Путилівські литовці

      ...У Литву ми потрапили не відразу. Як не пояснювали нам, де і на якому березі її шукати, — все одно блукали. Кілька хатинок на початку вулиці з ознаками життя, а далі — пустки, соснячок, березина. І якби не асфальтівка, що тягнулася вглиб, можна було б повертати назад. Геть не вірилося, що далі знову вигулькнуть зі старих садів будиночки. Але саме тут Литва й причаїлася. Ми потрапили в цей мальовничий куточок ківерцівського Полісся саме у грибний пік. У Литву та в сусідню Мощаницю доїжджають електричкою грибники не лише з Луцька, а й iз сусідньої Рівненщини. Отож у сезон тут немає спасу від чужинців із кошиками. Литовцям по гриби далеко ж ходити не треба: вийшов за поріг — і лісок уже поруч. Клади до кошика маслюки, бабки, красноголовці. Навіть важко уявити, що недавно на місці всіх цих лісків-перелісків синьо-синьо квітував льон, стелилися зеленими рядочками буряки і цвіли картопляні плантації. Втім про все по порядку...

Шукайте слід... російський

      На сучасній карті Волині ви не знайдете ніякої Литви. Її вже давно «проковтнула» сусідня Путилівка, а розділяє їх лише перелісок. За роки радянської історії до яких тільки сільрад її не приєднували. Сьогодні прописка Литви — село Путилівка Дернівської сільської ради. Та не всі корінні мешканці того ж Дерна скажуть вам, де шукати Путилівку. Зате про Литву розкажуть, навіть покажуть. Старіші дернівчани Литву пам'ятають добре, бо колись учні звідти ходили до них у середню школу. Ходять і тепер дітки, долаючи два з хвостиком кілометри до центральної дернівської траси, та ще кілометрів два до самої школи. Звідки у цих краях взялася геть не типова для цих країв назва Путилівка — ніхто сказати так і не зміг. Чи не має вона якогось відношення до знаменитого Путилівського заводу у Санкт-Петербурзі? Навряд чи. Річечка, яка протікає тут, теж Путилівка. Отож, скоріше за все, російський слід треба шукати у довколишніх селах, де ще й сьогодні проживають Давидови, Михайлови, Павлови, Іванови. У Литві, до речі, теж. Кажуть, цар наділяв тут землею своїх служивих за вірну службу «царю и Отечеству». Форпостом російських переселенців стало село Ромашківка, де колись майже всі його мешканці носили російські прізвища. За століття процеси асиміляції вирівняли цей демографічно-національний крен, й Іванови та Павлови давно поріднилися із волиняками, хоча деякі родові лінії ще вперто тримаються. Збереглися вони і в Путилівці. Їм приписують перейменування свого часу цієї місцевості на Путилівку. Щодо Литви, то пояснюють так: поселився, мовляв, першим якийсь литовець, так і назвали поселення. Ці землі, до речі, знаходилися у володінні князів Радзивиллів і належали до Олики.

      Литві пощастило трохи більше — грунти тут родючіші, бо більше низин. Коли у 1931 році люди почали прикупляти землі й осідати по хуторах, невдахами вважали тих, кому дісталися наділи на Путилівці. Пісочок тут майже поліський, та ще й височина. Як розповів один із старожилів села, 86-річний Семен Мисковець, через те й почали цю місцину Покутою звати, мовляв, будете покутувати чиїсь гріхи і не матимете з тих земель хліба ніколи: «Але люди наші працьовиті були і жили не гірше, ніж в інших селах. Мали хазяї в основному по 7—8 гектарів, тільки два чоловіки мали по п'ятнадцять. Наділи були довгими, метрів 8—12 завширшки, а завдовжки — кінця й краю не видно...»

Черевики ховав під землею, все одно забрали!

      Литві весь час щастило трохи більше, ніж сусідам. Коли йшли буревії чи хмари з проливним дощем — Литву вони чомусь оминали, і все на ліс припадало. Пощастило Литві з Путилівкою і в 1943-му, коли німці 19 серпня, на Спаса, у сусідній Мощаниці почали виганяти людей із храму і зачиняти у клуні, що стояла біля лісу. Потрапили туди під гарячу руку й литовці з путилівцями. Але староста Іван Фотрук став на захист односельчан, почав просити німців з поляками та пояснювати їм, що Мощаниця — це не Путилівка. І німці трохи випустили людей із клуні. Мощаницькі селяни й собі почали казати, що вони не з Мощаниці, але кати вчинили розправу над мирним населенням. 43 чоловіки згоріли у підпаленій клуні. У такий спосіб німці захищали залізничні колії від партизанських диверсій. Жителі довколишніх сіл змушені були по черзі охороняти залізницю від набігів із лісу. Зазвичай чергувало по дві хати з села. Вони патрулювали один кілометр колії і при підозрі наближення партизанів мали бігти по лінії повідомляти німців, які охороняли залізничний міст. Якщо ж партизанам вдавалося підірвати колію — німці влаштовували розправу над селами, як влаштували її в Мощаниці. А Іванові Фотруку, як повернулися совєти, дали десять років тюрми, навіть не взявши до уваги, що він рятував своїх людей від смерті.

      — Тут хуже фронту було. На фронті знаєш, де ворог, а тут між усіх вогнів крутишся. Теє під вікном стоїть, а те в хату до тебе прийде, в комору йде, бере що хоче, і мовчати мусиш. Щоб біди не було ніякої, — згадує 86-річний інвалід війни Іван Микитович Андрощук, один із найстаріших мешканців Литви.

      — А «хлопці з лісу» теж приходили?

      — Всякі приходили. Як з фронту повернувся поранений, рука ще в гіпсі була, прийшли вони до хати. Що, кажуть, заробив ти там на фронті щось? Заробив. «Нагороди маєш?» — «Маю», — кажу. «Ми ж казали тобі — не йди на фронт, підемо у ліс, якось перебудемо». Та більше нічого не казали. Медалі забрали і пішли.

      — І не чіпали потім?

      — Ні, не чіпали. Нас троє синів у батька було, і всі в один день на фронт у сорок четвертому пішли. Плакав він, гірко плакав: «Ой, синочки, на кого ви мене, старого, кидаєте?» Я тільки шість місяців як одружився, і жінку вагітну зоставив з батьком його доглядати. Найменший брат загинув у Латвії, старший без руки повернувся. Я теж три рази поранений був, але живий. Тато ще з півроку пожив, як ми вернулися. Із Богом я фронт пройшов, усюди треба бути біля Бога. Як ішов на війну, мати мені іконку в сорочку зашила, і хрестика я ніколи не знімав. Якось один руський у бані підійшов і зірвав з мене хрестика. «Что ты сделал?! Повесь назад», — наказав командир. І в таких ситуаціях був, що вже не вціліти. Але вижив.

      — А хто у коморі хазяював частіше — червоні партизани чи УПА? — допитуюсь у господині Домахи Михайлівни.

      — Та партизани. Ті тілько їсти попросять, поїдять і йдуть. А партизани що нравиться, те заберуть, не питають. Із свекром якось скриню закопали у хаті, підлоги не було, у запіллі викопали яму й сховали барахло якесь, черевики воєнні, жовті такі, десь він виміняв. Заберуть, каже, прийдуть з лісу, а так хай полежить. Потім була облава, і «стрибки» шомполами нащупали ту яму, думали, що криївка. Витягують скриню. І що думаєте, не гнали діда в сєльсовєт у Дубище? І черевики відібрали. Якби ти обутий був у них — не забрали б. А ховав — значить не треба вони тобі, — сміючись розповідала господиня...

Хочеш довго жити — треба вміти

      Другий старожил Путилівки, теж 86-річний дід Семен Мисковець прекрасно орієнтується в історії Київської Русі та Речі Посполитої, хоч ніяких інститутів не закінчував. За плечима має чотири класи польської школи, але дітям та онукам математику «лускав» тільки так. Голову має добру. І свою точку зору на те, чому ми так нездало стали жити.

      — Нема чого хвалити всяку власть. За Польщі недобре було, бо верх мали тільки поляки. На шосейку чи колєйку нам, українцям, влаштуватися не можна було. Землю поляки мали, але податків за неї не платили. Ми ж усе платили. І бідували. Зате порядок який був! Два поліціянти на шість чи на сім сіл, Довбуш і Сек звалися. Дружина народна теж була. Якщо нецензурне слово почують — начувайся! Ми хлопчаками щось розмовляли між собою і, видно, негарне сказали, а вони почули. «Цо, цо, курви сини?» — і як поженуться за нами, а ми хода в кущі втікати. Вони захищали інтереси держави. А тепер ніхто не захищає інтереси держави, тільки свої. У 1936 році був у Романові (Луцький район нині) случай такий: онуки забили діда за землю. Так усі села об'їхали, нас у гміну поскликали на показатєльний суд, де тих онуків вішали. А тепер уб'ють пенсіонерку за 5 гривень — і йому нічого. Німецької власті як такої і не було. Німці, може, й побідили б, але дуже знущалися з плєнних. Власть то була скажена. За совєтів було рівноправно все. Хто хотів робити — той робив і за роботу щось получав. Добра великого не було, зате роботи хватало. Тепер молодим роботи немає, а розвели наркоманію й алкоголь крепко розвели. П'ють жінки, діти, молоді, старі. А воно ж горілка — від слова «горе». Її по рецепту, кляту, треба пити, як ліки, а наші по пляшці п'ють. По селу дивлюся: хто живе з горілкою, але з регуліровкою в голові — то ще толк є. Коли регуліровки нема — пропаща людина. І саме хуже у нас — то алкоголь.

      — А самі що, зовсім не п'єте?

      — Та старий уже. Грамів п'ятдесят, може, ще вип'ю коли. Але не уважаю дуже. Курити кинув ще на фронті. Дивився, як дехто з хлопців пайку свою на табак міняв. У пайці тій всього п'ять грудочок цукру і п'ять рибинок-тюльок було. Пішли на стрельбище, а вони ходити не можуть від голоду. Побачив я те діло і думаю: нє, ліпше я буду їсти, а не курити. З того часу і не курю. Хочеш довго жити — треба вміти. У грязі не валятися, а то напився, полежав на холодній землі — і туберкульоз чи запалення маєш. Скільки таких случаїв було. Як не крути, а вся біда від горілки.

      Путилівські старожили, яким уже за вісімдесят, усі вміли шануватися. Через те ні війни, ні голод і навіть нинішнє «ізобіліє» їм не страшні. Дуже хвалять українську владу за те, що пенсію платить. Потерпають самотні дідусі з бабусями лише від болячок старечих та від непрошених гастролерів-«лікарів». Дистрибютори фірм зі всілякими побутовими дрібничками із міст перебралися в глибинку й підсовують їх старикам. Звичайнісінькі масажери по 70 гривень у Литві продали як «апарат для вигрівання спини» за 250 гривень. Довірливих людей, у яких спини, звичайно, вже болять (а в кого вони не болять?), дурять безсовісно, акуратно і так, що комар носа не підточить. «Лікарі» обіцяють тиждень цікавитися самопочуттям їхніх пацієнтів і зникають у невідомому напрямку.

Безнадія на вулиці Сонячній

      У радянські часи і путилівці, і литовці, об'єднані Карлом Марксом у колгосп його імені, ставили рекорди на колгоспних ланах, здаючи державі буряки, льон, картоплю, зернові. Баба Домаха Андрощук згадує ті часи без великого ентузіазму, бо нічого, крім тяжкої праці, не знала ні вона, ні її четверо дітей:

      — По шістнадцять тонн буряків здавала. А на льонові скільки здоров'я поклала. Аж у Ковель возили його здавати. І діти намучилися біля нас на тих ділянках. Удень у ланці працюю, а ніч на фермі чергую. Бо сім'я, копійка треба, вдома своя господарка, корови, свині, свиноматки, бики. І все те треба попорати. Не дивина, що ті ноги тепер геть не носять. Добре, діти глядять тепер нас. Дочка з Рівного приїде, все попорає, випере, зять посіє, зоре. Ми вже нічого не тримаємо, тілько кури. А корову недавно продали.

      — Україна — добра власть. Такої власті ще не було. Пенсію платять, їсти-пити, що душа хоче. Але немає хазяїна, — продовжує розповідь дружини дід Іван. — Он, де ті ліски ростуть, куди тепер усі по гриби ходять і їздять, це ж усе поля колишні. Лісом усе позаростало. Паї подавали людям, а хто їх обробить, чим? Ми посіяли скільки нам треба, а остальна земля лежить. Правда, тут якісь чужі хлопці гектари моркви посіяли. Не знаю, що вони там зароблять, але засіяли. Колись за землю билися, а тепер вона нікому не треба. То ми, старики, своє прожили, а молодим як?

      Молодим путилівцям теж землі багато не треба. Без коня, без трактора її не обробиш. Молода сім'я Климчуків, наприклад, сіє трохи жита, щоб зерно курям було, картоплю садять, і все. Бо якщо заплатити за трактор, за комбайн, щоб все те поле обробити, то шкурка вичинки не варта. Павло працює в Луцьку на картонно-руберойдовому заводі, додому приїжджає через два дні. Таня теж колись працювала там. Тепер з дітьми і хворою свекрухою змушена вдома господарку доглядати. Копійка якась потрібна, отож мусить Павло за тридцять кілометрів до Луцька на завод їздити. І не лише він один. Раніше робота була і в Дерно, бо працював комбікормовий завод, заготзерно, плодоовочевий, бурякопункт. Картопля цьогоріч у них не вродила. Бігають з доньками в ліс по гриби, по ягоди. Так і виживають. А куди подінешся?

      Вулиця Сонячна (а саме так називається центральна вулиця Путилівки, друга, Набережна, вже у Литві) справляє геть не сонячне враження. Старі хати зяють повибиваними вікнами, сади, які вродили цього року рясно, дичавіють, а городи потихеньку заростають, перетворюючись на ліси. І навіть мальовничі краєвиди чомусь не радують око. Без людей, без дитячого сміху (а нараховується в Путилівці лишень 44 двори) будь-який райський куточок стає справжнісінькою покутою. Невже і через стільки літ цей край продовжує покутувати гріхи всіх попередніх поколінь?..