Між креативом і тривіальністю

      — Пане Сергію, на прес-конференції з нагоди старту проекту «Книжки незалежного 15-річчя, які вплинули на український світ», ви говорили, що готові побачити серед результатів опитування зовсім не ті книжки, які «треба» читати? Що це значить?

      — В інтелектуальній літературі, в гуманітаристиці є різні категорії книжок. Найбільш вартісні ті, які прокладають новий шлях, які дійсно становлять подію, внаслідок якої змінюються якісь культурні ситуації, розсуваються горизонти розуміння, виникають нові ідеї. Це категорія найбільшого креативного потенціалу — такі книжки сміливо можна називати «найкращими».

      Але не менш значущим є видання класики, яка становить підгрунтя освітнього процесу. З'ява таких книжок дозволяє тисячам долучитися до світових культурних надбань. Креатив виходу таких книжок, можливо, не такий яскравий, але загальний культурний ефект цього неабиякий. Сенека — подія? Сенека в нашій культурній свідомості таки був, а його книжок — не було. Це наша вада: на початку ХХІ століття не маємо перекладеного всього корпусу світової філософської спадщини. Цю компенсацію вад і віддзеркалює наш рейтинг: тут немає евристичних книжок, але є видання, які виконують дуже вагомі «школярські» завдання.

      А з іншого боку, справді, нове маси ніколи не зустрічають оплесками. Пригадаймо: сто років тому «Тлумачення сновидінь» Фройда вийшли накладом 600 примірників і їх продавали понад 10 років. А ця ж праця була радикальною новацією, яку навіть високочолі професіонали тоді не сприймали.

      — Але ж бувало й по-іншому: «Так казав Заратустра» Ніцше одразу стала популярною...

      — Ніцше творив «Заратустру», вже будучи доволі популярним автором. І по-друге, ця книжка «втрапила» в самісінький нерв тодішніх культурних трансформацій.

      — Це наукова книжка?

      — Ні, звичайно. Ніцше взагалі парадоксальна й виняткова постать: це, вважай, єдиний поет, який став класиком першого ряду у філософії. Аналоги можна шукати хіба в античності, але тоді поезія була лише формою «публікації» філософії. А у Ніцше — це світоглядна поезія, поетичні маніфести.

      — Так само одразу здобувся на широку популярність і Кастанеда. I не тільки в читачів — за свою книжку «Подорож в Ікстлан» Кастанеда отримав ступінь доктора антропології.

      — Але ж — культурної антропології; це те, що в нашій дисциплінарній матриці дорівнює етнографії. А вивчення інакших культурних традицій, розкриття інших культурних світів зсередини — завжди принадливо.

      — А може, він, як і Ніцше, просто втрапив у той самий «культурний нерв»?

      — Ні,  цікавість до матеріалу, репрезентованого Кастанедою, не є унікальна. Цікавість до екзотики взагалі властива західному світові; це тисячолітня традиція. Просто Кастанеда створив інший тип тексту: це не є повідомлення, нотатки мандрівника, а перенесення, безпосередня імплантація в чужий культурний досвід, який, таким чином, можна екзистенційно пережити. Тут джерело популярності Кастанеди.

      — І що, Кастанеду можна вважати вагомою частиною 15-річного культурного досвіду України?  

      — Так, видання у нас Кастанеди — це значуща подія життя української духовної еліти. І не лише з інтелектуального боку. Це ще й  —якістю перекладу і культурою всього  видання — успіх українського гуманітарного книгарства. Як, до речі, і видання Юнга, так само у дев'яти книгах. Цей багатотомник демонструє, яким мусить бути серйозне критичне, канонічне видання класичних текстів. А коли країна має, скажімо, ретельно відкоментованого Арiстотеля, з відповідними супровідними матеріалами, — тоді вже можна друкувати й Арiстотеля для всіх, без коментарів. Бо якщо студент читатиме Арiстотеля так, неначе він був українець... Тоді затрачається здатність збагнути, чому весь світ пам'ятає Арiстотеля дві з половиною тисячі років.

      — Чекайте, а навіщо тоді викладачі? Здається, їхня функція якраз і полягає в коментуванні текстів?

      — Книга — це форма існування думки. А форма існування класичної філософської думки — це ретельно прокоментований, всебічно порівняний текст. А викладач уже своє до цього додасть. Навіщо підмінювати? Викладач, звичайно, і перекласти сам може: професійний філософ зазвичай звертається до оригінальних текстів; якщо він читає Поппера чи Гайдеггера не в оригіналі, то виникає сумнів щодо його фахової підготовки. Але така ситуація — сам переклав, сам прокоментував — буде обмежуватися авдиторією, в якій він викладає. Поза тим буде порожнеча. Наукове видання філософської класики — це форма культури. Науковий апарат потрібен так само, як нумерація сторінок. Інакше — непристойно.

      —  І як ви схарактеризуєте сучасну українську культуру видання філософської класики?

      —  Тут ситуація нова, ніхто раніше такого у нас не робив. Можна, звичайно, згадати деякі взірцеві видання класики за радянських часів. Але, по-перше, це традиція російського, а не українського перекладу, а по-друге, це було винятково в Москві та Ленінграді. У нас же навіть Маркса—Енгельса перекладали з російської. В цьому сенсі це справа нова. Та, з іншого боку, не так уже важко цьому навчитися: світовий досвід багатющий — подивіться хоча б, як Арiстотель виданий у Польщі. Висновок з такого віртуального погляду один: оскільки серйозне видання філософської класики комерційно невигідне від початку, за означенням, — тому фінансове питання тут головне, тут воно яскраво впливає на культуру.

      — Філософська книжка не може бути прибуткова апріорі?

      —  Може. Але якраз для того, щоб вона мала комерційний успіх, усі ті серйозні, наукові речі мусять бути викинуті з такої книжки. Залишається лише пристойний переклад і брендове ім'я — і тоді читач залюбки купує, скажімо, ім'я «Фройд» або злободенну назву, наприклад «Теорія сновидінь». Але постає питання, якої якості переклад? Можна зробити його за дві копійки, а можна — за тисячу доларів (як це і робиться для серйозних видань). А без таких дорогих перекладів ніяк зробити і масовий продукт — коло замикається. Якщо видавець нашвидкуруч перекладає Платона — це буде геть не той Платон, якого знає світ; від такого видання матимемо радше антикультурний ефект. Лише на грунті серйозного видання, критичного перекладу можна далі успішно «нарізати» філософію для широкого читача — випускати хрестоматії, антології, збірки афоризмів навіть.

      — Українську ситуацію з класичними перекладами, яку ви змалювали, можна окреслити афоризмом Ільфа і Петрова: «Небритый, но во фраке». Виглядає так, що уже час створювати державний комітет захисту прав споживачів перекладів... Та давайте поговоримо про інший тип філософської літератури: от «Філософський енциклопедичний словник», виданий 2002 року, навіть не ввійшов до короткого списку нашого опитування? А саме до такої книжки мусив би полізти читач афоризмів...

      — Сумлінно оцінюючи якість цього видання, важко його рекомендувати на звання «досягнення». Проте добре, що такий досвід уже є  — це як перші кроки дитини.

      — Скажіть, такий словник може бути двох типів: академічний та популярний?

      —  Така варіативність навіть бажана. У світі існує безліч різноманітних «енциклопедичних» видань; навіть філософія в коміксах існує. Головне, не підміняти один тип видання іншим.

      — Чи не здається вам, що в номінації «Минувшина» увагу читачів більше привернули книжки з філософії історії, а не з історіографії?

      —  Інтерпретації завжди цікавлять масового читача насамперед. А скандальні — й поготів. Але, з іншого боку, розглядати «Шлях аріїв» Канигіна під рубрикою «Історія» — це просто знущатися з цієї рубрики.

      — Але ж ця книжка перевидана зо п'ять разів, загальний наклад величезний. Це означає, що чимало українців «вивчали» власну історію за Канигіним. Чи можна це скидати з рахунку? Воно ж то в головах залишилося.

      —  Так от — на жаль, що залишилося. Оця пошесть, яка просто фальсифікує історію, підміняючи її якимись безглуздими вигадками, не обмежується головою одного автора, а надзвичайно поширюється. Що ж до популярності, можу сказати одну просту річ: якщо видавати порнографічні тексти, то життя у такого видавництва буде цілком безбідне. Так, книжка Канигіна викликає захват неосвіченої свідомості. Але ж, по суті справи — це ідейно-культурна диверсія. Я не закликаю подібне забороняти; є невід'ємне право автора писати, читача читати, а видавця видавати. Але те, що це мало успіх, має нас неабияк засмучувати.

      —  А чи не створюємо ми собі образ ідеального читача-споживача?

      —  Ні, історія — це реальність. А книжки, подібні до «Шляху аріїв», слід оцінювати за іншою номінацією, яку можна назвати, наприклад, так: «Найкраща вигадка про історію» або «Найхвацькіший комплімент національному самолюбству». А коли за такими книжками формується наше історичне уявлення про самих себе — це культурна катастрофа. І це не питання ідеального читача, йдеться про те, що в історії нічого подібного просто не було.

      Історична наука, попри всі свої недоліки й неоднозначності, має певні апробовані методи. Під цим кутом зору єдиною беззаперечною подією за 15 років є видання багатотомної «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Решта короткого списку якась, сказати б, попсова. Навіть книжки, увінчані відомими авторськими іменами — книжки примітивні з огляду на культуру видання. І це надзвичайно засмучує. Змушує замислитися: що ми цінуємо, на якій підставі, що читач сприймає? Адже читання — це не лише процес дешифрування значків-літер. Це процес самоідентифікації, а в суспільному значенні — це культурна індустрія. Це зіштовхування думок (і не лише у спеціальній, високочолій періодиці, а й у щоденних газетах), це реальний публічний дискурс. Коли читач втягнутий у це поле постійного очікування, він і отримує критерії, передумови розуміння. А для українського читача читання виглядає як лише такий натуральний процес, ніби ми все ще перебуваємо на початку доби Гутенберга. Архаїка. Не провина читача, що він віддає перевагу тривіальним або навіть неякісним виданням. Це наслідок недбалості всіх — видавців, перекладачів, рецензентів, продавців, — наслідок недбалості, яка перетворюється на злочин проти культури.

      —  А це піддається лікуванню?

      — Час, кажуть, найкращий лікар. Але це не той час, що його відраховує годинник, це сумарний час наших інтелектуальних та й організаційних зусиль. Про обов'язковість продуманої державної культурної політики вже аж якось ніяково казати — але її таки немає. Хоч під філософським оглядом наші проблеми не є нездоланними, і всі передумови для їх розв'язання є. Треба намагатися йти далі.

      —  Ну, це вже пряма цитата з Коельо: спробуй ще!

      — Саме так. І результати оцього нашого опитування — дуже гарний привід для такої чергової спроби. Привід для оприявлення проблем.

      —  І насамкінець: які книжки вважає подіями особисто Президент Українського філософського фонду Сергій Пролєєв?

      — Будь ласка. Серед філософії (називаю у хронологічному порядку виходу у світ) це: Карлос КАСТАНЕДА. Собрание сочинений в 9 книгах. — К.: Софія, 1992—1993. Джордж Г.СЕБАЙН, Томас Л.ТОРСОН. Історія політичної думки. — К.: Основи, 1997. Карл Густав ЮНГ. Произведения в 9 кн. Сер. «Актуальная психология». — К.: Ваклер, 1997—2003. Консерватизм; Націоналізм; Лібералізм: Антології. — К.: Смолоскип, 1998—2002. Сергій АВЕРИНЦЕВ. Софія-Логос. Словник. — К.: Дух і Літера, 1999. Памфіл ЮРКЕВИЧ. З рукописної спадщини. —  К.: КМ Академія, 1999. В.С.ГОРСЬКИЙ. Історія української філософії. —  К.: КМ Академія, 2000. Ханна АРЕНДТ. Джерела тоталітаризму. — К.: Дух і Літера, 2002. Петер СЛОТЕРДАЙК. Критика цинічного  розуму. — К.: Тандем, 2002. Моріс МЕРЛО-ПОНТІ. Видиме й невидиме (з робочими зошитами). —  К.: КМ Академія, 2003. В.Г.ТАБАЧКОВСЬКИЙ. В пошуках невтраченого часу. – К.: ПАРАПАН, 2003. Історія європейської ментальности. — Л.: Літопис, 2004. Нові перспективи історіописання. Сер. «Зміна парадигми». — К.: Ніка-Центр, 2004. Альфред ШЮЦ, Томас ЛУКМАН. Структури життєсвіту. — К.: Український Центр духовної культури, 2004. Дмитро ЧИЖЕВСЬКИЙ. Філософські твори. У 4-х т. — К.: Смолоскип, 2005. Вольфганг ВЕЛЬШ. Наш постмодерний модерн. – К.: Альтерпрес, 2005.

Інтерв'ю взяв Костянтин РОДИК,

головний редактор журналу «Книжник-review»

Номінація «Минувшина»

вітчизняна та світова історія, біографіка та мемуаристика

      Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ. Історія України-Руси. В 11 т., 12 кн. — К.: Наукова думка, 1991—1996

      Орест СУБТЕЛЬНИЙ. Україна: історія. — К.: Либідь, 1992

      Роберт КОНКВЕСТ. Жнива скорботи. — К.: Либідь, 1993

      Енциклопедія українознавства. В 11 т. — Л.: НТШ, 1993—1996

      Наталя ЯКОВЕНКО. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. —         К.: Генеза, 1997

      Омелян ПРІЦАК. Походження Русі: в 2-х т. — К.: Обереги, 1997—2003

      Україна на стародавніх картах. Кінець ХV—перша половина XVII ст. —  К.: Картографія,          2005                          

8.    Микола РЯБЧУК. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення; Дві України:          реальні межі, віртуальні війни. — К.: Критика, 2000—2003

9.    Норман ДЕЙВІС. Європа. Історія. — К.: Основи, 2000

10.   Іван ОГІЄНКО. Українська культура. — К.: Абрис, 1991

11.   Самійло ВЕЛИЧКО. Літопис: в 2-х т. — К.: Дніпро, 1991

12.   Дмитро ДОНЦОВ. Дух нашої давнини. — Дрогобич: Відродження, 1991

13.   Юрий КАНЫГИН. Путь ариев. — К.: Україна, 1995

14.   Мирослав ПОПОВИЧ. Нарис історії культури України. — К.: АртЕк, 1998

15.   Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду: документи і матеріали. —   К.: КМ Академія, 2005

16.   Арнольд Дж.ТОЙНБІ. Дослідження історії: у 2-х т. — К.: Основи, 1995

17.   Наталя ЯКОВЕНКО. Паралельний світ. — К.: Критика, 2002

18.   Україна — козацька держава. — К.: Емма, 2005

19.   Історія української культури. У 5 т. — К.: Наукова думка, 2001—2005

20.   Павло СКОРОПАДСЬКИЙ. Спогади. — К.: Інститут української археографії НАНУ, 1995

21.   Переяславська Рада 1654 року. Історіографія та дослідження. — К.: Смолоскип, 2003

22.   Михайло БРАЙЧЕВСЬКИЙ. Вибрані твори. — К.: КМ Academia, 1999

23.   Дмитро ДОРОШЕНКО. Нарис історії України: в 2-х т. — К.: Глобус, 1992

24.   Наталія ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Історія України: у 2-х т. — К.: Либідь, 1995

25.   Фернан БРОДЕЛЬ. Матеріальна цивілізація; в 3-х томах. — К.: Основи, 1995—1998

26.   Енциклопедія історії України. В 5 т. Том 1-2. — К.: Наукова думка, 2004—2005

27.   Валерій ШЕВЧУК. Козацька держава. — К.: Абрис, 1995

28.   Л.Б.КОВАЛЕНКО, В.А.МАНЯК. 33-й: ГОЛОД. — К.: Радянський письменник, 1991

29.   Євген ЧИКАЛЕНКО. Спогади;  Щоденник. — К.: Темпора, 2003—2004

      Конец формы

30.   Сергій ПАРАДЖАНОВ. Злет, трагедія, вічність. — К.: Спалах, 1994

* Оскільки культурну «вагу» книжок зіставити важко, сім книжок, які здобулися на найбільшу кількість голосів, розставлено за хронологією виходу у світ. Решту видань подано відповідно до результатів голосування

Номінація «Софія»

вітчизняна та світова філософія, культурологія, соціологія, політологія

      Фрідріх НІЦШЕ. Так казав Заратустра. — К.: Основи, 1993

      Зігмунд ФРОЙД. Вступ до психоаналізу. — К.: Основи, 1998

      Сергій АВЕРИНЦЕВ. Софія-Логос. Словник. — К.: Дух і Літера, 1999

      Збігнєв БЖЕЗІНСЬКИЙ. Велика шахівниця. — Івано-Франківськ: Лілея НВ, 2000

      Енциклопедія постмодернізму. — К.: Основи, 2003

      Жан БОДРІЯР. Символічний обмін і смерть. — Л.: Кальварія, 2004

      Дмитро ЧИЖЕВСЬКИЙ. Філософські твори. У 4-х т. — К.: Смолоскип, 2005

8.    Консерватизм; Націоналізм; Лібералізм: Антології. — К.: Смолоскип, 1998—2002

9.    Сімона де БОВУАР. Друга стать. У 2-х т. — К.: Основи, 1995

10.   Мішель ФУКО. Історія сексуальності. В 3 тт. — Х.: Око, 1998—2000

11.   Карл Густав ЮНГ. Произведения в 9 кн. Сер. «Актуальная психология». — К.: Ваклер, 1997—2003

12.   Макс ВЕБЕР. Протестантська етика і дух капіталізму. — К.: Основи, 1994

13.   Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. — Л.: Літопис, 1996

14.   Йоган ГЕЙЗІНГА. Homo Ludens. — К.: Основи, 1994

15.   ПЛАТОН. Діалоги; Держава. — К.: Основи, 1999—2000

16.   Нікколо МАК’ЯВЕЛЛІ. Флорентійські хроніки. Державець. — К.: Основи, 1998

17.   Карл ПОППЕР. Відкрите суспільство та його вороги: в 2-х т. — К.: Основи, 1994

18.   Карлос КАСТАНЕДА. Собрание сочинений в 9 книгах. — К.: Софія, 1992—1993

19.   Мераб МАМАРДАШВІЛІ. Картезіанські роздуми. — К.: Стилос, 2001

20.   Святий АВГУСТИН. Сповідь. — К.: Основи, 1997

21.   Тома АКВІНСЬКИЙ. Коментарі до Арістотелевої «Політики». — К.: Основи, 2000

22.   Ентоні СМІТ. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія. — К.: К.І.С., 2004.

23.   Ханна АРЕНДТ. Джерела тоталітаризму. — К.: Дух і Літера, 2002

24.   Енциклопедія політичної думки. — К.: Дух і Літера, 2000

25.   Луцій Анней СЕНЕКА. Моральні листи до Луцілія. — К.: Основи, 1996

26.   Едвард САЇД. Орієнталізм. — К.: Основи, 2001

27.   АРІСТОТЕЛЬ. Політика. — К.: Основи, 2000

28.   Мірча ЕЛІАДЕ. Мефістофель і андрогін. — К.: Основи, 2001

29.   Жак ДЕРРІДА. Привиди Маркса. — Х.: Око, 2000

30.   Кларисса Пинкола ЭСТЕС. Бегущая с волками. — К.: София, 2002.

* Оскільки культурну «вагу» книжок зіставити важко, сім книжок, які здобулися на найбільшу кількість голосів, розставлено за хронологією виходу у світ. Решту видань подано відповідно до результатів голосування.