У гостi до свитезянок

      Уперше ми з сім'єю вирушили на озеро Світязь кілька років тому, керуючись життєвим гаслом славетного Пржевальського: «А ще життя чудове тим, що можна мандрувати». Потім переконалися, що Шацькі озера — ідеальне місце, де можна надійно заховатися від столичних депресій, різного штибу психо-соматичних болячок та й просто, як я жартую останнім часом, якісно підлатати «шифер».

      Із Києва до Світязя найзручніше їхати через Ковель. У Ковелі, як у більшості невеликих міст, автовокзал розташований через дорогу від залізничного. По праву руку — традиційно базар, по ліву — церква. Біля церкви — пам'ятник якомусь паротягу. Може, першому, може революційному, а може, — якомусь найпрогресивнішому. Словом, чимось та машина, що стоїть на кількох метрах рейок, видатна. Є там і якась табличка. Але чомусь ніколи не виникало бажання її прочитати: пробігаючи повз, завжди квапишся коли не на автобус, то на потяг.

      До Шацька транспорту не бракує. Як не автобуси, то маршрутки, як не маршрутки, то власники приватних «мінівенів». Різниця лише в ціні, швидкості, і комфорті.

      Цього літа ми рвонули від цивілізації раніше, ніж планували. Курортний сезон тут починається приблизно з першої декади липня. Приїхавши в червні, відпочивальники ризикують місити болото, мерзнути і замість активного відпочинку, тікаючи від нудьги, цілодобово їсти копчених вугрів під противне місцеве пиво «Шинкар», дегустувати різні сорти горілки «Поліська» і приречено «підкидати дурня». Але нам пощастило. Погода була чудова, берег Світязя безлюдний, хоч наголяса купайся, а до плити на кухні в господарів, у яких ми щороку зупиняємося, жоднісінької черги.

      Найперше, що вражає після року вдихання міського смогу дорогою від Ковеля до Любомля, від Любомля до Шацька і нарешті в омріяному кінцевому пункті поїздки — селі Світязь, це, звісно ж, повітря. Вистромивши носа з вікна маршрутки, спершу злякано сахаєшся. Вичахлі легені не відразу погоджуються сприймати цю густу, хоч ножем ріж, насичену лісовими пахощами субстанцію. «Мамо, а повітрям можна наїстися?» — серйозно запитує молодший син.

      Ступивши на світязьку землю, відразу забуваєш про цивілізацію з її дурнуватими телевізорами, інтернетом, надуманими проблемами, непотрібними правилами блазнюватих ігор. Навіть FM-радіо на Світязі ловить лише дві станції, та й ті польські. Зате несамовито пахне зіллям, лісом й умиротворено та поважно мукають корови («головні курортниці», а заодно й володарки доброї частини пляжу). Вони неквапно жують свою пашу, між них де-не-де пасуться бадьорі коні зі сплутаними передніми ногами і, мов дзьобаті пастушки, зовсім безстрашно і вільно походжають бусли.

      Понад берегом озера Світязь тягнеться довжелезна, майже на все село, вулиця Набережна. Колись вона була й справді над берегом, себто найближче до озера. Тепер територію все щільніше й наполегливіше окуповують різноманітні «нові», набудовуючи розкішних кам'яниць або зводячи «скромні» дерев'яні будиночки із — одна-в-одну — колод, запакованих поштучно в церату. Це чужинці, які примудряються ставити свої дачі вже навіть на дорогах. Місцеві люди скаржаться, що скоро не буде кудою гнати корів на пасовисько. Але про це трохи згодом.

      Озеро Світязь — найбільше з численних озер Шацького національного заповідника. Воно найкраще пасує до відпочинку з малими дітьми. Щоб дістатися на глибину, потрібно «пиляти й пиляти». Цим Світязь нагадує Азовське море. Тільки, на відміну від Азова, світязьку воду можна сміливо пити. Навіть на глибині кількох метрів дно видно чітко, мов на блюдечку. До світязької води я ставлюся, мов до святої. Це не метафора і не свідчення моєї екзальтованості. Просто в озері дуже високий вміст срібла. Крім того, у Світязі значні поклади цілющої білої глини. Старожили розповідають, що колись світязьку воду цистернами вивозили до великих міст Речі Посполитої для ванн багатим польським паням. Нещодавно я довідалась, що поляки називають русалок свитезянками. Щоправда, на колишній території Польщі було два озера з назвою Світязь. Тому славетні свитезянки, оспівані Адамом Міцкевичем, — мешканки не шацького Світязя, а озера, розташованого на території сучасної Білорусі, неподалік від родового маєтку польського поета-романтика. Білоруський Світязь значно менший за український і має правильну круглу форму. Але в обох озерах неймовірно чиста й прозора вода.

      Тож якщо купаючись в Азовському морі, люди, які мають висипи на шкіри, екзему чи якусь виразку, ризикують загострити цю недугу, то від світязької води всі болячки з виразками гояться і зникають. Приїхавши на озеро вперше, не лякайтеся, побачивши на березі якихось чи то мутантів-альбіносів, чи то привидів. Просто всі відпочивальники, натрапивши у воді на білу глину, вважають за необхідне обмаститися нею з голови до ніг. Ритуал такий.

      Пляж на Світязі трав'яний. Тому часто корови, які пасуться на березі, підходять до озера напитися. А деякі, найгоноровіші, по-панському влягаються просто у воду і теж насолоджуються цілющою ванною. Це чомусь особливо нервує рідкісних тут туристів із Західної Європи, які, мабуть, переконані, що молоко дають не корови, а воно само по собі утворюється просто в супермакетах.

      Світязь має затоку, яка називається Лука. Кордону між озером і затокою туристові визначити неможливо. Хоча місцеві мешканці бачать його цілком чітко і називають Кутом. Ми вже теж навчилися розрізняти це пограниччя й устигли облюбувати цю місцину. Якщо не хочеться брести двісті метрів у воді по коліна до глибини, а відразу шубовснути у воду, розганяючи диких качок, ми йдемо на Кут. До того ж у розпал сезону на Куті найбезлюдніше. А у серпні тут можна не лише поплавати, а й поласувати ожиною, бо її тут ціле море. Місцеві називають ожину «ведмеді» і сушать ягоди для зимових чаїв. А з середини червня аж до початку серпня в навколишніх лісах сила-силенна чорниць.

      Частина Луки затягнута лататтям. Пропливши човном зо тридцять метрів, потрапляєш у справжнє царство білих водяних лілій. До речі, лише тут можна наловити карасів. У Світязі ж у будь-який час доби просто з берега ловиться краснопірка, підлящики, окунці, канадські сомики. Риба косяками плаває просто серед купальщиків, тож навіть діти здатні руками упіймати якогось малька.

      Правда, люди бідкаються, що риби з кожним роком стає все менше. Полювання на екзотичного вугра, характерного для цього озера, стало чи не найприбутковішим бізнесом для місцевих рибалок. Одна копчена тушка цієї змієподібної рибини коштує на базарі від двадцяти до двохсот гривень, залежно від розміру. А щоб упіймати одну таку рибину, треба занапастити близько сотні мальків інших видів риб. Виловлюють малька сітками, усвідомлюючи, що це чистісіньке браконьєрство. Але жити якось треба. Тим більше що кожен турист вважає за обов'язок поїхати додому з цим екзотичним сувеніром. До речі, мені особисто вугрі не смакують. За неймовірну жирність я охрестила їх риб'ячим салом. Місцеві їх узагалі не їдять, тримають лише на продаж. Хоча кажуть, що до епохи туристичної навали вугрів смажили. І смажені вони справді смачнезні.

      Світязь — рибальське селище. Адже й саме озеро називають волинським морем. Повертаючись до аналогії з Азовським морем, нагадаю, що його глибина (чотирнадцять з гаком метрів) учетверо менша за Світязь (п'ятдесят вісім метрів). Тут трапляються по-справжньому суворі й страшні шторми. Але місцеві мешканці не пригадують, щоб шторм забрав когось чужого. Кажуть, що раз на кілька років озеро забирає когось із місцевих людей. Але — тільки «рибалок із пелюшок», ніби збирає данину.

      З усіх навколишніх сіл лише у Світязі є церква святих Петра і Павла. Її збудували порівняно недавно, але вже зводиться поряд із нею чоловічий монастир. Місцевий цвинтар зовсім невеличкий як на таке чимале село. Але дуже старий. Про це свідчать старезні хрести, що я їх спершу навіть не помітила. Височезні, метрів чотири-п'ять заввишки, з почорнілої від часу деревини, вони зливаються зі стовбурами живих дерев. Зараз таких хрестів уже не ставлять. На них зображені символи знарядь тортур над Спасителем: драбина, два списи, молоток та кліщі.

      У Світязі немає не те що лікарні, а навіть медпункту, тому мешканці самі дають собі раду з болячками. Якщо б ви, боронь Боже, травмувалися в лісі чи просто застудилися, довелося б їхати в райцентр. Коли я побачила в Шацьку хатинку під номером тринадцять на вулиці якогось Шковороди, то зрозуміла, що краще берегти себе і до тієї районної лікарні не потрапляти.

      Ще за радянських часів на території Шацького заповідника існувало кілька баз відпочинку та пансіонатів, переважно відомчих. Тому ці казкові місця волинського Полісся не були відомі широкому загалові. Нині сюди на вікенди цілими автобусами приїжджають галасливі й несамовито неохайні відпочивальники, залишаючи за собою гори сміття. Переважно — це львів'яни та мешканці Луцька. Як сумно зауважив мій чоловік: «Інфраструктура села, вочевидь, не витримує такої навали». Особливо це було помітно під час проведення цього літа фестивалю «На хвилях Світязя», коли «тіла» туристів засмагали при самісінькій трасі (єдиній асфальтованій дорозі на все село), а в напрямку пансіонату «Лісова пісня» утворилися автомобільні пробки.

      Під час курортного сезону селянські садиби не можуть прийняти всіх охочих, незважаючи на те, що майже на кожному подвір'ї вже понабудовано літніх будиночків для відпочивальників. Хоч «пансіонати» ті всі різні — від дерев'яних халабуд до охайних цегляних хатинок, — вартість «ліжка» приблизно скрізь однакова: 20-25 гривень на добу плюс літній душ і вбиральня надворі.

      Дивно, чому за такої неймовірної популярності село Світязь та й не перетворилося досі на такі собі «Нью-Васюки». Адже за подібного напливу туристів давно вже можна було розширити і вдосконалити старі турбази та пансіонати (зараз деякі з них, швидше, схожі на лепрозорії), набудувати нових, створити купу робочих місць і спокійнісінько «стригти купони» в бюджет не тільки села, а й усієї країни. Однозначно, що туристів-дикунів більш цивілізований відпочинок аж ніяк би від заповідника не відвадив.

      Проте є в селі неофіційні приватні бази відпочинку з умовами цілком європейського рівня. Кажуть, у деяких із них доба проживання коштує сто доларів. Це достоту панські садиби. Про одну з таких селяни жартують, що там живе «доярка». Виявляється, власник тієї садиби — якийсь поважний працівник митниці. Польської чи білоруської — невідомо. Кордони обох країн до Світязя однаково близько. Зрозуміло, що з приватного «доярчиного» бізнесу в бюджет держави не надходить ані шеляга. Зате «доярчині» льохи розкошують. Свинарник на подвір'ї кращий за сільські хатинки, багато з яких так і просяться в експонати музею народної архітектури і побуту.

      Охочі збудувати собі на Світязі дачу, які свого часу не встигли купити в селян за копійки місце під забудову, домовляються про купівлю землі «на вищому рівні». Багато з них і є представниками того-таки «вищого рівня». І як я вже згадувала, вони починають окуповувати навіть дороги. Спершу селян це обурювало. Був випадок, що мешканці села зібралися вночі і по цеглині розібрали незаконно зведений посеред дороги будинок. Але таких будинків почало з'являтися все більше. Дивуватися не випадає. Адже після Помаранчевої революції місцеве керівництво не змінилося, а тепер і зовсім нема чого сподіватися на позитивні зміни. «Доярок» із їхніми приватними базами в селі більшатиме, вважають мешканці, і приречено женуть своїх корівок повз розкішні маєтки на пасовиська, яких усе менше і менше.

      Невдовзі на Світязі — оксамитовий сезон. Кажуть, у вересні там просто рай земний. А потім підуть дощі. Сільські дороги перетворяться на непролазні калабані, тож не всі дітлахи матимуть можливість дістатися до школи. Деякі з архаїчних дерев'яних стовпів електромережі, встановлені ще за царя Гороха, від дощів та снігів позавалюються і на кілька тижнів може зникнути в хатах світло. А потім «перлина заповідника» озеро Світязь замерзне майже до самісінького дна. Аж до наступного літа.