Коли ви дістанетеся до «української Венеції» — містечка Вилкового, що в південно-західному куточку Одещини, то всі ваші пізнавальні бажання пересилить одне нетерпіння: одразу ж, без перепочинку, кинутися в обійми блакитно-зеленого заповідного Дунаю — і всотувати очима невимовну красу, на дотик серця відчути звабу Божого раю.
І обов'язково пройтися екологічною стежкою «Лебединка», щоб із дерев'яної сторожки побачити, як раюють на воді білі гордовитi лебеді. І неодмінно сфотографуватися біля металевого овалу, поставленого сторчма, що означає: це і є Нульовий кілометр Дунаю. І, звичайно ж, ступити на Нову землю — піщану косу, яку щороку намиває могутній Дунай, і одержати затим з рук директора Дунайського біосферного заповідника Олександра Волошкевича диплом, який печаткою засвідчує, що ви відвідали «Наймолодшу сушу Європи».
Чи є більші принади в заповідній дельті Дунаю? Не поспішайте з відповіддю — є. Коли ви при під'їзді до Вилкового з села Приморське звернете праворуч на дорогу, що веде до села Ліски, то вийдете на берег Соломонового рукава, що півколом омиває острів Єрмаків, опоясаний з іншого боку вже Кілійським гирлом.
Острів Єрмаків входить у межі Дунайського заповідника на правах антропогенно-буферної зони, тобто такої території, де дозволяється господарська діяльність. Шлях до нього один — тільки такий: човном напереріз Соломонового рукава. Так і зробимо. Переді мною у човні на веслах єгер кордону Юрій Омельчук. Кремезень, немов зшитий однією ниткою-жилою, налитий силою і радісним світосприйняттям.
Кожен читав «Загублений світ» Конан-Дойля, бачив його красу й таємниці на кіноекрані. Я хочу подарувати читачеві «загублений світ» Юрія Омельчука — загадковий острів Єрмаків. На карті заповідника острів своїми обрисами схожий на половинку квасолини платою догори. Береги його — мов борти Ноєвого ковчега, а середина нижча рівня води в Дунаї майже на метр. Обвалований по краях острів просів і тепер нагадує велетенську чашу.
Це зробило острів вразливим для дунайської води. Кілька років тому лисиця прорила в дамбі під маслиною нору — і відкрила через отвір шлях весняній воді з Кілійського гирла. Промоїна швидко розрослася до трьох метрів — острів міг би стати величезним мілководним озером. Юрій кинувся на порятунок острова від затоплення — і первісну красу його було збережено.
Ми вистрибуємо з човна на мулистий берег і по осокових купинах добираємося до прируслового лісу. Дива починаються з першого кроку. З-під переплетіння гілок єгер піднімає вимитий до білизни дощами кінський череп, кладе його на пень очницями в напрямку нашого маршруту. «На острові живуть дикі коні, — починає на ходу розповідь. — Важкі зими, буває, помітно проріджують табун, особливо шкода молодих жеребчиків...» За окрайкою прируслових верб нас охоплюють — душевно й фізично — розлогий простір і сліпуче сонячне проміння.
Перед очима заковоротилося зеленоквітне буяння: червоний верболіз, батоги хмелю на кущах, дербеник, аморфа, фіолетові голівки реп'яхів, лишайники, молочаї, зарості лободи, собачки, і духмяним, аж до запаморочення, килимом колихалась під вітерцем солончакова айстра. Острів Єрмаків достатньо великий, аби на ньому щовесни відтворювався неповторний рослинний світ. Плодюча скиба острова простяглася на 10 кілометрів від нижнього до верхнього шпиля і на 4 кілометри розкинулася в ширину. Основну площу в 2 тисячі гектарів облюбував густий, як стіна, і високий, як бамбук, очерет.
Сонце пригоріло, і Юрій показав приклад: скинув плямистий бушлат й розкрилив його на кущі. На мій питальний погляд посміхнувся: «Ми на острові одні, заберемо, коли повертатимемося до човна». Ми тут одні... На острові немає, як у «загубленому світі» Конан-Дойля, динозаврів і птеродактилів. Але дикі люди є — жорстокі браконьєри.
Ми пересікаємо острів навскоси — у напрямку миску, який дивиться на затон Базарчук. Із квітучого різнотрав'я поступово входили — спочатку по коліно, далі по пояс, ще далі по плечі — в очеретяні зарості, і я, новачок-першопроходець, не здогадуюся, які випробування на нас чекають... Зеленаві очерети густішають, стрімко тягнуться вгору — і через якусь сотню кроків перед нами виростає суцільна рухлива стіна чотириметрової висоти. Спочатку намагаємося полегшити собі шлях, ступаючи ледь помітною стежкою, прокладеною виводком диких свиней. Та скоро губимо й цю рятівну ниточку — і Юрій мисливським ножем рубає переплутаний міцним, як дріт, в'юнком очерет і так прорізає вузенький, в одне плече, тонель — власне для мене. А я, зізнаюся, починаю через кожний десяток кроків припадати на коліно, озираюсь, але розумію: назад дороги немає. Час від часу Юрій обертається до мене, підбадьорює посмішкою. Таким я його й сфотографував — у густій очеретяній рамці.
Нарешті перед нами, окрім хмарки над головою, вигулькнули ще й кучеряві верхівки верб — і ми буквально прориваємося через чагарникові зарості на зелену смугу миска із зарослим комишем озерцем. На цій місцині, до якої можна доплисти на катері із затону Базарчук, Юрій Омельчук мріє відтворити, звичайно, у меншому масштабі Задунайську Січ — ту славну Січ, яку козаки після виходу із Запоріжжя в 1775 році, спричиненого цинічною розправою Катерини ІІ над українською козацькою республікою, звели в турецькій дельті Дунаю, на його притоці Дунавці, нині на території Румунії. Він твердо вірить, що своєю наденергією прокладе на острів Єрмаків «європейський туристичний маршрут».
Єгерство Омельчука на острові Єрмаків — це ціла життєва історія. Коли повертаємося, забравши бушлати, до замкненого на вербовий пень човна прирусловою лісовою смугою, іти за сягнистим Юрком стає легше — і я запам'ятовую скоромовку його життя. Родом він з Олевського Кута на Житомирщині, а професію опанував у технічному училищі на Харківському турбінному заводі. Коли прийшов час армії, то у військкоматі настояв на своєму — тільки в прикордонники. На заставу прийшов зі своїм навченим, хай ще по-любительськи, собакою...
Юрій спіткнувся на півслові, зупинився коло свіжого зрізу. «Скільки навкруг сушняку, а він, злодійко, живу деревину покалічив, омертвив. А ліс цей стоїть на моєму серці...» Розповідь мого провідника продовжувалася: добровольцем визвався до Афганістану — вже з добре вишколеним собакою знешкоджував міни на дорогах і перед нашими позиціями.
Раптом пригинається, піднімає з землі й обнюхує сірий кружалець: так і є — недавно стріляний пиж. «На острові живуть привільно і дикий кабан, і косуля, і єнот, і лисиця, — а далі чую немов скрушний рядок із його зошита спостережень: «Був навіть борсук, але рука браконьєра восени 2001 року безжалісно викреслила цю червонокнижну звіринку зі списку мешканців острова».
Облюбували острів і пернаті, особливо перелітні птахи: білолобі гуси, качки. Живим символом став орлан-білохвост, який поселяється тільки в найчистіших, найтаємничіших місцях. І це наводить на думку, що острів Єрмаків з його первісною природою, як український природний феномен, заслуговує на більш суворішу заповіданість — на віднесення його до зони регульованого заповідного режиму. Сподіваюся, що через якийсь час ми прочитаємо рядок про таке рішення в майбутньому указі Президента.
...Тим часом розповіддю на ходу ниточка життя прикордонника тягнеться далі — у наш час. З Хорогу, біля афганського кордону, проводжали всім загоном iз подарунком на пам'ять — кмітливим цуценям. Батькам на Житомирщину пішов вдячний лист від командира. Повернувся Юрко в свою бригаду на Харківському турбінному. Одразу ж написав листа в Ізмаїл, де на прикордонній заставі починав службу. Одержав відповідь від свого командира майора Бліндірова: «Приїжджай». Дівчині Людмилі, з якою познайомився в робітничому клубі, тільки й сказав: «Будемо одружуватися, бо мені гуляти ніколи...»
Гуляти колишньому прикордоннику Юрію Омельчуку таки ніколи. Після демобілізації ось уже шостий рік на заповідному кордоні Єрмаків, або, як його називають у Лісках, на кордоні 30-го, цим числом Юрій відгукувався при перекличці на заставі.
Гуляти ніколи... Із сонцем прокинеться, плесне в лице холодною водою, на човен за весла — і на oстрів. Тут його світ, дім і душа. Він летить ледь помітною стежкою, вітає кожну пташку й квітку, і не побоюсь високих слів, мов Тичинів Сковорода: «...на землю упаде, цілує квіти, трави гладить...» А то як вкопаний зупиниться, коли побачить у ліжці загибле поросятко-сьоголітка або підбите косуленя. Не може втримати сльозу...
Але очі стають сухими, м'язи коливаються сталлю, коли віч-на-віч зустрічається з браконьєрами. Таких рішучих зустрічей у нього на цілу книгу. Із злодіями із рушницею в руках, з безжалісними електровудочниками, з сокирниками в заповідному лісі.
І ніхто із затримуваних покидьків не виходив переможцем у зустрічах із прикордонником Омельчуком — ні в кулачному бою, ні в тягучих судах, ні в нашій поблажливій міліції. І знайте наперед, ніхто й ніколи не візьме гору над єгерем Юрієм Омельчуком, бо він стоїть за Правду, за Природу, за Життя... І не палитимуть більше злодійкувато в передноворічні дні з буксира «Анатолій Стец» з автоматичних рушниць по білосніжних довірливих лебедях.
Не зламати Юрія Омельчука ніякою підлістю, навіть заподіяним нічним підпалом хати, яку він тепер наново зводить по цеглині поруч із згарищем. Запам'ятайте, ніхто й ніколи!...
Колись у шкільні роки я дещо недовірливо дивувався поетичному порівнянню Миколи Тихонова:
«Гвозди бы делать из этих людей
В мире бы не было крепче гвоздей».
Тепер я знаю: ці рядки поет присвятив моєму сучаснику — єгерю Юрію Омельчуку. Тепер я впевнений: поки є «лісник Юрко» (так називають його по селах) і такі, як він, українська природа житиме — дуби шумітимуть, солов'ї співатимуть, косулі красуватимуться, риба гратиме в ріці.
В опублікованій в «Україні молодій» 22 жовтня 2003 року статті Володимира Стадниченка «Лебедина пісня Дунаю» йшлося про рішення Міністерства транспорту України прокласти судоплавний хід Дунай — Чорне море через абсолютно заповідну зону, а саме по гирлу Бистрому, знехтувавши альтернативними варіантами прокладання справді потрібного Україні каналу — без порушення чинного природоохоронного законодавства. Пролобійоване транспортниками розпорядження Кабінету Міністрів своїм другим пунктом уже, здавалося б, оголошувало початок будівельного штурму: «Дозволити державному підприємству «Дельта лоцман» виконати першочергові будівельно-монтажні роботи зі створення експериментально-експлуатаційного прорізу на базі гирла Бистре до затвердження проектно-кошторисної документації.
Та Указ Президента України «Про рішення Ради Національної безпеки і оборони України від 10 серпня 2003 року «Про стан виконання Указу Президента України від 10 серпня 1998 року № 861 «Про створення Дунайського біосферного заповідника» та перспективи будівництва судноплавного шляху Дунай — Чорне море», український Закон і екологічна громадськість зупинили поспішливе рішення Кабміну. Як повідомив редакцію заступник директора Дунайського біосферного заповідника Василь Федоренко, розпорядженням Кабінету Міністрів за № 643-р від 27 жовтня 2003 року процитований вище 2 пункт попереднього розпорядження Кабінету відмінено.
Правда, закон і голос української громади — все-таки непереможна сила.
Це могутнє довговічне дерево з розлогою зеленою кроною, що росте на островах Океанії і Зондського архіпелагу, здалеку схоже на дуб чи каштан і носить ім’я артокарпус. Місцеві жителі називають його кемпедак, тобто хлібне дерево, на міцних гілках якого або товстезному округлому стовбурі виростають велетенські довгасті кремово–золотисті, схожі на дині чи гарбузи плоди, завдовжки близько метра. >>
Популярність харківського синоптика байбака Тимка, що вже десять років поспіль прогнозує у лютому весняну погоду, ніскільки не вплинула на чисельність місцевої популяції цих симпатичних тваринок. >>
Здавалося б, тому факту, що за останні 15 років у головній річці України з’явилося шість нових видів риби, треба радіти. Але у фахівців це, навпаки, викликає тривогу. >>
На Харківщині плесо найбільшої річки Східної України — Сіверського Дiнця — місцями повністю вкрила широколиста пістія. Приголомшені екологи здивовано розводять руками: цей тропічний водяний бур’ян росте винятково у спекотних частинах світу, тому появу його на Слобожанщині називають небезпечною сенсацією. Якщо лапата рослина з довгим коренем успішно перезимує в наших краях, то боротися з нею стане ще важче. Для Сіверського Дінця, що й без того серйозно потерпає від забруднення заводськими стоками, тропічна «окупація» може обернутися серйозним екологічним лихом. >>
Віктора Гавриленка, директор заповідника «Асканія–Нова», можна слухати і не наслухатися. А ще краще побути з ним на природі. Хіба не диво спостерігати, як віслюки, побачивши в степу машину з «шефом», прагнуть її зупинити, перекривши дорогу. У такий спосіб вони випрошують собі гостинці — звикли, що в Віктора Семеновича для них завжди є щось смачненьке. Звернення до хитрунів зазвичай починається з лагідного «звірята»… >>
Сьогодні вже важко навіть повірити, що такі типові для наших краєвидів дерева як біла акація, каштани, тополі й канадські клени з’явилися в Україні лише 200 років тому. Завезли їх у різний час і акліматизували до місцевих природних умов Іван Назарович та Іван Іванович Каразіни — батько та син. Колискою для тоді ще фактично екзотів став створений ними дендропарк у селі Основинці поблизу містечка Красний Кут, що й понині вражає багатством і різноманітністю культивованих дерев та чагарників. Але, на жаль, сьогодні цей унікальний куточок природи з багатьох причин переживає не найкращі часи. Чи не вперше за свою довгу і непросту історію він опинився на межі повного занепаду. >>
