Біблія по-нашому

      Автор грунтовного дослідження історії українського перекладу Максим Стріха переконаний: більшість «тлумачів», починаючи від Гребінки, Куліша і закінчуючи Стусом та Кочуром, бралися за переклади саме для того, аби збагатити і піднести українську мову. Не філологічні забави і не естетичне задоволення були головними рушіями перекладачів на українську, а усвідомлення значно важливішої місії, по-своєму місії історичної. Стріха нагадує, що емська та валуєвська заборони стосувалися якнайперше саме перекладних творів, адже перекладати можливо лише на повноцінну мову, а не на діалект. Відповідно Гомера і Шекспіра можна перекласти на українську, але аж ніяк не на «малоросійське наріччя». Питання перекладу в останні чотири століття було питанням політичним. Доля українського перекладу — як доля українського націоналізму — переслідувана і трагічна. Про це — в книзі Максима Стріхи «Український переклад: між літературою і націєтворенням», яка побачила світ у видавництві «Факт».

      Загальновідомо, що першовитоком для всіх літератур світу стало переказування вірувань місцевою мовою. Так само і для західної цивілізації першими літературними творами були переклади Святого Письма. На думку Максима Стріхи, «можливість розглядати в українському контексті «слов'янські» переклади княжої доби сумнівів не викликає». Проте першими, наближеними хоч якось до української мови переписами сакральних книг є Пересопницьке Євангеліє (1556—1561 роки) та Острозька Біблія (1581 р.). Читаючи, щоправда, ті середньовічні тексти, не зовсім віриш, що мова цих священних раритетів — українська. Але це є думка громадянина ХХІ століття, куди плин часу доніс уже інакший, більш досконалий і відточений пергамент мови. Стосовно ж більш сучасної нашої мови, то нею Біблію було перекладено лише в середині ХІХ ст. Чому той перший переклад Морачевського так і не дістався свого часу українських приходів і які терни розкладала імперська влада на цьому шляху — в означеній праці, фрагмент із якої пропонуємо вдумливому читачу «УМ».

      Cлід відзначити: консервативна російська церковна ієрархія надто довго опиралася навіть перекладові Св. Письма на живу російську мову. Першу таку спробу було здійснено ще на початку 1820-х із дозволу Олександра I Російським Біблійним товариством. Але на вимогу вищого духовенства декілька сотень тисяч уже віддрукованих примірників російської Біблії було спалено. Сучасний петербурзький дослідник О. Міллер переконаний: ця обставина стримала до певного часу розвиток модерного російського націоналізму не меншою мірою, аніж те, що першою мовою для російських дворян ще довго залишалася французька.

      Так чи інакше, лише на хвилі підготовки до ліберальних реформ Олександр II 1859 року наполіг, щоб Синод, нарешті, дозволив переклад Святого Письма по-російськи. Новий Заповіт було надруковано 1862 року (до 1865 року він розійшовся в 1 250 000 примірників), а повний текст Біблії — лише 1876 року, на рік пізніше за російський переклад Марксового «Капіталу». Цей «синодальний» переклад, здійснений професурою духовних академій, і сьогодні є загальноприйнятим у російській православній церкві.*

      (...)На цій хвилі серйозно розглядалася й можливість видання українського перекладу Євангелій, який ще 16 листопада 1861 року завершив чернігівський дворянин, інспектор Ніжинського ліцею князя Безбородька і Ніжинської гімназії Пилип Морачевський. Ще до закінчення праці над перекладом Морачевський почав піклуватися про його друк. Євангелія від Матфея та Іоанна було надіслано митрополиту Петербурзькому й Новгородському Ісидору, але той був категоричний: «перевод Євангелий, сделаный Вами или другим кем-либо, не может быть допущен к печатанию». (...)

      На початку 1862 року Морачевський надсилає вже повний переклад до Академії наук, і отримує позитивний відгук від академіків І. Срезневського, О. Востокова та О. Нікітенка: «Евангелие, переведенное на малороссийское наречие, есть в высшей степени труд замечательный и с учено-филологической стороны, и со стороны религиозно-нравственной». А відтак академіки просили Синод дати дозвіл на друк перекладу, який, до всього, «должен сделать эпоху в литературном образовании малороссийского наречия». Але саме ця обставина, що видавалася ученим мужам безумовно позитивною, і затримала справу друку перекладу Морачевського на понад чотири десятиліття.

      Синод справді надіслав переклад Євангелія на рецензування калузькому єпископові Якову (Миткевичу, українцеві з походження). Але в контексті виниклої на той час дискусії щодо статусу мов і шефові жандармів Долгорукову, і київському генерал-губернаторові Аннєнкову стало цілком зрозуміло: поява такого перекладу стане надзвичайно сильним аргументом на користь «українофілів». У листі-доносі з Києва (гадано — з кола Юзефовича) до князя Долгорукова від 2 березня 1863 року писалося: «Они (українці. — М. С.) затеяли дело сверху и состряпали следующее умозаключение: «Если нам удастся выхлопотать переводы Святого Письма на полупольськом наречии малоруссов, дело наше будет выиграно; затея наша на первый взгляд невинна и даже благородна — авось поймаются, там уже к этому крепкому камню не трудно будет пристроить обособление языка, потом жизни, потом национальности.  (...) Мы считаем излишним доказывать, что перевод Слова Божия на жалкое малорусское наречие есть затея политическая, менее всего имеющая в виду сделать Священное Писание понятным для простого народа... Умоляем Ваше Сиятельство употребить все, чем только Вы можете располагать, чтобы защитить нашу Святыню от поругания, а отечество от распадения и опасного раскола».

      Долгоруков відразу ж пустив анонімний донос «у хід», а губернатор Аннєнков солідаризувався з основними його тезами. Відтак справу з відповідними висновками було передано на розгляд міністра внутрішніх справ Валуєва й обер-прокурора Синоду Ахматова. (...) Ахматов за вказівкою Долгорукова «порадив» єпископові Якову (що поставився був до перекладу Морачевського позитивно) повернути його без будь-якого відгуку.

      Секретним циркуляром графа Валуєва від 8 липня 1863 року передбачалося: «Сделать распоряжение, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на малороссийськом языке, которые принадлежат к области изящной литературы, с пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так и учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа приостановиться». А справу про друк «малоросійського Євангелiя», що спричинило до появи сумновідомого Валуєвського циркуляру, взагалі було знято з порядку денного.

      Відтак друк цього перекладу розпочався з Євангелія від Матфея щойно 1906 року — через 46 років після появи рукопису й через 27 років після смерті перекладача (...) Врешті-решт Комітет міністрів на чолі з С. Вітте ухвалив 15 лютого 1905 року скасувати «обмежувальні заходи щодо видання Св. Писання на малоросійській мові», прислухавшись насамперед до позиції Імператорської академії, яка рішуче висловилася за знесення Валуєвської й Емської заборон.

      За редагування перекладу взявся подільський єпископ Парфеній (Левицький), — відомий українофіл, родом з Полтавщини. Відтак, як відзначала в рецензії на Євангеліє від Матфея Олена Пчілка (що сама походила з Гадяча на Полтавщині), вийшов «цілком полтавський переклад». Єпископ Парфеній прагнув зробити це видання й нормативним щодо українського правопису, — тим більше що вимогу Валуєвського циркуляра друкувати українські тексти виключно «ярижкою» було скасовано. Проте, врешті-решт, його було надруковано таки без української літери «і».

      Імені Морачевського на книжечці вказано не було. Відразу потому вийшло ще два Євангелія, а останнє, від Іоанна — лише 1911 року. Важливо відзначити, що ці, видані з благословення Синоду, переклади відразу ж набували статусу «канонічних». Уже на великодній літургії 1907 року в Кам'янці-Подільському єпископ Парфеній замінив церковнослов'янський текст Єванглія від Іоанна на український. (...)

      Протягом лише 1906—1907 років було випродано майже 130 000 примірників українських Євангелій. Однак, попри цей, неймовірний як на той час, наклад, сьогодні Євангелія в перекладі Морачевського є надзвичайною бібліографічною рідкістю. Як відзначає дослідник праці Морачевського Михайло Малюк, у фондах Національної бібліотеки України ім. Вернадського зберігається лише четверте з Євангелій — від Іоанна. (...)

      Відтак перший повний, зроблений з оригіналів, тобто з гебрейських та грецьких текстів, переклад Біблії було видано Британським і закордонним Біблійним товариством (British & Foreign Bible Society) лише 1903 року. Цьому передувала величезна праця перекладачів Пантелеймона Куліша та Івана Пулюя. **

      Пулюй ще 1869 року видав у Відні на власний ризик «Молитвослов» з українськими перекладами головних молитов і декількох псалмів. Книга вийшла без церковної «апробати», і, як показали подальші події, молодий перекладач мав усі підстави не намагатися її здобути. Адже коли за рік він подав митрополитові Сембратовичу рукопис другого, доповненого видання, той доручив його рецензування керівникові консисторії отцеві Михайлові Милиновському. «Твердий» москофіл Малиновський не лише кваліфікував молитовник «яко отрую, загубу для руського народу», але й від імені митрополита постановив: «тая рукопись по праву каноніческому застала до унічтоженія». Активна позиція перекладача, що написав дотепну відповідь на всі обскурантські закиди його опонента, врятувала рукопис — і він вийшов у Відні 1872 року (знов-таки без духоної «апробати»).

      Паралельно наприкінці 1860-х до свого перекладу Св. Письма (наразі — зі старослов'янської) заходився й Куліш.Тоді ж він друкує у львівській «Правді» окремі псалми, «Дві пісні Мусієві», книгу Йова. Їх було надруковано й окремим виданням 1869 року. У передмові до цього видання Куліш формулює виразну націєтворчу декларацію: «Ось бо стоїмо в дверях нового періоду бороття України за своє людське і народне право. Вже появила вільна преса початок нового твору невмирущого духу Українського — початок Святого Письма. Незабаром увесь християнський мир довідається, що є на світі нова сім'я християнська, п'ятнадцятиміліонна сім'я».

      Обоє перекладачів — Куліш і на 26 років молодший Пулюй — зустрілися навесні 1869 року в Відні й вирішили поєднати свої зусилля. «Практичний» Куліш відразу ж мав на меті продати виконаний спільно переклад Британському Біблійному товариству, щоб на отримані гроші придбати у Львові книгарню й друкарню. Проте спільна робота відразу ж виявила й розбіжності між перекладачами. Пулюй орієнтувався на тогочасну галицьку мову, Куліш — на наддніпрянську, з усталеними в ній церковнослов'янізмами. На пораду Пулюя зробити певні правки щодо мови Куліш відповідав: «Святе Письмо печатається не так для Галичини, як для України; то мушу держатись нашого смаку». Про перекладацьку настанову Куліша свідчить і така його заувага з листа до Пулюя від 6 лютого 1871 року: «Нашій мові подобається більше болгарщина, ніж польщизна. Де не можна чого видумати, там зоставляти треба церковне слово (або форму): сим не зашкодите. Свого часу воно переміниться людським словом; а польщизни треба цуратися, скільки можна».

      Проте Кулішева надія на Британське Біблійне товариство не справдилася. Директор біблійного видавництва у Відні Міллард віддав переклад на рецензування професорові Віденського університету сербові Міклошичу, а той відразу ж виявив, що йдеться про переклад із перекладу, що далеко відбігає від грецького оригіналу. Кулішеві було повідомлено, що Біблійне товариство розглядатиме лише текст, перекладений із грецької.

      Але Куліш не занепав духом. Він приїхав 17 лютого 1871 року до Відня, де засів за спільну роботу з Пулюєм, який добре знав грецьку. Перекладачі озброїлися найкращим на той час грецьким виданням Британського Біблійного товариства 1866 року. Про ретельність їхньої роботи свідчать спогади Пулюя: «Куліш наперед списував усе, що я перекладав із грецької мови, дбаючи більше про докладність, як про красу слова. Навпослі порівнювали ми цей переклад з церковно-слов'янським, німецьким, латинським, англійським і французьким. Впевнивши себе таким чином у вірності нашого перекладу, робили ми послідню редакцію красномовну».

      Зроблені так переклади Євангелій було того ж 1871 року надруковано у Відні. (...)

      Протягом 1872 року в основному було завершено переклад всього Святого Письма — але видати його завадив брак коштів. На Різдво 1875 року Драгоманов просив у Костомарова грошей на видання повного Нового завіту — з тих коштів, що їх було зібрано ще 1862—1863 років на видання українських популярних книжок і Біблії. Однак Костомаров відмовив, мотивуючи це тим, що фонд збирався на підтримку видання книжок у Росії, а не за кордоном. (...)

      Проте 1880 року у Львові вийшло нарешті перевидання «Нового завіту», на обкладинці якого було вказано: «мовою русько-українською переклали вкупі П. А. Куліш і Др. И. Пулюй». 1881 року Пулюй робив через російське посольство у Відні заходи щодо допущення перекладу в Російську імперію — але йому було в образливій формі відмовлено (службовець консулату заявив про те, що Євангелія «на украинском жаргоне» забороняються). Зате рівень цього видання нарешті задовольнив Британське Біблійне товариство. Воно спершу закупило надруковані примірники «2006 із загального накладу 3 000; що, до речі, дає уявлення й про місткість тодішнього галицького ринку — бо впродовж 1880—1885 рр. було продано «самопливом» менше ніж 1 000 книжок). А 1887 воно ж видало у Відні, купивши рукопис у перекладачів, нове видання «Нового Завіту». Могло б ітися й про друк усієї Біблії — але 6 листопада 1885 року під час нищівної пожежі на хуторі Мотронівка згорів єдиний примірник рукопису «Старого Завіту».

      Уже немолодий письменник, заохочуваний Пулюєм, узявся до справи наново. Над перекладом Біблії Куліш трудився упродовж останніх 12 років життя, але смерть перервала його працю близько до завершення. Куліш особисто переклав з гебрейської 32 книги Старого Заповіту. Решту 8 книг переклали Пулюй (Псалтир) та Нечуй-Левицький (книгу Рути, першу та другу книгу Хронік, книги Ездри, Неємії, Естери, Даниїла). Міллард закупив цей рукопис, і повне видання Біблії вийшло під титулом: «Святе Письмо Старого і Нового Завіту. Мовою русько-українською. У Відні видання Британського і заграничного Біблійного Товариства 1903 р.». На звороті титульного аркуша вказувалося: «Переклад П. О. Куліша, І. С. Левицького і Др. І. Пулюя». (...)

      Після виходу української Біблії Пулюй знову робив заходи для легального допущення її в Росію (певна кількість примірників перетинала кордон контрабандою). Але знову дістав рішучу відмову, підписану обер-прокурором Синоду Побєнодосцевим. Більше того, надіслані ним 21 листопада 1904 року примірники не були навіть прийняті до університетських бібліотек Петербурга, Києва й Харкова. Зате українську Біблію погодився прийняти на початку 1905 року японський генерал Ногі для російських військовополонених родом з України.

      Як уже згадувалося вище, після знесення найодіозніших заборон на українське слово в Москві у синодальній друкарні упродовж 1906—1911 рр. було надруковано давній переклад Морачевського. Натомість Британське Біблійне товариство неодноразово перевидавало переклад Куліша, Пулюя і Нечуя, — і в цілості (1906, 1908, 1909, 1912, 1920 — у Відні та Берліні; 1947 — у Нью-Йорку й Лондоні), і окремо Новий Заповіт (1893, 1901, 1903, 1906, 1909, 1912, 1913 рр.). Цікаво, що 1928 року цей переклад було передруковано й у столиці УСРР Харкові — видання Всеукраїнської Спілки християн-баптистів. Псалтир у перекладі Івана Пулюя було окремо передруковано в Києві 1997 року, а 2003 року — і повний текст Святого Письма в перекладі Куліша, Пулюя й Нечуя-Левицького. Отже, цей текст вважався загальноприйнятим аж до появи 1962 року нового повного перекладу Біблії, здійсненого Іваном Огієнком.

      Слід відзначити, що далеко не всі сучасники поділяли думки про важливість праці над українським перекладом Біблії. Вже по смерті Куліша Іван Франко 1898 року писав: «Наївними до смішного мусять видатися справа, важніша від усього іншого, і що тільки маючи Святе Письмо, українці можуть думати про якісь інші видавництва. Можемо догадуватися, що люде, такі наскрізь практичні, як брати Барвінські, силкувалися вияснити Кулішеві, що в Галичині є деякі більш наглі і пекучі потреби і що виданий Кулішем переклад для галичан не принесе зовсім ніякого пожитку хочби для того, що галицькі дяки і псалтирники далеко лекше розуміють церковний текст св. письма, ніж той його переклад».

      Пізніше, видавши зразки власного перекладу перших глав книги Буття, Франко виступив з іще різкішою критикою Кулішевої праці. Він закидав старшому письменникові, що той не знав до ладу гебрейської мови, не знав так само ані грецької, ні латини, ані німецької, ні французької, що «не умів зробити свій переклад взірцем української мови і замість говорити попросту та ясно, він пішов підпускати якусь церковщину та дяківщину, всяку «рече», «глаголе», «воїнство», «гласи», «печалі» і т. п. та зробив свій переклад ще менш відповідним для широкої народної маси», і, нарешті, що «чоловік сам не знає гаразд, що пише».

      Відверта тенденційність цих закидів розлютила Пулюя, і він виступив із різкою, але аргументованою відповіддю. Насамперед він нагадав: Куліш учився гебрейської мови, добре знав російську, англійську, польську і церковнослов'янську. А що Куліш справді не опанував грецької, то над усіма книгами Нового Заповіту він працював разом із знавцем цієї мови Пулюєм. Нарешті, Пулюй нагадує, що сам Франко в передмові до «Гамлета» називав Куліша «перворядною звіздою в нашому письменстві і великим знавцем нашої народної мови». (...)

      Отже, як визнає академік Кирило Студинський, «критика Франка була поверхова і тим самим несправедлива». Очевидно, вона була немалою мірою наслідком загострення відомої Франкової хвороби. Переклад Куліша—Пулюя від початку здобувся на схвальні відгуки читачів і критики, причому навіть у російській пресі. Так, рецензент «Вестника Европы», що сховався за криптонімом «В», ще 1881 року писав: «Из-под пера такого знатока украинского языка, каков г. Кулиш, не могло выйти произведение, не народное по форме. Во всяком случае, по языку перевод гг. Кулиша и Пулюя один из самых «простонародных», т. е. удобопонятнейших переводов священного писания, какие только есть, и гораздо ближе к народной украинской речи, чем напр. известное издание «Нового Завета на русском наречии» к речи великорусской».

ПРО АВТОРА

      Максиму Стрісі 45 років. Доктор фізико-математичних наук, дійсний член Академії наук вищої школи, член Спілки письменників та Асоціації українських письменників. Із 1983 року працює в Інституті фізики напівпровідників, має 75 праць із теорії напівпровідників.

      У перекладацькому активі Максима Стріхи – книги «Улюблені англійські вірші та навколо них», авторська антологія «Пісні Нового світу», «Здолавши півшляху життя земного... «Божественна комедія» Данте та її українське відлуння», в яку ввійшли перші 11 пісень «Пекла» «Божественної поезії». (У найближчих планах — перевидання книги з повним перекладом цього розділу). Перекладав вірші та прозу таких авторів, як Водсворт, Стівенсон, Еліот, Лоуренс, Кіплінг, Вітмен. Готує антологію російської поезії «срібного віку» — «Хотінь нездійсненних отрута», до якої ввійдуть і переклади Стріхою Гумільова, Аннєнського, Брюсова, Бунiна, Ахматову, Мандельштама.

      * Цікаво, що найновіший у часі повний переклад Біблії (2003) зроблено патріархом Філаретом саме з цього перекладу. Таку подію слід було вважати за природну за часів П. Морачевського, але її навряд чи можна вітати після появи трьох перекладів (П. Куліша, І. Пулюя, І. Нечуя-Левицького; І. Огієнка; І. Хоменка), виконаних з гебрейських та грецьких оригіналів. З цього погляду більш умотивованим виглядає переклад сучасною українською мовою Острозької біблії, виконаний упродовж кількох десятиліть ієромонахом доктором Рафаїлом (Романом Торконяком). Це розкішне видання, здійснене за сприяння Українського Біблійного товариства (2005), принаймні презентує сучасним українцям визначну книжкову пам'ятку минулого.

      ** Іван Пулюй (1845—1918) був водночас світової слави фізиком, професором Віденського університету і Празької Політехніки. З ним пов'язано один із тих моментів, коли Україні фатально не пощастило. Пулюй відкрив х-промені практично водночас із німцем Рентгеном (і незалежно від нього) і до того ж запропонував дуже близьку до істини корпускулярну модель для пояснення їхньої природи (натомість Рентген дуже довго не розумів, що ж саме він виявив). Лише завдяки тому, що ретельно опрацьована стаття Пулюя вийшла друком 13 лютого 1896 року, а коротке повідомлення Рентгена — 28 грудня 1895 року, х-промені називаються у всьому світі «рентгенівськими». Хоча насправді рентгенівський апарат мав би всі підстави називатися «пулюївським».