Марина Меднікова: З останніх сил відбиваюся від мільйонних гонорарів

      — Мізантропія — хвороба юності. Коли тілесного більше, ніж душевного, а надто — духовного, вітальне в спілці з ментальним дуже сердяться, коли не задовольняються всі забаганки тут і зараз. Життєвий досвід перевіряє на правдивість максими, які звуться народною мудрістю. Одна з них аудит витримала: хоч би що робилося, все — на краще. Мала доста прикладів. Життя триває. Жити — цікаво.

      — Як вам вдається творити сюжети? Збираєте матеріали, історії, чи все це — суто ваша фантазія?

       — Напрошується трилогія, яка поки що складається з написаної дилогії (романи «Ой!» і «Тю!»). А розпочалася вона з реальної історії про вибух газу в сільській хаті, яку мені розповіла моя хрещена мати Софія Григорівна Ярова. Зачепила фраза, що її сказала постраждала баба Федоська своїй подрузі бабі Сашці: «Спасибі тобі, Сашко, подруго дорогая, що до себе погорільцю пустила. Ось коли твоя хата згорить, я тебе до себе теж візьму». Решта приліпилася до цієї репліки, як гніздо ластівки до стріхи: по словечку, по сюжетику, по персонажу. Половину життя живу в селі, де маю хату. Гріх проходити повз діамантові самородки, що їх розсипає життя на всіх стежках. Але системного накопичення і скирдування вражень не веду. На жаль. У всіх кишенях і торбах — клаптики із записами нашвидкуруч. Багато що втрачається, забувається. До системи вже, мабуть, не привчуся. Не знаю, чим вліплює ластівка кожну дрібку, яку приносить у дзьобі. А мої смальтини тулить одну до одної якась думка, міркування про закони життя. «Терористка» виникла давно-давно, з газетної кримінальної хроніки про подібну реальну історію. А зараз якось сама проросла, попросилася на волю. Можливо, як реакція на однобічне, одномірне, навіть небезпечне потрактування тероризму, що нині накинуте чи й не всій планеті. Дописую «Терористку-2». Це вже — чистісінька вигадка, втім з реаліями і персонажами,  добре відомими не за іменами, а за їхньою сутністю. Як я ту сутність розумію. В проекті «Терористка» я запитую себе: чи можемо ми всі повбивати одне одного і за віщо? Шукаю для себе відповіді. Почитаймо-побачимо. Якщо я новим текстом не засмучу миле моєму серцю видавництво «Кальварія».

      — Пишучи, ви відпочиваєте, працюєте, вдовольняєте власні амбіції чи компенсуєте брак спілкування?

       — Назвати відпочинком кількагодинне щоденне сидіння за комп'ютером і геть попсовані при цьому очі можна за бурхливої фантазії. Амбіції? Хто їх удовольнятиме за такого перехнябленого книжкового недо-ринку? Тішитися, що тебе знатимуть, розкуповуватимуть за ім'я? Я людина адекватна і на манію величі не страждаю. Спілкування? Затратна річ. Висотує морально й фізично. Хоча трапляються в ньому й родзинки. Спостереження: тусовка — своєрідна професія. Або займатися нею, або щось інше робити. Після роботи принаймні залишається такий-сякий результат. А після життя, прожитого в тусовці? Це як прочитала колись на надгробку сімейної пари: «Такий-то, така-то, переможці конкурсу на кращого Діда Мороза та Снігуроньку». Потрібні коментарі?

      — Як ставляться рідні до вашої творчості?

      — Ще бракувало сказати: мій шлях у мистецтві... мої творчі плани. Тоді гаплик. Зроду, чуючи такі самоозначення мистців, жалкую, що я не карикатурист. Син Микола, здається, популяризує маму у своєму колі спілкування (він — спортивний тележурналіст). Хоча сумніваюся, що сам прочитав. «Ма, суцільні відрядження, розумієш... » Чоловік? З його спонуки взагалі почала щось записувати. Примусив нелюдськими тортурами. Допомагає, як кажуть у моєму селі, «і очима, і плечима». Позиціонується як гарант. Гарантую, каже, що завжди матимеш хоча б одного читача.

      — Яку літературу ви особисто любите?

      — Літературу. Навіть супроти моїх уподобань і уявлень. Коли вдало придумане та ще й уміло записане... Бо все, що читаю, рідко тішить фаховим володінням мовою, здебільшого сюжети, як плетіння шкарпеток: хто з ким залишився, хто кого вбив. Мову люблю. Моє останнє відкриття — Віктор Кабак. Прислухайтеся, як за його участі заговорив канал СТБ, а знедавна — україномовний «Інтер». Пісня! Кохається в слові, відчуває нагальність перемін, бо культурна українська, на жаль, надто довго розчавлювалася. Хіба про цього чоловіка скажеш — мовний редактор? Чинний творець мови. А з тих, хто залишив свої скарби у спадок, насолоджуюся неперевершеним Миколою Лукашем.

      — Якби ви були читачем, як поставилися б до творів Марини Меднікової і на яку книжкову поличку поставили б?

      — Умієш ставити запитаннячка, Вікторіє. Як майстер східних поєдинків. Шаную твоє професійне мислення. Нещодавно зненацька горнула «Тю!», зачепилася за слово, тоді за друге. Невже це я написала! Класна річ! Люблю смішне. Від «Терористки» ще не охолола, то більше, що зараз вистругую і стулюю докупи продовження. Колись згодом прочитаю, тоді скажу про своє враження. Тобі — першій. Мої книжки стоять на чільному місці, попереду всіх класиків. Бо ніхто з друзів-приятелів не хоче їх купувати, підвищувати мій торговельний рейтинг і добробут. Воліють узяти задурно. Тримаю під рукою — роздаю.

      — Чи подобаються рецензії і відгуки на ваші твори?

      — Як у анекдоті: хороші подобаються, а погані  ні. Втім  добрі слова вже почула. Як казали у далекому совіцькому минулому: сприймаю нагороду як аванс.

      — Як ставитеся до критики?

       — Уже якось говорила: для мене літературна критика рівноцінна самим художнім текстам, а іноді й важливіша. Талановита критика, знаємо, буває більш значущою за предмет свого дослідження. Ностальгійно згадую часи, коли літкритикою систематично тішили нас Михайло Бриних, Вікторія Стах. А яким критиком був Сергій Набока!

      — Які твори вам ближчі й дорожчі: «Ой!», «Тю!» чи «Терористка» — існуюча і недописана?

      — Якби я була такою великою, як пам'ятник Сковороді чи Котляревському, я б патосно вигукнула: «Тю!» — книга мого життя!».  Коли буде час і буде здоров'я, спробую завершити трилогію. Є вже назва і сюжет. Як напишеться — можна буде повісити бутси на цвяшок і перейти на тренерську роботу. В літературні критики.

      — Чи є серед потаємних сподівань надія на те, що колись ваші твори почнуть забезпечувати життя (скажені гонорари etс)?

      — Вікторіє, подивись на мене. Чи схожа я на таку, м'яко кажучи, песимістку? Зізнаюся тобі єдиній: якби на мене притьмом упали центнери банкнот, як ото на матусю Гаррі Поттера, це було б найжахливішим стресом. Капітали витолочують ілюзії, як стадо — квітучий луг. Розбагатію — про що залишиться мріяти? Отож з останніх сил відбиваюся від мільйонних гонорарів. Аж утомилася.

      — Найбільша літературна симпатія: а) іноземна; б) вітчизняна.

       — Вольтер, Рабле, Гоголь, словник Грінченка.