став кінопроект, який дістався у спадок від режисера того фатального «Твору на вільну тему». Цієї зими ми лежали з ним у сусідніх палатах у кардіології і згадували... Минуле? Майбутнє? Зрештою, ми згадували Станіслава Лема.

      А ви кажете!.. Лем допоміг мені на 11-му році життя заробити 140 керебе, зводити батьків до ресторану «Столичний», що на початку Хрещатика у будівлі, яка була витвором попереднього київського мера та стала його ж жертвою... і сплатити собі подорож до Сочі! ...Лем був наше все! Ну майже все, за винятком братів Стругацьких та Івана Єфремова. «Зоряний корсар» та локальний месія Олесь Бердник з'явився тоді ж, але він є надто окремою темою.

Всі ми — астронавти

      У точці зустрічі минулого з майбутнім відбувається постійна анігіляція — знищення вашої та моєї присутності у світі. При цьому вивільняється енергія, що дорівнює енергії вибуху наднової зірки. Ті, кому вдасться пересіктися з цією енергією вічного-теперішнього, знають, навіщо створено людину, навіщо взагалі все.

      Лем був надто раціональною людиною, аби не втратити здатність входити в цю вічну точку стояння з початком дорослого життя. Що б він там не закидав совітам, третьому рейхові та іншим винним у його розлученні зі Львовом, яку б злість він не обирав на своїй краківській відстані, він знав для себе та про себе: злість краща за відчай. Повернутися серед оплесків на свою точку стояння і застати там самого себе, від якого лишилася сама оболонка, і від міста лишилася оболонка, бо ти його переріс і навіки перестав із ним збігатися... — це занадто для старої хворої, хоч сто разів уславленої людини.

      Не в «Сумі технології» його сила — технології старiють значно швидше, аніж технологія пригадування, пам'яті, самоаналізу. Не кожен витримає самонищівну силу самодослідження. Людина побутова, людина, що минає, виробляє з часом систему багатоешелонного захисту від того холодного відблиску скельця на лобі отоларинголога, що ним його синочок усе свідоме життя заглядав у душу самому собі. І потихеньку вчив нас, як це робити. Тільки протиотрути не виписав, негідник. Протиотруту кожен виробляє сам, Шановний Читачу.