Франц Кафка. Складна щирiсть

      Український літературознавець і критик Дмитро Затонський — один із числа корифеїв у галузі зарубіжної літератури. Перу Дмитра Володимировича належать книги і про австрійську літературу, і про німецьку, і про проблеми модернізму, і про Франца Кафку, Стефана Цвейга, Томаса Манна, Германа Гессе... Словом, за свої 84 роки критик Затонський встиг написати чимало. Нині він завідує відділом світової літератури в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН, є академіком НАН, а також лауреатом премії Гете й дійсним членом Європейської академії наук і мистецтв.

      Упродовж багатьох років провідний германіст на теренах України і СНД Дмитро Затонський залишається вірним своєму найбільшому кумиру в літературі — Францу Кафці. Цього письменника широкий загал дуже шанує, але не завжди читає. Довгі речення, незрозумілі діалоги, заплутані сюжети... Далеко не всі дочитують твори «дивного австрійця» Франца Кафки до останнього рядка. А дарма, каже Дмитро Затонський.

      — Дмитре Володимировичу, в чому, на вашу думку, полягає особливість австрійської літератури? Чим вона відрізняється від інших європейських літератур?

      — Австро-Угорщина була досить великою і різнорідною європейською країною. Там була велика кількість різних народів, причому австрійських німців з німцями «німецькими» не можна ставити в один ряд. Мова була одна, але в «австрійській» німецькій мові було значно більше іноземних слів. Австро-Угорщина була багатонаціональною країною, і саме тому її літературний спадок такий багатий. Вона породила не одного Кафку — там з десяток надзвичайно талановитих письменників. Можливо, не настільки глибокого змісту і відчуття, як Кафка, але все одно видатних. Багато письменників з Австро-Угорщини писали національними мовами, але більшість із них — німецькою. Проте це була своєрідна німецька мова — в ній було багато слов'янських слів. І німці з Німеччини інколи не дуже розуміли австрійців, бо в реченні, яке складалося з 15 слів, шість-сім були такими, яких німці з Берліна чи Гамбурга не знали. Адже такі слова походили з мов тих народів, зокрема й слов'янських, які входили в Австро-Угорщину. Щоб порозумітися, в Австро-Угорщині розмовляли німецькою, але це була дуже своєрідна мова — «австрійська» німецька.

      — Франц Кафка належить до числа видатних австрійських письменників. І багато людей хочуть прочитати його твори, але не дочитують до кінця. Чому він такий незрозумілий?

      — Він не незрозумілий, просто люди його не завжди розуміють. Дехто вважає Кафку незрозумілим і тому нудним. Часто до цього австрійського письменника додають епітет «дивний». Він, звичайно, був дуже специфічною людиною, з особливим, цікавим поглядом на світ. Мені здається, що у світовій літературі немає письменника, настільки чесного і відвертого з самим собою та світом. Кафка — надзвичайно цікавий і ні на кого іншого не схожий письменник. Для того, щоб його зрозуміти, не треба мати якихось особливих знань, але потрібна здатність глибоко щось переживати, по-справжньому відчувати його мову. Кафка не писав складних речей. Він був абсолютно щирим у своїй творчості, але це було настільки своєрідне бачення світу, що не кожен його розумів.

      — У Кафки не склалося особисте життя, він не зробив великої кар'єри, багато хворів. Наскільки це наклало відбиток на його творчість?

      — Можливо, у світі не було і немає письменника, у творчості якого власне життя і власна доля відігравали б настільки вирішальну роль, як у творчості Кафки. І не тому, що він до цього сильно прагнув — просто якось так уже склалося. Він, мабуть, і сам не до кінця розумів, наскільки власна доля «керує» його творчістю. Кафку можна назвати письменником, створеним власною біографією. Водночас він ніколи не грав у житті ніяких ролей. Він був відвертим з усіма і в усьому, можливо, аж занадто...

      — Він закохувався, в нього була наречена, але так і не одружився. Чому?

      — Так вийшло, що в нього вже ні для кого і ні для чого не було часу. Його найважливішим бажанням було розкрити людям світ, який він зрозумів, а вони ще нi. І для того, щоб цей світ розкрити, він готовий був усім пожертвувати. У Кафки відбулися офіційні заручини з коханою Феліцею Бауер, а через шість тижнів — розрив. І емоційне переживання цих болісних подій Кафка переніс у роман «Процес», де заручини втілилися в арешт, а розрив — у страту. В іншому романі — «Замок» — Кафка теж розповідає про себе і про свої стосунки з коханою. Восени 1919 року він познайомився з чеською журналісткою Міленою Єсенською, вона захотіла перекласти деякі його оповідання. Почалося листування, бурхливий роман. Як і з Феліцею, це переважно був роман у листах, і ці листи свідчать про досить складне та глибоке почуття. Мілена, напевне, була єдиним великим коханням Кафки. Він запропонував їй руку і серце, але вона була заміжньою. Шлюб Мілени був нещасливим: чоловік відкрито їй зраджував, не давав грошей на прожиття. Проте вона була хворобливо до нього прив'язана і не могла його покинути... А Кафка вагався робити рішучі кроки і, зокрема, одружуватися. Він сумнівався, чи гідний руки Мілени, і зрештою залишився сам.

      — А Кафка як людина був щасливий чи ні?

      — Як людина — нещасливий, але як письменникові йому пощастило. Можна навіть сказати, що щастило тим більше, що більше було його нещастя. Він був не просто нещасливим, але й чужим серед своїх. Один із його біографів писав, що як єврей Кафка не був своїм у християнському світі. Як досить байдужий — принаймні спочатку — до іудаїзму єврей він не був своїм серед євреїв. Як людина, яка говорила німецькою, він не був своїм серед чехів. Як німецькомовний єврей, він не був своїм серед німців. Як богемець, він не був до кінця австрійцем. Як людина, яка працювала страхувальником робітників, він не цілком належав до буржуазії. Як син комерсанта — він не належав до робітників. Він не був цілковито службовцем, бо писав. І не був стовідсотково письменником, бо ходив на службу...  

      — Дмитре Володимировичу, а в Кафки не було якихось відхилень у психіці?

      — Ні, він був психічно абсолютно здоровою людиною. Нервовою, але психічно здоровою. Чому дехто вважав його хворим? Бо ж не може людина весь час себе «підставляти». А він робив це, забуваючи про свою безпеку, життєвий комфорт. Він прагнув розкрити людям світ. Його розуміння світу не абсолютно точне, але воно було дуже глибоке і своєрідне. Тому йому було абсолютно неважливо — надрукують чи не надрукують, заплатять гроші чи не заплатять... Кафка казав: «Мої історії — це я». У нього були досить складні взаємовідносини з родиною. Мати й сестра його любили, але не розуміли. Батько, який із бідноти вибився в люди, хотів, щоб син продовжував його справу і взяв на себе керівництво фабрикою. Але Франц впадав у відчай, коли його намагалися долучити до «родинного бізнесу»...

      — А чи за життя визнавали геніальність цього письменника?

      — Досить невелика кількість людей за життя Кафки зрозуміла, що це геній. Але й дещо перебільшеним є контраст між байдужістю до живого Кафки і його посмертною «канонізацією». У Центральній Європі у 20—30 роки він усе ж таки був відомим, хоча це і не була гучна популярність. Його видавали в Німеччині, перекладали в Чехословаччині й Угорщині. Ще 1915 року йому присудили премію імені Фонтане — одну з найбільш почесних німецьких нагород у галузі літератури.

      — А чому Кафка так категорично відмовлявся стати професійним письменником і продовжував майже до кінця життя працювати в конторі?

      — Він працював у відомстві зі страхування від виробничих травм і щодня зіштовхувався з несправедливістю, приниженнями, які випадали на долю відвідувачів його контори. Кафка навіть казав з цього приводу: «Які скромні ці люди... Вони приходять до нас із проханнями. Замість того, щоб штурмувати наш заклад і рознести все на шматки, вони приходять просити». Кафка не любив свою службу, але не кидав її, бо не хотів — саме не хотів — стати професійним літератором. Адже це немовби позбавляло його «права власності» на те, що він писав. Потрібно було б працювати з літературними агентами, писати те, що замовляли б видавництва, делегувати комусь свої авторські права... А він хотів бути цілковитим власником своєї літературної спадщини, адже писав лише про себе і для себе.

      — Чи Франц Кафка є складним для перекладу письменником?

      — Досить складним. Але складність не стільки в тому, щоб перекласти все, що він написав, скільки в тому, аби висловити підтекст написаного. У Кафки не було свідомого бажання закладати у свої твори якийсь надто складний «підтекст». Він просто так бачив світ й інакше про світ писати не міг. І, звичайно, кожен його рядок не можна сприймати буквально. Це ні до чого. Треба розуміти його відчуття. Він не розповідав про щось, а ніби розкривав самого себе через глибину власної творчості.

      — Дмитре Володимировичу, а чи забороняли творчість Кафки у радянський час?

      — Офіційно забороненим він не був, але видавали його твори дуже неохоче. Він лякав своєю «незрозумілістю». Адже в СРСР усе було так «струнко» і чітко: це добре, це погано, ці літературні герої «хороші», а ці — «злі». Тому довго-довго до Кафки в радянський час призвичаїтися не могли. Але я, коли відкрив його для себе, то майже вже не міг нічим іншим займатися, настільки він мене заполонив. Тож я досить активно досліджував його творчість. І саме тому, що вивчав Кафку, здобув собі в Москві в Інституті світової літератури якесь ім'я і певний рівень. Бо в СРСР на той час серйозно ніхто не аналізував його творчостi і певною мірою цієї творчості навіть боялися.

Розмовляла Дана РОМАНЕЦЬ.

ДОСЬЄ «УМ»

      Дмитро Затонський (нар. 1922 р.) — український літературознавець, критик, академік НАНУ. Син радянського партійного діяча Володимира Затонського. Учасник Великої Вітчизняної війни. Закінчив 1950 року Київський університет ім. Шевченка. З 1962 року (з перервою) до сьогодні працює в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАНУ. У 1974-75 рр. був заввідділу Інституту світової літератури ім. Горького в Москві. Член Міжнародної асоціації літературних критиків, автор книг «Сторіччя ХХ. Нотатки про літературну форму на Заході», «Франц Кафка і проблеми модернізму», «У пошуках сенсу буття», «Про модернізм і модерністів», «Мистецтво роману і ХХ сторіччя», «Європейський реалізм ХІХ століття. Лінії і обличчя», «Австрійська література у ХХ столітті» та інших праць.

      Батька Дмитра Затонського — радянського високопосадовця Володимира Затонського — розстріляли у 1937 році, коли Дмитру було 15 років. Згодом відправили на Далекий Схід матір, де вона померла. «Мій батько обіймав різні посади, але останньою була — начальник політуправління військ України і Криму. Він носив військову форму, мав найвищий військовий ранг. Ми тоді жили в Харкові. Як відомо, батька було названо «ворогом народу». Це були страшні часи, причому абсолютно незрозуміло, для чого це робилося», — розповідає Дмитро Володимирович. Упродовж нашої розмови він кілька разів наголосив, що йому в житті «надзвичайно пощастило». «Я один із дуже небагатьох серед «дітей ворогів народу», хто не сидів у тюрмі, не був на засланні... Як правило, дітей тих, хто обіймав високі посади, а потім був репресований, висилали в Сибір або саджали в тюрми. Це сталося і з Йоною Якіром, командувачем військ України і Криму, якого розстріляли, і його сином Петром. Ми з Петром Якіром навчалися в одній школі, він був на два роки за мене молодший. На жаль, його відправили на Далекий Схід, він дуже поневірявся, не зміг вивчитися, багато пив і рано помер... Для людей зі схожою на мою долю життя склалося значно гірше», — визнає академік Затонський.

      До речі, під час Другої світової війни Дмитро Затонський — блискучий знавець німецької мови — працював військовим перекладачем. «Здебільшого я перекладав допити полонених німців. Важливою була не лише точність перекладу, а й розуміння ситуації взятих у полон людей. Вони перебували в таких самих обставинах, як і ми, тільки з іншого боку. І це не обов'язково були якісь запеклі вороги. Якщо я бачив, що полонений німець — нормальна і порядна людина, то намагався допомогти, щоб пом’якшити його долю», — згадує Дмитро Володимирович.

ДОВІДКА «УМ»

      Франц Кафка (1883—1924) народився у Празі. Його батько був комерсантом, родині належала невелика фабрика. Франц закінчив німецьку гімназію і юридичний факультет Празького університету. Пройшовши стажування в окружному суді й адвокатській конторі, він влаштувався на роботу у страхове товариство. Але вже через рік перейшов у напівдержавну організацію, яка страхувала від виробничих травм. На цій роботі Кафка пропрацював 14 років і у 1922 році вийшов за станом здоров'я на пенсію. Останні два роки життя він провів у Берліні — переважно в санаторіях та лікарнях. Помер 1924 року в курортному містечку Кірлінг бiля Відня. Похований у Празі.

      Творчий спадок письменника складається з 10 об'ємних томів. Окрім романів, новел, притч, афоризмів до них належать «Щоденники 1910—1923», «Листи 1902—1924», «Листи до Мілени», «Листи до Феліци». За життя Кафки було опубліковано лише три збірки новел: «Спостереження» (1913), «Сільський лікар» (1919) і «Художник голоду» (1924), де вміщено найкращі новели — «Вирок», «Перевтілення», «У виправній колонії». Три незавершенi романи Кафки стали доступні читачам уже після його смерті: «Процес» — у 1925 році, «Замок» — у 1926-му, «Америка» — у 1927-му. Широко відомим Кафка став у 50—70-ті роки ХХ ст. За кількістю видань і праць про нього у ХХ столітті став одним із найпопулярніших письменників у світі.