Нейтральна смуга — недоторканна чи недоторкана?
Закарпаття унікальне у своєму розташуванні. Воно межує з усіма чотирма західними сусідами України — Румунiєю, Словаччиною, Угорщиною і Польщею. Тільки-от якщо з першими трьома можна спiлкуватися, то з поляками жодних «комунiкацiй» немає. Кордон можна переїхати тільки у Львівській чи Волинській областях. Закарпатці їздять до Польщі навіть через Словаччину. Село Лубня, що притулилося в закутку біля польського кордону, вважається «безперспективним». Хоча по той бік кордону, всього за якийсь кілометр, тісно від євротуристів, які платять шалені гроші, аби побувати в цих краях.
Кордон із Польщею в Закарпатської областi найменший — якихось 20—30 кілометрів. Вихід до нього мають усього три села — Лубня, Верховина Бистрий та Стужиця, в якій розміщено прикордонний загін. Найближча до поляків Лубня, тож їдемо туди — у найпівнічніше закарпатське село.
65 кілометрів від Ужгорода доводиться долати аж чотири години: 2,5 години електричкою до Ставного, а звідти ще сім кілометрів пішки. Бо автобус, кажуть, їздить двічі на тиждень. Та сьогодні — не наш день. Поки ми бредемо дорогою, яка петляє разом із річкою Лубнянкою, насолоджуємося краєвидами: як-не-як довкола національний парк.
Історія села починаться просто з розпуття. Поруч із придорожнім хрестом — старий єврейський цвинтар. Похилі плити з гебрейськими письменами свідчать, що Березнянщина колись була землею обітованою і для цього народу. У Лубні мешкало кiлька єврейських родин — Зайдлери та Шоломаєри. Тримали корчму, крамницю, займалися чоботарством. Та війна викреслила цю сторінку тутешньої історії. Як і школу, в яку ходили разом українці з євреями. Її спалили мадярські вояки при відступі.
Хоча й їм не всім судилося дістати Модьорорсагу. Про що нагадує ще один придорожній хрест — на братській могилі десятка гонведів. Цікаво, що впорядкували могилу самі луб'янці, пробачаючи мертвим кривди історії. Ще один військовий цвинтар був над Лубнею — на горі Черемсі, де кілька місяців тримали фронт російські війська генерала Брусилова. Одне село, а скільки сліз, війн, народів!
Перше враження від Лубні — село-музей. Я вже давно не бачив такої кількості старих лемківських садиб, так званих «довгих хиж». Тільки, на відміну від етнографiчного ужгородського музею пiд вiдкритим небом, тут на порозі або біля плоту стоять живі люди. Сиві бабці у хустках здивовано дивляться на туристів, які невідомо для чого забрели у таку глухомань.
Лубня належить до «неперспективних» сіл. Усього 235 мешканців, з них — половина пенсіонерiв. Єдиний сільський магазин оживає в день пенсії. На два тижні грошей вистачає, потім знову беруть товар «на бороду». Аби згодом півпенсії віддати за борги, а на другу частину тягнути до нової «бороди».
У початкову школу ходять п'ять учнів. Зрештою, на Березнянщині є села, які мають і трьох школярів. От коли учнів у школі залишаться двоє, її мусять закрити. Тутешня директорка і вчителька в одній особі запевняє, що це станеться вже через кілька років. І тоді вона з чоловіком перебереться в Ужгород, де живуть її доньки.
Хоча не всі лубняни згодні, що їхнє село не має перспективи. От у Сухому чи Тихому нема навіть генделика, чи то пак по-березнянськи «бадіку». І хоча молоді майже немає, а десятки хиж стоять порожніми, я би не ставив хрест на цій віддаленій екзотиці. Бо перспектива тут залізна. І до неї всього два кілометри. Називається вона — польський кордон і дорога, яка веде до нього.
Ми їдемо «газиком» нагору і нас добряче трясе. Нарешті — зупинка. Перед нашими очима — Польща. Лише два прикордонні стовпи — синьо-жовтий та червоно-білий — вказують, що ми на кордоні. «Колючку» зняли кільканадцять років тому. Залишилася хіба контрольна смуга, котру сховала висока трава. Тож перед нами — буяння дикої природи і безшир польських полонин.
Василь Мушак, власник бадіку і невеличкої лісопилки, яка більшість часу простоює, простягає мені «кукер». «Ось там, на горі Тростяниця — хрест. Бачиш? — показує він. — А біля нього повно поляків. Це — туристи. За рік їх тут буває сотні тисяч». Кому, як не йому — власнику двох єдиних приватних ініціатив села, розуміти значення перспективи.
Побачивши нас, підходять два молоді прапорщики. Дивляться документи. Прикордонники живуть поруч, у наметах. Служба хоч нелегка — щодня ходити горами вздовж контрольної смуги, зате спокійна. Нелегали надають перевагу Словаччині. Там закони ліберальніші. Головне: подалі відійти від кордону — і ти вже біженець. Тож резонансних справ на лубнянській дільниці кордону нема. До нас долинає солдатський спів під гітару. Неділя. На кордоні все спокійно...
Але не тільки Польща є перспективою Лубні. Село розташоване поміж чотирма вершинами-тисячниками: Плішка, Вежа, Тростянець і Черемха. Воно просто приречене на зелений туризм. Ми обираємо найвищу гору — Черемху — і долаємо 1130 метрів над рівнем моря за якихось дві години.
На Черемсі, розморені від дороги і сонця, з синіми від яфин губами, бо то ж — карпатські чорниці, поринаємо в довколишні краєвиди. Десь там унизу — Ставне з електричкою, яка нас привезла, Жорнава з білою, як хмаринка, турбазою, Бистрий з колись спільною церквою. А далі, під хмарами, — полонина Руна. Це по цей бік.
А по той — дивовижної краси хребет, полонина, хрест на Тарниці і польські туристи у вигляді крихітних крапочок. І тільки вітер, який приємно холодить розпашіле тіло. Та ще сторожовий червоно-білий гвинтокрил, який летить уздовж контрольної смуги. І що йому до нас, а нам до нього! Яфини не діляться на польські та українські. Коли своїх бракує, жінки можуть і на кілометр-два зайти до Польщі. Не пропадати ж добру!
І витерши губи від смаженої солонини, втамувавши спрагу з кринички на самій вершині, перескочивши через траншеї Першої світової, прочитавши прізвища угорських вояків, видряпані на каменях з датою «1915», глянувши востаннє на красу неземну, рушаємо вниз.
Наш провідник — 36-річний Михайло Полянський — спритно веде нас гірськими схилами. По дорозі розповідає про життя. Про те, як добирався на роботу в Ужгород. Три з половиною години — туди, три з половиною — назад. Тож дорога забирала стільки часу, як і праця. Затемна йшов з дому, затемна повертався. Кого таке влаштує?
Тепер працює приймальником яфин. Що буде взимку — хто відає. Польщу знає добре. Але не цю, що під боком, а ту — що на базарах. Кілька років бізнесував у польській глибинці.
Ми знову виходимо на «127-й» — так називають це місце за номером прикордонного стовпа. Тут, на перевалі Бескид, лубнянці облюбували місце для пікніків. Спорудили альтанку. Смажиш шашлик у кількох метрах від кордону і дивишся на Польщу — «фата моргану» кількох поколінь.
А ще якихось півстоліття тому все було не так. Адже з польського боку відразу українське село Волосатий (від назви річки Волосатка). Велике поселення, куди там Лубні! Понад тисячу дворів, греко-католицька церква. Лубняни брали наречених із Волосатого, адже там жили заможніше.
Ніяких перепон на кордоні не було: як і тепер, стояли хіба прикордонні стовпи. Зате люди почувалися значно вільніше. Береш від старости довідку та йдеш на кілька днів до Польщі. Там довiдку реєструєш і ходиш у справах.
Мешканці Волосатого ходили «на чехи» по коси, лубняни до Польщі — по масло та яйця. Під час Другої світової пропускний режим не змінився, але ходили один до одного менше. Там уже були німці, а тут — мадяри. Та й війна, як-не-як.
А в 1947 році сталася трагедія. Акція «Вісла» проходила на очах лубнянців. Волосатий поляки виселяли. Тисячі людей йшли через Лубню зі своїми нехитрими пожитками. Йшли так, як колись iшли євреї, гнані до гетто. Плач і сльози стояли на вулиці, бо всi тут поперемішанi: родичі і знайомі. Вигнанцям не дозволили залишитися в близьких їм по духу лемківських селах Закарпаття. Всіх вивезли ешелонами на Дрогобиччину.
А невдовзі Волосатий запалав. Згоріло все, адже дерев'яні хати стояли під солом'яною стріхою. Сміливці з Лубні ходили дивитися на згарища, вишукуючи яку-небудь уцілілу річ. Обірвалася ще одна нитка, що в'язала два боки докупи.
Соціалізм приніс «залізну завісу» та колючий дріт. Незалежність України розірвала «колючку» і відкрила з десяток переходів до Польщі. Але не тут. Закарпаття — єдина з трьох областей, що межує з Польщею і не має до неї переходу. Тож закарпатцям доводиться долати зайву сотню кілометрів.
Поляки також зацікавлені у відкритті ще одного переходу. Адже Підкарпатське воєводство належить до найбідніших. А відкриття переходу дає поштовх для розвитку місцевості. Тільки-от біда: з польського боку розташований національний природний парк «Бещади». Тож про інтенсивний економічний обмін не може бути й мови.
«Тоді давайте відкриємо хоча б туристичний перехід», — пропонують лубнянці. Хай люди подорожують велосипедами чи пішки. Для чого робити кордон нездоланним? Тим паче що від перевалу до польського шосе — усього сім кілометрів. Світ стає відкритішим, а ми дивимося одне на одного через невидиму стіну.
Хоча прецеденти санкціонованого переходу кордону в Лубні вже були. На День добросусідства кілька українських автобусів пустили в найближчі польські села на екскурсію. Нещодавно туристична група з Польщі теж повернулася додому через Бескидський перевал. Чому цю практику не поширювати? Адже для цього потрібно не так багато й коштів.
Поки ми про це бесідуємо з двома сільськими головами Лубні — новим та старим, до кордону під'їжджає авто з двома польськими прикордонниками. На горизонті з'являються п'ятеро вершників. Ми підходимо до поляків, перекидуємося кількома словами. Їхня застава розташована у Волосатому. Працюють вони в основному технікою. Тепловізори дають можливість уночі бачити все, що рухається. Цю ділянку з Україною «стражі гранічні» оцінюють як спокійну.
Нарешті під'їжджають вершники. Це чотири туристи зі Швейцарії та їхній провожатий. У Волосатому розташована конеферма. Шестиденний тур по горах на кониках гуцульської породи обходиться бажаючим у 600 євро. Ми множимо в голові 600 на 4. «Дві з половиною тисячі євро», — ляскає себе по чолі новий голова Лубні. — Половина річного бюджету нашого села!» — «А ви думаєте, швейцарці не заїхали б подивитися заодно й Україну? — риторично запитує екс-голова Василь Кірик. — Треба тільки шлагбаум підняти».
Ми ще довго гомонимо біля ватри, милуючись довколишніми краєвидами. Хтось розповідає про нещодавній приїзд у Лубню автобуса із переселенцями з Волосатого. Вони приїхали зі Львівщини. Найстаршому було 92 роки. Поляки пустили їх на двісті метрів углиб кордону, аби вони могли краще роздивитись дідизну. А потім їх не можна було звідти забрати. Люди плакали, дивлячись на свою прадідівську землю. Вони не бачили її 60 років. Не дивно, що чимало з них узяли із собою грудочку рідної землi.
Хтось розповідає про теперішній Волосатий — двадцять будинків, зорієнтованих тільки на туризм. Василь Кірик затягує пісню «Ой лубнеськоє село». Поволі сонце заходить за далекі польські гори. Сутеніє. «Обов'язково напишіть про дорогу, що веде на перевал, — просить мене голова села. — Якщо її зараз не відремонтувати, восени її забере річка. І тоді про Польщу доведеться забути на віки вічні. А це значить, що наше село вже не врятує і сам Всевишній».
P. S. На Закарпатті проживає майже тисяча поляків. Діє польське товариство та недільна школа. Всі вони добираються до Польщі через сусідні області та держави.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
