Машкара «великомучениці», підтримана «помаранчевим» «губернатором»
Юрій Єхануров у першiй половинi 2005-го приїхав на Дніпропетровщину як голова обласної державної адміністрації з прикидом помаранчевим, вважай, на всі сто відсотків. Виснажена рішучою місячною боротьбою проти призначення його попередника Сергія Касьянова патріотично налаштована громадськість щодо цієї кандидатури мирно склала руки і чинити опору не стала. Логіка таких дій сприймалася цілком зрозумілою. Мовляв, Касьянова не назвеш «помаранчевим» за всього бажання, а Єхануров пліч-о-пліч з Ющенком уже скільки років крокує. Деякі політаналітики і взагалі щодо цього робили висновки високопарні: з боку Президента призначення на Дніпропетровщину «щирого бурята» було сильним ходом. І справді дії Єханурова засвідчували, що він, згідно з шаховою термінологією, налаштований поставити мат тим, хто до нової влади поставився з недовірою і скепсисом. Отож насамперед узявся за наповнення бюджету. Забігаючи наперед, скажемо: результатів у цьому він досяг вагомих без найменшої тіні іронії. Тому повернувся на столичний олімп, вважай, на білому коні.
Економіка, безперечно, у діяльності державної влади аспект важливий. Однак винятково на ній світ клином не сходиться. Є ще й інші сфери, що уособлюють у собі саме поняття державності. Одна з них — духовна. Тут Єхануров теж, здавалося б, поставив ще один мат. Усе ж з його легкої руки керувати гуманітарним напрямом стали незаперечні «помаранчеві»: лідера обласної організації партії «Собор» Орину Сокульську, «соловейка» дніпропетровського Майдану, призначили заступником голови облдержадміністрації, незмінного голову Української народної партії в області Івана Шулика — начальником управління культури, лідера Українського народного руху Віктора Сиченка «кинули» на освіту. Однак, хоч як парадоксально, патріотично налаштовані дніпропетровці саме щодо цієї царини, духовної у найширшому розумінні, відчули себе у ситуації патовій. Принаймні цього вони вже не приховують і засипають розпачливими зверненнями Президента України, інші високі інстанції.
Зерна ж для такого невдоволення посіяв ніхто інший, як Юрій Єхануров. Автори звернень тут стверджують, що він їхню пильність просто приспав. Мовляв, свій же чоловік, «помаранчевий», отож і критикувати якось незручно.
Більше того, саме Єхануров наважився на те, чого не могли собі дозволити всі його попередники. Як-не-як Юрій Іванович посприяв втіленню у життя ідеї встановлення пам'ятника святій великомучениці Катерині. Розмістити його задумали не деінде, а на території Дніпропетровської єпархії Української православної церкви Московського патріархату. Хоча «посприяв» — сказано надто м'яко.
Як засвідчив «11-й телеканал», дії Єханурова тут були куди конкретнішi: «Незабаром у Дніпропетровська з'явиться новий символ — пам'ятник святій великомучениці Катерині... Голова Дніпропетровської облдержадміністрації Юрій Єхануров та міський голова Іван Куліченко вже зробили перші внески і закликали мешканців області наслідувати їхній приклад.
Як стверджують історики, Катеринослав було названо на честь російської імператриці Катерини Великої, котра при вступі на російський престол була охрещена цим іменем на честь святої великомучениці. І наше місто, назване на честь імператриці, перебуває, як вважають ініціатори створення пам'ятника, під покровительством святої великомучениці Катерини».
Дехто, щоправда, намагається переконувати, що «великомучениця» до Катерини II ані найменшого відношення не має. Проте вищезазначена цитата такі аргументи спростовує «на всі сто».
Певна річ, такі дії «помаранчевого» Єханурова викликали бурхливу реакцію далеко за межами Дніпропетровщини. Сам Юрій Іванович, щоправда, у кущі не ховався і намагався терпляче пояснювати тим же журналістам логіку своїх дій. Зокрема, на одній із прес-конференцій він підкреслив, що репрезентована ним влада до всіх конфесій ставиться однаково. І тут же пообіцяв таку ж підтримку й УПЦ Київського патріархату.
Слово ж, як відомо, не горобець... Отож саме цю обіцянку громадськість впіймала за «хвоста». І дуже швидко замислилася над очевидним: щось тут діється не те.
Влада, як і дотепер, на свої офіційні заходи запрошує винятково Московський патріархат. Причому настільки, що митрополит Дніпропетровсько- Криворізький та Московсько-Богородський УПЦ КП Адріан із цього приводу офіційно звернувся до Президента України. Зокрема, він зазначає, що й вищезгадані «помаранчеві» Сокульська та Шулик «здружилися» з РПЦ Московського патріархату, використавши у свій час УПЦ Київського патріархату, щоб отримати «трамплін» до облдержадміністрації. Тепер Сокульська О.В. скрізь тлумачить, що УПЦ КП є «збродом» випадкових людей... «Ми, дніпропетровці, думали, що Ви як народний Президент України надіслали нам після Касьянова як губернатора свого національного помічника — Єханурова Ю. І., сильного діяча блоку «Наша Україна», але він не встиг прибути на нашу козацьку січеславську землю, як тут же поїхав за благословенням до московського митрополита Іринея...»
Тепер же до Президента звернулися і 25 представників інтелігенції Дніпропетровщини. Вони закликають главу держави не допустити встановлення в обласному центрі «пам'ятника російській цариці Єкатєрині ІІ під машкарою св. Катерини». При цьому звертають увагу на загальновідомий історичний факт, згідно з яким місто свого часу назвали саме на честь імператриці, нищительки українського козацтва. А про якусь великомученицю тоді не йшлося й близько.
«... Наступним кроком промосковських антиукраїнських сил може стати пропозиція «відновити історичну справедливість» і повернути місту назву Катеринослав», — заявляють далі автори звернення.
Каліфорнійський слід на «червоній лінії»
Отож надалі можна передбачити щонайменше два сценарії розвитку подій. Перший — громадськість збуриться проти «антиукраїнського шабашу». А другий — влада, тепер уже апріорі «помаранчева», знову вчинить за принципом «Васько слухає та їсть». Як, приміром, із фальшивою, «єкатерининською», датою заснування Дніпропетровська — її дотепер не підтвердив жоден поважний історик. Проте відзначають гучно і помпезно, немовби нічого й не сталося. Мовляв, від такої фальшивки нікому зле не стало. То чому б тепер не піти далі — до пам'ятника україножерці-Катерині під личиною «святої»?
Проте дніпропетровці дотепер не можуть збагнути одного: чи Юрій Іванович маневрував, чи просто не помічав очевидного? Бо, по-перше, за Конституцією, держава від церкви відокремлена. Отож не збагнути за всього бажання дії державника Єханурова. А по-друге, і його запевнення в однаковому ставленні до всіх конфесій виявилися порожнім звуком. Бо якраз Дніпропетровськ може слугувати яскравим прикладом того, що всупереч Конституції в Україні є «державна» церква — УПЦ Московського патріархату. Незабутній Павло Лазаренко у сумновідомому листі відомому українофобові Олександру Солженіцину без тіні сумніву свого часу рапортував про передані саме цій конфесії 200 храмів тільки на теренах Дніпропетровщини.
Юрій Єхануров пішов ще далі. Але при цьому не помітив у тому ж Дніпропетровську очевидного і показового — багаторічної боротьби проти владної сваволі місцевих римо-католиків. Їхня культова споруда — костел — була збудована коштом релігійної громади у колишньому Катеринославі ще у 1877 році. Після акту консекрації (освячення) храму його єдиним власником і розпорядником стала релігійна громада святого Йосипа, що об'єднала місцевих поляків, бельгійців, французів, італійців. І так тривало аж до 1927 року, коли влада костел націоналізувала, себто протиправно конфіскувала.
Тільки з проголошенням незалежності України намітилися зрушення у бік покаяння влади перед віруючими всіх конфесій. Уже у квітні 1991 року Верховна Рада приймає Закон «Про свободу совісті та релігійні організації», в якому знайшло місце положення про повернення у власність релігійних організацій культових будівель та майна. Ще категоричніше це положення прозвучало у розпорядженні Президента України «Про повернення релігійним організаціям культового майна». Тут уже зазначалося конкретно: «...забезпечити до 1 грудня 1997 року передачу в безоплатне користування або повернення безоплатно у власність релігійних організацій культових будівель і майна, які перебувають у державній власності та використовуються не за призначенням». Однак у Дніпропетровську долю костелу, що, на свою біду, розташувався по так званій червоній лінії, прямісінько на центральному проспекті Карла Маркса, визначили на власний розсуд... Спершу будівлю храму передали у комунальну власність. А 11 лютого 1998 року Дніпропетровська обласна рада, очолювана знову ж Павлом Лазаренком, продає костел приватній структурі — ТОВ «Фінінвест». Прокуратура цю оборудку опротестовує. Але поки справа розглядалася, «Фінінвест» встигає перепродати храм корпорації «Вілнорд інк.». На сьогодні ж власником костелу взагалі є каліфорнійська компанія «Дагзбері інк.». І відтоді багатонаціональна римо-католицька громада не може нічого домогтися. При цьому у 2003 році будівлю занесено до переліку пам'яток історії місцевого значення. Фахівці ж називають старовинну католицьку церкву ХІХ століття у Дніпропетровську унікальною для всього сходу України.
І хоча Вищий арбітражний суд України ще 24 грудня 1998 року визнав недійсним регламент Дніпропетровської обласної ради у тому розумінні, що її голова не мав права у міжсесійний період вирішувати питання, що входять до компетенції ради, поїзд, як кажуть, пішов — каліфорнійську компанію римо-католикам не дістати за всього бажання. От і б'ються вони немов риба об лід. А влада цього вперто не помічає. Бо в неї «своя» церква — УПЦ Московського патріархату.
Нещодавно костел ледь не спіткала біда ще більша — будівля загорілася. Проте вогнеборці виявили спритність і загасили полум'я. Отож римо-католики тепер моляться і за них. А ще проводять меси прямісінько на вулиці перед своїм — не своїм собором. Остання з них, увінчана черговим зверненням до Президента України, відбулася нещодавно. Влада її знову «не помітила». Бо у неї нині інші клопоти — післязавтра Дніпропетровськ відзначатиме черговий День міста, літочислення якого ведуть, звісно ж, від вищезгаданої фальшивої, «єкатерининської», дати. І саме до цього свята приурочать ще одну грандіозну подію — відкриття пам'ятника великомучениці. Справді, хоч слово мовлене інакше, та суть у нім «наша» зостається. І не лише пам'ятника, а величної споруди з виходом на вулицю Красну, на протилежному боці якої розташувався ще один храм УПЦ Московського патріархату. Тепер же тут буде цілий ансамбль. Хіба тут до римо-католиків чи «якогось» Київського патріархату...