Пани б'ються

      Уся потужна пропагандистська машина «біло-блакитних» на Луганщині не займалася критикою своїх «помаранчевих» опонентів — вона просто півтора року поспіль, по кілька годин на добу, готувала населення до соціально-економічного апокаліпсису. Тому коли в травні поточного року промисловість краю вперше за багато місяців продемонструвала суттєвий приріст (6,5 відсотка в порівнянні з травнем попереднього року), головні «теоретики» обласної ради сприйняли цей статистичний феномен як особисту образу. Інакше важко пояснити, для чого було радниці голови облради Валентині Татарчук скликати термінову прес-конференцію і півтори години переконувати представників «четвертої влади» в тому, що той незрозумілий приріст — абсолютна випадковість. І намічений на осінь економічний колапс відкладати не стала.

Цифри й факти

      Минув ще один місяць, і з'ясувалося, що економіка області, замість виконувати настанови Валентини Прокопівни, виявляє стійку тенденцію до зростання. Обсяг промислового виробництва за півроку, у порівнянні з 1-м півріччям 2005-го, додав 7,5 відсотка (ще стільки ж він додав у липні — вже в порівнянні з червнем цього року). Це вище, ніж у цілому по країні і є 10-м результатом серед 27 її регіонів.

      Після того як ці дані стали відомі широкій громадськості, ватажки облради вже не наважилися виступати з коментарями. Хоча, за великим рахунком, Валентина Прокопівна має рацію: в області, де левова частка ВВП виробляється всього на трьох-чотирьох великих підприємствах (Лисичанському НПЗ, Алчевському меткомбінаті — у тісній зв'язці з коксохімічним заводом — та сіверськодонецькому «Азоті») і де ринок послуг розвинений, мабуть, найменше в Україні, будь-який приріст чи спад — величина справді випадкова. Однак у даному разі позитивною виглядає саме тенденція.

      Зокрема, інвестиції в основний капітал у першому кварталі становили 744,5 мільйона гривень і зросли в порівнянні з тим самим періодом минулого року на 23 відсотки. Щодо власних кишень мешканців Луганщини, то середня зарплата збільшилася понад третину. За 6 місяців вона сягнула 956,8 гривні, а у червні — 1 тисячі 33 гривні. Поліпшилася й ситуація на ринку праці: офіційний рівень безробіття знизився до 2,1 відсотка. Дещо зменшилося число підприємств, що працюють прибутково, як і сама сума прибутку, однак тут слід брати до уваги різке подорожчання російського газу в січні. А з іншого боку, це ніяк не вплинуло на суми податків і зборів, що надійшли за даний період до державної скарбниці й місцевих бюджетів.

      Та й держава, зі свого боку, доволі акуратно виконувала свої зобов'язання щодо субвенцій та дотацій місцевим бюджетам Луганщини. Між іншим, за даними начальника головного фінансового управління — виконуючого обов'язки заступника голови Луганської облдержадміністрації Юрія Балкового, цього року в бюджетах усіх рівнів більше ніж на третину зросла частка видатків на соціально важливі статті — медицину, освіту, соціальний захист, культуру тощо. При цьому захищені статті становлять 87 відсотків бюджету. А в останній рік минулого прем'єрства Януковича — 2004-й — цей показник сягав 93 відсотків. Тобто тепер місцеві громади мають змогу вкладати у власний розвиток набагато більше. Особливо це добре видно в абсолютних цифрах. Хоча, зрозуміло, жоден мер не ризикне заявити, що йому цих коштів вистачить бодай на найнеобхідніше...

      Задля «рівноваги» маю повідомити, що в області не зменшується заборгованість із зарплатні. Станом на 1 липня вона збільшилася до 113,2 мільйона гривень, що на 28,4 мільйона більше, ніж на 1 січня 2006 року. Щоправда, тільки 61 мільйон із цієї суми припадає на економічно активні підприємства, але саме тут борги зростають найшвидше: за півроку — на 19,2 мільйона.

Затримка на старті

      Загалом посадові особи «будинку з шарами», як зветься в народі осердя виконавчої та представницької влади Луганщини, вивалюють на бідних журналістів купу цифр на підтвердження своїх теорій (буває по різному — і «бурхливе зростання», і «переддень катастрофи»). Цікаво, що представники адміністрації здебільшого оперують тими ж показниками, що й їхні попередники з команди Олександра Єфремова (останній з «кучмівських» висуванців на посаді голови облдержадміністрації, нині — народний депутат від Партії регіонів). Якихось два роки тому ці показники вважалися свідченням геніальних управлінських здібностей Олександра Сергійовича. Сьогодні ж опоненти «помаранчевої» адміністрації (де зосередилися здебільшого ті ж самі представники Єфремовської команди, яких доля — в особі Геннадія Москаля — закинула в протилежний табір) уже не ймуть віри звичним макропоказникам і вишукують милі їхнім серцям ознаки кризи на мікрорівні.

      Скажімо, валовий продукт для них — це добре, але ж у легкій промисловості справи — невтішні! І взагалі: надто багато область завозить того, що могла б виробляти сама... Або: «Середня зарплатня зросла на третину, але ж це за рахунок лише окремих галузей. І до того ж ціни збільшуються несамовито!». Оце вже — відверта брехня. За сім місяців інфляція по області становить усього два відсотки — проти 3,8 відсотка по Україні. Подешевшали навіть м'ясо й цукор. Широта дискусії сягає аж сфер зовнішньоекономічних: якою має бути співвідношення між експортом та імпортом.

      Узагалі-то в окремо взятій Луганській області зберігається певна рівновага, але питання дурне в принципі, як для держави з ринковою економікою. Хіба то не проблема приватних підприємств — витримувати баланс між доходами та витратами, зокрема щодо імпорту? Поки це не відбивається на державних фінансах — кого це має хвилювати?! Ще більше по-дурному сентенція щодо від'ємного зовнішньоторгового сальдо звучить у вустах «біло-блакитних». Хто читав відверто компілятивну «Стратегію» Партії регіонів, той мав звернути увагу на пасаж щодо «неконтролируемого прилива в страну «горячих денег» (спекулятивного капитала), привлекаемых нынешней властью для «латания дыр» в бюджете». Тож якщо «гарячі гроші» «гасяться» завдяки придбанню імпортних товарів — чого скиглити?

      Але то вже війна інтерпретацій. Мені ж особисто сподобався показник, який уперше витягла ота сама пані Татарчук. Аналізуючи стан справ за 2005 рік, вона обмовилася, наче за Фрейдом: «У структурі реалізованої продукції в Україні частка Луганщини становила в 2004 році 8,1 відсотка, в 2005 році — 8,7 відсотка, що відповідає третій позиції серед регіонів України». Тобто виходить, що в останньому «допомаранчевому» році підприємства області щось активно виробляли, тільки продати не могли. Бо нікому та продукція не була потрібна. Принаймні оті 0,6 відсотка «в структурі реалізованої продукції в Україні». За половину 2006-го ситуація тут ще покращилася. За словами Юрія Балкового, «підприємствами регіону реалізовано випущеної продукції на суму 18,8 мільярда гривень. Це дев'ята частина всієї реалізованої в Україні продукції». Дев'ята частина — це 11,1 відсотка. І, знову ж, третє місце по Україні. Відразу після промислових гігантів — Донеччини та Дніпропетровщини.

      Як на мене, саме в цьому показнику і міститься підказка щодо загадки про економічні успіхи Луганщини. Свого часу Леонід Кучма віддав область на відкуп вихідцям із комсомольської номенклатури, а ці хлопці просто не встигли набути досвіду у сфері державного управління. Вони більше спеціалізувалися на пропаганді ідей комунізму, а отже, єдину економічну істину, яку вони винесли із свого безпредметного минулого, — це «аксіому» про обов'язковість зростання промислового виробництва. От вони його й забезпечували... як уміли. А вміли погано — переважно здійснювали управління за допомогою вказівок та погроз. Як тільки тиск на підприємців після зміни владної команди... ну, не те щоб зовсім зник, однак суттєво зменшився і втратив брутальні форми — економіка почала потроху заспокоюватись і «реструктуризуватись» у відповідності до потреб споживачів. А не начальства. Звичайно, що спочатку темпи зростання знизилися майже до нуля, зате потім економіка почала «розганятися» навіть швидше, ніж у цілому по Україні.

Битва в дорозі

      От тільки немає впевненості, що відсутність тиску є наслідком свідомої відмови від втручання в господарську діяльність підприємств. Навіть якщо припустити, що обласна виконавча влада на це пішла, лишається обласна рада, де зосередилися найзатятіші «єфремовці». І є ризик, що в разі просування ними «свого» представника на посаді голови облдержадміністрації (на даний момент нею вже п'ять місяців керує людина в ранзі виконуючого обов'язки), ситуація швидко погіршиться. А поки що в обох команд руки зайняті. Вони з'ясовують найголовніше питання сучасного буття: «Хто в домі господар?». Зокрема, сьогодні керманичі облради здійснюють операцію з перекладання відповідальності за прорахунки в управлінні так званою спільною власністю територіальних громад на колег з облдержадміністрації.

      Справа ось у чому. Ще за часів керування областю тандемом «Єфремов—Тихонов» обласна влада почала «підгрібати» під себе майно територіальних громад. Найбільшим придбанням став Луганський міськводоканал, а загалом сьогодні в обласному підпорядкуванні перебуває аж 213 різноманітних об'єктів у різних куточках краю. Це дуже зручно під час виборів: можна директорам та головним лікарям безпосередньо диктувати відсотки з голосування за ту чи іншу партію під час парламентських виборів. А от забезпечити ефективне управління ними набагато важче. Поки в області хазяйнував «тандем», справи сяк-так ще йшли, і будь-які розпорядження пана Єфремова виконували, оскільки з паном Тихоновим у них було цілковите особисте порозуміння. Після ж Помаранчевої революції в адміністрацію прийшли «чужинці», а облрада як була «комсомольською», так нею і залишилася.

      І почалася війна. За моїми спостереженнями, жодного подання облдержадміністрації на заміну того чи iншого керівника установи обласного підпорядкування рада після лютого 2005-го не схвалила. Однак претензії до виконавчої влади депутати висували за повною програмою. А у квітні цього року народні обранці взагалі перебрали на себе управління 213 об'єктами (характерно, що на офіційному сайті обласної ради після цього рішення відразу йде інше; і що то ховають від народу його обранці?). При тому, що в апараті ради працює всього лише 88 осіб. Як із такою кількістю планувати й організовувати роботу двох із гаком сотень установ різних галузей, ніхто думати не схотів — і вже в серпні почулися інші пісні. Було скликано так звану «розширену президію» облради за участі представників усіх підпорядкованих їй установ, і один із двох заступників голови ради (до речі, за законом має бути лише один) Володимир Пристюк оголосив: «Нас не влаштовують результати роботи. У першому півріччі лише 6 із 26 госпрозрахункових підприємств отримали прибуток. Решта збиткові». Пан Пристюк відразу спробував перекласти провину на опонентів: мовляв, ми звернулися до управлінь облдержадміністрації, а там навіть планів роботи підприємств немає...

      Правильно. Їх там і не повино бути, оскільки ще пани Тихонов з Єфремовим поділили повноваження таким чином, що за адміністрацією залишався тільки контроль у цілком совковому значенні цього слова: встромляти носа, за результати не відповідаючи. А квітневим рішенням в облдержадміністрації відібрали і контроль. Тепер право на дисциплінарне стягнення на керівників комунальних підприємств має лише... голова обласної ради. Тобто відбулася повна втрата керованості. Різниця зі становищем у решті підприємств полягає в тому, що там підприємець власними грошима відповідає за свої прорахунки, а тут відповідатиме обласна рада. Точніше, ніхто. А ще точніше — платники податків. Тепер урядові і Президенту лишається тільки знайти правильне співвідношення. Що краще — призначити такого «губернатора», який знайде порозуміння з верхівкою облради, після чого відновиться управління у стилі a ля Єфремов, або такого керманича області, який продовжить «війну місцевого значення»?

      Обласним майном тоді доведеться пожертвувати, зате ж економіка в цілому не потерпатиме. Дані про суттєвий приріст обсягів промислового виробництва головні «теоретики»  Луганської обласної ради сприйняли як статистичний феномен, який містить для них особисту образу.