Невільник честі

      Багатонаціональній аудиторії він відомий передусім як англійський письменник-мариніст, котрий мав ім'я Джозеф Конрад і, набираючись життєвого досвіду для майбутніх книг, проплавав майже дев'ятнадцять років на кораблях, що належали тодішній «володарці морів» Великій Британії. Тож для пересічного читача, не надто обізнаного з біографічними подробицями, стане істинною несподіванкою повідомлення, що людина, котра зайняла одне з почесних місць в усій англомовній літературі (письменника вважали своїм учителем, наприклад, нобелівські лауреати Хемінгуей та Фолкнер), за національністю була поляком, мала справжнє ім'я Юзеф Теодор Конрад Коженьовський, народилася в Україні, а море вперше побачила в Одесі у дев'ятирічному віці. Джозеф Конрад — то тільки псевдонім.

Майже за Гомером...

      Здається, ще й досі не поставлено остаточну крапку в суперечці між населеними пунктами, які претендують на право назватися батьківщиною Конрада. В біографічній літературі як можливі місця народження згадувалися Бердичів, Житомир, Новофастів Сквирського повіту, Деребчин Шаргородського повіту, села Терехова та Іванківці Бердичівського повіту, причому деякі неточні вказівки належали самому письменнику. Щоправда, на відміну від епохи Гомера (нагадаємо, що бажання вважати себе земляками уславленого елліна непокоїть мешканців грецьких полісів донині, причому далеко не останні шанси — і в причорноморської Ольвії), збереглося достатньо документальних свідчень, аналіз яких поступово звузив ряди претендентів. Наприкінці шалька терезів схилилася до Терехової на південному краї теперішнього Бердичівського району — території, яка, попри адміністративну належність до Житомирщини, за мовою, типом культури та побуту, без сумніву, відноситься не до Полісся, а до Поділля.

      У пору народження свого єдиного сина, (Джозеф Конрад народився 21 листопада 1857 року) якраз на Поділлі мешкав його батько — збіднілий шляхтич Аполло Коженьовський. Уродженець Східного Поділля, людина зі столичною університетською освітою та літературним хистом (одна з його п'єс ішла тоді в Житомирському театрі), він мусив працювати управителем маєтків місцевих поміщиків, часто переїжджав із місця на місце, і це, ясна річ, об'єктивно ускладнило майбутні дослідницькі пошуки. На Східному Поділлі народилась і мати Конрада — Евеліна Бобровська.

«Нема в мене рідної землі...»

      Важливим чинником, який вплинув і на подальше життя, і на формування характеру та світогляду Конрада, була атмосфера, що панувала в домі. Її визначали переконання батька, котрий прагнув бачити Польщу незалежною і брав активну участь у національно-визвольному русі. Коли народився син, Аполло присвятив йому вірш зі словами:

Дитя, скажи собі:

«Нема у мене рідної землі,

Любові, батьківщини й честі,

Допоки волі не побачить Польща...»

      Юний нащадок шляхетського роду надто рано дізнався, що це означає в умовах самодержавної Росії. В 1860-му Коженьовські переїжджають до Житомира, влітку наступного року — до Варшави. Перебування в польській столиці виявилося нетривалим. Охранка викриває зв'язки батька з національним підпіллям. Його заарештовують, кидають до фортеці і невдовзі віддають під суд, який постановляє вислати опального літератора до Вологди.

      У губернію добиралися на перекладних уже взимку. Простудившись у дорозі, чотирирічний Юзеф звалюється з температурою: запалення легенів. До Москви було рукою подати, але засланцям не дозволяють туди заїхати навіть задля медичної допомоги дитині. Життя хлопчику врятував батьків знайомий по Вінниці, професор Московського університету Млодзяновський, котрий погодився поїхати за місто і взяти на себе лікування малого. Щойно пішло на одужання, як подружжя спонукали рушати далі.

      У Вологді їх чекало нове важке випробування. Не витримавши суворого континентального клімату, захворіла мати. Тамтешній губернатор, який відзначався ліберальністю, дозволив Коженьовським у січні 1863 року переїхати до Чернігова під нагляд поліції. По дорозі до них долетіла болісна звістка про польське повстання та його поразку, що трагічно зачепила обидві родини: один із братів Аполло загинув, другого вислали до Сибіру. Тоді ж на дуелі, влаштованій iз політичних мотивів, убили брата матері.

      Незабаром після прибуття в Україну Евеліна з сином поїхала до містечка Новофастів (нині Погребищенський район Вінницької області) до свого брата Тадеуша Бобровського, щоб підлікуватися. Про це донесли київському губернатору, і він видав жорсткий припис: негайно повернутися назад. Якщо ж цього добровільно не буде зроблено, то розпорядився заарештувати хвору на сухоти жінку і лікувати в тюремному лазареті.

      День від'їзду з Новофастова врізався в пам'ять Конрада настільки яскраво, що через десятиліття він у деталях описав його у своєму «Літописі життя»: «Довгий потріпаний повіз, запряжений чотирма поштовими кіньми, стоїть біля розтягнутого фронтону з вісьмома колонами, по чотири з кожного боку широких вхідних сходів. На сходинках — слуги, родичі, лічені друзі з найближчих сусідів, і цілковита тиша, а на всіх обличчях вираз ясної зосередженості. Бабуся моя вся в чорному дивиться на нас, не показуючи почуттів. Дядько простягає руку матері, котра спускається до повозу, в якому я вже сиджу. Нагорі на сходах моя маленька двоюрідна сестра в коротенькій спідничці... (...) А трохи віддалік, на півдорозі до воріт, легкі відкриті сани, запряжені по-російськи, тройкою, що стоїть біля дороги, а в санях сидить місцевий капітан-ісправник, і козирок його плаского кашкета з червоним обідком, насунутий на очі».

Уроки честі

      У квітні 1865-го Евеліни не стало. Юзефу не виповнилося ще й восьми років, як він залишився в Чернігові з батьком, на ту пору вже теж невиліковно хворим.

      Рік вони прожили удвох серед книг. Аполло Коженьовський інтенсивно працював, перекладаючи на польську Шекспіра та Гюго, і син тихцем заглядав у його рукописи. Він вільно читав не тільки по-польськи, а й по-французьки. До школи хлопця батько не віддав — займався з ним сам, хоч і з перервами, викликаними хворобою. Тоді ж, вочевидь, Конрад отримав перші особистісні уроки польської дворянської честі, вірним якій Аполло Коженьовський залишався до останніх днів. Мабуть, якраз звідти бере витоки поняття честі — ключове для розуміння поведінки головних героїв книг Джозефа Конрада.

      Ще один дуже важливий особистісний урок він отримав від дядька. Тадеуш Бобровський працював мировим суддею в Липовці й був помітною фігурою в громадському житті краю. Людина чесна і глибоко порядна, наприкінці життя він написав книгу спогадів, яку видали на початку XX століття у Львові. Вона містила стільки неприємної правди про не вельми гідну поведінку представників шляхетських родин Поділля, що майже весь її наклад скупили і знищили.

      З численних міст і сіл, де впродовж дитячих та підліткових років довелося жити Конраду, думаю, найулюбленішим був Новофастів, який дістався дядькові Тадеушу після одруження. Навіть зараз, через сто п'ятдесят літ, у рештках панської садиби проглядають сліди колишньої величі. Від багатокімнатного палацу в стилі зрілого класицизму, спорудженого 1810 року, зостався фрагмент із фасадною частиною. За радянських часів у ньому квартирувало відділення райсільгоспхімії, але років десять тому вибралось, і будинок поступово руйнується.

      У занехаяному парку губляться в гущавині красуні-тополі, яким більше двохсот років — двом чоловікам стовбур не обхопити. Між затягнутими ряскою штучними парковими озерами досі не обвалився арочний місток венеціанського типу. Місцеві жителі розповідають, що колись на протилежний берег величезного ставу на річці Оріховатці (відразу за парком) ходив прогулянковий пором до сусідів, які просто над водою спорудили поміст для оркестру.

      Сюди на гуляння їхали поміщики зі всієї округи, і все це міг спостерігати Конрад, який літо 1866 року провів у дядька Тадеуша. Саме в цьому палаці, у більярдній, юному Конраду привиділася тінь князя Сангушка, котрий був другом його діда, і цей спогад через роки ляже в основу новели «Князь Роман». Саме звідси Бобровський повіз племінника до Одеси для оздоровлення, і там йому вперше відкрилась сила морської стихії. Саме звідси його — вже назавжди — забрав батько, якому через різке погіршення здоров'я нарешті дозволили покинути Чернігів і перебратись у тепліші краї.

      Та якщо вам раптом доведеться проїжджати через це село на Східному Поділлі, не шукайте ні меморіального увічнення пам'яті знаменитого земляка, ні хоч би скромного коридорного стенда в чудовій двоповерховій школі — не знайдете. Про Джозефа Конрада в Новофастові не нагадує ніщо. Це тільки його твори розповідають усьому світу про Новофастів.

«Прощай, немытая Россия!»

      Ще одна точка на карті України, пов'язана з Конрадом, — Львів. Увесь 1868 рік він живе тут із батьком. На львівський період припадають його перші літературні спроби. Він, зокрема, пише п'єсу «Очі короля Яна Собеського» та інші твори, пробує розігрувати їх із друзями.

      Далі Коженьовські переїжджають до Кракова, де Конрад випадково стає свідком вражаючої сцени: незадовго до смерті батька за його розпорядженням та під особистим наглядом служниця спалювала рукописи. «Вся процедура глибоко вплинула на мене як поразка», — так він про цей епізод скаже в «Літописі життя».

      Опікуном осиротілого племінника стає дядько Тадеуш. За його кошт він продовжує навчання у Кракові, а коли хлопцеві виповнюється сімнадцять, Бобровський виділяє йому певну суму грошей і відправляє до Марселя. Це робилося з практичних міркувань: у родині боялися, щоб Конрада не забрали на військову службу в російську армію.

      Наступні сторінки його бурхливого життя розповідають про життя за кордоном: три роки плаває на французьких кораблях, затим перебирається до Англії і вже під британським прапором відвідує всі континенти. Одружується з англійкою. Після травми залишається на березі і займається винятково літературною працею, відбиваючи у книгах багатющий досвід мореплавця.

      Але місце для України в серці Джозефа Конрада залишалось завжди. Для проживання він обирає графство Кент, за рельєфом дуже схоже на Поділля. У художніх творах раз-по-раз виникають українські ремінісценції й українські герої, як у новелі «Янко Гураль» та незакінченій повісті «Сестри», а в автобіографічному «Літописі життя» письменник з великою теплотою пише про людей, що оточували його в дитинстві, змальовує українські краєвиди.

      На Поділлі, в селах Новофастові та Казимирівці (нині село Прибережне Оратівського району на Вінниччині) він побував ще двічі, навесні 1890-го та влітку 1893-го, коли гостював у дядька Тадеуша. У дядькових помістях він працював над рукописом першого роману «Олмейрова примха», про що залишив власноручні свідчення: «Наступного ранку мій нерозлучний супутник, мій рукопис, так жодного разу і не викладений на стіл, вирушив зі мною далі, на Південний Схід, у напрямку Київської губернії». І лише в Казимирівці він нарешті «був витягнутий з валізи і покладений на стіл, що займав простір між двома вікнами».

      Утретє Конрад спробував приїхати в Україну в липні 1914 року, щоб показати батьківщину синам Борису і Джону. По дорозі заїхав до Кракова, і там його застав початок Першої світової. Довелось вертатись додому.

      А от що стосується Росії, під колоніальним ярмом якої перебували і Польща, й Україна, а імперський режим фактично убив батьків Конрада і знівечив його дитинство, то письменник не тільки не приховував своїх антиросійських настроїв, а й повномасштабно виклав їх у романах «Таємний агент» та «Очима Заходу», що дало підстави Томасу Манну вжити щодо них слово «русофобія». Правда, тут радше йдеться про його ставлення до колоніалістської політики у світі російської верхівки, аніж до простих громадян, котрі від того нічого не виграють.

      Хоч творча спадщина письменника стала вагомим внеском не в польську, а в англійську літературу, він до останніх днів вважав себе поляком. Тож, коли у 1924 році, незадовго до смерті, на новій батьківщині визнали його заслуги і збирались присвоїти титул лорда, Юзеф Теодор Конрад Коженьовський, залишаючись вірним кодексу честі польського дворянина, відмовився.