Вітчизна, яку добре видно із дзвіниці

      Село Косино (по-мадярськи — Косонь) знаходиться на самому кордоні з Угорщиною. Йожеф Борат, до якого я приїхав, живе на крайній вулиці — Барабашській. (Барабаш — перше угорське село з того боку кордону). І саме тут, в Косині, можна відчути дух мадярської глибинки, дух меншини, яка вже понад півстоліття живе поза межами своєї держави.

Угорська доля

      Берегівщина — єдиний район Закарпаття, де угорці складають більшість — 70%. Окрім цього, вони компактно проживають ще в Ужгородському, Мукачівському та Виноградівському районах, творячи суцільну смугу вздовж кордону з Угорщиною. На цих землях вони — автохтони. Принаймні їхнє коріння тягнеться вглиб віків. Для Закарпаття це типово: жити на своєму обійсті і побувати у складі кількох держав.

      150 тисяч угорців складають 12% населення Закарпаття. Вони є другою після українців національною групою. Понад 100 шкіл з угорською мовою навчання, Берегівський угорський інститут, угорський театр, кафедра угорської мови УжНУ, інститут гунгарології, з десяток газет, угорська редакція обласного телебачення та радіо, десятки політичних та громадських організацій — все це свідчить про насиченість національного життя закарпатських угорців. Але як живуть вони в себе вдома, поза великою політикою та гучними фразами? Скориставшись запрошенням журналіста найпопулярнішої угорської газети Закарпаття «Карпатлйо» Йожефа Бората, я подався в Косино. Воно знаходиться кілометрів за 25 від Берегова і належить до тих трьох сіл району, де облаштовано пункти переходу в Угорщину.

      Йожеф живе на вулиці, яка веде до кордону. За якихось півкілометра височіє вишка, дорогу перегороджують шлагбауми. Я вражений десятком магазинів, розташованих на одній сільській вулиці. Особливо дивує супермаркет, який цілком може прикрасити Мукачів чи Ужгород. «Кордон», — пояснює, знизуючи плечима Йожеф.

      На долі Йожефа теж відбилася участь угорської меншини. Батько віддав його вчитися до російської школи. Мовляв, так краще буде. Та совєтська армія все одно зламала долю хлопчини. У війську його часто називали «фашистом», натякаючи, що угорці воювали в союзі з гітлерівцями. А одного дня на російських морозах військова вантажівка раптово дала задній хід і переїхала через ногу постового. Слава Богу, що в чоботі нога замерзла, як камінь. Та все одно залишився інвалідом. З армії повернувся з вагою 46 кілограмів. Роками не виходив з хати, пересуваючись на милицях. Та зміг себе переламати і створив диво. Нині Йожеф — один із провідних журналістів Берегівщини. Чудово володіє українською, що є великою рідкістю навіть для угорських новиннарів Закарпаття.

Криза жанру

      Порівняно з минулим роком, рух через кордон знизився в десять разів: із двох тисяч автівок у день — до двохсот. Це видно неозброєним оком по тих кількох машинах, які переїжджають наш кордон за лічені хвилини. «А колись черга сягала аж за мій будинок», — махає Йожеф рукою вглиб вулиці. «Невже тепер так легко переїхати до Угорщини?» — дивуюся. «Це у нас легко, — відказує прикордонник. — А угорці можуть «мордошити» й кілька годин. Залежить від того, який у них настрій».

      Спека дістає, і дорогою до Йожефової хати ми спиняємося на пиво в сусідньому генделику. Носить він горду назву «Шош» (орел по-мадярськи). Виявляється, власник є палким фанатом футбольного клубу «Ференцварош», символом якого є зелені орли. Й справді, на одній зі стін висить зображення цих дивних створінь.

      Власник кав'ярні Шандор Товт добре говорить українською. Бізнес є бізнес. Та настрій у нього невеселий. «Колись у мене працювало п'ять найманих працівників. Тепер доводиться стояти за прилавком нам із жінкою», — журиться Шандор.

      Тут все впирається в кордон. Вступ Угорщини до Євросоюзу та нові, набагато жорсткіші, прикордонні правила обірвали життя Косина. «Більшість односельців працювала там, — розповідає Шандор. — А тепер потрібен спеціальний дозвіл на працю. Його ще треба виходити, за нього треба заплатити. Багато людей жило з різниці цін на цигарки та пальне. Та нині угорці ввели драконівські закони. Дійшло до того, що заміряють кількість бензину в баку авто при в'їзді і виїзді. Якщо різниця відчутна, штрафують».

      Тому з січня кордон спорожнів. Десяток крамниць та кав'ярень, збудованих селянами на прикордонній вулиці, є німими свідками ще донедавна бурхливого життя. Угорці залюбки тут відпочивали, косинці ж збувалися грошей, зароблених на прикордонній «співпраці». Тепер не видно ні одних, ні других. Дійшло до того, що товар місцевим доводиться записувати «на бороду», чого тут зроду не було. Словом, криза.

      Щодня до Шандора підходять кілька односельців, просяться на роботу. «А що я можу запропонувати?» — зітхає корчмар. «Чому у вас нема угорського пива?» — цікавлюся я. «Українське — краще і дешевше», — відповідає господар.

      «Не думаєте переїжджати в Угорщину?» — запитую. «Якби хотів виїхати, зробив би це ще 15 років тому, — помовчавши, додає: — Я вже там роками не бував. Із мене досить. Для чого туди їздити? Принижуватися? Щоб мене називали «гуцулом»?».

      Я дивлюся на нього круглими очима. Успішний угорець, живучи на кордоні з Угорщиною, не хоче виїжджати на історичну батьківщину. Де ще знайдете такий український патріотизм? «Чемпіонат із футболу дивилися?» — киваю в бік телевізора, біля якого сидять кілька сільських роботяг. «Звичайно», — повеселів Шандор. «І за кого вболівали?» — запитую з хитринкою. — «А за кого ще?» — розуміюче посміхається господар. По дорозі Йожеф розповідає, що фанат «зелених орлів» уже вісім років утримує сільську команду. Інші чомусь не поспішають до нього приєднуватися.

Дзвонар, який не знає української

      Косино є середнім селом на Берегівщині. Колись воно було містечком і окружним центром. Тут був панський маєток, банк і навіть тюрма. Тепер про ці часи нагадує лише бруківка, яка незвично виглядає в звичайному селі. З трьох із половиною тисяч мешканців Косина першої половини ХХ століття нині залишилося тільки дві з половиною. 700 євреїв зникли в гітлерівських таборах.

      Про воєнні перипетії нагадує і єдиний пам'ятник з написом «Тим, кому дзвони не грали». На ньому прізвища 170 чоловіків, яких у 1944 році забрали у трудові совєтські табори. Додому повернулися лише 80.

      Мов на замовлення, заграли дзвони костелу. Але ми піднімаємося вище — до реформатського храму, який знаходиться на узгірку і є одним з найдавніших в околиці. Колись непримиренні католики і протестанти, які на Закарпатті вели столітні війни, тепер уже не ворогують. Їх примирила доля національної меншини та Оньоорсаг — «Вітчизна», яку добре видно із дзвіниці.

      Видряпуємося скрипучими дерев'яними сходами нагору, де все сильніше лунає бамкання дзвонів. Дюсі-бачі, сільський дзвонар, з ясними синіми очима та ватою у вухах, не зважає на гостей, продовжуючи голосити за померлим односельчанином. Гул такий, що навіть на вухо нічого не можу докричатися Йожефу. Пахне голубами.

      Коли важезні, півторатонні дзвони, які чутно на 15 кілометрів аж в Угорщину, нарешті вмовкають — у голові ще відлунює. Дюсі-бачі, попри роботу в колгоспі, не знає по-українськи. Тож я його прошу попозувати мені для фото жестами.

      Реформатська громада цікава ще й тим, що організовує «туркало» (від угорського «туркалні» — перебирати). Саме так називають дешевий розпродаж гуманітарки в центрі Косина. Голландські протестанти щомісяця надсилають одяг своїм угорським одновірцям із Закарпаття. Тут його реалізовує реформатська громада за символічну ціну в кілька гривень. Виручені гроші йдуть на ремонт храму.

      Йожеф не соромиться й собі взяти участь у «туркалі», перебираючи купи одягу. Зрештою, відкладає собі кілька добротних речей. Задоволені залишаються всі.

      На вулиці нас обганяє сільська кочія. Це катафалк, яким будуть везти померлого старого. Виявляється, село спеціально купило для таких сумних місій бричку. І Шоні-бачі у традиційному капелюсі повезе новопреставленого на цвинтар.

«Пенсійна» еміграція

      На обід Йожеф веде мене до батька. 75-річний Борат-старший випромінює приязнь. Він розуміє російську та українську, бо працював бригадиром у колгоспі імені Енгельса, але плутає одні слова з іншими. Та це не заважає нашому спілкуванню. «Не все тоді було погано, як тепер пишуть», — каже він, наливаючи сливовицю власного приготування. «Самодєлка», — піднімає чарку, хитро посміхаючись.

      Нещодавно він удруге взяв шлюб. І ця історія гідна серіалу. В молодості два роки зустрічався з дівчиною, але перед одруженням посварилися, і їхні долі розійшлися. І лише через 50 років, будучи в поважному віці, знову зійшлися. «Невже всі ці роки у вашому серці жило почуття?» — дивуюся я. «Так», — кладе руку на серце його сива дружина. Вона щиро дивується, що я живу в Ужгороді і не знаю по-мадярськи. Я пояснюю, що «Унгвар», Ужгород, давно вже не той, що за Австро-Угорщини. І угорську в ньому почуєш далеко не щодня. Це подружжя збирається переїжджати до Угорщини, і Йожеф допоміг їм вибороти дозвіл на постійне проживання. Причина переїзду проста — донька дружини в Мадярщині й давно кличе їх до себе. А пенсія там — 600—700 доларів. Порівняйте з нашими 70. І хоча ціни в сусідній державі теж на порядок вищі, багато хто з українських мадярів примудряється отримувати пенсію там, а жити тут.

      Йожеф підтверджує, що останнім часом еміграція в Угорщину набула «пенсійного» забарвлення. Натомість молодь і середнє покоління залишаються в Україні. Без належного початкового капіталу там життя не розпочнеш.

      Йожеф просить батька заспівати пісню. Ще донедавна Борат-старший виступав у сільському хорі пенсіонерів. Вони затягують удвох пісню про Кошута, героя мадярської революції 1848 року. Я згадую картину, яка висить в Йожефа вдома, на якій намальована страта 13 угорських генералів за участь в антиавстрійському повстанні. Подібні речі можна зустріти в багатьох хатах. Угорці свято шанують своє.

      «Люблю співати, — каже українською господар і припрошує до столу. — Їжте, куме! Пийте, куме!».  Ми сміємося, а він пояснює, що це перші українські слова, які він вивчив, коли приїхав до сватів у Зняцево, куди віддалася його сестра. Тепер вона теж живе в Угорщині.

      Із самого Косина виїхало не так і багато, відсотків десять мешканців. Тепер ці порожні хати купують багатші цигани, які живуть тут табором, та подеколи українці. Виїжджати угорці почали ще з 70-х років, коли для них настала деяка лібералізація. В основному їхала інтелігенція, яка на східних теренах Угорщини, також найбідніших, могла працевлаштуватися. В часи незалежності еміграція сягнула піку. Настільки, що угорські лідери вдарили на сполох: а хто ж триматиме наші терени в Україні?  Та допоміг не патріотизм, а капіталізм. Ніхто не хоче бути жебраком, навіть якщо це й в омріяній Мадярщині. Тим паче, що в Косині тільки продукти й гроші українські. Решта все — гомонить і думає по-угорськи. Зустріти людину, яка вас не розуміє, — простіше простого.

      Насамкінець Йожеф пропонує батькові заспівати національний гімн. Вони співають натхненно, зі сльозами на очах. «Тільки тут ще зберігся мадярський дух, — каже Йожеф. — У Мадярщині вже все вирішують долари».