Ще кілька днів тому про невеликий населений пункт під назвою Кривець, розташований за півсотні кілометрів від обласного центру Прикарпаття, мало хто знав навіть за межами Богородчанського району. Та і статусу повноцінного села із власною сільрадою він набув лише на початку дев'яностих років ХХ століття. Але минулого понеділка завдяки телебаченню про існування Кривця довідалася вся Україна. У неділю мешканець села Лісники, що побіля Києва, у накритій поліетиленом халабуді з нещільно збитих дощок площею 4,5 х 5 метрів на території новобудови по вулиці Ватутіна, 170 виявив тіла сімох заробітчан, котрі, як згодом установили судмедексперти, рятуючись від холоду, отруїлися побутовим газом. Безправні наймити, ніким і нічим не захищені, вони змушені були жити в умовах, гірших, ніж худоба у хліві безпутного господаря. Найстаршому було 46 років, наймолодший не так давно відсвяткував двадцятирiччя. Усі загиблі перед тим приїхали до Києва, аби заробити на прожиття — собі і своїм родинам. Дехто мав намір на добуті важкою працею гроші добудувати вже майже зведену власну оселю, хтось лише закладав фундамент. Нещасний випадок перекреслив не тільки їхні плани, а й життя. І не де-небудь у далеких Піренеях, а під столицею рідної держави.
Cело підприємницьким сльозам не вірить
Жахлива звістка докотилася до Кривця уранці першого грудня. Невдовзі війтові зателефонував голова Богородчанської райдержадміністрації Володимир Єфимчук і сказав, що зробить усе, аби не залишити в біді родини загиблих. Обласне керівництво відразу виділило по дві тисячі гривень кожній сім'ї для організації похорону.
Загиблих позавчора після півночі привезли додому у столичних трунах і новеньких костюмах — жест доброї волі держадміністрації Києво-Святошинського району, до якого належать Лісники. О третій ночі в оселю сільського голови Кривця Богдана Атаманюка хтось постукав. «Коли я відчинив двері, — каже господар, — то прибулець представився оперуповноваженим Києво-Святошинського райвідділу міліції Русланом Чернеєм і повідомив, що привіз наших людей. Він розповів, що там, у Лісниках, сталося, і що над загиблими дуже плакав підприємець Дмитро Удовиченко, бо хлопці були дуже хороші. Плакав-то плакав, але ж хорошим хлопцям треба було б створити хоч елементарні умови, а вони, виходить, жили там як раби, споруджуючи житлово-розважальний комплекс. Кінець осені-початок зими, а вони під плівкою спали. Змушені терпіти, бо не було iншого виходу. Оперуповноважений особливо наголосив, що жителі Лісників, котрі знали наших односельчан, були про них найкращої думки — роботящі, порядні, непитущі, кожної неділі та у свята обов'язково ходили до церкви. І це — суща правда».
Хоча надворі ще стояла глуха груднева ніч, у багатьох кривецьких будинках горіло світло. Інформація про те, що небіжчиків уже привезли з Києва, миттю поширилася селом, і в темряві від хати до хати заснували згорьовані постаті. Сім'ї тут так переплелися, що мало не кожен — один одному родич, тому чорна, як у селі кажуть, біда одночасно оглушила всіх.
Ми приїхали вранці, через кілька годин. У салон оперативного «ГАЗика» Управління МінНС в Івано-Франківській області підсіла, зголосившись показати приміщення сільради, заплакана жінка, як з'ясувалося, місцева бібліотекарка. У Лісниках загинув брат її чоловіка.
Село перебувало в глибокому шоці. Оточене з трьох сторін горами, воно плавало в густому вранішньому тумані, як у розпачі. Присутність важкої трагедії відчувалася вже на околиці Кривця, коли на узбіччі дороги показався гурт жінок у чорних траурних хустках. Трохи поодаль, за цвинтарними парканом, біля початих свіжих могил метушилися чоловіки із заступами.
Привид групової смерті навідався через півстоліття — день у день
Знавці фаталістики та інших загадкових учень можуть у цьому кривецькому «повторенні пройденого» знайти невідпорні мотиви і залізну логіку. За однією з версій, назва села, вперше про яке згадується в історичних хроніках тридцятих років ХVІІ століття, пов'язана з великою кількістю пролитої крові. Нібито ще тоді, коли монголо-татарські тумени рвалися у Західну Європу, на території біля сучасного села між ними і руськими воїнами відбулася жорстока січа, після якої тутешній потік став червоним від крові (звідси назва — Кривець). Ми не будемо аж у тих часах шукати якісь причинно-наслідкові зв'язки, обмежимося констатацією підтвердженого факту. Рівно 47 років тому село вже переживало подібну цьогорічній трагедію. Як пригадали старожили, котрі нині прийшли прощатися з небіжчиками, тоді також у перший тиждень посту, перед Введенням, хоронили дев'ятьох односельчан. Вантажівка, в якій їхала бригада будівельників, за Надвірною упала з моста у воду. З дванадцяти чоловік врятуватися вдалося трьом. Тоді, як і тепер, загинуло багато молодих людей. Дехто з них так і не побачив своїх пізніше народжених дітей.
Страшні випадковості описаним збігом не вичерпуються. Хтось пригадав, що батько 39-річного Василя Проціва, котрого тепер привезли з Києва у домовині, загинув у автокатастрофі ще до народження сина.
«Я не можу прийти до тями, — бідкається Анна Гуменяк. — Це така трагедія, що просто в голові не вкладається. І не знаю навіть, за що ж на нас упала така кара Господня. У нашому селі живуть дуже добрі, дружні і побожні люди. Немає жодного наркомана чи ще якоїсь подібної пошесті. Хоча в нас дві конфесії, але між ними панує духовний мир і злагода. Ніколи не було релігійного розбрату. Є сім'ї, де одне з подружжя ходить до греко-католицького храму, а інше — до православного. І молодь наша виховується в любові до Господа — вивчає Святе письмо і відвідує Богослужіння. Під час постів у нас дискотеки не проводяться, як по інших селах. Молодь сприймає це з розумінням. Стараємося поменше грішити, але випробування на нас лягають дуже тяжкі».
Від Кривця до самих до окраїн: Росії, Канадий Ізраїлю
Знайти постійну роботу у Кривці, де на кожного жителя припадає близько сорока арів сільгоспугідь, завжди було непросто. Але на фініші розвинутого соціалізму більшість мешканців села мала стабільні заробітки у місцевому колгоспі, а також — на лісокомбінаті у селищі Дзвинячі та у тутешній філії Івано-Франківського заводу «Промприлад». Згодом усе це розвалилося. Запропонувати щось замість зруйнованого нова «старообрядна» українська влада не спромоглася. Мале підприємництво і зелений туризм самотужки сюди не добралися. Цільових грошей та ентузіазму владі вистачило хіба що на спорудження розкішної — на заздрість арабським шейхам — президентської дачі «Синьогора», що за 20 кілометрів від Кривця. Гарант через затемнені шиби урядового лімузина навряд чи дорогою до Гути розгледів це село, як і тисячі йому подібних в Україні. Принаймні поблизу не зупинявся і не цікавився життям підданих — на такі дурниці бракує часу.
Отже, кривчани рятуються хто як може. Здебільшого за сотні-тисячі кілометрів від рідного дому. На моє прохання назвати заробітчанські адреси земляків співрозмовники пригадали такі географічні точки, де працюють їхні односельчани: Київ і Київська область, Донецьк, Одеса, Анапа (Краснодарський край Росiї), Москва, Тюмень, Польща, Румунія, Словаччина, Чехія, Греція, Італія, Іспанія, Ізраїль, Канада і США. Так розкидало по світах людей лише з одного прикарпатського села, в якому прописано 1767 осіб. Відтепер — на 7 чоловік менше.
Сприймати смерть завжди важко, а в таку наглу, i масову навіть доросла свідомість узагалі відмовляється вірити. Що вже казати про дитячу? В Івана Кіманчука залишився 3-річний син. Коли хлопчикові сказали, що додому везуть мертвого батька, він заплакав і попросив: «Я не хочу мертвого. Хочу живого».
Вони мешкали поруч, по-сусідськи часто і доброзичливо спілкувалися. Іван Кіманчук жив хата в хату з Дмитром Слівоцьким, через дорогу навпроти — Михайло Василів. Кажуть, усі загиблі були добрими і турботливими сім'янинами. Пригадалося кривчанам, як років три тому важко захворіла Михайлова дружина і її довелося терміново оперувати в Івано-Франківську. Весь час, поки вона перебувала на лікарняному, чоловік справно ходив на ферму доїти спілчанських корів. Тепер удова залишилася сама з трьома дітьми. Не дочекалися живого батька, чоловіка і сина — Богдана Кіманчука — двоє малолітніх діток, дружина-інвалід та старенька матір. Як жити далі, вони не знають. Збудували з небіжчиком лише літню кухню та стайню, заробляти на хату він подався в Лісники. З чотирма дітьми на руках зосталася вдова Василя Проціва.
Дієтолог заробітчанину не товариш
Дехто з впливових івано-франківських співрозмовників, розмірковуючи над трагічною долею сімох кривецьких заробітчан, схильний вважати, що вони самі винні у цій трагедії. Мовляв, треба було перед підприємцем найперше ставити жорсткі умови щодо надання відповідного житла і не погоджуватися на гіршу від собачої «будку». Слушне, вочевидь, зауваження, але воно не враховує «розкладів» на переповненому робсилою столичному ринку будівничих послуг, де умови диктує не шукач заробітку, а пересичений пропозиціями роботодавець. Посланці таких малоземельних і багатолюдних, як Кривець, населених пунктів ходять від одного такого, як Лісники, царського села до другого, пропонуючи в найми свої працьовиті руки. Часто після кількох невдалих спроб погоджуються на будь-які умови оплати і проживання. Тоді повертаються у рідне село і набирають бригаду. Хлопці їдуть на чужину переважно на місяць або 6 тижнів (це називається ходкою). Саме упродовж такого періоду, як дослідили самі заробітчани, їхній організм витримує максимальні навантаження. Додому повертаються для відновлення сил. Це важке і виснажливе заняття.
«Я теж працював у таких бригадах, — розповідає Богдан Атаманюк. — Беру відпустку і не в Крим їду на відпочинок, а на будівництво, бо ж треба чотирьох дітей на ноги ставити. До речі, з цими хлопцями, яких будемо тепер ховати, я також збирався до Києва, але так склалося, що від поїздки відмовився в останній момент. Робота навіть у теплу пору року там не з медом. У літні місяці близько 4-ї ранку, як тільки розвидниться, ти вже в строю. Скромний сніданок — чай та хліб з маслом — лише о дев'ятій. На обід подаємо собі макарони з олією або маргарином. На вечерю — залишки обіду, бо якщо їсти згідно з рекомендаціями дієтологів, то додому приїдеш з порожніми кишенями. Робочий день триває по 18 годин. Це я знаю з власного досвіду. Про техніку безпеки та санітарні умови нічого й заїкатися — ми ж працюємо незареєстровано. Звідси — інша проблема: оплата праці. Бувають випадки, коли замовники, посилаючись на нібито не зовсім якісно виконану нами роботу, розраховуються за вдвічі нижчими, ніж домовлено, ставками. Трапляється, до наших хлопців підсилають бритоголових, і тоді виплачують зовсім мізер».
Та інших джерел поповнення родинного бюджету, ніж ризиковані заробітки, в них просто немає. У місцевому сільськогосподарському кооперативі імені Лесі Українки заледве знайшлася робота для семи десятків селян старшого віку. Але на одержані тут скромні капітали нічого й город городити. Молоді ж кривецькі сім'ї хочуть жити тільки у своєму рідному селі. Під нові обійстя сплановано масив зi 150 новобудов (54 з них уже виділено). Село має добрі демографічні перспективи, оскільки народжуваність тут упевнено переважає смертність: цьогоріч до кінця листопада у Кривці на світ з'явилося 29 немовлят, а залишило його 17 дорослих односельчан. І навіть сім останніх несподіваних смертей не змiнили обнадійливу тенденцію. Та прикро, що мальовниче прикарпатське село, населене добрими, працьовитими і законослухняними людьми, яких, вочевидь, за честь хотіла б мала громадянами найповажніша європейська держава, ніяк не виборсається з липкого пострадянського павутиння.