Праправнук Франка Петро Горічко кладе квіти до пам'ятника у Трускавці.
Франко не мав перед собою не те що клавіатури комп'ютера, він не встиг попрацювати навіть на «Ундервуді». Він був ближчий до україноруського середньовіччя, аніж ми, напiввіртуальні породження мегаполісно-електронного глобалізму (комп мій на прізвисько «Олелько» тільки-но виписав - «ГРОБАЛІЗМУ»). Бо писав Каменяр «ману пропріа» - «рукою власною», як гетьмани та піїти давнини.
У давньоукраїнській мові не було слова «почерк». А було слово «характер». Що означало те саме.
Наші предки краще нас розуміли, що через оригінал рукопису читач може зчитати ХАРАКТЕР автора. Напряму. Більше того - сканувати авторове біополе, ауру. Залізти в душу давно зі світу зійшлого, лишаючись у своєму комфортному швидкоплині.
Саме тому мені завжди було страшно читати рукописні оригінали. Раз по раз виникало враження, ніби тримаю свічку в інтимній темряві, або ж, як камердинер, допомагаю вдягатися історичній персоні.
Іван Франко лишив по собі тільки у відділі рукописів Інституту літератури НАНУ понад п'ять тисяч так званих «одиниць зберігання». Окрім рукописів та безодні листування, там зберігається ще й Франкова бібліотека. Все це було заповідано Франком Науковому товариству Т. Г. Шевченка у Львові й поступово прикочувало до каталогів на Грушевського, 4 та до сховища на вулиці Кутузова в Києві.
Можна почати працювати з «фондом Франка» як «молодий спеціаліст» і піти на пенсію, не закінчивши його дослідження. Себто аби осягнути Франка, треба прожити паралельне з ним життя, коментуючи життя «основне». Я вже пропустив час наважитися на цей подвиг - дай Боже встигнути прожити власну невелику біографію. Тим більша повага і шана науковцям та архіваріям, що гуртом та поодинці шукають вихід із Франкового лабіринта.
До того ж зі мною нема експерта, який був би головною дійовою особою в нашій маленькій, майже містичній драмі. Маю на увазі криміналіста-графолога, почеркознавця. Ці пінкертони творять чудеса, виводячи зі змін почерку в часі душевні кризи, припливи натхнення, початок фізичних та душевних хвороб, поривання та комплекси «об'єкта». Що ж, доведеться мобілізувати раціональний та інтуїтивний досвід дворічної праці співробітником Центрального історичного архіву. Щоправда, з часу, коли я описав останню рукописну архівну справу, минуло рівно двадцять років, але певні «вправи» робив регулярно й пізніше.
Будемо пірнати у «Франковий океан» і роздивлятися на поверхні (тому мимоволі поверхово) все, що вдалося добути під час занурень. Ну, Боже поможи!
Не такий уже він і простий родом, наш великий Каменяр. Коли в народницьких якихось анкетах чи дитячих спогадах наш засновник Радикальної партії та перекладач Чернишевського згадує здебільшого свого батька-коваля, варто подивитися на його материнську лінію. Це бісовий голос радянського відділу кадрів, що має «продзвонити» генеалогію кандидата на всілякi поїздки, нагороди та пільги.
Отже, за мамою Марією Іван Франко - Кульчицький. Мама з вуйком - з Ясениці-Сільної, але на те й Кульчицькі, що походять із Кульчиць. Давно існує Всесвітня спілка Кульчицьких, видано безпрецедентну «Історію села Кульчиць» Самбірського району на Львівщині. Кульчиці Шляхотські було засновано лицарями Тевтонського ордену, що вийшли з Пруссії у XIII столітті та заснували колонію на Підгір'ї. З Кульчицьких походять гетьман Сагайдачний та Юрій-Франц Кульчицький, герой Відня та засновник першої кав'ярні на Цісарщині XVII століття. Не кажучи вже про десятки професорів, докторів, політичних діячів та мистців по всьому світу. Отака в Каменяра пролетарська спадковість. Як кажуть, здорові гени - кращий спадок. «Початків читаня вчив мене вуйко селянин Павло Кульчицький». Отакі подекуди були на Галичині «селяни» - писемні, освічені шляхтичі. Мама померла після батька, 1872 року, коли Іван уже закінчував гімназію. Чи не замало ми знаємо про вплив матері на майбутнього генія?
Щодо філологічних здібностей Франка, варто зважити, що й місцеве підгрунтя було оптимальне. Коли у Російській імперії багатомовними ставали здебільшого випускники гімназій та представники «торговельно-посередницьких» нацменшин, то цісарська Галичина одразу гарантувала знання трьох мов: «материнської-русинської», державної німецької та мови «попередньої державності» - польської. Військова або цивільна служба могла додати будь-яку з решти мов, що складали Австро-Угорщину - від угорської до словенської.
Надто ми звикли сприймати Цісарщину «опереткою» в дусі «Бравого солдата Швейка». Щастя Каменяра в тому, що він не дожив до вересня 1939 року. Може, тільки це позбавило Совіти перешкод у називанні Франковим іменем усього, що не було названо іменами Леніна та Сталіна. Від університету, де Франка двічі провалювали на посаду керівника кафедри (а Харківський університет демонстративно запропонував кафедру), аж до бандерівської столиці Станіслава (аби саме ім'я центру опору не миготіло перед очима Кремля)...
Ота «мачуха народів» дала здібному хлопцю все, що могло залежати не від нього самого, - базову, гімназіяльну, а згодом і вищу освіту. Дивлячись на шафи конспектів, що лишилися від 60 років Франкового життя (з них останні вісім - з безнадійною контрактурою пальців!), не вгадаєш, що він був Вічним Революціонером, - але що напевне був Вічним Учнем. Початкова школа в рідних Нагуєвичах та у Ясениці-Сільнiй. Що з його спогадів потрапило до його знаменитих шкільних оповідань?
Перейшов одразу з другого класу Головної міської школи у Дрогобичі. Василіяни викладали там німецькою, але Іванко взявся одразу за справу так, що став першим і в німецькомовній школі. Таким само першим став згодом у Дрогобицькій гімназії. Її вісім років додали польську (основну) та давні мови, але - найголовніше - там Франко опановував «руський» - український факультатив.
Ось перед нами зошиток 1871 року без обкладинки з назвою, що її можна попервах сприйняти як програму якоїсь національної партії - «ЗАДАЧІ РУСЬКІ». А йдеться «лише про учнівські роботи українською мовою. Тільки під час читання сам відчуваєш на відстані часу, що значення для історії нації зошиток має не менший, аніж партійна програма.
Це Іван Франко четвертого гімназіяльного року прислухається до вчителя та до себе, як слід писати твори рідною мовою. Цього року він скомпонував свого першого в житті вірша - «Великдень 1871 року» - на смерть улюбленого батька». Тоді він ще мав віру, що хто помре у ніч на Великдень, тому одразу відкрито браму Раю. Франко в науці завжди від нестерпного горя ховався, як інші ховаються в горілці. Того ж року перекладав Гете та Шіллера - з німецького оригіналу, а Корнеля та Расіна - з французького. Аж ось...
«Опись лЪта», «Хосен /корисність «О. З. / води», «Описъ пожару», «Описъ зимы». Те, що ми звемо «вправами», тоді на Галичині було, на кшталт точних наук, «задачами». Правопис та орфографія незвичні. Невіглас скаже - невироблені. Та вони просто пристосовані переважно до вимог конкретного галицького діалекту української мови, що давно розвивається в іншому, відносно наддніпрянців, державному утворенні, і в тих, і в інших нема ще єдиного «нормативного центру». Вони все ще орієнтуються одне на одного, придивляючись та прислуховуючись через Збруч.
15-річний Іванко тицяє у каламар сталевим пером. Кінець гусячого пера як основного знаряддя письмової праці - така сама культурна революція, як початок залізниць або пароплавства. І стався він приблизно в той самий час - перед серединою XIX століття, хоча Джеймс Перрі та Жілло виробляли сталеві пера в Європі вже на початку 1830-х.
Не втримавшися на прозовій стежці, в «Описі зими» учень зривається до наївного віршування. Чи, можливо, саме таке завдання поставив перед ним гімназіяльний вчитель Іван Верхратський?.. А може, це взагалі диктант, і нічого творчого тут нема? Тим паче що почерк-«характер» настільки рівний та старанний, що вчитель приписує наприкінці поспішно - нервовою рукою - «Пильность заслугує на похвалу!»
Аж ось, в описі пожежі, підліток Іван вжив недостатньо виразний, на думку Верхратського, прикметник - «...можъ си було погадати, що то iстине пекло, в котромъ ся грЪшни душЪ караютъ». Вчитель виписав на полі синоніми - «правдешнє, дійсне». Значить, це як мінімум - виклад, а скоріш за все - творча робота на загадану тему. Отож образи, що розкидані у «задачах» - плоди власної уяви юного Франка. І вірші - його власні також!
В учня деякі проблеми з вживанням «і», замість цього від подекуди пише «и» (як чує?), «човна» в множині замість «човни». Вчитель терпляче все править більш густим, але чорним, не червоним, чорнилом. Змістові нюанси цього учнівського твору 145-річної давнини видаються подекуди ближчими до прадавніх часів, аніж до сьогодення.
«Літо зачинає ся коло Святого Івана... (Себто на більшу частину червня як на літній час тоді не зважали?) Дерева, котріи на веснЪ цвили и розвивались, покрити теперъ прекрасными овочами... сонце бродить по самотному небЪ, як той козакъ по степу... у лисахъ ростуть гриби якъ то: cморжЪ, козарЪ, голубЪнки... а люде идутъ по СлужбЪ Божой цЪлыми громадами на губи». Все це - запис нормальної вимови Франкових земляків, але вже забарвленої його поетичними фарбами: «Пастухи грають на своихъ пищавкахъ, що ажъ лисы и поля ходятъ, въ ночи жъ тосамо конюхи на быляныхъ фуярахъ граютъ тужливіи думы».
Верхратський пережив свого великого учня принаймні на два десятиліття, бо у 1935 році подарував цей зошиток Науковому товариству Т. Г. Шевченка у Львові. Це - пишний надгробок скромному дрогобицькому «професорові», що роздмухав у нагуєвицькому сироті святий вогонь поезії. «Особливо вплинув на мене проф. Іван Верхратский, заохочуючи до читаня книжок руських і до наук природничих. Від него (в другій клясі гімн(азії)і далі) я перший раз дістав Русалку ДнЪстровую, львівське виданє Шевченка і т. ін.». («Коротка біографія», 1889).
...А фінал «Опису літа» зненацька зривається на євангельську притчу, і чуєш розмови батька, матері, а може, вже й приязного з Іваном вітчима-ріпника, що гудуть десь на тлі та відкладаються у підлітковій пам'яті:
«...Можъ лЪто поровняти зъ середнымъ вЪкомъ чоловЪка. Якъ въ лЪтЪ дозрЪваютъ плоды, котри селянинъ на веснЪ посЪявъ, такъ и чоловЪкъ середовЪчный доспЪвае розумомъ и добрыми дЪлами, сли ся до нихъ въ молодости призвичаивъ, або злыми дЪлами, если весну свого житьа, то есть молодость промарнувавъ. Горе такому человЪкови! Зліи норовы, которіи въ его сердце вносились, запускаютъ що раз, то глубше свои корЪнья, и приводятъ го до згубы. СередовЪчный человЪкъ старае ся уже у дальше житьа, муситъ працевати больше, якъ въ молодости, а сили его выробляются уже въ найвишшой степенЪ».
Чи спокійніше, гармонійніше жилося в пору, коли замість реклами на тебе звідусіль дивилися моральні проповіді такого гатунку? Все подальше життя Франко прагнув такої гармонії в світі. А в собі її видобути міг тільки під час творчого акту.
І інший аркушик - уже з другої половини 1870-х років або з початку 1880-х. Франко ще нежонатий. Уже провів вісім місяців у тюрмі разом з членами редакції часопису «Друг» у чеканні суду і, за вироком, - аж шість тижнів. Вже спокусився народництвом, а потому й соціалістичним рухом - тюрма навчила, а ще раніше почало привчати гімназіяльне оточення («...Від Щ. Сельського, що ходив кількома роками вище, читав я перші рочники «Правди», що зробили на мене велике вражіння...»). Може, з цих часів і беруть початок «скоки» його характеру, що про них здивовано озивався його товариш по справі та тюрмі Павлик. Франко прибивався до народників - і кляв їх. Із захватом перекладав Пушкіна - і люто гудив галицьких москвофілів. Брався радикально за соціалістичну ідею - і нудився, відчуваючи її фатальну обмеженість. Будуючи засади національного руху, обіймаючи внутрішнім оком і «підросійську Україну», стогнав:
«Наплюй! Я, синку, ліпше знаю
Всю ту патріотичну зграю
Й ціну її любовних фраз.
(«Україна мовить»).
Розвинувши розум, він усе життя прагнув вискочити за межі розуму, у космос пророцтва, туди, де всі кляті протиріччя знімаються. Він не тільки знав за собою пророчі миті, він свідомо ті миті культивував. Він і честолюбство мав, гідне статусу пророка. (I саме обгрунтуванням цього статусу честолюбство відрізняється від марнославства. Люблю честь, що мені надається, бо я є гідним цього, і ось мої «вірчі грамоти»! Я гідний звання пророка, ви ж двічі не пускаєте мене навіть зайняти кафедру в моєму вистражданому університеті!)
У всіх на вустах його «Мойсей» - а це ж ідеальна автобіографія. І окрема, наскрізна тема його життя - Апокрифи. Окрім давніх сказань та рукописних повістей, що з них одне зробив темою докторської дисертації, - ще й Апокрифи. Він збирав та друкував їх «корпусно», себто прагнув вичерпати їхні публікацію та вивчення. Створити таку собі «Апокрифічну Біблію». Апокриф - (від «таємний, підроблений») - твір біблійного змісту, що його було відкинуто церквою як невирогідний і тому його не включено до книг Старого та Нового Заповіту). Збирав і опрацьовував ці твори як вчений, але - завжди дивімося на контекст життя «вченого»! Коли одночасно декларуєш, що хочеш вивести свій народ з «єгипетського полону» та пітьми, коли створюєш Радикальну партію, запекло дискутуєш, підлягаєш ув'язненням та репресіям» «по підозрінню о таємне товариство і агітацію нелегальну» - не такий ти простий «спеціаліст по апокрифам»!.. І коли тебе називають «єресіархом» - «вождем єресі», ти відчуваєш таємну радість та нагадуєш собі, що й світові релігії починалися для їхнього традиційного оточення як єресі. Але завоювали світ!..
Це велика спокуса для великої людини. Комунізм, Совіти, нацизм, СС, світовий тероризм, - усе це теж наслідки сектантства, скаже «намучений досвідом» сучасник. Що тут від Бога, а що від кого іного - тільки майбутнє розсудить. І, здається, це майбутнє для Франка ще не настало. Століття по ньому ще не минуло. Не той масштаб особистості.
Але і його буря, і натиск йшли у «ріал-таймі», у потоці змін. Давні греки намацали діалектику, бо тільки вона була здатна пояснити європейському розумові, що Схід знав від народження. Знав, що Завтра зречеться від Сьогодення, але й з тим Завтра станеться так само, бо це - єдиний, до кінця незбагненний шлях Буття. Крик-зойк чується від правдивих шкільних учителів-україністів: як же всього Франка вліпити у шкільну програму?! Коли на кожну Франкову тезу протягом життя можна намацати його ж власну антитезу... Було тут у ньому щось спільне з Пантелеймоном Кулішем. Це була не пристосуванська гнучкість, а гранична щирість.
«Амбівалентність»... «з'єднання того, що не може бути з'єднане»... «послідовне самозречення...» Ну, ще можна пошукати визначень Франкової «несумісності із самим собою». Але все це можна скільки завгодно розгортати у часі так, як робить звичайне людське логічне мислення...
А можна подивитися на один тільки аркушик. Нормальну чернетку людини, що її розумова енергія розриває, як начиння - гранату. Коли кілька напрямів думки розгортаються в ній не послідовно, а паралельно, одночасно.
Титул показує, що починалося все як заголовок до зібрання фольклорних записів - «Діти в малоруських піснях і говірках», виписки з Чубинського та власних пошуків. Стовпчиком - лічилки, забавки. Скоромовки, тлумачення... Рядки народних пісень - Франко вже наприкінці гімназії мав вісімсот одиниць таких записів... Потому на звороті він вирішив провести статистику системи освіти на Самбірщині. Підрахунки, вже побутові, перемістилися на титул. Початок вірша загруз у тих підрахунках. Пішли проби пера, невиразні пики - машкарони... І знову покотився вірш!
Франкові тридцять три роки. Ісусів вік. Усе вже визначилося, включно із майбутнім, до самого кінця - людина все собі закладає сама, лише випадковості або Божа воля (чи не одне й те саме?) - вносять останні корективи. «Характер»-почерк встоявся і пробуде таким до перших ознак контрактури пальців, коли в покручених від лютої праці й напруження руках почнуть деформуватися літери та рядки.
«Т» дуже скидається на «і», тільки з поперечною рисочкою зверху. «В» «завалюється на спинку», відкриваючи власну спорідненість з латинським «v». «У» ніде не має петлі внизу, рука Франка просто не встигає її зробити. Хоча літери й «друковані» - для очей метранпажа та набірника, але видно, як летить розгальмована рука творця - далі, далі!.. І хоч як автор не прагне тримати рядок прокресленої лінії, все одно на правому кінця рядок хоч на міліметр та піднімається над прокресленим річищем. Експерти-графологи твердять: це підсвідома ознака людини, що прагне більшого й «іде на підйом»
Вік друкарських машинок уже почався. Ще в 1873 році американська зброярня Ремінгтона виготовила першу сотню «друкарських автоматів», а в рік написання «Автобіографії» на всесвітній виставці у Парижі показано суперавтомат «Професор Аркадіус». Проте Франко ще «гутенбержить» рукою, за пізнішим висловом київських «неокласиків». Йому почасти три роки як уже допомагає дружина Ольга Хоружинська, вона ж дає кошти на видання його поетичної збірки «З вершин і низин». Але основне «ручне» навантаження падає й буде падати ще близько двадцяти років на самого Каменяря.
Вражає майже канонічна СУЧАСНА графіка та орфографія документа. Лише іноді проривається «ять» та нормальні галицизми типу «кляса», що ледве не стали знову сучасним нормативом мови. Графічних чудес із «сербо-хорватським» написанням літер у поезіях немає зовсім. Відчуваєш себе присутнім при творенні канону мови.
Франко згадує про початки своєї нескінченної епопеї «Борислав» у 1877 році. Першоджерелом, ймовірно, слід вважати оповіді приязного вітчима - ріпника бориславських промислів Гриня Гаврилюка. Дехто марно шукає прототипів для Франкових «Boa constrictor'а» та «Борислав сміється». Але все позаплутувано, окрім цілком реальної родини Басарабів. З нащадком «Франкових» Басарабів я особисто спілкувався в Бориславі на початку 1980-х років після відвідин озокеритової шахти, він був місцевою «живою пам'яткою»...
«Дні людини - як трава». Тіло людьке - таке само. Нічого нового тут не відкрив навіть Еклезіаст. Він просто над цим виразніше поплакав.
Кожна титанічна біографія доводить одне - неосяжного не осягнути, на Божі прерогативи не посягнути. Але кожна ж титанічна біографія каже нам дещо про найглибший сенс людського існування - щонайповніше себе зреалізувати. Без ніяких заглядань-посилань на подальшу оцінку та використання твого надбання іншими - «роби, що потрібно, і хай воно буде, як буде». Там десь, на денці того глечика, почас і Щастя виблискує.
П'ятдесят томів творів, що, кажуть, не увібрали і двох третин написаного. Контури національної культури, що ти один дуже суттєво окреслив. Покоління, що вважатимуть тебе одним з найглибших проявів людської універсальності й братимуть з твоєї криниці раз по раз різну воду. Чи варто все це безсмертної душі? Таке запитання личить «адвокатові диявола» або людині, що не знала ніколи віддачі ні від праці, ані від двобою. Та на те й людський розум, щоб ставити запитання. Запитання ж бувають не тільки від Бога...
Правди ніде діти - Франко спопелив не тільки власне життя. Як було дружині перебувати поруч із цим живим «мегаваттним», приязним, чемним, але непередбачуваним трансформатором - про це кажуть тільки скорботні наслідки. Нічого закидати Ользі Хоружинській «невідповідність», «немасштабність» - вона проживала свою долю, а не Франкову. Пом'яни, Боже, у своєму Царстві цю страдницю й мученицю «для сімейного вогнища». Її навіть обурювала глухість Франкових «любовей» - наприклад, «примороженої» поштамтської чиновниці, адресатки «Зів'ялого листя» Целіни Журовської, - до її «сонця». Дві жінки порозумілися вже після Франка, на старість. Смерть «сонця» Ольга перебула у київському «будинку скорботи» і нічого про неї не знала... Не знала, вивівши перед цим у світ з Франком чотирьох дітей. Дітей розкидали та розлучили кордони та світові війни.
У 52 роки йому відмовив його основний робочо-творчий апарат - руки. Покладатися на диктування, залежати від секретаря значило для нього гамівну сорочку. Були певні ремісії, але прогресивний параліч продовжував робити свою катівську справу.
Він і до хвороби знервовано реагував на критику. Коли став залежати від чужих та молодих, внутрішня напруга тільки посилилася. Його нажиті, накопичені особистість та біографія - це все, що йому дали роки. Книжки та статті розлетілися і зажили своїм особистим життям, він переростав їх щодня. Лишалися його самотня стежка і шлях, що пройдено. Хто посягав на його пройдений шлях, хоча б непродуманим словом, залюбки ставав особистим ворогом.
Точилася війна, що її ще, не дочекавшися Другої, звали великою - Перша світова. Імперії, на діалозі та протистоянні з якими будував зовнішнє життя Іван Франко, вже поганяли до ями. Франко лежав у лікарні Січових стрільців, а містом нишпорили російські військові, що святкували «приєднання» Львова. Для української культури це була репетиція 1939 року - під поглядом «старшого брата» «карпато-русини» відчули різницю між двома «варошами» - державами та їхніми прийомами щодо українства.
Того часу, в лiкарнi й опiсля, повернувшися помирати в свою порожню від рідних оселю, Франко почав записувати сни. У сновидній реальності йому почувалося краще, аніж коли він розплющував очі. Але зовнішня реальність досягала його й уві сні. Ось запис, надиктований Франком на Вознесіння 1915 року: «Мені снилося коло півночі, що мене вцілило в живіт зліва трохи нижче грудей. Я почув біль, і відразу стало ясно, що мене мав застрілити якийсь кутрігур деревляною стрілою, загостреною плоским ромбом. Я посмотрив таки в сіє колоте місце й переконався, що рани не було, значить, стріла була тупа». І далі пояснення: кутрігури - це болгарські племена, що перейшли з Волги через Донбас на Балкани й там заснували Болгарське царство. Можна було б шукати коріння сну Франка в його загальній обізнаності, в «Захарі Беркуті», де завгодно, коли б не суто конкретні «кутрігури» - завойовники у російських одностроях на вулицях тодішнього Львова...
Його зафіксовано в перші дні 1916 року і перед самою смертю виснаженого сухенького самотнього 60-річного дідка, що виглядав на Мафусаїлів вік та вже втомився відгукуватися на ім'я «Іван Франко». Ім'я переросло пелюстку тіла й висушило його. Зміст цього прощального сну Франко, схоже на те, вишкріб на зелененькому аркушику самотужки. Настільки виразно падають вниз і не спілкуються літера з літерою, але все ще поспішають кудись безсилі карлючки. «В ті ночі снився мні два рази повторений дословно сон Адама Міцкевича...» Який? Вірш «Сон», написаний Міцкевичем в Одесі 1825 року?
Е ні, пророчий сон з віршу «Снилася зима» 1840-го. Міцкевич записав його через вісім років після того, як побачив уві сні прощу серед зими до рятівного Йордану, ріки хрещення, і себе серед прочан, і розмову з милою жінкою... Чи не сказала тоді змучена душа Франкові: «чи чуєш мене? Я - Божа!..» Це так перегукується з його загадковими словами до студентки, що опікувалася ним у лікарні - про Бога, що він iшов до нього своїм власним, страдницьким шляхом. Він, Франко Іван... Від якого б «Франека» не походив би його рід, його прізвище ліпше перекладається з романських мов. Там воно значить - «ВІЛЬНИЙ».
Я вже неодноразово нарікав на жарти мого комп'ютера Олелька. Наш минулий випуск показав, яким робом він помстився мені нарешті за його викриття. КАРПЕНКА-КАРОГО в матеріалі від 19 серпня 2006 року Олелько вперто називав ПАНАСОМ МИРНИМ, а МАРИНУ Тарковську - ІРИНОЮ. Коли я побачив «роботу» Олелька на шпальті, хотілося зробити харакірі... Олелькові. Але мушу, не киваючи на оте моє гаддя-залізяччя, взяти всю відповідальність на себе. Історики та журналісти, звичайно, не хірурги, але наслідки їхньої роботи бувають не менш згубними. «Це не має повторитися», як кажуть японці...
Автор.
Момент знаходження скарбу завжди запам'ятовується хвилею переляку. Радість, ейфорія — це вже наступний етап. А попервах — просто вибух адреналіну, що не обирає, чим вам ввижатися, і тому ввижається найдавнішим, що є в живій істоті — страхом перед новиною. >>
На роздоріжжі лежить Яйце. Гладке, біле, метрів зо три завдовжки і вище за людський зріст упоперек. Ліси підступають до Яйця з трьох боків, четвертий бік визначає початок або кінець районного містечка Іванкова з мовчазними спорудами автовокзалу та санепідемстанції обабіч Траси. >>
Мужні намагання незалежної Української держави відзначити 100-річчя Івана Багряного демонструють, хто в неньці Україні «живєє всєх живих». «Живєє всєх», як виявляється — син муляра зі слобожанського села Куземина Іван Павлович Лозов'ягін, що взяв собі псевдо Багряний. Через 43 роки після смерті він викликає бурю в серцях не тільки ідейних недругів, а й деяких власних нащадків. І, як і тоді, його люблять та намагаються зрозуміти люди, які відчувають себе його духовними родичами.
На щастя, сам Президент підписав-таки 15 вересня 2006 року Указ «Про відзначення 100-річчя від дня народження Івана Багряного». Бо «під скляною банею» прийняття відповідного документа було блискуче зірвано. Там ще надто багато активних товаришів, що для них Вільна Людина Іван Багряний до цього часу — «просто агалтєлий бандеровєц».
Зізнаємося одразу — автор давно записався у довгу чергу, аби стати одним iз них. >>
Я побачив його в Переяслав-Хмельницькому музеї народної архітектури та побуту в травні 1989 року...в небі. Себто, у повітрі.
Невеличкий студійний кран возносив приземкуватого вусаня над буйним яблуневим цвітом. А вусань завзято крутив корбу коліщатої ліри і під мелодію, що нагадувала рипіння цілої чумацької валки, співав-кричав і Лівому берегу Дніпра, і Правому — «Та й нема в світі правди, //правди не зіськати!//Скільки в світі тії правди, //що Отець-да-Мати!..»
Отакою лірницькою кометою на зйомках фільму вперше пролетів у автора перед очима Михайло Хай. >>
Одного разу хтось встане вранці, підійде до вікна і скаже собі, товаришеві чи дружині (тільки поодинокі дружини кажуть чоловікам таке, бо жінкам, така вже в них природа, важче відмовитися від усталеного побуту.) «Дивися, по них можна перевіряти годинник... Вісім сорок п'ять — пік їхньої міграції... Неначе гірський потік». — «Хто?» — «Представники міністерств та відьомств. Початок робочого дня». — «То й що з того». — «Кожної осені їх все більшає, хто б що не казав». — «То що з того». — «А ввечері буде відлив, і не варто буде виходити на вулицю. Зметуть». — «То й що тобі з того? Буде неврожайний рік, то приєднаєшся залюбки до них»... >>
Усе почалося з дубових листочків. Ось вони, збереглися у ліпному колі на стелі. У кожного з нас був власний візерунок на шпалерах у спальні чи у вітальні батьківського дому. Мешканець цієї квартири 1920-х років вважав згодом, у старості, що цей візерунок стає чимось на зразок пожиттєвого коду уяви в особистості. Таким «шифром» стали для Стася Лема, сина Самуїла Лема та Сабіни Волльнер з другого поверху Браєрівської, 4, що у Львові, альфрейні дубові листочки на стелі. Одним чином вони уявлялися йому під час хвороби, іншим — перед відходом до здорового дитячого сну, та кожного разу — новими. Він особисто називав це «грунтівкою душі... тим першим пластом досвіду, що прилучає нас до світу і не змінюється з часом на жоден інший... наслідок утаємничення у певну форму культури, тривкіше за віру з її цілісністю» (тут і далі цит. по — «Високий Замок». — Л.: «Піраміда», 2002, переклад Лариси Андрієвської). >>
