Любi сестро і братиську, прочитаймо «Терористку»

      Плодюче на нові імена видавництво «Кальварія» започаткувало нову серію актуальної літератури «Жіночий кулак». Презентація перших трьох книжок відбулася 11 вересня у рамках Х Львівського форуму видавців. Одначе ваша покірна слуга, безнадійно шарпаючись між двома заходами, не потрапила на жоден. Тобто живого знайомства з авторками не відбулося. Із трьох представлених письменниць — Марини Гримич, Лариси Денисенко та Марини Меднікової — особисто знайома лише з останньою. Її перші два (з майбутньої трилогії) романи «Ой!» та «Тю!» свого часу жадiбно зажовувала у громадському транспорті, а в перервах між редагуванням теленовин із насолодою ті тексти перетравлювала. Відтоді мій власний кулак дещо змінив пріоритети, тож із «Терористкою» зазнайомилася вже в теплій квартирі у м'якенькому фотельчику з твердим наміром  хай там що про цю книжку написати в першу чергу.

      Каюсь, я налаштовувалася на обсмоктування хмарочосової трагедії, конфлікту юдеїв та арабів, притягувань терористичних діянь на наші синьо-жовті терени. Підманулась-підвелась. З чого несамовито тішуся.

      Сучукрпроза останніх десятиліть слабувала на роблену наумняченість. Письменники чомусь панічно бояться видатися смішними й наївними, демонстративно уникаючи навернень до старих добрих істин. Прозаїки силкуються вигадати щось несамовито оригінальне, абсурдно неправдоподібне або ж принаймні до смерті нажахати бідосю чительника. Виникало враження, що вони просто безсовісно брешуть і відверто підсміюються над недоумкуватим читачем.

      Нова кальварійська жіноча проза у переважній більшості — явище цілком інакше. До того ж простежується дивовижна закономірність: найцікавіші й найчитабельніші твори пишуть автори, які щонайменше причетні до літературної тусовки; які працюють, не озираючись на братів та кумів по цеху, критиків, класиків та підкласиків.

      Але наразі про перший терористичний удар жіночого кулака — Марину Меднікову. Можливо, це ідіотська шкільна звичка, але мені буває страшенно приємно знайти у художньому тексті «душевну» дефініцію, яка, навіть затусована у детектив, дає змогу зупинитися, відірватися від читання і подумати: «А таки ж так воно і є, от, блін, а я ж ніби це знала-знала, та й забула».

      У чому ж сила письменниці, сестро? Сила в сміливості послуговуватись прописними істинами, не боячись видатися наївною. Задля нашого ж, сестро, блага. Задля того, щоб, прочитавши визначення щастя від персонажу твору такої собі Маріванни, ми б відірвали на якусь мить погляд від мурашкування літер і звернули його у себе: що ж воно там мурашкується? «Щастя, дитино, — перерва між болями. Повноцінне, велетенське щастя. Що дужчі напади болю, то вагоміше і яскравіше щастя їхньої павзи. Іншого не знаю».

      Це не та наївність, яка завдяки Р.Шеклі та нашим «піпєточним» (епітет від Олеся Ульяненка) інтелектуалам негайно асоціюється з цинізмом. Звикнувши останніми роками до демократичного матюччя в художніх (і не лише) текстах, читаючи Меднікову, дивуєшся. Все ж начебто є. Текст не вихолощений, не цензурований. Від нього жодним чином не тхне манірним святенництвом розмальованих псевдоакадемічних дам. Просто авторка має хист дивовижно ошляхетнювати ненормативну лексику. Слово «лайно» в її виконанні якщо й не запахне парфумами, то принаймні не викличе у читача рвотного позову. Так само й жахливі злочини, змальовані в романі, не маритимуться у нічних жахіттях. Вони лише 25-м кадром (певно, дається взнаки причетність авторки до кіноробства) осядуть у свідомості тривожною пересторогою. В цьому контексті згадується верлібр франківської поетки Марії Микицей: « Ти прокинешся колись серед ночі від того, що весь світ маленькою грудочкою стане тобі поперек горла і не дасть дихати». Особисто я волію, щоб мої діти прокидалися краще від маленької грудочки — відголосся світової скорботи, ніж від намарених сцен кривавого насильства. А найкраще, дай їм, Боже, здорового міцного сну  або ж, якщо й сновидінь, то приємних і кольорових. Хоча в такому разі, як стверджує Марина Меднікова вустами Маріванни, неможливо спізнати щастя.

      Ще однією з незаперечних чеснот роману є цілковита відсутність гвалтовного ура-патріотизму. В цьому передумова успіху твору в юних аполітичних читачів. Водночас — ненав'язливе тлумачення «хто є хто». Взяти хоча б епізод з Почаївською лаврою, «батюшкі-матушкі, лайливі брошурки проти української церкви, відморожено-загальмовані братья в іконних крамницях».

      Авторка не возносить невинно постраждалу головну героїню Зірку в сонм мучеників і жертв системи. І не ставить глибокодумної багатокрапки в долі персонажів, а влаштовує здоровий хепі-енд і справедливу розплату: кожному воздасться. Цей немодний останніми десятиріччями прийом надихає на оптимізм. Попри розважальний жанр (хоч роман і задекларовано як не-детектив), авторці вдається зосередити читача на прописних, хоч і потроху розпорошених за вітрами світобудовчих істинах. А світлий і нестримний, питомо «медніковський» гумор надійно захищає нас від розвитку параної та маніакальної депресії. До речі, по життю письменниця веселунка і невиправна оптимістка, хоча вряди-годи любить назвати себе мізантропкою. Але про це краще з перших вуст.