Арії зупинилися в Степанівці

      Власну історію ми хіба тільки починаємо пізнавати. І нову, і древню. Хто сказав, що цивілізація на Землі зародилася в Єгипті або Месопотамії (Шумер, Акад, Вавилон)? А що є ознакою цивілізації, скажімо, в долині Нілу? Історики кажуть: піраміди. Мовляв, на якому ступені організації суспільства мали стояти давні єгиптяни, аби при тому рівні техніки зводити такі грандіозні споруди! Хто б сперечався. От тільки коли засновника III династії фараона Джосера 2760 року до н.е. ховали в першій надземній кам'яній домовині, святилище на Мергелевому Пасмі (поблизу сучасного села Степанівка Перевальського району Луганської областi) встигло «розміняти» третє століття.

На знахідку натрапили діти

      Принаймні так стверджує радник міністра культури, член Брюссельської комісії з охорони археологічної спадщини, професор кількох європейських університетів Віктор Клочко:

      — Пам'ятка, як засвідчив радіовуглецевий аналіз, попередньо датується 3000-м роком до нашої ери. Вона на той час уже стояла, а коли її почали зводити, ми ще не знаємо. За обсягом виконаних робіт, за кількістю кам'яних плит, оброблених та вмонтованих — це хороша єгипетська піраміда: загальна площа пам'ятки — 1,3 квадратних кілометри...

      Окремі плити — вагою до двох тонн. Тож якою мала бути організація тутешнього індоіранського суспільства п'ять тисяч років тому, аби невідомі будівничі спочатку вирубували отакенні брили, потім обтесували їх, надаючи правильної форми, невідомо в який спосіб за півтора кілометра затягували на гору, рівненько викладали? І яка мала бути інженерна культура у племен, що жили тоді на території нинішньої Луганщини?

      Віктор Іванович родом з Алчевська; можливо, саме ця обставина й дозволила йому відірватися від нагальних справ і мчати стрімголов на свою малу батьківщину — знайомитися із дитячою знахідкою. Саме так: святилище відкрили не досвідчені пошуковці, а учні алчевських шкіл, члени Клубу шанувальників археології. Керівник гуртка Володимир Парамонов уже тридцять років вивозить своїх підопічних у поля, а в тих очі розкриті широко і нудною буденністю не замулені. Взагалі-то вихід каміння на поверхню — явище буденне не тільки для Донецького кряжу, а й для безнадійно рівнинних місцевостей. Та хтось таки мав помітити: на цьому кургані брили «лізуть» із землі з підозрілою регулярністю, а до того ж вони мають ідеальну прямокутну форму.

      — Судячи з їхнього залягання, вони всі є штучно створені споруди, — не сумнівається Володимир Аркадійович. — Ми знайшли плити, що стоять вертикально, утворюючи стіну довжиною до 300 метрів. Висота плит сягає двох метрів, причому, виявилося, вони йдуть у два ряди, між якими у триметровому проміжку теж покладені плити — до 25-30 сантиметрів завтовшки, причому не в один шар. Ми передали повідомлення по інстанціях, звернулися до професора Клочка... Наші припущення підтвердилися: це штучна споруда. У 2004 році був закладений перший шурф...

Це стовідсоткова археологічна сенсація

      Розкопки тривають лише другий сезон. На маківці кургану ті ж самі діти — члени гуртка, але вже під офіційним керівництвом професора Клочка, розчистили святилище — вапнякові плити, викладені кількома концентричними колами — і ще невеличкий фрагмент зовнішньої стіни метрів за сто нижче по схилу. За словами Віктора Івановича, тільки-но почалася комп'ютерна реконструкція первинного вигляду пам'ятки. Отже він як фахівець, можливо, й уявляє собі її абриси більш-менш предметно, а от інші можуть давати повну свободу своєму уявленню. Підстави є, адже перед нами стовідсоткова археологічна сенсація: на теренах Східної Європи не знайдено нічого подібного! Але мінімум тверезості в оцінках не завадить.

      — Скажіть, а яка порода лежить в основі цього пагорба?

      — Дуже правильне запитання. Тут працювали геологи з Донбаського технічного університету. Ось цей вапняк, з якого викладено святилище — виходи його о-он там, унизу. А тут, на цьому місці — піщаник підстилає. Він десь на глибині двох метрів. Тобто всі ось ці плити — принесені.

      У тому, що плити правильної форми, може пересвідчитися будь-який сторонній спостерігач. І їх багато. Неймовірно багато, якщо виходити з постулату про дикість племен, що жили тут у ІІІ тисячолітті до н.е. По східній стороні Гряди вони лише трохи вкриті травою і складають чи то ще одну стіну, чи, так би мовити, дорогу до храму. По них можна навіть визначити контури споруди, які складаються у правильну «зірку». На одній з плит я побачив отвір правильної прямокутної форми. Професор Клочко встиг поздоровити мене з відкриттям: за його словами, це, скоріш за все, паз, куди вставлялася статуя якогось божества. Уявіть собі: кам'яна дорога нагору, мінімум з півкілометра, до блиску відшліфована арійськими чоботами (не личаками ж!), а обабіч — статуї, статуї... Навіть якщо вони не дотягують рівнем до скульптур Фідія або Праксителя, все одно видовище має бути ефектним.

      Відкриття зірвалося, коли на мою знахідку підійшов подивитися Парамонов. Надто довго працює він тут зі своїми хлопцями, аби не помітити й не занотувати таку деталь. Та все одно приємно. І за себе (помітив!), і за пращурів, які вміли не просто вирубувати брили — інженерна думка в наших індоіранців фонтанувала.

      — Вікторе Івановичу, культури десь зароджуються, кудись мігрують. Ось ця — вона звідки прийшла?

      — Що стосується цього населення... Вони були мігрантами, але в той час, коли почалося будівництво, це вже було місцеве населення впродовж кількох сотень років. А звідки вони прийшли, тут є дві суто протилежні теорії. Є теорія, пов'язана з Північним Кавказом. Друга теорія, прихильником якої є я, — що вони виходять з теренів, близьких до Трипільської культури. Тобто прийшли сюди із Заходу України, наприклад, десь із Подністров'я. Там є щось подібне. Ні, не в спорудах — у матеріальній культурі.

      Тут я наважився поставити найбільш дике запитання:

      — Як ви вважаєте, якби відкриття Гряди сталося десь році у 1933-му — воно зацікавило б Гітлера?

      Професор не образився і навіть не здивувався, відповів не задумуючись:

      — Безперечно. Це ж індоіранці, себто арійці, а він спеціально шукав пам'ятки, з ними пов'язані.

      Цікаво: деякі історики (на кшталт Петра Толочка) пропонують українцям забути про давній Київ і вести відлік своєї історії від часів Богдана Хмельницького, оскільки начебто до того не було у широкому вжитку такої назви — Україна. Назва «Іран» (скорочено від Аріанам — «країна аріїв») з'явилася лише в І тисячолітті до нашої ери, однак племена, що мешкали в Донбасі за пару тисячоліть до того, ті ж самі академіки чомусь не соромляться називати іранськими (індоіранськими). А може, вони вже тоді себе іменували «донецькими»? Звідки ми знаємо, якщо від них (і про них) не лишилося письмових джерел — або їхні послання до нас не тільки не розшифровані, а й просто не помічені? Як не помічали донедавна цієї пам'ятки.

Колись у степу був лісостеп?

      ...Мергелеве Пасмо знаходиться не просто в оспіваному Донецькому степу (пам'ятаєте: «Спят курганы темные...»), а в степу незайманому. З часів отих самих аріїв він не знав плуга. Коли ходиш по кургану, ноги відчували якусь незвичну пружність — наче у трав'яного покрову за кілька тисячоліть виросло жорстке підшерстя. Такого «ефекту» не буває ні на викоханих столичних газонах, ані на кинутих у смутну добу «рехворм», порослих бур'яном екс-колгоспних полях. Сива давнина тут охоплює тебе всього... починаючи зі ступнів.

      Між брилами помітив дивну рослину: просто із землі ростуть м'ясисті зелено-жовтаві розетки. Деякі з них викинули стебла, що нагадують міні-пальми, а на верхівках «пальм» — білі із жовтим суцвіття. Ніколи в степу не бачив нічого подібного.

      — Молодило, — просвітив Парамонов. — Найближчий ареал мешкання — Полісся. Тобто там, де багато вологи. За нашими припущеннями, коли будувалось святилище, тут був зовсім інший клімат. Тут буяв лісостеп, багато води, діброви...

      На момент нашого діалогу спека під сорок — без краплини дощу — стояла вже третій тиждень.

      — Плити клали на глиняний підмурівок, а глина зберігає воду, умови ті ж самі. От квітка на цьому п'ятачку й росте.

      То в моєму, знайомому до болю Донбасі — необмежене поле для роботи не лише археологів, а ще й палеоботаніків.

      P.S. Невдовзі після мого відвідання Пасма в степу сталася пожежа. Розкішна трава вигоріла, і тут лишається тільки шкодувати. Зате тепер оку відкрилася пам'ятка у всій своїй величі (зізнаюся, я туди більше не їздив, ці кадри показало обласне державне телебачення). І професор Клочко після того угледів у споруді ознаки астрономічної лабораторії, які до того приховувала рослинність. Експедиція цього року завершується. Настає час кабінетних роздумів. Думати є про що.