Приборкування уссурійського «тигра»

      Якби існував мартиролог цінних, але незаслужено забутих починів, то ідея акліматизації та промислового вирощування в Україні женьшеню, напевно, стояла б у ньому на перших позиціях. Сьогодні ж від женьшеневого проекту, який з великим успіхом започаткували 1979 року у Вінницькому ботанічному саду під керівництвом тодішнього директора Івана Глазкова, не залишилося «ні ріжок, ні ніжок».

      Зайве нагадувати про цілющі властивості цієї рослини, яку називають «коренем життя». Настоянка з женьшеню у комплексі зміцнює імунітет, і організм починає успішніше боротися з різними захворюваннями. Звідси походить ще одна його назва: «ліки від усіх хвороб». Навіть у радянську пору вартість одного флакончика місткістю 50 мл перевищувала 16 карбованців (захмарна ціна як на той час), але знайти його можна було тільки з великим «блатом».

      Тож коли Глазков загорівся ідеєю пристосувати «корінь життя» до наших кліматичних умов, до цього поставилися скептично, нагадавши далекосхідну приказку: «Легше приборкати тигра, ніж виростити женьшень». Перебільшення тут не було: рослина справді надзвичайно вибаглива. Втрата за один рік до 20 відсотків культури вважається нормою, а його ж до стану «кондиції» треба викохувати 5—7 років. І ніхто не міг повірити, що всього за кілька років Глазкову вдасться отримати дивовижні результати. Іван Савович підійшов до справи творчо. Щоб наблизити умови до уссурійських, він розробив власну систему виготовлення грунту, а також придумав схему підземної аерації внаслідок подачі повітря по спеціально укладеному дренажу. Для підтримання температурного режиму під землею проклали електричні дроти, і спеціальна автоматика забезпечувала стабільну температуру в межах 15—17 градусів.

      Тоді ж Глазков отримав авторське свідоцтво із прискорення пророщування насіння женьшеню. Зазвичай воно пророщується дуже важко — для цього після висівання за звичайних умов потрібно 22 місяці. У вінницькому женьшенарії перші сходи отримували вже за п'ять місяців: у жовтні посіяли — в березні зійшло.

      Щодо якості отриманих коренів варто навести цікавий факт, про який розповів Анатолій Метла, який у ті роки працював бригадиром на вирощуванні женьшеню. Вінничани надіслали корінь п'ятирічного віку колегам зі спеціалізованого на женьшенi радгоспу у Староварварівці Уссурійського краю. У відповідь отримали лист: мовляв, що ви нас розігруєте, ви ж вислали семирічний корінь. Принаймні за вагою і кількістю екстрактивних речовин він однозначно обганяв далекосхідних «ровесників». Є й об'єктивні дані досліджень. Згідно з фармацевтичними вимогами в промислову переробку приймали корені, які давали не менше ніж 20 відсотків екстрактивних речовин, а от подільський женьшень містив їх до 43 відсотків, що підтвердили аналізи в найавторитетніших наукових закладах.

      Та коли постало питання про промислову переробку коренів, почали виникати проблеми: виявилося, що нікому їх не треба. Глазков вийшов на вище партійне керівництво, і подільський женьшень почало приймати фармацевтичне підприємство в Лубнах. Ще якусь частину врожаю брало обласне аптекоуправління, щоб робити настоянку «для місцевого начальства».

      Справа обіцяла бути дуже вигідною, адже один кілограм сирого кореня коштував 650 карбованців. При висушуванні він легшав учетверо, і ціна одного кілограма сягала вже 2,5 тисячі карбованців. Величезним попитом користувалася також однорічна розсада — її не встигали розсилати поштою всім охочим. Вінницький ботсад став центром поширення вирощення женьшеню.

      Початок дев'яностих років примусив попрощатися з райдужними перспективами, що відкривалися перед українським женьшенем. Інфляція різко вдарила по збуту — у людей не було грошей купувати дорогий препарат. А технологія вирощування вимагала перенести женьшенарій на нову площу, бо стару ділянку уразили хвороби, і це потребувало додаткових витрат. Справжнім ударом по проекту стало звільнення людей, що працювали на вирощуванні кореня, та смерть Івана Савовича у квітні 1995-го.

      Анатолій Метла, який спробував продовжити справу, зіткнувся з повною байдужістю. Справжнім здивуванням для нього стала поїздка до керівництва фармацевтичного підприємства. У відповідь на пропозицію купити невелику партію сухого кореня він почув: «А для чого він нам? У нас лежить ще той, що ви привозили десять років тому!» З'ясувалося, що ніхто високоякісний подільський женьшень не переробляв: купили, аби не гнівити високе начальство, і закинули на склад...

      Ще кілька років женьшенарій ледь жеврів, а відтак зійшов ні на що. «І що — зовсім нічого не збереглося?» — цікавлюсь у Метли. «Зовсім. Немає навіть колекційного зразка», — відповідає Анатолій Петрович, який працює майстром у ботанічному саду, що нині входить до складу аграрного університету. В колишньому женьшенарії зараз висіяна колекція місцевих лікарських рослин, обіч яких стирчать труби, які раніш використовувалися для аерації грунту, виглядають із грунту електричні дроти.

      Аналогічна ситуація, за словами Метли, склалась і в інших місцях районування рослини: на неї немає попиту з боку фармацевтичних підприємств, тож культивування припинили. Збереглася, правда, невеличка плантація в Боярському лісництві, але питання збуту тримається там у комерційній таємниці.

      На питання, чи можна було б відродити подільську женьшеневу програму, Анатолій Петрович відповідає оптимістично: жодних технічних перешкод для неї немає. Проблема лиш у тому, щоб знайти зацікавленого інвестора, який був би готовий вкласти кошти і шість років чекати першого промислового врожаю — наприклад, 100 кілограмів цінного кореня. А вже далі він отримуватиме женьшень щороку в потрібній кількості. Всі передумови для цього є.

      А може, справді хтось знайдеться, і проект можна буде викреслити з нашого мартирологу?