Олександр Заваров: Не вірте казкам про те, що бразильці тренуються босоніж на піску

      Чемпіонат України лише набирає хід, але вже встиг подарувати вболівальникам справжній сюрприз. На чолі турнірної таблиці — як завжди, «Динамо» й «Шахтар», а от поруч із ними, на третьому місці, навряд чи хтось очікував бачити впродовж тривалого часу київський «Арсенал». У п'яти турах поточної першості «каноніри» не зазнали жодної поразки — для команди, яка наприкінці минулого сезону боролася за право залишитися у вищій лізі, це справді дивовижне перевтілення. Аби з'ясувати його причини, кореспондент «УМ» зустрівся з головним тренером «Арсеналу», легендарним футболістом Олександром Заваровим. Він якраз проводив тренування своєї команди на стадіоні ЦСКА.

Гра не на гроші, а на честь

      — Олександре Анатолійовичу, коли ви очолили «Арсенал», перед вами ставили завдання зберегти місце у вищій лізі. Тоді ви виказували здивування, адже підбір виконавців у команді дозволяв замахнутися на більше. Тож, мабуть, гарний старт команди у нинішній першості не став для вас сюрпризом?

      — Я людина амбіційна, тому й ставив перед «Арсеналом» високі завдання. Не в моєму характері плентатися десь у хвості турнірної таблиці. У цьому сезоні хлопці, які вже були в команді і які до неї влилися влітку, зрозуміли, чого від них вимагає тренерський штаб, тож позитивний результат не змусив на себе чекати. Якби це розуміли ще й керівники клубу, для команди було б ще краще. Хоча я не зовсім розумію, хто нами зараз керує...

      — Ви почуваєте себе нічийними?

      — Ні, ми муніципальний клуб, щоправда, фінансуванням забезпечені поки що лише до кінця року. Але ж за кілька місяців усе може змінитися. Наразі навколо «Арсеналу» більше чуток, ніж ясності: то в нас один спонсор, то інший. Доводилося чути вже навіть таке, що залізничні квитки дорожчають тому, що нас бере під свою опіку «Укрзалізниця»... Можливо, розмовами про купівлю нашого клубу деякі люди хочуть собі зробити рекламу або заявити, що в них багато грошей?

      — Вам не доводилося жалкувати, що очолили «Арсенал»?

      — Ні, хоча ніхто, зрозуміло, не очікував, що на нас чекатимуть такі зміни і що новому меру столиці — Леоніду Черновецькому — спорт виявиться непотрібним.

      — Чи влаштовує вас нинішній підбір виконавців в «Арсеналі»?

      — Чесно кажучи, я задоволений тими футболістами, яких набрав до команди. Точніше — не набрав, а переконав грати саме тут, бо кожен із них мав по три-чотири пропозиції від інших клубів. Від Закарлюки, Джакобії, Ярошенка, Бредуна, Ільницького та й інших не відмовиться більшість команд вищої ліги.

      — Чим же ви їх переконали?

      — Ні, тільки не грошима, як можна подумати. Перш за все — повагою до кожного і як до людини, і як до футболіста.

      — Фінансові негаразди в клубі не впливають на ваші стосунки?

      — Іноді я себе почуваю незручно перед хлопцями. Я не хочу скаржитися, але власники «Арсеналу», запрошуючи мене на роботу, обіцяли одне, а насправді виходить зовсім інше. Зокрема, ми разом розробили план, за яким пішли на зниження розміру зарплатні, але водночас збільшення преміальних за перемоги. Футболісти повірили в це й погодилися грати в Києві за нормальну за українськими мірками платню, щоб заробити більше за рахунок премій. А виходить так, що команда йде серед лідерів, а обіцяних преміальних хлопці так і не бачили. Добре, що футболісти розуміють, що не одним днем ми живемо, адже більшість iз них має попереду гарне майбутнє.

      Там, у мерії, ведуть балачки про футбол, а відбувайлом перед гравцями стаю я. Фактично, керівники підставляють тренера, не маючи на це ніякого права. Ці люди для мене ніхто у футболі, я б їх до поля й близько не підпустив. Не можна так просто взяти й сказати: «Арсеналу» більше не буде». Це несерйозно, і це не є прерогативою пана Черновецького...

      А що ще можуть удіяти футболісти, які й так перемагають усупереч обставинам? Ну можу я сказати хлопцям — нехай сходять до церкви помоляться...

      — Можете оцінити, на що «Арсенал» претендуватиме в нинішньому чемпіонаті щодо турнірної стратегії?

      — Важко говорити стосовно конкретного місця. Головне — намагатися набирати очки в кожному матчі незалежно від суперника й поля, де граємо. Саме так особисто я налаштовуюся на поєдинки й хочу, щоб так робили мої підопічні.

      Про нас зараз кажуть, ніби ми нагорі турнірної таблиці тому, що грали з якимись «не тими» командами. Перемогли запорізький «Металург», «Ворсклу» й «Таврію», зіграли внічию з «Чорноморцем» і «Дніпром» — а для когось це не суперники?! Хотів би я побачити, хто заб'є три м'ячі команді Михайла Фоменка в Сімферополі, як це зробив «Арсенал»!

«Я — людина світу. Можу працювати де завгодно, але Україна — моя Батьківщина»

      — Олександре Анатолійовичу, якщо ви не проти, давайте зачепимо минуле. Вас довго не було в Україні. Приїхавши, ви очолили «Металіст», але не пробули в Харкові й півроку. Яким вийшло ваше знайомство з вітчизняним футболом і чому ви залишили ту команду?

      — За часи незалежності український футбол потроху прогресує. Зрозуміло, що «Динамо» й «Шахтар» виділяються серед інших i фінансами, i класом гравців, а решта клубу здається мені майже однаковою.

      У «Металісті» мені не вистачило часу для підбору виконавців, хоча й переглянув близько сотні футболістів. Просто більшість із них вже забракували інші команди, тому я й не міг знайти потрібних людей. Зате в мене з'явився досвід добору гравців, і зараз я iнакше дивлюся на деякі речі.

      — Якщо ви кажете, що всі команди однакові, за рахунок чого вони по-різному розташовуються в турнірній таблиці?

      — Десь комусь пощастило. Усе просто: в одному сезоні нападаючий може вийти десять разів сам на сам із воротарем і не забити, а наступного року він двічі реалізує ці спроби, його команда набере додаткові очки й підніметься в таблиці.

      У нас є сильні гравці, але їм не вистачає стабільності. За великим рахунком, усе залежить від збігу обставин, образно кажучи, як зірки стануть. Не обов'язково ті, що на полі.

      — Як ви ставитеся до розмов, що дехто виживає за рахунок договірних матчів?

      — Я про це чув, але особисто участі в цьому не беру. Мені ця тема не цікава. Я не кажу, що все в нас чесно, але ж поки це питання існує хіба на рівні розмов: багато балакають, але нікого на гарячому не спіймали. Коли когось викриють, тоді можна буде робити конкретні висновки. Як от цього року в Італії чи раніше — у Франції, там справа дійшла до суду, до суворих покарань.

      — Але, якщо вiдверто, організація футбольного господарства України вас не засмучує?

      — Думаю, всі ми, футбольні люди, разом повинні працювати на благо українського футболу за однією стратегією. Скажу так: усі команди повиннi мати рівнi умови, не повинно бути жодних привілеїв, що зараз іноді проглядається.

      — Після київського «Динамо» ви грали в «Ювентусі», звідти перебралися до Франції, довгий час тренували французькі команди, працювали зі швейцарським «Вілем». Чи не зникло у вас бажання працювати в Україні після того, як ознайомилися з тутешнім станом справ на власному досвіді?

      — Ні, адже Україна — моя Батьківщина. Мене запросили сюди працювати, чим я й займаюся.

      — До речі, сім'ю ви до Києва перевезли чи залишили у Франції?

      — Родина зараз тут, зі мною, але восени поїде до Франції — там син навчається на останньому курсі університету.

      — Не замислювалися про те, де вам хотілося б жити постійно?

      — Я — людина світу, мені все одно. Я можу жити, де мені заманеться: у Києві, Харкові або Луганську, Монако або Нансі, чи в Лос-Анджелесі. Головне — займатися своєю улюбленою справою й отримувати від цього задоволення.

«Хочеться багато що показати своїм гравцям, але умови тренувань не дозволяють»

      — Наскільки легко вам дався перехід від кар'єри гравця до професії тренера?

      — Мені було дещо простіше, бо я виходив на поле аж до 1998 року, тобто закінчив активні виступи майже в 38 років, причому вже працював граючим тренером. Пішов на курси тренерів — спершу прийняв 12-річних дітей, далі 14-річних, 16-річних. Дійшов до дублюючого складу «Нансі», а потім відгукнувся на запрошення Ігоря Беланова зі Швейцарії очолити «Віль». Пішло-поїхало, так і досі мандрую.

      — Футбольний досвід, який ви здобули за кордоном, допомагає у нинішній роботі?

      — Передусім, допоміг досвід гравця — щоб розуміти, яке навантаження футболіст може витримати, а яке вже не здатен. Хоча й суджу по собі, але я нікого не порівнюю з собою. Та й досвід тренера дозволяє вносити певні корективи в тренувальний процес.

      — Кажуть, у радянські часи гравці були фізично міцніші, ніж нині?

      — За великим рахунком, ми працюємо в тому ж режимі, що й раніше, а фізичні навантаження навіть збільшилися. Іноді в деяких тренерів вони зашкалюють за розумну межу, причому, вважаю, що особливого сенсу ця «фізика» не має.

      На відміну від радянських часів, нині футболісти мають можливість дивитися національні чемпіонати багатьох країн. Якщо футболіст розумний, він стежитиме за тим, як і хто грає в Європі на його позиції, щоб щось корисне перейняти й собі. Крім того, зараз є чимало літератури і про тактику, і про техніку. Якщо над цим працювати на тренуваннях, гравець буде рости. А за радянських часів ми виховувалися самі по собі, не маючи наочних «паралельних» прикладів. Молодь дивилася лише на ветеранів.

      — На початку року ви пройшли навчання у ФФУ й отримали так званий диплом ПРО, що дозволяє тренувати будь-яку команду Європи. Щось новеньке для себе на цих курсах почули?

      — Я думаю, вони були дуже корисні, на них запрошували відомих закордонних фахівців. Щоправда, хотілося не лише слухати їхні поради в залі, а й бачити демонстрацію теорії безпосередньо на футбольному полі. Це виглядало б зрозуміліше — можна було б взяти 15 гравців з того ж таки ЦСКА або «Арсеналу», аби бачити реалізацію теоретичних розробок в ігрових ситуаціях. Хоча переважну аудиторію і складали вітчизняні тренери із власним досвідом, але вчитися завжди є чому.

      — А як ви вчите гравцiв своєму досвiду?

      — Мені багато що хочеться гравцям показати, як треба діяти, але наші нинішні умови цього не дозволяють. Ми — «Арсенал» — тренуємося на жахливому полі на Лісовому масиві, тож нам залишається тільки бігати кроси й грати в гандбол. Бази у нас немає, тому тренуємося або там, або на 19-му кілометрі за Святошином. Або от, сьогодні вперше на ЦСКА. Хоча б тут газон у гарному стані. Але за час тренування — трохи більше години — я не можу показати всього, що хотілося б передати гравцям. Той же колективний відбір м'яча неможливо відпрацьовувати на горбатому полі, бо м'яч постійно кудись не туди відскакує, тому навички у футболістів не закріплюються, а вправи втрачають свій сенс.

      У нас полюбляють розповідати, що бразильці з дитинства грають босоніж на вулицях або на піску. Я триста разів був у Бразилії і бачив, на яких полях там тренується молодь! Тільки не на піску і не босоніж — це все казки.

      — Зв'язки з колегами по тренерському цеху підтримуєте?

      — В Україні? Звичайно. Залишилися добрі стосунки з фахівцями й у Франції. Коли отримував там диплом професійного тренера, спілкувалися з Еме Жаке, колишнім тренером збірної Франції, а нині її технічним директором.

«Працювати з командами по півроку якось незручно...»

      — Чому більшість футболістів, які перекваліфіковуються на тренерів, починають палити цигарки?

      — Ха! (сміється). Чому в часи моєї молодості палили? Більшість — щоб показати оточуючим, що ти вже дорослий. Я, зізнаюся, міг викурити одну-дві цигарки на день, десь заховавшись, щоб ніхто не бачив, не кажучи вже про те, щоб відкрито йти вулицею з цигаркою у руці. А коли починали готуватися до наступного матчу, за три-чотири дні до нього про паління й мови не могло бути. А коли стаєш тренером, цигарка, здається, іноді допомагає заспокоїтися. Хоча насправді це дуже погано, і я не казатиму, що це знімає стрес.

      — А пиво футболістам чи тренерам можна пити?

      — Ну, я ж із пляшкою на лавці не сидітиму. Особисто для мене немає потреби після матчу переживати поразку чи святкувати успіх так, щоб потім три дні бути не в змозі розмовляти. Думаю, і спортсменам навряд чи варто калічити себе змолоду цими «забавами».

      — То ви все ж таки є прихильником суворого режиму чи більше покладаєтеся на самодисципліну футболістів?

      — Як тренер я демократ — довіряю гравцям своєї команди, але при цьому й вимагаю від них віддачі на тренуваннях і тим паче в іграх. І хлопці мене не підводять, серйозно ставлячись до своєї роботи. Я розумію, що якщо в людини день народження, можна привітати її фужером шампанського за кілька днів до матчу. Так це принаймні робиться у Франції чи Італії, де я грав.

      — До Італії зараз далеко, а чи підтримуєте ви стосунки з колишніми партнерами по київському «Динамо» 80-х і збірній СРСР?

      — Звісно, які тут можуть бути питання? Хоча ж, розумієте, у кожного зараз свої справи. Нещодавно ветерани збірної СРСР, з тих, хто зараз має час, навідалися в Казахстан до Караганди. Коли ми таки зустрічаємося, нам є про що поговорити — і про минуле, і про сучасне, і про майбутнє.

      — До речі, немає побоювань за майбутнє?

      — Чим з кращими результатами ми («Арсенал») пiдiйдемо до кінця 2006 року, коли закінчиться фінансування з мерії, тим простіше буде вирішувати питання подальшого існування клубу. А футболістам, якщо не в цій, так в якійсь іншій команді, буде легше влаштуватися. При потребі і я, як зможу, допоможу хлопцям у працевлаштуванні. А за себе особисто я не переживаю, у мене достатньо досвіду.

      — Чому на початку літа ви відхилили пропозицію очолити російський «Зеніт»?

      — Я справді був у колі претендентів на посаду головного тренера. Але відповідь пітерцям потрібно було давати негайно, а я все ще сподівався на покращення ситуації в «Арсеналі». І я не зрадник, щоб кидати своїх футболістів напризволяще, як це роблять чиновники з мерії.

      Я трохи ніяково почуваюся через те, що працюю з командами лише по півроку. Хоча й кажуть, що тренер повинен «жити на валізах», бо, якщо не досягнеш позитивних результатів, треба бути готовим звільнити місце для іншого. Мені ж хочеться тривалий час попрацювати з командою, яку я сам створюю.

      — Правду кажуть, що тренерові сидіти на лавці важче, ніж футболістові — грати?

      — Думаю, що так. Бо, спостерігаючи за грою збоку, я наче проживаю маленьке життя кожного зі своїх хлопців на полі.

      — У радянські часи Лобановський водив команду до театру, на концерти. Ви культурною програмою футболістів не займаєтеся?

      — Тоді важко було купити квитки на подібні заходи. І нам як привілейованим персонам їх діставали — чи на Тото Кутуньйо, чи на Барикіна, чи на хокей. Зараз же концерти відбуваються ледь не щодня, й кожен може сам вирішити, як проводити свій вільний час.

      — На хокеї давно були?

      — Тисячу років тому. Коли ще сам у Києві грав...

ДОСЬЄ «УМ»

Заваров Олександр Анатолійович

Футбольне амплуа — півзахисник, тепер на тренерській роботі.

      Народився 26 квітня 1961 року в Луганську.

      Виступав за команди: «Зоря» (Луганськ, 1977—79, 1982), СКА (Ростов-на-Дону, 1980—81), «Динамо» (Київ, 1983—88), «Ювентус» (Італія, 1988—90), «Нансі» (Франція, 1990—95).

      Чемпіон СРСР 1985, 1986 рр. Володар Кубка СРСР 1981, 1985, 1987 рр. Кращий футболіст СРСР 1986 р.

      Володар Кубка кубків 1986 р., Кубка УЄФА 1990 р. Володар Кубка Італії 1990 р.

      За збірну СРСР зіграв 41 матч, забив 6 м'ячів. Срібний призер чемпіонату Європи 1988 р.

      Віце-чемпіон світу 1979 р. серед юніорів.

      Був граючим тренером французького клубу «Сен-Дізьє» (третій дивізіон), головним тренером молодіжної команди клубу «Нансі» (2003), головним тренером і спортивним директором клубу «Віль» (2003/04), який виграв Кубок Швейцарії (2004); тренував також «Женіс» (Астана, Казахстан; 2004) і харківський «Металіст» (січень—червень 2005 р.), після чого три місяці був селекціонером і тренером дубля ФК «Москва» (Росія). З листопада 2005 р. — головний тренер ФК «Арсенал» (Київ).

      Заслужений майстер спорту.