Чому Сахаров «насолив» комунізму?

      Цього року відомому фізику і правозахисникові Андрію Сахарову виповнилося б 85 років. Проте він пішов iз життя у 68, у грудні 1989-го, так і не побачивши розпаду Радянського Союзу. А втім, саме він став одним із тих, хто почав публічно розхитувати «непохитний» комуністичний лад. У 1975 році у своїй Нобелівській лекції академік Сахаров заявив на весь світ про те, що в радянських тюрмах, засланнях і психлікарнях перебувають тисячі в'язнів сумління, і назвав імена багатьох українських дисидентів, серед них — Василя Стуса, Анатолія Марченка та В'ячеслава Чорновола. Але в історію Сахаров увійшов не просто як правозахисник. Та й «антирадянщиком» він став не одразу. Спочатку, щиро вірячи в ідеали соціалізму, 27-річний теоретик винайшов термоядерну бомбу. І зробив це з кращих міркувань — щоб запобігти ядерній атаці США на рідну радянську країну, яка тільки що пережила страшну війну.

      Трансформацiя Андрія Сахарова у борця за права людини для багатьох була абсолютно незрозумілою, навіть абсурдною. Наділений вищими привілеями, тричі Герой Соціалістичної Праці, раптом у «реальному соціалізмі» виявляє реальні дефекти і 1968 року видає «самвидавівським» друком свою працю «Роздуми про прогрес, мирне співіснування і інтелектуальну свободу». Радянські газети з мільйонними тиражами вирішили «пояснити» народу цей абсурд і написали, що таким чином Сахаров «вирішив компенсувати прогресуючу наукову імпотентність». Адже не буде народ «копатися» в журналах, перевіряти. Тим більше що в тих-таки газетах 40 видатних академіків також одноголосно засудили Сахарова. Все це, втім, не озлобило дивного радянського академіка. Йому, радше, було шкода тих, хто підписував колективні заяви проти нього.

      Уже після смерті Сахарова про нього було написано величезну кількість статей в усьому світі. Але першим його справжнім біографом став уродженець Львова, а нині співробітник Центру філософії та історії науки при Бостонському університеті (США) Геннадій Горелік — автор книги «Андрій Сахаров: наука і свобода». Упродовж років він намагався розкрити загадку Сахарова, працюючи у відкритих і напівзакритих архівах, розпитував тих, хто разом із Сахаровим займався фізикою, супербомбами і захищав права людини. І тому саме до Геннадія Гореліка ми вирішили звернутися з проханням пояснити дивні факти з життя Андрія Дмитровича Сахарова. Пан Геннадій відповів із Бостона на запитання «УМ» електронною поштою.

«Держава, яка не забезпечує прав людини, небезпечна для інших країн»

      — Пане Геннадію, у 70-ті роки ви бачили і чули Сахарова на семінарах у Фізичному інституті АН СРСР у Москві. Яким він вам запам'ятався з тих часів? Чи було у ньому щось особливе?

      — Запам'яталося, що він був цілковито зосереджений на науковій проблемі, яка обговорювалася. А ще — настільки по-старомодному ввічливий, що було просто неможливо побачити в ньому порушника радянського устрою, про якого тоді розповідали крізь завивання глушилок, «ворожі голоси».

      — Ви самі за освітою фізик. Чому ви вирішили взятися за біографію Сахарова?

      — У цьому винен інший фізик — головний герой мого професійного життя і, до речі, уродженець Вінниці. Йому було всього тридцять років, коли його заарештували у серпні 1937 року. І розстріляли в ленінградській тюрмі через шість місяців. А ще через сорок років я виявив поставлену ним глибоку проблему, яка зберегла своє значення, — проблему квантування гравітації, або як сумістити закон всесвітнього тяжіння з законом всесвітнього квантування. Намагаючись розібратися в проблемі і в її авторі, я раптом зрозумів, що став істориком фізики.

      — Чому ж не Сахаров, а він — головний герой? І як його звали?

      — Тому що Сахаров настільки знаменитий, що і без мене його біографію хто-небудь неодмінно написав би. А біографію тридцятирічного Матвія Бронштейна — навряд чи, якби я не встиг розшукати і розпитати друзів цього фізика-теоретика. Хоча я вже не застав двох знаменитих його друзів-фізиків — Льва Ландау з Харкова і Георгія Гамова з Одеси (як бачите, щось в Україні є таке, від чого народжуються і розцвітають фізичні таланти). Але застав і п'ятнадцять років розпитував удову мого героя — Лідію Чуковську. Її світом була література, і це вона допомогла своєму коханому фізику здобути додатково ще й професію дитячого письменника. А через тридцять років вона взяла на себе справу, якої тоді майже всі боялися, — захист прав людини. Завдяки цій справі вона познайомилася і потоваришувала з Андрієм Сахаровим. Саме з її розповідей я дізнався про Сахарова з того боку, з якого і не міг його уявити на фізичних семінарах. І коли настав час вирішувати загадку Сахарова, обидві сторони зійшлися у питанні: якщо не я, то хто?

      — Іноді постає питання: а чи справді Сахаров був хорошим фізиком? Можливо, він компенсував політикою свої наукові невдачі? І як так сталося, що саме він став «батьком радянської водневої бомби»?

      — На горе радянських пропагандистів, якраз напередодні свого «перевтілення» 1968 року, коли в самвидаві з'явилися його «Роздуми про прогрес, мирне співіснування і інтелектуальну свободу», він опублікував дві свої найбільш яскраві наукові ідеї. Це були ідеї з галузі абсолютно мирної фізики — космології, тобто фізики Всесвіту. Щоб пояснити значення однієї з цих ідей, нагадаю фразу з найпершої «книги з космології»: «І сказав Бог: нехай буде світло. І стало світло». У 1967 році з таким початком була згодна уже визнана наукою теорія гарячого Всесвіту, що розширюється. Але фізики не могли зрозуміти, як з першопочаткового світла виникло щось тілесне, включаючи і самих фізиків. Згідно з тодішніми теоретичними уявленнями, вселенське світло у ході розширення могло лише поступово згасати, але «сухого залишку» ніяк не залишалося. Вперше це вийшло саме у Сахарова в його статті 1967 року під назвою «Порушення СР-інваріантності, С-асиметрія і баріонна асиметрія Всесвіту». Я зараз не стану пояснювати назву цієї праці, але зрозуміло, що ні про яку бомбу тут не йдеться. А батьком водневої бомби Сахаров став «ненароком». Він двічі відмовлявся від запрошень у ядерний проект — не хотів розлучатися з чистою наукою і зі своїм улюбленим учителем Ігорем Таммом, який, до речі, також народився в Україні. І лише коли в проект узяли самого вчителя, Андрію Дмитровичу вже діватися було нікуди. Група Тамма мала бути «на підхваті» в уже задіяному термоядерному проекті. Але Сахаров якимось чуттям зрозумів, що там нічого не вийде. І запропонував абсолютно інший шлях, який і привів до першої радянської термоядерної бомби, випробуваної через п'ять місяців після смерті Сталіна. А ще через два роки з'явилася друга, набагато потужніша. І колесо закрутилося: загалом Сахаров цілих двадцять років віддав створенню ядерної зброї. І лише в останні п'ять років цього двадцятиріччя почав повертатися до мирної науки, яку любив усією душею. А протягом останніх двадцяти років життя він поєднував високу науку з правозахисною діяльністю. Яким Сахаров був фізиком — «великим», «видатним» чи просто «помітним», вирішувати не мені. Зрозуміло одне — він був справжнім фізиком. Мені подобається, як про нього сказав його близький колега, також учень Тамма і нобелівський лауреат з фізики Віталій Гінзбург: «Сахаров був зроблений з матеріалу, з якого робляться всі видатні фізики».

      — Над створенням водневої бомби Сахаров працював у таємному місті Арзамас-16. Що це був за об'єкт? Чи існував у науковців зв'язок із зовнішнім світом?

      — Це таємне місто з'явилося у 1946 році одночасно зі зникненням з радянських карт старого монастирського міста Сарова, де прославився своєю святістю Серафим Саровський. У приміщеннях монастиря робили ядерні бомби. А жили вчені в режимі, суворішому за монастирський. Навколо міста було два ряди колючого дроту, між якими — смуга зораної землі, як на державному кордоні. Без особливого дозволу не можна було ні з «об'єкта» потрапити у зовнішній світ, ні з зовнішнього — в Арзамас-16.

«За годину ядерної війни політики нічого б не встигли зробити»

      — Відомий фізик Лео Сцилард, з ініціативи якого почалося створення атомної бомби, згодом став активним критиком ядерного озброєння. Таке ж перетворення відбулося і з Сахаровим. Що на цих учених вплинуло?

      — Це були різні перетворення, хоча «загальнонаукова» причина та сама: змінюється навколишній світ і змінюється його розуміння. У 1939 році Сцилард цілком обгрунтовано побоювався того, що перша ядерна зброя може з'явитися у нацистській Німеччині. А після війни став — також небезпідставно — побоюватися політиків, які не розуміли, що йдеться не просто про нову зброю, а про ймовірне самогубство людства. На час сахаровського перетворення це вже зрозуміли всі. Але до бомб додалися ракети. У світі, поділеному на два військовi табори, ракетно-ядерна зброя страшна не тим, що це зброя масового знищення. Найбільш масові знищення людей у двадцятому сторіччі були зроблені набагато простішими засобами — Голодомор, Колима, Освенцім... Страшно, що науковий прогрес забезпечив зброю дуже швидкого масового знищення — нова світова війна тривала б не роки, а всього годину. І за годину політики просто нічого б не встигли зробити. Тому настільки важливо, у чиїх руках перебуває ця високонаукова зброя і як голови приймають довоєнні рішення. Зрозумівши, що рукам і головам радянських керівників він не довіряє, Сахаров і перетворився з фізика в політика. А як він це зрозумів — окрема історія. Таємна історія. І, можливо, головна історія у біографії Сахарова.

      — У чому ж полягає ця таємниця?

      — У середині 90-х років, уже після смерті Сахарова і, головне, після смерті радянської держави, серед розсекречених паперів архіву ЦК я виявив лист, направлений Сахаровим радянському керівництву в липні 1967 року. Це був великий лист із грифом «таємно» — про стратегічну протиракетну оборону (ПРО). У ньому Андрій Сахаров як один із вищих радянських експертів зі стратегічної зброї, висловлюючи думку й інших експертів, пояснював уряду, чому життєво важливо прийняти пропозицію США про мораторій у цій галузі. У цій проблемі в один хитрий вузол були зав'язані наукові, технічні, політичні й економічні обставини. Сахаров професійно розумів усі ці обставини, розумів, що таке стратегічні ракети, радіолокатори і всесвітнє тяжіння. Адже ракета більшу частину свого польоту підкоряється лише закону всесвітнього тяжіння, а не рішенням Політбюро ЦК. Але Політбюро відмахнулося від порад Сахарова, про які його ніхто не просив. І Сахаров серйозно замислився. А в результаті роздумів через півроку зробив своє найголовніше гуманітарне відкриття про взаємозв'язок наукового прогресу, міжнародної безпеки і прав людини. Це відкриття через сім років принесло йому Нобелівську премію миру. Він зрозумів, що держава, яка не забезпечує прав людини, небезпечна не лише для своїх громадян, а й для інших країн. І зрозумів, що це цілком стосується і радянської держави.

      — Яку роль у міжнародній політиці зіграв той «таємний» лист і чого Сахаров зумів домогтися?

      — Є проста відповідь — він домігся того, що вчинив згідно зі своїм розумом і совістю. Є більш складна, але цілком ймовірна відповідь — він сприяв зміні позиції радянського керівництва з проблеми ПРО. Його «Роздуми», зусиллями КДБ, були в Політбюро вже в травні 1968 року. До того радянський уряд неодноразово відкидав американську пропозицію про заборону стратегічної ПРО. А 1 липня «раптом» погодився на переговори, які завершилися 1973 року відповідним договором. Тобто після того, як Сахаров «стукнув кулаком по столу». Все-таки члени Політбюро бачили в цьому академікові творця радянської водневої бомби і по-своєму поважали його.

      — Пане Геннадію, чому Сахаров виступав проти ядерної зброї — зрозуміло. Але як відбулася його трансформація в антикомуніста? Адже після смерті Сталіна він був у скорботі, протягом багатьох років щиро вірив у комуністичні ідеали...

      — Сьогодні, коли ми стільки знаємо про Сталіна і реальний комунізм, пояснити варто радше його першопочаткову віру. «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью», — співалося в радянській пісні. Сила комуністичної ідеології якраз і була у спокусливій простоті казок, коли всі засоби масової дезінформації узгоджено, за командою, закривали страшну реальність гарними казками.

      А у Сахарова була «ускладнююча» обставина: науково-винахідницький талант, який передбачає величезну зосередженість. А зосередившись на науковій проблемі, на інше залишається мало сил. Зате коли у полі зору Сахарова опинилася науково-соціальна проблема ПРО, то саме здатність до зосередженості допомогла йому додумати цю проблему до самої суті. І, зокрема, з гіркотою зрозуміти, що він дуже довго, за його словами, «створював ілюзорний світ собі у виправдання».  

      — А що таке «лист 40 академіків» проти Сахарова, який був частиною цькування вченого. І як відбувалося це цькування? Чому його лише відправили у заслання в Горький, а не посадили в тюрму?

      — З цього листа у 1973 році почалося газетне цькування. Але цей лист готувався дуже винахідливо. Звичайно, серед тих, хто його підписав, були такі, хто підпише будь-який лист, який накажуть. Але були й достойні, хоча і довірливі люди, яким пояснили, що цим листом вони рятують Сахарова від суворих репресій. Вони, мовляв, покажуть владі, що паршива вівця не зіпсувала всю академічну отару, тому можна до цієї загубленої паршивої вівці поставитися пом'якше. Треба, проте, визнати, що Сахаров зовсім не збирався бути вівцею. Адже 1980 року, коли Сахарова «лише» без суду відправили у заслання в Горький, він уже був лауреатом Нобелівської премії, відомим на весь світ.

      — Пане Геннадію, у своїй статті про академіка Сахарова, опублікованій в Scientific American, ви писали, що, коли вибухнула друга бомба, Андрій Дмитрович сів за стіл і заплакав. Чи не здається вам, що у Сахарова були просто слабкі нерви і не зовсім типова для чоловіків вразливість?

      — То було випробування не другої, а 172-ї бомби, але заплановані були вибухи в атмосфері двох практично однакових конструкцій, для чого, на думку Сахарова, не було ніякої технічної потреби. А заплакав він, отримавши поразку від могутнього військово-промислового комплексу, тому що до того часу уже вимірював потужність випробувальних вибухів не в мегатоннах, а в неминучих, хоча й анонімних, людських жертвах від ядерних вибухів у атмосфері. Він відчував свою моральну відповідальність за ці майбутні жертви і писав, що «лише за крайнього браку уяви можна ігнорувати страждання, які відбуваються не на очах». Вірні служаки військово-промислового комплексу вважали, що в нього надмір уяви, який заважає їм отримувати реальні чергові зірки на погонах та інші блага життя.

«Сахаров і Боннер познайомилися на «лінії фронту»

      — Розкажіть, будь ласка, про перший шлюб Сахарова з Клавдією Віхірєвою. Чим зараз займаються їхні діти?

      — Дітей троє, і всі дуже різні. Найближче я знайомий з середньою донькою. Любов Андріївна — донька свого батька. У її характері закладене сильне моральне почуття — суворе до себе і м'яке до інших. А ще — глибинна повага до права людини самій визначати своє життя. Вона працює у науковій бібліотеці і любить свою роботу. Живе разом із чоловіком у тій самій квартирі, звідки академік Сахаров у 1966 році йшов на свою першу правозахисну демонстрацію у День конституції біля пам'ятника Пушкіну, у тій самій квартирі, де він писав свої крамольні «Роздуми» 1968 року. Але в цю квартиру досі не ступала нога теле- та кінооператорів, і сама Любов Андріївна жодного разу ніде не виступала з розповідями про свого батька, що, на мій погляд, красномовно свідчить про неї. Тому я так ціную ту довіру, з якою вона розповідала мені про своїх батьків. І з цієї ж причини я зупинюся на цьому, подробиці ви можете дізнатися з моєї книжки. Скажу лише, що Андрій Дмитрович був гарним батьком. Розповідав дітям казки, придумуючи їх на ходу. Коли в будинку відключали світло, він запалював свічку і на ній витоплював з цукру льодяники для дітей. А вечорами академік грав з дружиною, Клавдією Олексіївною, в шахи і нерідко... програвав. Можливо, з тієї ж причини, через яку часом замовкав, розповідаючи казку, — замислювався про щось своє. Можливо, про таємну зброю, а можливо, про таємниці Всесвіту.

      — Андрій Дмитрович і його друга дружина Олена Боннер займалися спільною справою — правозахисною діяльністю. Хто з них був ініціатором перетворення родинного вогнища у «фронт» політичної боротьби?

      — Вони, власне кажучи, познайомилися уже «на лінії фронту» — на судовому процесі над правозахисниками. А розпочали правозахисну діяльність за декілька років до знайомства, кожен за своїми причинами.

      — А як Андрій Сахаров жив у побуті? Наскільки я знаю, він з дитинства був замкнутою, малоконтактною людиною?

      — Один iз контрастів Сахарова в тому, що йому справді було нелегко вступати в контакт iз незнайомою людиною, але при цьому за своєю суттю він був людиною відкритою. І ця відкритість, на мій погляд, була пов'язана з дуже важливою для нього рисою — чесністю.

      — На вашу думку, Сахаров — чий фізик? Радянський чи російський? А правозахисник? Адже він захищав політв'язнів від Західної України до Камчатки.

      — Звичайно, він радянський, оскільки все його життя вмістилося в час життя радянської країни. Але в найголовнішому він — всесвітній. І тому, що наука всесвітня. І тому, що його найголовніше гуманітарне відкриття стосується всіх країн світу. І тому, що Європейський парламент Сахаровською премією «За Свободу Думки» нагороджує людей незалежно від їхнього громадянства.

      — Пане Геннадію, дякую вам за відповіді і дозвольте останнє запитання — особисто про вас. Ви народилися у Львові, навчалися на фізичному факультеті Московського держуніверситету, захищали дисертацію в Інституті історії природознавства і техніки АН СРСР, зараз працюєте в Бостоні. Напевне, ви вважаєте себе громадянином світу, а не якоїсь конкретної країни?

      — Не зовсім так. Я, наприклад, з особливим задоволенням відповідаю на запитання «України молодої». І таке ж почуття в мене завжди викликає українська мова, її звучання. Чому — сам не знаю, адже українською мовою майже не володію. Я народився у Львові і перші три з половиною роки мого життя, разом iз батьком — військовим будівельником — жив у різних містах Західної України. На жаль, жодної картинки з того мого українського життя в пам'яті не збереглося (перші спогади — з зовсім іншого кінця землі, з Сахаліну, куди батька закинула воєнна служба). Цікаве підтвердження свого українського походження я отримав від американських спецслужб, коли вперше, у 1994 році, відвідав Лос-Аламоську лабораторію, де створювалася американська ядерна зброя. Я попередньо пред'явив усі мої документи, головним з яких був мій ще радянський паспорт. А коли я прибув у Лос-Аламос, то отримав разовий пропуск, на якому моєю країною було вказано... Україну, за місцем народження. Я зовсім не заперечував. І щиро бажаю своїй біографічній батьківщині, яку сподіваюся відвідати, процвітання.

ДОСЬЄ «УМ»

      Андрій Сахаров (1921—1989) народився в Москві в родині викладача фізики. 1938 року вступив на фізичний факультет Московського держуніверситету. Після закінчення університету працював на воєнному заводі в Ульяновську інженером-винахідником. З 1945 року був аспірантом у Фізичному інституті АН СРСР ім. Лєбєдєва, де 1947 року захистив кандидатську дисертацію. Його науковий керівник Ігор Тамм згодом став академіком і лауреатом Нобелівської премії. 1948 року Сахарова було залучено до секретної роботи зі створення термоядерної зброї, яка триватиме двадцять років — спочатку в Москві, а згодом на «об'єкті» (Арзамас-16) бiля Горького. 1953 року Сахарову без захисту присвоюють звання доктора наук і обирають академіком. Згодом тричі присвоюють звання Героя Соціалістичної Праці, він стає лауреатом Ленінської і Державної премій.

      Наприкінці 50-х відбувається поступова еволюція поглядів Сахарова, і він починає активно виступати за припинення або обмеження випробувань ядерної зброї. Сахаров був єдиним ученим-експертом, який 1961 року виступив проти рішення Хрущова про відновлення випробувань ядерної зброї. У 1966—67 роках Сахаров робить перші звернення на захист репресованих, розпочинає правозахисну діяльність. У 1968 році стаття «Роздуми про прогрес, мирне співіснування і інтелектуальну свободу», видана за кордоном, стає переломною у долі Сахарова. Його відлучають від усіх робіт. У 1969 році від раку помирає дружина Сахарова Клавдія Віхірєва. Він тяжко переживає втрату і жертвує всі свої заощадження на лікування онкозахворювань. З 1970 року головною в житті Сахарова стає правозахисна діяльність. Він одружується з активною російською правозахисницею Оленою Боннер. 1975 року Андрію Сахарову присуджують Нобелівську премію миру. 1980 року Сахарова відправляють на заслання в Горький, який на той час був закритим містом. У грудні 1986 року Сахарова було звільнено після дзвінка Горбачова, академік повертається в Москву. 1988 року його було обрано почесним головою товариства «Меморіал», а в березні 1989 року — депутатом Верховної Ради СРСР. 14 грудня 1989 року Андрій Сахаров раптово помер.