Авторка, виконавиця, аквалангiстка.
Олена Вінницька гримнула дверима в гримерній колективу ВІА «Гра» і почала сольну кар'єру. Ну важко, звичайно, повірити, що її пісні так одразу взяли і посiли перші сходинки хіт-парадів... Але, спілкуючись із нею, навіть не виникає сумнівів у тому, що майбутнє у цієї співачки справді перспективне і багатообіцяюче (як для Вінницької, так і для українського шоу-бізнесу). На осінь заплановане благодійне турне, кошти від якого підуть на рахунки інтернатів, а також рок-фест для жіночих колективів. Тим часом Олена пише нові тексти і... вчиться дайвінгу. Що ніяк не заважає Вінницькій планувати третє відео з третього альбому — на пісню «Одиночество» з жовтим листям і картатими пледами. Побачимо, що придумає цього разу команда співачки, але, здається, сидіти і плакати в кліпі Олена не збирається.
— Цю пісню ми вибрали з кількох причин, — розповідає Олена. — Це одна з найулюбленіших пісень в альбомі, справжня і щира, адже оце відчуття жіночої самотності рано чи пізно приходить до кожної жінки. Коли розумієш, що все добре — сім'я, робота, але все одно відчуваєш себе самотнiм у всьому світі... Ви можете сидіти навіть за столом із друзями, і з'явиться відчуття повної самотності. Власне, в один iз таких хвилинних моментів я й написала цю пісню.
І більшість моїх текстів так і написані, коли якась хандра, дощ... По-друге, ми давно не знімали ліричного відео — з альбому «Куклы», скажімо, окліповані пісні іншого плану — «Тумба-Буги» і, власне, «Куклы». Ну і плюс скоро осінь, усіх потягне на ностальгію та депресію...
Відео буде без сюжету, а наче сенсорним, хотілося викликати у глядача те ж саме відчуття самотності. Мені здається, що братам Стеколенкам це вдасться. Я працюю з ними вдруге, і вдруге знімаємо ліричне відео (також «Измученное сердце»), сьогодні вони — одні з найкращих режисерів. Ми знімали відео з багатьма режисерами — дуже важко на комусь зупинитися: наприклад, перший кліп на «Давай забудем всё» знімав Віктор Придувалов, потім ми працювали з Віктором Вілксом над «Рассветом», а з російським режисером Олександром Ігудіним — над «007». І один з останніх кліпів — «Куклы» — теж він знімав. Ми хотіли зробити щось у стилі примітивізму, самі придумали сюжет, узяли свої костюми і поїхали в Пітер — це місто мене вражає щоразу. Крім того, так було простіше, ніж вести всю техніку і команду Ігудіна в Київ.
— У цьому відео був момент, коли ви розбиваєте биткою голови лялькам. І в той же період на екранах з'явився кліп Гвен Стефані з точно таким прийомом...
— Та-а-ак! Причому це чистої води збіг. І, мені здається, кліп Гвен почали в Україні показувати пізніше. Сподіваюся, мій образ у новому відео — агресивно-сексуальний, обтягнута в чорний латекс, крикливий макіяж — уже не буде перегукуватися з кимось... У процесі зйомок мене весь час запитували, як же в такому амплуа можна почувати себе самотньою, адже в кадрі повинна сидіти заплакана жінка і співати, як їй погано. Але ж ми не шукаємо легких шляхів. Ну і плюс зазвичай люди, які відчувають щось схоже, — публічні, і саме їм складніше за все знайти людину, яка б їх розуміла і підтримувала, особливо це стосується жінок. «А може, тебе використовують?», «А може, зраджують, поки немає поруч?».
— Ну, вам у цьому плані пощастило.
— Точно. Я зі своїм чоловіком познайомилася ще тоді, коли ми були майже дітьми, тому все було по-чесному і щиро. І зараз ми разом уже 12 років.
— До речі, я зауважила, що чоловікам ваша творчість загалом подобається більше, а жінки вiдзначають ліричні композицiї — «Измученное сердце», «Одиночество».
— Це тому що жінки, за своєю психологічною організацією, — натури делікатні, це чоловікам усе треба прямолінійно... На моїх концертах більше жінок. Ой, я їх обожнюю: з першої ж пісні встають і (активно жестикулює) йдуть танцювати, за що я їм дуже вдячна. Багато хто після концерту передає мені свої пісні, тексти, зібралася вже ціла колекція, багато фанів надсилають свої пропозиції інтернетом. Але я автор і виконавиця, виходжу на сцену з тим, що сама пережила, і від цього я отримую найбільше задоволення. І йшла я до своєї сцени практично все життя: починала в «Последнем единороге», потім життя закрутило-завертіло, на телебачення потрапила, театральні школи і так далі. Але ж із самого початку я була саме автором-виконавцем, і от нарешті до цієї ж моделі і повернулася.
— Це ж навколо «Последнего единорога» у вас із чоловіком усе починалося?
— Так. Ми поєднали сім'ю і роботу. У групі також грає його брат, наш музичний продюсер Олексій та й з іншими музикантами вже дружимо більше десяти років.
— Ви з чоловіком разом і на гастролях, і вдома. Не виникає бажання відпочити один від одного?
— Навіть якщо ми на гастролях, бачимося не цілий день. Сергій вирішує якісь питання, я відпочиваю в номері. Якщо вдома, то він теж займається своїм. А на репетиційній базі я в основному працюю з Олексієм, підбираємо, творимо, словом. Крім того, Сергій може поїхати на якийсь «мальчішнік» з друзями і прийти тільки зранку, «і нічого йому за це не буде». І я от товаришую з дружинами Олексія та свого брата.
— Як розподіляються обов'язки, коли ви повертаєтеся з гастролей: хто варить борщики, а хто біжить до телевізора?
— У нас немає такого чіткого розподілу. Наприклад, я не готую сніданки. Сергій прокидається набагато раніше за мене, смажить яєчню. І нічого в постіль мені не приносить — я сплю. Деколи можу приготувати вечерю. Втім, незважаючи на те, що від мами успадкувала кулінарні здібності, я взагалі мало готую. Воно пропадає потім, ай... У моєму будинку є затишна кав'ярня, ми туди часто ходимо, офіціанти нас уже знають. Я найчастіше замовляю перше, тому що його якраз я дуже рідко готую. І їм теж мало — Дюймовочка.
— Повертаючись до творчості, вам який альбом подобається більше?
— Найважче запитання. Наприклад, альбом «Рассвет» мені дуже дорогий, тому що він — перший. Пригадую, яка неймовірна радість це була: от, нарешті, сольний альбом, це сталося, те, чого так довго хотілося. І, звичайно, в ньому є мінуси з «продакшну», цей момент пошуку, але все одно факт був: перша платівка. А «Куклы» якісніші за записом. Крім того, мені важко сказати, які пісні хітові чи можуть ними стати — думаю, краще цього взагалі не робити.
Такі висновки, бо керуюся міні-опитуванням між прихильниками, які збираються на форумі мого сайту. Ми запитали їх, на яку з пісень нового альбому треба знімати кліпи в першу чергу. І відгуки були настільки різними, за «Одиночество» так узагалі мало хто проголосував...
— Проте до українських «Кардіганс» чи «Гарбідж» ви не дотягуєте. Чогось не вистачає: можливо, аранжування, можливо, оцієї хітовості...
— Мабуть, це добре, що чогось не вистачає, — є стимул, щоб удосконалюватись. Головне, добитися своєї аудиторії, навіть якщо вона невелика. От у мене такі люди є, чим я дуже пишаюся. Адже буває, що артисти досягли і гарних відгуків від музичних критиків і наче популярні, але я особисто не можу слухати те, що вони випускають, і не можу зрозуміти, як ось це може бути номером один. Але ж у них теж є своя аудиторія.
— Ця ваша аудиторія складається з нових прихильників чи відділилася від фан-клубу ВІА «Гри»?
— Росіяни — так, це ті, хто знають мене ще по ВІА. Ми навіть випадково знайшли сайт, який вони створили про Олену Вінницьку. Є чудовий фан із Прибалтики з тих часів. Він неймовірним чином знайшов мої контакти і написав листа, якого мені передали особисто. Це вже дорослий чоловік, з сім'єю, ставить дуже багато цікавих запитань, в гості запрошує. А ще є один чоловік, здається, італієць, щоразу, коли зустрічає мене десь у місті випадково або на якійсь презентації, розповідає, що я — найкраща рок-співачка. Звичайно, думка іноземного гостя цікава і об'єктивна (усміхається. — Авт.), адже вони росли зовсім на іншій музиці, ніж я — на Софії Ротару.
— Продюсери ВІА «Гри» робили і роблять ставки на сексуальність та епатаж, який вона викликає. На що опираєтеся в своєму іміджі ви?
— Передусiм на матеріал. Глибоко переконана: немає пісні — немає нічого. Обов'язково — сексуальність, куди без неї? Це ж чудово, коли жінка приваблива, навіщо псувати чи приховувати це? Просто треба свої принади подавати не вульгарно, а естетично... Мене деколи запитують: «Ну що ж ви зараз теж така сексуальна?». Ну скажіть, будь ласка, що ж мені тоді зробити?
— Стосовно вашого попереднього відео: де ви познайомилися з Георгієм Делієвим і які враження від співпраці?
— Не втомлююся повторювати, що він — неймовірна людина, спілкування з якою — насолода. Плюс я давня прихильниця Жори, знаю напам'ять усі серії «Маски-шоу». Ми дивилися їх ще 15 років тому і уявити не могли, що доля подарує нам таку зустріч — випадково перетнулися в якомусь аеропорту. Власне кажучи, якось поверхово ми вже знайомилися. Ми саме виступали з ВІА «Грою» в Одесі, і я випадково дізналася, що «Маски» зараз у цьому ж клубі, пішла по автограф — у мене такий плакат є, де всі їхні підписи стоять. І от, коли ми зустрілися цього разу, вся група підтягнулася до Майстра, щоб засвідчити йому свою повагу. А Делієв, як ви знаєте, зараз теж співає, видав з групою «Качели-Качели» спільний альбом, восени збирається видати сольник. Тому важко було не озвучити ідею дуету — вона просто лежала на поверхнi. Георгій виступив режисером, а ідею зробити рімейк на «Кримінальне чтиво» подала я. «Перефарбувалася» у свій природний колір (насправді я брюнетка) і зробила «зачіску Уми Турман» — каре.
— Зазвичай здається, що людина, яка метушиться і багато жартує в телевізорі, так само поводить себе і в повсякденному житті. Це Георгія теж стосується?
— ...І зазвичай буває якраз так, що ці здогадки — хибні. В житті Жора дуже спокійний і стриманий, жартує нечасто, але, звичайно, дуже вдало. Він дуже тихо розмовляє. Якось уже далеко після півночі на зйомках кліпу Делієв розсердився на оператора і, так би мовити, «підвищуючи голос», сказав (делікатно і розтягуючи. — Авт.): «Ну чому ви не зробили? Я ж вас просив, підготуйте цей момент...» Я була шокована цим, хтось інший уже б рвав на собі волосся, ми не встигаємо, вже ранок, а він — «Ну, я ж вас просив...»
А ще ми були в гостях у його Будинку клоунів. Його колись подарували об'єднанню «Маски-шоу», і всередині все відповідно стилізовано: фотографій багато, гарний макет Жори — у повний зріст висить на стелі, ще його картини — він же ще пречудовий художник. Це пастель, абстракції, причому всі полотна дуже смішно підписані. Наприклад, є портрет Наташі Гусько, теж учасниці «Маски-шоу», яка в руках тримає пляшку горілки і стакан, під оком — синяк, вона схилилася на одну руку і напис: «Девочка устала». І звичайно, мати якусь з таких картин вдома — дуже приємно і креативно.
А ми взагалі стіни з чоловіком завішувати чимось любимо: фотографії, репродукції... Дуже люблю Клімта, у мене навпроти піаніно висить велика репродукція «Поцілунка».
— Коли ми домовлялися про інтерв'ю, неохоче обговорювалися питання особистого життя. І взагалі, акценти ви волієте ставити на творчості. З чим це пов'язано?
— Мене, наприклад, дивує, коли інші артисти багато розповідають про щось особисте. Ну і тепер наша журналістика теж... От приходить кореспондент і питає: «А як вас чоловік вдома називає? Якими він іменами вас називає?» А я не можу про це говорити, мені здається, що це особисті речі. От можу про квартиру розказати — дві кімнати, в мене ще дві кицьки живуть, мама і доця — П'ятка і Булік. Коли ми кудись їдемо, за ними доглядає моя мама...
— Цікаво тут те, що такими журналістів роблять не в останню чергу продюсери, які пропонують гроші чи створюють «жовті» приводи для матеріалів, епатують, таким чином про творчість уже і часу й місця немає поговорити. І якось уже і забувається, що перед тобою музикант...
— Я чудово все розумію, в якій країні і в якому шоу-бізнесі я працюю. Так, звичайно, треба хоча б деколи розповідати щось не тільки про творчість — слава Богу, за це я грошей не плачу. Та що там я, три роки сольної кар'єри, от Георгiй Делiєв — глиба, герой країни, який популярний знову ж таки де завгодно, тільки не тут. І ми стоїмо з ним разом на «Пісні року» за лаштунками в Палаці cпорту, стоять журналісти, камери, і жодна взагалі людина (Олена підіймає вказівний палець догори і обурливим тоном карбує кожне слово. — Авт.) не поставила йому жодного запитання. А мене — якісь дурниці: «А скажіть, Олено, що ви їсте на сніданок?». А стоїть — Людина!
— Його це образило?
— Ой, він настільки самодостатній, що на таке уваги не звертає, але мені було соромно.
— Хіба вас не примушували ставити «жовті» чи особисті питання, коли ви працювали віджеєм на Biz-TV?
— Дивним чином, ні, навпаки казали, не став каверзних запитань. Пригадаю, я якось затрималася на роботі, і саме треба було їхати на якусь презентацію в нічний клуб. Не було журналістів, довелося їхати. Я ніколи не забуду, як довго я стояла під дверима Іри Білик, щоб поставити їй кілька запитань. У той момент я зрозуміла, що ненавиджу цю роботу і не хочу бути журналістом. Ну і потім Іра прийшла, щось там сказала крізь зуби...
А от хто мені сподобався — Лайма Вайкуле, яка сама до нас вийшла, і про все, усміхаючись, розповіла... І це був мій перший і останній виїзд кудись як журналіста, я ж до того сиділа в прямому ефірі, а це було значно простіше. Пригадую, заходить Костюк: «От, у нас буде новий ведучий Сашко Положинський. Він разом із тобою готуватиме «двадцятку», будете чергуватися, поясни йому, що треба робити». І я: «От у нас «двадцятка», значить треба 20 композицій і ла-ла, ла-ла...» (сміється. — Авт.). Оля Горбачова теж працювала тоді...
— Українською б заспівали?
— Мені раніше здавалося, що для того, щоб писати українською, треба мати дуже хороший словниковий запас, а той рівень, на якому я займалася «рифмоплетством» — «День народження буває лише раз на рік, а хто його не справляє, тому геть гаплик», — не підходить. А тоді я послухала, про що ж співають наші україномовні артисти: «Я щось там узяв, кудись пішов, поклав, зрадів, у долоньки поплескав». Тому, може, і заспіваю.
— Минулого тижня ви розповідали «УМ» про своє захоплення дайвінгом. Як давно воно з'явилося і на які глибини вам вдалося опуститися?
— Я саме закінчую школу дайвінгу. Це так складно! Це тільки здається — одягнув батискаф (насправдi акваланг —Ред.) і занурився... А в нас кожне заняття закінчується тим, що ми пишемо контрольну роботу. Крім цього, ми весь час пірнаємо, щоб удосконалювати техніку. Після — треба здати теоретичний і практичний екзамен. Коли я прослухала перший курс, зрозуміла, що він весь скерований на порятунок потопаючого: тобі весь час повторюють, що ти можеш загинути або стати калікою, все. Я ще кажу чоловікові: «Навіщо ми взагалі сюди пішли?». А потім втягнулася, так цікаво стало — рекомендую!
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
