У Києві є лікарня, в якій лікарі й сестрички дають надію на життя зовсім манюсіньким діточкам, яким не пощастило народитися вчасно. Тут у великих скляних «інкубаторах» (по-науковому — кювезах) набираються сил недоношені хлопчики й дівчатка, які побачили світ не після 37-го тижня маминої вагітності, згiдно з нормою, а на 30-му, 28-му і навіть 26-му тижні. Іноді маля росте швидко, і через кілька тижнів його виписують додому, часом крихітне тільце ніяк не хоче набирати життєво необхідні кілограми, але й у тому, й іншому випадку маля може розраховувати на найкращий догляд працівників лікарні «Охматдит».
Про те, як медикам вдається виходити діточок вагою менше кілограма, чому малят годують через вену і звідки на стінах кабінетів стільки яскравих дитячих портретів, «УМ» розповіла завідуюча відділенням виходжування новонароджених лікарні «Охматдит» Світлана СТАРЕНЬКА.
Немовлята на глюкозній дієті
— Світлано Яківно, я знаю, що через ваше відділення проходить дуже багато дітей, але який випадок був серед усіх найважчим?
— Безперечно, це був хлопчик, який народився на 26-му тижні і важив 760 грамів. Коли маленький пацієнт потрапив до нашого відділення, його стан був надзвичайно важким — і за рахунок глибокої незрілості, і через внутрішньоутробну інфекцію. Малюк мав нестабільну гемодинаміку, часті затримки дихання, у верхніх дихальних шляхах збиралося багато мокроти, яку треба було видаляти буквально кожні 20 хвилин. Такий плин вродженої пневмонії... Виходити таку дитину — без перебільшення ціле мистецтво! Узяти хоч би харчування. У таких дітей незрілий кишечник, вони не можуть засвоювати навіть грудне молоко — найприродніший та найкорисніший продукт, який є ідеальною їжею для доношених діток. А про суміші годі й казати...
— Чим же ви годуєте цих дітей? Вони ж мусять звідкись отримувати свою норму поживних речовин, щоб набрати вагу.
— Мусять і отримують завдяки парентеральному харчуванню, тобто внутрішньовенному вливанню спеціальних розчинів. У всьому світі таких дітей «годують», вводячи через вену «бовтанку» з глюкози, амінокислот і жирів. Хлопчик, чия вага становила 760 грамів, протягом трьох тижнів отримував поживні речовини тільки з цілодобових крапельниць, потім до його раціону додали лікувальні суміші, але крапельницю не знімали ще два з половиною місяці.
— А крапельниці обов'язково робити цілодобово? Наскільки я розумію, це не найприємніша для людини процедура...
— Усе так, але цим дітям не можна дві-три години капати, а потім робити перерву. Вони мусять щогодини, щохвилини отримувати свою дозу глюкози, бо глюкоза — це життєво важливий вуглевод, найголовніша поживна речовина для розвитку мозкової тканини й усього організму. Якщо надходження розчину зупинити хоч на годину, в малюка швидко падає рівень глюкози в крові, а це може спричинити важкі метаболічні проблеми і центральної нервової системи, і дихання...
— Можу собі уявити, як важко медсестрі працювати з такими манюсiнькими пацієнтами. У дитинки ручка — що у мене палець, так на ній ще треба знайти венку, влучити туди голкою, слідкувати, щоб маля не зачепило трубку, щоб навколо проколу не виникло подразнення...
— Так, це справді віртуозна робота! Зауважте, що таких ювелірних маніпуляцій медсестра робить по кілька на день. По-перше, коли замінює крапельницю — у нас же немає такого шприца (показує) на півлітра чи на 300 грамів, що поставив один і вистачало на добу... По-друге, коли набирає кров для біохімічного аналізу, а його треба робити раз на 2-3 дні, щоб лікар міг слідкувати за рівнем глюкози й мікроелементів. Добре, хоч зараз можна купити пластикові внутрішньоін'єкційні катетори дуже маленьких розмірів...
— Чи використовували медики в цьому унікальному випадку ще якесь обладнання, крім кювезу?
— Так, звичайно. Щоб виходити дитину з надзвичайно низькою масою тіла, нам був потрібний спеціальний прилад, який слідкує за частотою пульсу й дихання дитини, за концентрацією кисню у крові і виводить покази на монітор. Сестра виставляє нормальні параметри, і якщо показники починають виходити за межі норми, електроніка подає сигнал тривоги. Сестра відразу бачить, у чому проблема, і може швидко відреагувати: вколоти потрібний препарат чи ввести кисень. Без такого монітора не знаю, чи вдалося б нам виходити цю дитину. І один — це дуже мало, бо для нормальної роботи нам треба мати хоча би п'ять апаратів.
— А в ідеалі?
— В ідеалі такими моніторами мусить бути обладнаний кожен кювез. Але це дуже дороге задоволення: інкубатор для недоношених дітей коштує як мінімум 10 тисяч доларів. Стільки ж, якщо не більше, коштує один монітор...
Доля малюка, виходженого в кювезі від 760 до 2600 грамів, лікарям невідома
— Для того щоб малюк мав бодай якісь шанси вижити, нам довелося виділити на нього окремий медичний пост. Протягом цілого місяця хлопчик ні на хвилину не лишався один: медсестра практично не виходила з цього боксу. А якщо їй треба було піти чаю випити або перекусити, обов'язково хтось сидів поряд із малюком замість неї...
— А як же батьки немовляти? Я помітила, що в кожному боксі, де стоїть кювез, є і ліжко для дорослого. Мамочки цілими днями сидять біля апаратів, слідкують за температурою повітря у кювезі, вмикають спеціальні лампи...
— Цією дитиною повністю опікувався медперсонал. А мама... За всі ті 4 місяці, що малюк пробув у нашому відділенні, вона приходила всього кілька разів. Дізнавалася, чи живий син, чи ні, і знову зникала. Жінка — мешканка Донецької області — казала, що їй треба якось заробляти на життя, і робота забирає практично весь її час. Слава Богу, хоч забрала малюка додому, а то довелося б у Будинок маляти відвозити...
— Як ви думаєте, чи високі шанси вирости «великим і сильним» має ця дитина?
— Важко сказати. Неврологічна симптоматика у малюка, коли його виписували, була непоганою, вага — нормальною (2600 грамів). Ми сподіваємося, що з ним зараз усе гаразд. Але, на жаль, нам невідомо, як склалася його подальша доля, як дитина росте й розвивається, чи виникають у неї проблеми зі здоров'ям...
— Чому?
— Його мама з того дня жодного разу в нас не з'явилася, навіть не зателефонувала. Це перший випадок, коли батьки настільки недоношених дітей, яких ми виходили, зовсім не дають про себе знати. Зазвичай матусі приходять до нас — через півроку, рік, два роки, приводять малюків, приносять фотографії, розказують, як ростуть діти. У мене цілий альбом із фотографіями, ще й на стінах портрети висять. Ось ця дівчинка (показує знімок), яка плаває в басейні, народилася з вагою 900 грамів, цей хлопчик важив трохи більше кілограма... Кілька днів тому до нас приходила мама із трійнятами, які народилися 9 місяців тому. Дівчатка, щоб ви тільки бачили, ну просто супер! Веселі, здорові, активні, у гарненьких сукенках, у черевичках, посміхаються, все беруть, розглядають, усе їм цікаво. Більше того, дітки вже самі за ручку ходять, ніжками тупають, навіть говорять «мама», «баба».
— У дев'ять місяців???
— Так, я б сама не повірила, якби не бачила на власні очі і не чула. Гляне так хтось і не подумає, що Альона, Ліза і Даша народилися на 29-му тижні і важили від 1240 до 1400 грамів. А цих дітей колись до нас привезли у вкрай важкому стані, з пневмонією, вони тривалий час провели в реанімації, під апаратом штучного дихання, а потім ще понад місяць підростали в кювезах і ліжечках... Тепер же — просто красуні! А мама того манюсінького хлопчика просто пішла, і все — ні слуху ні духу...
* * *
Після розмови з лікарем кореспондентка «УМ» зазирнула до кількох палат із недоношеними дітками. Картина дуже схожа: дитя в кювезі, мама сидить поряд на кушетці чи на стільці. А в одному з боксів щаслива молода мама слідкувала за показниками датчиків аж на двох «інкубаторах». Маленькі двійнята — Ліза й Даша — спокійно спали, розкинувши руки, а мама Женя у цей час милувалася своїми донечками. «Ой, якби ви бачили їх у реанімації, — зітхає жінка, — то злякалися б. А зараз вони виглядають набагато краще. За два тижні підросли десь на три сантиметри, пожвавішали, ваги трохи набрали. А я навчилася слідкувати за роботою кювеза: мені пояснили, як працює цей апарат, що він створює для дітей умови, наближені до утроби матері. Комп'ютер регулює температуру, подає кисень, а вгорі — лампи, які ми вмикаємо на деякий час. Фототерапія, як кажуть лікарі. Діти гріються, а коли їм стає жарко, і вони починають шуміти, лампи вимикаємо. Коли випишуть? Не знаю, але сподіваюся, що скоро. Дуже хочеться додому...»