«Всі на свято!»
Фестиваль мистецтв «Слобожанський Спас» проводять у містечку Сватовому (на сільськогосподарській півночі Луганщини) уже вшосте, а в статусі міжнародного його порядковий номер — четвертий. Райцентр найсхіднішої області держави самочинно проголосив себе столицею Слобідської України — при тому, що до цієї історичної території відносяться кілька українських регіонів і до десятка районів на прилеглих теренах Російської Федерації. У тому числі такий мегаполіс, як Харків. От тільки Харків не здогадався якось формалізувати свій статус, а сватівчани не посоромилися навіть ввести почесні звання заслуженого та народного артистів Слобожанщини. Звісно, в цьому є велика доза нахабства, але мені таке нахабство подобається. Зрештою, хто проголосив Донецьк столицею Донбасу? І чому представники більш «древніх» Луганська, Бахмата (нині Артемівська) чи того ж Маріуполя боягузливо промовчали? От нехай тепер мовчать Харків із Бєлгородом...
Навіщо провінції потрібні фестивалі мистецтв? А для того, аби ми відчули себе молодими і талановитими. «Ми» — у даному випадку населення нашого регіону, що склався історично. Хіба це мало — відчувати свою приналежність до здорової й талановитої спільноти? Достатньо згадати, як отруюють існування різноманітні Фрейдові комплекси. Тим більше що ніхто досі не пояснив, чим столиця краща за провінцію або місто (особливо на Донбасі) — за село... якщо, звичайно, не підходити до питання з позицій революційно-класових. Але ж ми не станемо брати до уваги таку теорію з огляду на глибинну її... провінційність.
А ще мені сподобалося в Сватовому те, що тут із повагою ставляться до минулого, і не тільки далекого, а й до недавнього. Скажімо, ніхто не смикав спеціально за язика голову райдержадміністрації Євгена Рибалка, коли він підкреслював — і в розмові з пресою, і на урочистому відкритті — що «батько» фестивалю Володимира Просіна. Свого попередника, потім заступника голови обласної держадміністрації, а сьогодні — місцевого бізнесмена, керівника невеличкої видавничої фірми. Проте:
— Ми наслідуємо все, що ним задумане, й намагаємося примножити його досягнення!
Трохи раніше я побачив Володимира Володимировича — він мало не по-домашньому, у спортивному костюмі, зайшов до «Слобожанського куреня» (на «курені» була розбита вся фестивальна територія), але довго поспілкуватися з ним не вийшло — весь час підходили люди привітатися з ним, згадати минуле... Дивно: Просін (до речі, колишній редактор «районки») вважався керівником авторитарним і — ви не повірите — здійснював «насильницьку українізацію» в районі. За Кучми. І — нічого. Народ і українською говорить, і «українізатора» добрим словом згадує.
Конкурси проходили практично одночасно в шести номінаціях, і відвідати їх усі фізично було неможливо. Власне, «спортивна» складова мене й не цікавила. У будь-якому випадку перемагала дружба. Не зовсім зрозумілою залишилася для мене кількість учасників. Рибалко ще до початку дійства сказав про 350 гостей; під час відкриття диктор повідомив про 560 учасників. Чи то приплюсувалися місцеві артисти, чи за півгодини ще хтось під'їхав. Щодо географії, то Слобідська Україна була представлена вся: від Білопілля Сумської області на заході до воронезького Богучара (РФ) на сході. А крім того, приїхали колективи з Донецької області, з Дону, і ансамбль «Плай» зі Львівщини.
Більш за все мене цікавили росіяни, однак розмови якось не вийшло. У фестивальній метушні перехопити вдалося гурт із міста Ровеньки Білгородської області. Нічого дивного, але збіг: на Луганщині теж є місто із такою самою назвою. В шахтарських Ровеньках — найбільш потужне вуглевидобувне підприємство. У «їхніх» Ровеньках про наші не лише знають, а й мають якісь побратимські зв'язки. Та я, мабуть, зробив помилку, коли спитав у керівниці делегації, чи відчувають вони себе слобожанами (навіть не українцями!). Жінка якось перелякано видихнула:
— Мы — русские... х-хе!
— Но ведь фестиваль называется «Слобожанский...»
— Мы — гости!
За статистикою, в Ровеньківському районі Білгородщини живе до 70 відсотків українців, а очевидці стверджують, що й розмовляють вони суржиком. Ех, не виловив богучарців — розчинилися в ярмарковому багатобарв'ї. А може, й на краще — не спіткало ще одне розчарування.
Якщо казати про рівень виконавської майстерності учасників... Те, що я чув (як на моє вухо), набагато вище за класом за безголосу московську попсу. Та й тримаються на сцені самодіяльні артисти достатньо розкуто. Десь поділася залізобетонна статичність традиційних народних колективів, і танцювальні па виглядали цілком органічно під час виконання вокальних номерів не лише майже столичного харківського тріо, а й такого ж тріо з села Дякове Антрацитівського району. До речі, про народність. Якщо пісню написали сільський поет і сільський же композитор — її за яким жанром реєструвати?
За радянських часів нам вбили в голову: народний танець — це щось у виконанні ансамблю Моїсеєва (того, який Ігор, а не Боря). А на мій погляд, те, що молодь витворяє на дискотеках, є набагато більш наближеним до народу, ніж відшліфований до міліметрів моїсеєвський гопак. Таку ж думку висловив і голова журі в танцювальній номінації «Слобожанський візерунок» Володимир Дольчук.
Володю я знаю з тих часів, коли він ще дев'ятикласником (!) створив у своїй школі дитячий ансамбль танцю «Барвінок». Так не просто зібрав навколо себе дітлахів — він якимось чином примудрився створити справжній танцклас — із хореографічними станками, із величезними дзеркалами... На початку 90-х, коли в країні лютувала гіперінфляція!
— Так, академічні ансамблі — це велике мистецтво. Воно відштовхується від фольклору, але його роблять таким чином, аби виводити на велику сцену, додають балет, класику. Та, мабуть, мають бути і такі ось фестивалі, де танок іде від душі, від серця. Не від того, що вироблено тренажем — як зарядка, якщо можна так висловитися. А тут іде від бажання самовиразитися.
Володимир підказав ще одну нетривіальну думку:
— Що стосується хореографії, то тут дуже багато цікавих відкриттів. Того, що вже забуто у великій, академічній хореографії.
Я це зрозумів так, що тут, у «глибинці», зберігається, нехай вже із певним шаром офіціозного мулу, національний код, що залишили нам предки. І він несе, можливо, набагато більш практичний сенс, ніж це може здаватися на перший погляд зіпсованого цивілізацією індивідуума. Сьогодні найкращі мізки б'ються над створенням надійної системи розпізнавання «свій—чужий», а схема — ось вона. Хоча не все так просто, і доведеться ще багато працювати над розшифруванням послань із минулого. Проте є й підказки.
Підказки — на рушниках. Рушники — на «Слобожанському вернісажі». За винятком окремих диваків чоловічої статі, мистецтво вишивання — жіноче і тому консервативне. У найвищому значенні цього слова. Адже жінок не забирали до війська; на «будівництва століття» вони теж їхали не настільки інтенсивно, як чоловіки. Тому й код національний вони могли передавати — від матері до доньки — у найбільш чистому вигляді.
Не без певної гордості дізнався, що свій код-візерунок мають і слобожанські рушники. Утім народна майстриня (потім дізнався про її перше місце на конкурсі) Людмила Світлогузова шиє і в інших стилях:
— Отой знайдений у Кузьомівці. Село тут таке є. Знайшли в 1945 році, завалилася хата, і там був рушник. Його тоді порвали, витирали столи. Але я таки забрала фрагмент. А коли подорослішала — здала до нашого музею. А вже як пішла на пенсію, я його вишила. Чим він відрізняється? Говорять так, що це техніка рушникового шва. Оці квітки — це називається поганський рушник. Це — квітка Перуна. Він дійшов до нас із дуже-дуже далеких часів.
Поганський — червоне з чорним. Як у Павличка. А слобідські — червоне з блакитним.
— Ось емблема наша: два крила, серце і три ока. Говорять, що в нас ще одне око отут є (стукає себе пальцем по голові трохи вище лоба — М. Б.). Слобожанщина шила традиційно: дві смуги — багатство землі. А це вже — дерево життя. Ось воно йде...
Слід пошукати в себе оте третє око. Людмила Володимирівна стверджує, що цей орган зору є характерною особливістю винятково слобожан. Щоправда, я лише наполовину слобожанин, але, може, це саме та половина, яка потрібна?..
Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>
Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>
Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>
Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>
Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>
У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>
