Хутори надії на урановому підгрунті

      Натягши подвійну казенну білизну та підв'язавши під черевом синю, майже матроську, робу, а зверху — ще й другу, захисного кольору, цупку, неначе азбестову...

      ... втиснувши в тім'ячко помаранчеву каску та озброївшись акумуляторним ліхтарем та «пелюсткою»...

      ... я, нарешті, побачив, на чому стоїть центральна Україна.

      На глибині 280 метрів на схід від Кіровограда Україна стоїть на шарі сіро-зеленої, щільної та крихкої, схожої зовні на халву, уранової руди. З 1967 року Інгульська та Смолинська шахти занурюються в усе глибші пласти Мічурінського та Центрального уранових родовищах Кіровоградщини.

      Уранова шахта «Інгульська» нічим не нагадує вугільні шахти Донбасу. Порівняння дилетантсько-поверхове, суто естетичне. Чистенько, тільки подекуди водичка дзюрчить. Спеціальна установка очищає шахтну воду до «питного» стану, перед її скиданням у річку Інгул. «Уранщики» спокійненько добувають руду за допомогою піропатронів — направлені вибухи не шкодять міцним шарам породи.

      Один начальник ділянки, кажуть, мав такий хист. Брав у кожну руку шматок породи, підкидав-зважував і визначав: «Оце — багата руда, а це — бідна»...

      Скільки ж треба попоратися з цією «халвою» на гірничозбагачувальному комбінаті, аби переробити сотні її тонн на грами отого самого, чим можна освітити цілі міста або знищити цілі країни. Про щось таке стосовно поетичного слова писав Володимир Маяковський — «... единого слова ради — //тысячи тонн словесной руды»...

      До останнього часу низькозбагачену руду гнали до Росії в обмін на вже споряджені ТВЕЛи для атомних електростанцій. Не знаю, як буде тепер. Але чує душа — мало що зміниться.

      Медики та геофізики давно помітили глибинний зв'язок покладів важких металів із національним темпераментом та здоров'ям народу, що живе на «денній» поверхні над цими покладами. Завзятість іспанців, зокрема, пов'язують із потужними шарами з'єднань ртуті та свинцю на Піренейському півострові. Отаке геологічне мічурінство виходить. Виведення нових порід людей залежно від підгрунтя.

      Цікаво, чи робив хтось порівняльну статистику щільності мистецьких талантів на одиницю населеної земної площі залежно від покладів уранових руд... Бо Кіровоград з околицею, коли придивитися до історії краю, видав свого часу «на-гора» стільки корифеїв, що мимоволі замислишся. Якщо відповідні дослідні установи ще не брали цієї теми в розробку — дарую їм ідею без будь-яких претензій, заходячи до підйомної шахтної кліті.

«Глюк ауф!» — «Щасливо нагору!»

«Воскова машкара стародавніх літ»

      Наприкінці зими 1974—1975 років я вийшов на денну поверхню московської станції метро «Маяковська». Чотири хвилини пішки до рогу Садової-Тріумфальної... височезна сіра арка дев'ятиповерхового сталінського будинку номер 4/10... почорнілий сніг...

      Я продзвонив у двері на четвертому, здається, поверсі з півгодини. Потім чекав ще години зо три...

      У квартирі Арсенія Олександровича Тарковського ніхто не озвався.

      У ті часи прізвище Тарковський було кодом в урановому шарі радянської інтелігенції, що тепер зайшов далеко за межу напіврозпаду. Тільки головний вир крутився довкола Тарковського Андрія, кіногенія. Обговорювати його «Андрія Рубльова» чи «Дзеркало» було гарним тоном, хоча кінозали під час їхньої демонстрації були швидше порожні, ніж повні. Втім для людей, якi відносили себе до еліти, ця обставина була зайвим підтвердженням їхньої елітарності. І коли зосередитися, в отворі екрана справді відкривався світ зі змістом вищим та глибшим, ніж усе, на що могла надихнути тодішня реальність.

      У тому, що в Андрія Тарковського є ще батько Арсеній — феноменальний поет та перекладач, і що без батька не було б сина як явища світової культури і що батько сам — Явище, я дізнався від колишнього однокурсника моїх батьків по медінституту Віталія Коротича. Той тицьнув мені у своїй тодішній квартирі на Суворова свіжу збірку «Вибраного» Арсенія Тарковського і сказав щось на зразок: «Оце людина, оце терпіння. Все життя видавав мільйони рядків перекладів східних епосів, і тільки на старість розродився отаким...»

      Одноногий фронтовик, ходяча енциклопедія Сходу, голос, що лунає за кадром у кульмінаційні моменти культового фільму «Дзеркало», висвічуючи віддзеркалення минулого та прийдешнього його героїв, що їхні прообрази — члени родини Тарковських. Натяки на драматичне розлучення, на спізнілий пошук порозуміння, про прощання і про прощення, про повторення себе у дітях і одвічний конфлікт між поколіннями взагалі-то глибоких та розумних людей.

      «Пред нами расступались,

как миражи,

      Построенные чудом города,

      Сама ложилась мята нам

под ноги,

      И птицам с нами было по дороге,

      И рыбы поднимались по реке,

      И небо развернулось

перед нами...

      Когда судьба по следу шла

за нами,

      Как сумасшедший с бритвою

в руке»

      І різонув його вірш про рідне місто — про яке, з тексту було невідомо:

      Позднее наследство,

      Призрак, звук пустой,

      Ложный слепок детства —

      Бедный город мой

      Підлітковим всезнанням, що відкривається тільки на рік-другий у житті, я вже відчував долю свого звичного — вічного — миттєвого Києва, що за нього тільки починали братися «сумасшедшие с бритвою в руке». Але було ясно, що адресат цього поетичного плачу інший. З передмови до збірки витікало, що адресат Арсенія Тарковського — повітове місто Єлисаветград Херсонської губернії, нині — обласний Кіровоград.

      Через десять років на нічній дорозі з Чигирина до Холодного Яру позаду мене загальмувала «Волга» з завзятою київською екскурсоводкою Елеонорою Рахліною за кермом. «Їдемо з сином до Кіровограда, — сказала вона мені, підкидаючи до Суботова. — Кажуть, там збереглася чудова архітектура модерну»...

* * *

      Іще по п'ятнадцяти роках онук отця Павла Флоренського Адронік Трубачов у старому будинку Флоренських та Розанових у Сергієвому Посаді розповідав мені про українське походження роду Флоренських. За його версією, їхній предок — запорожець Флоренко, що застряг у Поволжі у Смутні часи на початку XVII століття. «Спадкова парафія Флоренських була у тому самому селі Завражжя Кадійського району, де народився у 1932 році син Арсенія Тарковського та Марії Вишнякової і де його було названо Андрієм на честь материного вітчима — сільського лікаря. Це село зазняте у «Дзеркалі», тільки саму хату було затоплено водосховищем... Коли бажаєте — ось телефон сестри Андрія — Ірини Тарковської. Наберіть зараз, поїдемо туди разом, це — Костромська область...»

      Батька і сина Тарковських уже не було серед живих, тож Ірина видалася мені останнім віддзеркаленням колишнього життя цієї незбагненної родини. Підійшла до телефону одразу, їхати до Завражжя тоді не могла (потому почала організовувати там музей брата), а мені запропонувала зустрітися восени... у Кіровограді та на хуторі Надія неподалік міста. «Я там тепер буваю майже щоосені. Тарковські ж були співвласниками хутора. Прадід, Карл Тарковський, був одружений на сестрі Панаса Мирного-Тобілевича. Тарковські та Тобілевичі — «з одного дерева», найближчі родичі...»

      ...Ми й досі не зустрілися. До родинних гнізд Тарковських в «урановому краї» я дістався самотужки...

День і вечір на хуторі Надія

      Прізвище Тарковські — від польського містечка Таркув під Варшавою, куди переселилися нащадки «шамхалів» — управителів кумицької фортеці Тарки на Північному Кавказі. У прізвищі ж «Тобілевич» відчувається основа «тубілець»...

      «Українські Афіни», «театральна столиця України», хутір Надія — єдина у світі родинна колонія митців. Тут жили Микола Карпович Садовський (Тобілевич), Панас Карпович Саксаганський (Тобілевич), Марія Карпівна Садовська-Барілоті, Марія Костянтинівна Заньковецька, Мар'яненко... І, в довершення й прикрасу, — Панас Мирний і Тарковські.

      Кажуть, це земля Панаса Мирного... Насправді ж — земля Надії — посаг, що принесла йому — Івану Карповичу Тобілевичу — Надія Карлівна Тарковська, рідна тітка «Арсюші» за батьком та двоюрідна бабця кінорежисера Андрія Тарковського. Коли Іван та Надія одружилися 1869 року, батько Олександра Карл Тарковський дав молодим у придане двісті десятин землі. Коли вони прийшли сюди після весілля, ніякого хутора тут не було — голий степ, трави, пасовисько, кульки перекотиполя... Іван Карпович знайшов джерело, яке починало пробиватися, розкопав руками. Коли вода трохи встоялася, корифей узяв два листки лопуха, згорнув їх «фунтиком», напоїв джерельною водою свою Надійку й «офіційно» заявив молодій: «Оцей голий степ ми перетворимо на найкращий хутір у Єлисаветградському повіті!»

      Згодом господарство підпер «професійний аграрний менеджер» — тато Івана, Карпо Адамович Тобілевич, який півстоліття працював по панських маєтках. Головна родинна хата, що стоїть посеред хутора від 1871 року, побудована саме за його кресленням. Тут його син Іван — Панас Мирний — написав свої класичні «Сто тисяч» . Як показують наші фантастичні суспільні зміни, ця комедія лишатиметься злободенною ще невизначений час... Нащадки прототипу Калитки — поміщика Куця, що погорів на «грошовій куклі», — ще й досі торгують у сільпо довколишньої Олено-Косогорівки, за часів Панаса Мирного — Стратомирівки..

      Надію регулярно відвідував брат господарки хутора Олександр із синами. Його, першого сина Карла Матвійовича Тарковського, 1847 року хрестили в сільській церкві неподалік, і хрещеним батьком записаний син одного з прототипів «Ста тисяч» — стратомирівського пана Косогоренка, Федір Васильченко.

      Олександр Тарковський, батько Арсенія, пережив юність романтика-народовольця. І так наковтався якутського морозного повітря на засланні, що, повернувшись до «Європи» — до Єлисаветграда, причаївся навіки на банківській службі. Але банк був просто прикриттям та хлібом насущним для невгамовного-таки Олександра Карловича Тарковського. Журналіст, поет, перекладач, автор текстів домашніх «капусників»; батько зі свого боку сформував чудовий генофонд та школу для мистецького виховання нащадків. У родині муштрували дух та розум, спілкуючись у побуті віршами!

      Мама, Марія Данилівна Рачківська, передала сину Арсенію свою, по-нинішньому кажучи, голлівудську красу, що в ній Річ Посполита перемішалася з Волощиною. І норов був у риму із зовнішністю. І від того й від другого жінки просто мліли, особливо старші «Арсюші» за віком... Є вірші Марини Цвєтаєвої, присвячені Арсенію Тарковському за лічені місяці до її самогубства. Ймовірно, знайомство зі старшим Тарковським було останньою розрадою Марини Іванівни — «найбільшого поета ХХ століття».

      Коли «Арсюші» було років дванадцять, його якось погладила по голові сумнозвісна отаманша Маруся, уособлення наглої смерті в степовій громадянській війні. А старший брат «Арсюші» Валька — Валерій — згорів у вирі тієї війни. Того виру не обминув і жоден «єлисаветградський класик» початку ХХ століття — ані Дон-Амінадо, який насправді був Шполянським, ані Віктор Шкловський, що його Булгаков описав як «Шполянського» у «Білій гвардії», ані Юрій Олеша... Але всіх їх Бог милував, окрім брата Арсенія Тарковського. Коли б Нестор Махно вбив отамана Григор'єва раніше, аніж куля григор'євця знайшла Валерія!.. Йому тільки-но минуло п'ятнадцять років.

      Проминули не десятиліття — проминули світи й всесвіти. В одному з листів 1972 року Арсеній Тарковський писав: «...Як мені хочеться на Україну, до Києва та до мого Кіровограда, — я поїхав би на батьківщину за сльозами, більше мені в моє місто їхати ні за чим. Та хіба ще за дитинством, яке так потрібно на старість. Мабуть, у моєму віці впадають у дитинство за велінням серця. Тож коли я і впаду в нього, не дивуйтеся — є не тільки Простір — батьківщина, є ще й Час — Батьківщина».

      1955 року «Арсюша» востаннє приїздив до Кіровограда та попросив, аби завезли до «Надії». Став на коліна, поцілував рідну землю... 1989 року він, фактично самотній, помре у Будинку ветеранів.

      А син Андрій зніме в Італії кіношедевр «Ностальгія». Герой фiльму, персонаж Олега Янковського, приїздить на Апенніни вивчати долю реального композитора, першого українця — автора класичної опери Максима Березовського. Березовський повернувся з Італії і невдовзі покінчив життя самогубством, бо його не прийняла рідна країна, відсторонила як чужого. Помирає герой фільму — але вже від ностальгії за Батьківщиною на чужині. Тарковський-молодший неначе напророкував собі долю, він неначе побачив у видінні власну могилу на кладовищі Сен-Женев'єв де Буа...

Почесний свистун Бобринця

      Іван Тобілевич став Панасом Мирним уже у зрілому віці. Театральну ж кар'єру він почав аматором у самодіяльності містечка Бобринці, коли працював там писарчуком. Сорок кілометрів чалапав iз Бобринця «сошею» до Єлисаветграда, коли пройшов розголос, що туди приїздить «Отелло» — великий американець Айра Олдрідж...

      Сімдесят років — середній термін життя одного покоління. Через сімдесят років, незважаючи на жахливі зміни у країні, самодіяльність продовжувала лишатися у містечку Бобринці однією з небагатьох розрад. Небагатьом судилося пробитися у професійне мистецтво. І лише один став Петром Тодоровським.

      Петро Юхимович Тодоровський вельми допоміг мені окреслити у дитинстві та юності магічне коло внутрішньої волі . Волі від скрутних обставин, напівказарменого устрою радянської школи, потому — від лабіринту романтичних колізій. Його посланцями до мого переляканого внутрішнього «зайця» стали фільми «Фокусник», «Міський романс», згодом — «Військово-польовий роман»... І вже згодом подивився його першу режисерську роботу — «Вірність» про майже винищене у війні покоління Тодоровського. Побачив на екрані й самого Петра Юхимовича, який грав, фактично, сам себе у фільмі свого побратима Марлена Хуциєва — «Був місяць травень». І впізнав тоді в чорнявому капітані з фільму ту вільну людину, яка ворушилася всередині мого єства і насвистувала свої крамольні пісеньки під гітару...

      Саме насвистувала і саме під гітару, бо без гітари в руці та заклично-музичного свисту не уявити ні Тодоровського — оператора, режисера, сценариста, співака, — ані героїв його фільмів. Здається, він так і пройшов по життю — «По головній вулиці з оркестром» (назва ще одного його фільму) та з веселим, зовсім не розбійницьким свистом, що ним ганяють голубів та викликають красунь з вікон «Весни на Зарічній вулиці» (і це він зняв як оператор!).

      І от старший Тодоровський на тлі напівтьмяного від листя вікна своєї московської квартири вмощується, поки дружина Міра Григорівна, крутий продюсер та мати ще крутішого продюсера Валерія, збирає на стіл. Неподалік реве проспект, а тут, посеред шумного «Південного Заходу» Москви, у багатоповерхівці — цілком дачна обстановка.

      Листя закриває світло настільки, що Петро Юхимович згадує про брак абажурної лампи, просить мене її вкрутити. Стаю навшпиньки, стеля ж бо не така й висока, аби користуватися стільцем чи драбинкою. Тодоровський підходить, трохи підтримує мене і... щось присвистує. Щось з Імре Кальмана, здається...

      — А я без свисту не живу. Бо музику все життя вигадую, а нот не знаю, — пояснює класик.

      — Не боїтеся забобонів?Кажуть, гроші просвистиш...

      — Коли б я дбав про забобони, давно вже б у землі лежав. На фронті, наприклад, у першу мою ніч на передовій сержант пожалів мене, роздягнутого майже, і, знявши закривавлену англійську шинель просто зі свого вбитого приятеля, віддав мені... Так і носив, трохи почистивши, аж доки начальство не дало прочуханки моєму командирові за «це опудало». А я пам'ятав, що хто носить шинель з убитого — того самого вб'ють... Поруч зі мною надалі хто гинув у першому бою, а від кого, як від майора Пічугова, кулі та осколки просто відскакували або виривали клоччя вати з вушанки і застрягали в ній конусом... Коли б я знав, що за мене мама всю війну тримала недогарочок свічки «во здравіє»!... І — ось він я...

Українсько-єврейське мiстечко

      Рідний українсько-єврейський Бобринець Тодоровського важко позбувався жахів та забобонів. Ще 16 липня 1851 року експедиція Імператорського Географічного товариства мала спостерігати в Бобринці повне сонячне затемнення. Ось що писав по свіжих слідах курський астроном Федір Семенов у звіті Товариству: «Деякі (бобринчани) всерйоз запевняли, що під час затемнення Сонце закриється Кавказькими горами. Інші ж поважно відзначали, що вченим зовсім ні до чого було приїздити дивитися на затемнення, бо у священних книгах сказано, що Бог нікому, окрім пророка Єздри, не відкрив таємниць передбачення небесних затемнень. Та коли ці бобринецькі мудреці — знатоки священних книг — почали помічати насування у призначений час суцільної мряки, тоді у сум'ятті та з жалібними вигуками побігли до своїх домівок, квапливо зачиняли вiконницi й поспіхом затискувалися, хто куди запопав...»

      Чи не були серед тих мудрагелів родичі купця Давида Бронштейна? Він жив у Янівці, далеко від містечка, а в Бобринці тримав великий продовольчий магазин та аптеку. Та навіть після такого небесного знамення старий плюнув би в очі тому, хто сказав би йому, що його рідний син, кров від крові та плоть від плоті поважної людини, зруйнує весь батьків тихий світ.

      Батько Бронштейн орендував землю в колонії Громоклія, у Береславці та у Янівці, був вправним «аграрним менеджером». А синок, одеський літератор-недоучка, «увесь світ насильства зруйнував», ставши «демоном революції» Львом Троцьким. Батько встиг приплентатися степами та лісами до самого Кремля й оселився під чорним крилом синочка, а його брата Григорія з дружиною розстріляли як «родичів Троцького» денікінці генерала Слащова.

      А що було робити всій цій країні гречкосіїв, ремісників, орендарів та чумаків, що її вкинув у пекло братовбивчої війни синочок Давида Бронштейна та його «запеклі друзі»?.. Куди ховатися?.. Хіба сховаєшся у степу?..

      І знову приходили потому в Бобринець люди зі зброєю. І вчинили в 1941 році «бобринецький Бабин Яр». Родина Тодоровських — Островських дивом пережила його. Пережила, та старший на два роки за Петра, улюблений брат просто зник на війні — ні серед убитих не значився, ані серед тих, хто пропав безвісти...

Учителі та супутники Петра Тодоровського

       — Пішов до армії 1940 року, після 10-го класу, загинув 1942-го... Про це я дізнався шістдесят років потому, цілком випадково, — розповідає Петро Тодоровський. — Чужі люди, тільки тому, що моє прізвище якось на виду, наштовхнулися в Центральному архіві міністерства оборони РФ, подзвонили мені й з'ясувалося, що це мій брат, якого ми всю війну марно шукали, й після війни також. Усі мої так і померли, не дізнавшись про нього правди... Тільки я з'ясував 2001 року, де він загинув — під Коломною. Оце його останнє фото, знайшов на обліковій картці Київського артилерійського училища... Він був дуже добрим. За мною, окрім нього, мало хто дивився. Мама не встигала просто... Коли б він, так само, як Альоша з Чухраєвої «Балади про солдата», лишився живим, цей ген доброти передався б надалі... Так зараз не вистачає його доброти у світі!

      ...Загибель «першого вчителя і взірця», Саратовське артилерійське училище, оспіване в сценарії нещодавніх 12-серійних «Курсантів», фронт, розстріляна бобринецька громада, — усе це створило страшний глухий яр між Тодоровським та рідним Бобринцем. 1946 року, коли всі рідні повернулися не на старе згарище, а до Херсона, фронтовик Петро все ж таки дістався рідного містечка. І відтоді брав звідси коли не слова, не тексти («в мене з віршами не дуже...»), так мелодію, тіні, образи для своїх пронизливих фільмів. На його вірній «Еріці» (ніяких комп'ютерів!) він пише сценарії, як музику. А вірші для його «трьох акордів» писали Булат Окуджава, Олександр Володін, Геннадій Шпаліков. Зараз Тодоровському любенько підспівують на естрадах та на лазерних дисках Сергій Нікітін та Гарік Сукачов.

      — ...Бобринець завжди видавався мені великим цивілізованим містом, до війни ж бо я побував тільки у Кіровограді. Я й паротяг там вперше у житті побачив у 13-14 років. І трамвай!.. Бобринець був уособленням тихого — назовні — життя. На Базарній площі — величезний собор чудового єлисаветградського архітектора Паученка. А влітку гриміли базари, де в кращі роки городина з навколишніх сіл продавалася просто з возів... У вухах стоїть веселий бобринецький гомін. Влітку до парку привозили карусель. Вечорами до неї сходилися родини всього містечка. Починали дзвонити в соборі... Коли допоможеш вручну прокрутити карусель п'ять хвилин — надавалося право на один безплатний «крутіж» — не на конику, а на звичайному сидінні... Поруч виступала аматорська трупа. У водевілі — чи не Кропивницького — «Пошивсь у дурні» — виходив геніальний, але завжди напідпитку, комік, що ми його звали за його коронною піснею — «Та були у кума бджоли з карими очима»...

      З друзями шкільними просто не розлучалися — правдиві «діти вулиці», не міг собі навіть уявити, як далі життя житиму без цих друзів ... Увечері, коли парк не освітлювався, шукали один одного по свисту. Свистіли шматочок з «Голубого Дунаю» Штрауса (свистить), там до свисту й призвичаївся.

      На річці Бобринці була велика скеля із залізним кільцем, що його було вмуровано, може, ще за Потьомкіна. Колись тут, мабуть, і судноплавство було. На тій скелі ми проводили цілі дня. Купатися далеко ходили, кілометрів за три. А одного разу вирушили вздовж річки у справжню експедицію — з'ясувати, де її витоки. Цілий день ішли, зголодніли як вовки. Але не відступалися, аж доки по нас дорослі не вислали кінну погоню. В містечку ж бо почалася паніка, нас пішло душ із п'ятнадцять — і як провалилися!.. Коли знайшли — містечко мало позачергове свято...

      Але й під бобринецьким дитинством можна підписати подекуди, як підписав мені по війні своє фото Пічугін — «На пам'ять про пережиті страхи». Я написав сценарій з такою назвою — про «вертухая», що згубив цілу родину. Мені ця ситуація також знайома з милого дитинства, з Бобринця, хоча й «на відстані»...

      Голодомор 33-го року Бобринцем проїхався, що тобі сказати... Під парканом на вулиці сиділа жінка з дитям на колінах, і мати, живий кістяк, із насолодою їла щура... Моя мама у найголодніший час приносила додому три картоплини, сховавши їх до панталон. Коли вже не було й тих картоплин, тоді діставали шматок макухи, товкли у ступі, потім просівали крізь сито, і така виходила смакота — пилок із макухи!.. Я все життя згадую ці голодні смаколики... Потому голодував і в училищі, і на фронті, і в Херсоні у 47-му році. Маю нормальний для покоління досвід голодування.

      Коли вижили у 33-му й більш-менш налагодилося в нашій родині (тато Фіма, мама Роза й трійко дітей), з'явилися корова й сепаратор. Корівко моя мила... А суп лишався — з самої кукурудзи на воді... Досі люблю кукурудзу, нею й соняхами позаростали всі бобринецькі передмістя... Щовесни зі школи нас «кидали» на збирання врожаю... точніше, на збирання ховрашків. Цілими бригадами ми нишпорили полями й бряжчали відрами, заливаючи водою їхні нори...

      Мама вміла й на гітарі, й циганські романси співала... Читали ми не дуже. Моєю книжкою був Бобринець. Уяву ж мені — вона в мене від мами — розкрив такий хлопець дивакуватий, що був і вигадником, і ходячою бібліотекою. Він нам багато років розповідав про якогось іспанського розбійника Азало-де-Базана та про печеру Лехтвейса. Це були перші усні кіносценарії, що я почув. І вони так гарно відклалися... Як же його звали?...

      Зате Віктора Котляревського пам'ятаю гарно. Він був старшим за мене на стільки ж, як і брат. Його батько був художником, малював афіші, анонси для бобринецького літнього кінотеатру, що над ним я, безкоштовно сидячи на дереві, вісімнадцять разів подивився «Веселых ребят». От Віктор мене ще до мами призвичаїв до гітари, показав два-три акорди, потім іще... І я так призвичаївся, що заліз до батькової кишені, витяг з неї три карбованці й на них на Базарній площі придбав балалайку... Отже, потяг до мистецтва привів дитину до злочину. Сподіваюся, я за нього спокутував... А мій учитель музики Віктор також, як і мій брат, загинув на фронті. І вже років через десять після початку мого цивільного життя, під час зйомок «Весни на Зарічній вулиці», вчепився у випадковий інструмент на майданчику. Потім придбав дешевеньку гітару за сім з полтиною — і пішло, як не переривалося з Бобринця... Нічого не забулося!..

* * *

      ...У більшості його фільмів чоловіки марять жінками, але з превеликою мукою наважуються до них підійти. Це теж струменить із бобринецької юності, з постаті його першого наївного кохання — Галочки Олександрович. Її образ проступив згодом у юній Галі Польських із «Вірності»...

      «Оскарів» дають за «лайф сторі», гарну iсторiю з життя, а Петро Юхимович — супероповідач. Коли б у нього був резерв фінансів і сил, він зняв би у Бобринці свій «Амаркорд» — світлу елегію рідного містечка . Адже наскрізна кіноінтонація старшого Тодоровського — провінційна, тиха й ніжна, без вилуплених від марнославства очей столичних персонажів, без «солодкого життя» нуворишів. Він сповна оцінив за без малого півстоліття, що лишає від щирих людських почуттів Білокам'яна... Самі прилюдні поцілунки в Будинку кіно!..

      Він ніколи не боявся лізти у нове, спотикатися, не дбав про імідж («Інтердєвочка» чого варта). Тож бобринецьку ліричну епопею подужав би і на дев'ятому десятку, і незважаючи на свою нещодавню автомобільну пригоду. Побачивши, як екстремально Петро Юхимович гальмує та повертає свого «коника», я зрозумів, що адреналіну в його крові до цього часу бракує, і класик шукає його де може...

      Е, ні, не зніме він у Бобринці, коли й міг би. По-перше, нема вже єдиного пожиттєвого друга, що також єдиний міг би озвучити цей шедевр голосом «від автора». Нема Зями Гердта. А по-друге...

      Провінція Романья часів дитинства її кіноспівців Тоніно Гуерра та Федеріко Фелліні нікуди не поділася через війну. Тамтешній люд та його навички не змінилися... А містечковий люд та побут степової України пішли у розстрільні рови та поодинокі сімейні альбоми, що майже всі поскуповували вже базарні антиквари.