Меморіал Голодомору в містечку Парма, Огайо. (Фото автора.)
На теренах України, що в роки великого голоду втратила понад сiм мільйонів життів і де розташований Бабин Яр — місце-символ початку нацистського винищення євреїв Європи, — досi немає музеїв Голодомору і Голокосту. Більше того — Україна досі не визнала Голодомор геноцидом, а територію политого кров'ю київського Яру навіть не вважають меморіалом-заповідником. Українські вчені ретельно (наскільки дозволяє «повідок» доступу до вітчизняних «секретних» архівів) дослідили ці теми, видали сотні томів наукової літератури, створили низку документальних фільмів. Утім музейних осередків, де мільйони людей могли б ознайомитися з «накопаною» інформацією і в змодельованій атмосфері земного пекла відчути до нього відразу, в Україні немає.
В Америці такі музеї, меморіали й освітні центри є. Отож стараннями Держдепартаменту США, Академії освітнього прогресу і Посольства США в Україні шестеро українських істориків з Києва, Рівного і Сімферополя відвідали в п'яти американських штатах кращі наукові й просвітницькі осередки, присвячені не тільки Голодомору й Голокосту, а й трагедіям американських індіанців, афроамериканців та японців, а також центри навчання толерантності та громадянських прав.
Українська громада в США постійно «пробиває» визнання Голодомору. Але воно блокується темою «українського колабораціонізму» та «українців на службi в нацистських таборах смерті». При цьому зневажується послідовність років 1933 і 1941-го. До того ж досі достеменно не відомо, хто і за яких обставин служив у тих таборах. «Академічна наука має слабку джерельну базу з цього питання. «Я працював у архівах і не знайшов там списків тих, хто співробітничав», — каже учасник української групи, директор Центру дослідження геноциду українського народу Інституту історії НАНУ Василь Марочко. Редактор часопису «Проблеми історії Голокосту» Михайло Тяглий розповів, що, працюючи в архіві СБУ, «бачив десятки справ, де перераховані сотні імен, які потрапили в полон до німців і пройшли навчання, щоб працювати в таборах», однак про саму роботу в таборах там не йшлося.
Водночас у єврейських колах Америки поширена думка, що визнання Голодомору якимось чином перешкодить меморіальній роботі щодо Голокосту. Доводилося чути також, що українці вимагають визнати Голодомор, бо «хочуть, аби євреї поділилися з ними своїми грошима». Кліффорд Чанін, директор центру «Спадок», був переконаний, що український геноцид хочуть визнати політики-націоналісти — «задля встановлення української ідентичності». Після розмови перепрошував, що не все знав, і запропонував нашим вченим написати статтю для свого веб-сайту про співпрацю і конфлікти у вивченні Голодомору і Голокосту.
Утім, як зазначив старший науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАНУ Владислав Гриневич, в Україні ще немає власних дослідників цих двох тем одночасно. Вчений переконаний, що мають бути три етапи дослідження, жоден з яких оминути неможливо: подолання міфів минулого, зокрема мега-міфу Великої Вітчизняної війни, де, мовляв, не було ні української, ні єврейської історії; дослідити «білі плями» і неприємні сторінки — участь євреїв у НКВС, Голодомор, участь українців у винищенні євреїв. А вже пiсля цього можна проводити діалог істориків та писати компромісну історію.
«У 1941 році, коли німці, окупувавши Західну Україну, відкрили тюрми і показали українцям тисячі тiл закатованих НКВС людей, мало хто знав, що серед замордованих було близько десяти відсотків євреїв», — нагадує пан Гриневич. Малодослідженими залишаються наслідки мовчання Заходу про масове винищення людей в Україні. Так, у 1933 році Гітлер влаштував у Берліні виставку про український Голодомор. Захід проігнорував цю подію, виходячи зі ставлення до Гітлера. Фюрер використав це у пропаганді антисемітизму. «Ми не маємо школи спільних досліджень, — міркує учасник групи, викладач Рівненського державного гуманітарного університету Максим Гон. — Здається, історикам бракує відправної точки, яка була б сформульована як «загальнолюдські цінності». А Василь Марочко запропонував організувати спільний маршрут місцями пам'яті українського і єврейського народів. Адже коріння обох трагедій — це тоталітарні режими, що поділяли людей «на сорти».
Визнати Голодомор геноцидом готові не всі. Через лукавство радянської пропаганди і брак правдивих даних. «Ми досі маємо тільки одну монографію, яка досліджує національну політику СРСР, — американця Террі Мартіна, — розповідає Владислав Гриневич. — Гітлер робив те, що казав, тому його тактика винищення людей за національною ознакою чітко простежується. Сталін же казав одне, а робив інше». Вчений вважає, що довести застосування геноциду проти українців все ж можливо: «Українці чинили найбільший спротив радянській владі. Українське село виступило проти колективізації, і уряд застосував терор голодом. На той час 80 відсотків населення республіки становили українські селяни».
«Яким би словом не називали Голодомор — це злочин проти людей», — наголосив «першовідкривач» української трагедії для західного світу Роберт Конквест на зустрічі з українською групою в Гуверівському інституті війни, революції та миру Стенфордського університету (Каліфорнія). Конквест, який досліджує Голодомор з 1966 року і є вчителем Джеймса Мейса, у своїх працях називає український Голодомор геноцидом. Його довгий час критикували американські дослідники за «перебільшення». Сьогодні, коли страшні факти великого голоду стають все більш доступними завдяки архівній праці в Україні та свідченням десятків тисяч очевидців, критики стає дедалi менше.
На широкі маси американців історію Східної Європи досі транслюють через «рожеві окуляри» радянської міфології. Українці «четвертої хвилі» скаржилися, що їхні діти мають конфлікти з учителями історії. Адже в шкільних підручниках написано, що Москва — столиця Київської Русі. А в фільмі про Другу світову, який показують тисячам школярів у нью-йоркському Центрі толерантності, розповідається, що «Гітлер обманув Сталіна і віроломно напав на СРСР» і зовсім не згадується про домовленість між двома вождями про поділ Європи. Складається враження, що знання про Голодомор будуть заблоковані для світу, поки не буде визнано злочинність комуністичного режиму. Отож своєрідний «підкоп» для виходу з радянщини влаштовують американські науковці, котрі, як і всюди, змушені кричати дуже голосно, аби суспільство і влада їх почули. «Ми маємо сприймати історію як компонент у здоровому демократичному суспільстві. Країни, які бережуть історичну пам'ять, мають сильнішу демократію», — наголошує директор Інституту історичної справедливості та примирення при Клермонтському коледжі в Каліфорнії Єлеазар Баркан. Пан Баркан переконаний: коли ставити наголос на тому, що кожен народ у Східній Європі постраждав, — місця для конфліктів не залишиться. Професор Гарріманського інституту Марк фон Гаген (який тривалий час очолював Міжнародну асоціацію українознавців) сьогодні розмірковує над тим, «як писати історію в Україні, Росії, Польщі та Ізраїлі, щоб це слугувало примиренню і демократичності», і мріє скликати на міжнародну конференцію з цього питання не тільки вчених, а й журналістів та кінопродюсерів.
«Вас вразить, скільки людей з усього світу приїдуть до Києва на таку подію — відкриття музею Голодомору», — сказала нашій групі конгресмен Мерсі Каптур на зустрічі у Вашингтоні. Пані Каптур, співголова групи підтримки України в Конгресі, є депутатом у палаті представників США уже 12-й термін. З 1980 року співпрацювала з Комітетом iз питань Голодомору Конгресу США. Каже, що зайнялася політикою від прагнення змінити долю рідного народу. Вона вперше побувала в Україні у 1973 році, відшукала брата бабусі, двічі ув'язненого в радянських концтаборах, і дізналася про завісу смерті, що відділила її народ від добробуту і звичайних людських радощів. «Я їхала машиною з Києва, був дуже гарний сонячний день, і дерева красиво вкривав сніг, — згадує пані Каптур. — Я сказала про це водієві. А він мовив: «Хіба ви не знаєте, де ми їдемо? Тут убивали людей. Привозили і розстрілювали». Пані Каптур упевнена, що тих, розстріляних і загиблих від великого голоду українців колись назвуть поіменно, але не знає, чи це станеться за її життя.
Для повернення мільйонів імен, що ніби втонули в масових могилах по всій Україні, потрібні архівні документи. Поки вільного доступу до всіх архівів немає, ідея всезагальної воскреслої пам'яті підтримується в діаспорі численними меморіалами і музейними кімнатами. В одному з таких осередків — Українській домівці при церкві святого Володимира в Пармі (Огайо), де є пам'ятник жертвам Голодомору, — громада організувала «круглий стіл». В Українському музеї-архіві у Клівленді (Огайо) найповніше представлена історія Голодомору очима діаспори. Тут зберігаються англомовні й україномовні книги, газетні й журнальні публікації, плакати, ілюстрації. Скажімо, фото представників української діаспори на прийомі у президента США у Білому домі, які прийшли з проханням допомогти голодуючим українцям. Або ж унікальний «Кобзар» 1933 року, виданий для діаспори з ілюстраціями Василя Седляра, що «прозоро натякають» на великий голод (художника розстріляли у 1937-му). Нещодавно архів-музей отримав нове приміщення завдяки грантові Сенату та підтримці конгресмена Мерсі Каптур.
Клівлендська публічна бібліотека (третя за розмірами в США) і київська Наукова бібліотека ім. Вернадського погодилися посприяти з каталогізацією багатющих архівних матеріалів.
«Ми працюємо, щоб ці колекції колись можна було поєднати з тими, що є в Україні, і зв'язати в цілісну картину різні історичні періоди, генеалогію людей, які загинули, — каже директор Українського музею-архіву Андрій Фединський. — Потрібна мережа українських архівів в Україні та діаспорі — тих, що є в університетах, відділеннях української мови і літератури, музеях, церквах, приватних збірках. Ми намагаємося створити у Клівленді модель такого універсального архіву, досвід якого згодом зможе поширитися на всі українські осередки світу».
Український національний музей у Чикаго останнім часом теж обновився, отримавши грант від штату Іллінойс. Тут, зокрема, експонуються пам'ятки сакрального мистецтва, золотарства, церковні книги, вивезені з України у 1930-ті роки. Вони потрапили до музею завдяки доктору Підлиському, який скуповував їх на «чорному ринку» в Брукліні (єврейсько-російський квартал) і передав українській громаді на збереження.
Українська фундація Голодомору-геноциду в Чикаго має освітні програми, влаштовує виставки, надає матеріали для шкіл і наукових досліджень. Завдяки фундації 4 серпня 2005 року губернатор Іллінойса підписав указ, що кілька годин у шкільному навчальному плані має відводитися на вивчення українського Голодомору. Президент фундації Микола Міщенко розповів, що українська громада влаштувала семінар про Голодомор для близько 200 учителів вищих шкіл Чикаго і кожному вручила збірку матеріалів та CD. Очевидно, чиказьцям важко збагнути, чому в школах України ще не введено детальне вивчення найбільшої трагедії народу, немає спеціалізованих семінарів для вчителів, загальнодоступних посібників, відеофільмів. На зустрічі з українською громадою в музеї, діаспоряни закидали: «Чого це ви там, в Україні, нічого не робите?». Згодом, коли ми з Миколою Міщенком простували вулицями «українського містечка» в Чикаго, я поділилася думками: «Знаєте, є такий «синдром тривалого стискання». Коли на живому організмові довго лежить важка брила, то потім, коли її зняти, ще деякий час відчуватиметься обмеження руху». «Так, — підхопив пан Микола. — Якось ми взимку підібрали і годували пташок, а навесні вирішили випустити їх на волю. Винесли клітку на вулицю, відчинили... Пташки вилетіли, трохи політали і повернулися до клітки. І так — два тижні, поки не полетіли назовсім — звільнилися».
Голокост стали вивчати у США з 1960-х років, поступово напрацьовуючи досвід, створюючи посібники та музейні експозиції. Сьогодні в Америці є понад 200 дослідницьких і просвітницьких центрів Голокосту. Іллінойс став першим штатом США, де в усі навчальнi плани середніх та старших шкіл введено вивчення Голокосту. Це сталося у 1990 році завдяки старанням Меморіальної фундації Голокосту в іллінойському містечку Скоки, де мешкає близько 7 тисяч євреїв. Такий центр створено у 1978 році, після неонацистського маршу. Тут є музейна експозиція, книгозбірня, відеотека, методичний центр, що надає послуги для освітян та учнів. Тут готують матеріали для вчителів про геноциди інших народів, як вимагає шкільна програма штату Іллінойс.
У штаті Огайо вивчення Голокосту також є вимогою для шкіл. Місцева програма «Віч-на-віч з історією і собою» дає змогу школярам зустрічатися з людьми, котрi пережили Голокост. Крайовий офіс у Клівленді засновано у 1999 році, з того часу понад 650 викладачів пройшли тут навчальні курси, користуються бібліотекою та отримують допомогу в розробленні навчальних планів. У цьому центрі побували вже 20 тисяч старшокласників. «Розповідаючи про Голокост, вчителі звертають увагу дітей, як робити вибір у їхньому щоденному житті, як попередити несправедливості, що можуть статися довкола них сьогодні», — ділиться досвідом зацікавлення сучасних дітей проблемами пам'яті учитель і координатор програм Марк. «Уявіть, якби це були ви. Якби вас покликали на центральну площу міста і повезли кудись у вагоні. Коли хочеться пити — вам не дають. Коли поряд помер старий — його тiло лежить поряд з вами кiлька днiв...», — щоразу каже школярам екскурсовод Музею єврейської спадщини (Огайо) Рейна Сегель перед фотокарткою дівчинки з лялькою і торбинкою. У залах Голокосту багато наочного жаху — кінохроніка і фото концтаборів, трупів, напівспалених тіл. Екскурсовод каже, що дивиться на ці фото уже багато років, але все одно моторошно.
Американський меморiальний музей жертв Голокосту у Вашингтоні вважають найкращим серед подібних закладів світу. Вестибюль його оформлений, як залізничний вокзал. Кожен відвідувач може пройти через товарний вагон, у яких вивозили до таборів смерті. На екранах у експозиційних залах постійно змінюються фото тих часів, кадри кінохроніки. На скляній стіні — назви тисяч єврейських містечок-штетлів, знищених в часи Другої світової війни. Один із залів зроблений у вигляді дерев'яного бараку Аушвіца, з триповерховими нарами. Макет крематорію: на першому поверсі людей роздягали, далі вели до газових камер. На фото — купи людського волосся (перш нiж знищити, людей стригли). На два поверхи простяглася галерея портретів загиблих. Шестикутний зал із вічним вогнем, де уздовж стін виставлені довгасті скрині з попелом із найбільших концтаборів, і в ньому палаючі свічки. Враження пекла. Чорний граніт, попіл, вогники і тиша. Люди ходять групами і поодинці, плачуть і виходять на вулицю трохи іншими, ніж були.
Архів, що став основою для Музею Голокосту, започатковано у 1986 році. Нині зібрання налічує близько 35 мільйонів аркушів 17 мовами. Більшість документів переведено на мікроплівки. Доступ полегшений завдяки якісній техніці: час витрачається не на пошук, а на використання документів. Тут є понад 8 тисяч інтерв'ю з очевидцями. Архів співпрацює з багатьма архівними установами різних країн і обслуговує вчених, викладачів, студентів з усього світу. Добре продумана система охорони документів. Саме на базі такого потужного зібрання документів стало можливим створення найвідомішого в світі музею єврейської трагедії.
Однак навіть така потужна установа не змогла зламати стіну замовчування довкола Митрополита Шептицького, завдяки якому було врятовано сотні євреїв Галичини. Але якого ненавидить Москва. У перелік імен праведників світу (яких в Україні налічується понад 2,5 тисячі) вписано Климента Шептицького, але немає навіть згадки про владику Андрея.
«Усе, що треба для тріумфу зла — це щоб добрі люди мовчали і нічого не робили», — мовить гасло на одному з американських центрів толерантності. У США й сьогодні не можна «силою закону» зупинити групи, які пропагують нацизм чи поширюють расистську літературу. Адже в країні панує беззаперечна свобода слова i особистостi. Однак є надія, що завдяки активності суспільства змінюється громадська думка і, врешті, саме суспільство. Влада визнає помилки, і постраждалі, кому пощастило вижити, отримають компенсацію.
Можливо, саме у відповідь на глибокі етнічні та расові конфлікти в Америці створюється так багато центрів для порозуміння, музеїв толерантності та освітніх програм з терпимості. Один з таких центрів — проект «Спадок» у Нью-Йорку. Його засновник і президент Кліффорд Чанін, працюючи заступником директора з мистецьких і гуманітарних питань Фонду Рокфеллера, «пропустив» через себе багато творів мистецтва, присвячених втратам, яких зазнали різні народи під час війн, геноцидів, переселень.
Відкривши спільну тематику, яка пов'язує людське горе, пан Чанін вирішив розпочати глобальне спілкування між усіма зацікавленими на основі спільної мови «спадку відсутності». Засоби такого діалогу — виставки, публікації, потужний інтернет-сайт.
«Ми хотіли довідатися, як сучасне суспільство у світі пам'ятає і аналізує трагедії ХХ століття — війни, геноциди, депортації, — каже Кліффорд Чанін. — Як люди відображають це у сьогоденні? Що є спільною основою таких творів і дискусій? Як ці теми змінилися упродовж останнього часу?».
У центрі «Спадок» вже зібрано тисячі зразків мистецтва, літератури з усього світу на такі теми. Пан Чанін особисто їздить по різних «гарячих точках» й знайомиться з відгуком суспільства на трагедії. Він з'ясував, що тип реакції залежить від того, наскільки відкрите те чи інше суспільство. «Я поїхав у Камбоджу, де відбувся геноцид, подивитися, що там було зроблено, і познайомився з митцями. Вони ховали свої твори, бо держава не дозволяла відкритої дискусії. Багато хто з тих, що були задіяні в геноциді, нині при владі, — розповів директор центру. — Потім я поїхав до Аргентини, де у 1970 році під час військових дій таємно зникло 30 тисяч населення. Там до цього часу є приховані архіви і недоступна інформація — бо причетні до злочину досі при владі».
У самих же США не надто шанують пам'ять про знищені мільйони iндіанцiв. Федеральний уряд досі офіційно не визнав геноцид проти iндiанцiв. Європейські відкривачі «позбувалися місцевих», починаючи з 1492 року: знищували бізонів (основний харч індіанців), заганяли людей у резервації, непридатні для проживання, роздавали інфіковані ковдри, стерилізували частину жінок. Дітей, яким пощастило народитися, віддавали в інтернати. Отож виросли покоління людей без родинних зв'язків, відірвані від культури. «Наша країна, здається, має повну амнезію стосовно ставлення до корінного населення, — вважає професор соціології Стендфордського університету (Каліфорнія), дослідник корінних американців Метью Сніпп. — Хоча є задокументовані акти геноциду після так званої «золотої лихоманки» і є меморіали деяких загальновизнаних подій, скажімо, «Шлях сліз», але це не описано в підручниках». Дослідження з історії корінного населення не популяризуються. «Американцям подобається індіанська культура, пір'я, — каже студент Стендфорду Брозі Джексон, який закінчив школу в резервації. — Але про те, що був геноцид і відбрали землю, вони не згадують».
У 1941 році, під час Другої світової війни, загрозливими для США стали громадяни японського походження. Отож уряд інтернував усіх японців у табори для переміщених, де заборонялося говорити по-японськи...
За останні 25 років шкільна система США помітно змінилася і вимагає висвітлення полікультурності. У підручниках є відкрита критика американців, відповідальність керівництва Америки, скажімо, за інтернування японців, замовчування Голокосту. Як нам пояснили у Департаменті освіти штату Каліфорнія, у 10-му класі діти вивчають історію світу (геноцид вірменів й нацизм, сталінізм, Голодомор, Голокост); в 11-му — роль корінного населення, хвилі еміграції, інтернування японців. У культуру й освіту тут вкладається більше грошей, ніж у будівництво чи виробництво машин. Бюджет штату Алабама — 14 мільярдів доларів, з яких 7 мільярдів виділяється на освіту і науку. Середня місячна платня вчителя у Каліфорнії — 5 тисяч доларів.
Кошти виділяються і на освітню та соціальну працю зі знедоленим корінним населенням. Так, уряд штату Огайо надає гранти на діяльність Освітнього центру американських індіанців, що допомагає представникам тубільних груп розвивати впевненість у власних силах.
За статистикою, в США на сьогодні близько 6 мільйонів індіанців. З них 29 відсотків проживають у резерваціях, переважна більшість — за межею бідності. Працівники вищезгаданого центру проводять аналіз серед iндiанцiв на діабет (на нього хворіє 80 відсотків народу). Діють програми боротьби з алкоголізмом, наркоманією. Окремий курс присвячено темі «Як порозумітися в сім'ї», бо діти виростали в інтернатах без родинного досвіду.
У резерваціях є 26 американсько-індіанських коледжів, створені 15 років тому указом федерального уряду. Серед індіанців є бізнесмени, вчені, але немає сильних лідерів і потужної організації, що представляла б перед владою інтереси корінного народу. Вся надія — на молоде покоління, яке здобуде відповідну освіту. Програма для американських індіанців Стендфордського університету підтримує студентів-індіанців. «Моє покоління може долучитися до освіти і громадської праці й повернути життя нашого народу на краще, — каже Брозі Джексон, який студіює в цьому університеті політологію і економіку. — У моїх предків такої можливості не було». Проте мало хто згадує, що коштів, відібраних у корінного населення пiд час його «приручення», вистачило б і на освіту дорослих, на садочки і школи, і на оздоровлення та затишне житло, а не халупи на резервації.
Так само сьогодні мало хто згадує, що в 1920—30-ті роки з України до столиці СРСР були вивезені тонни церковного і музейного золота, частина якого осіла в Москві, а решта переправлена за кордон. Тіло народу було знекровлене і знесилене. Разом з грошовим еквівалентом з України витікали можливості фінансування справді національних шкіл, видавництв, наукових розробок, установ для збереження суспільної пам'яті. Народ вгрузав у стан убогості й «другосортності». За словами Василя Марочка, тільки у 1932 році з України було вивезено близько 40 тонн золота. Поки що в Україні немає і мови про відповідальність за злочин, оприлюднення вартості втрат і вимоги щодо відшкодування. «Правнича діяльність українців заблокована недоступністю архівів. Ми не знаходимо матеріалів про фірми, якi коштом українського життя діставали мільйони доларів, збагачувалися. Ці архіви у Москві», — розповідають українські юристи Америки. Хоча приклад успішного досвіду повернення народові пограбованих цінностей у світі існує. Це, передусім, мільйонні відшкодування жертвам Голокосту, здійснені демократичною Німеччиною. Єврейська громада по цілому світі зробила багато з правничого боку, щоб повернути своєму народові вкрадені «золоті» можливості.
У 1992-му, через 50 років після трагедії, уряд США виплатив по 20 тисяч доларів кожному інтернованому японцю. 85-річний очевидець тих подій Маршалл Суміда, з яким наша група мала зустріч у Сан-Франциско, пережив табори для інтернованих , вивчав громадянське право у Софійському університеті у Токіо, нині практикує дзен-будизм. «Я вважаю, що коли люди проходять трагедію, травматичну ситуацію — у них змінюється мислення, — навчає пан Суміда. — Повернувшись з війни, ми не казали посадовцям: «ви винні», а стали подавати факт інтернування так, щоб люди самі захотіли допомогти нам. Ми намагалися боротися нашими серцями, а не кулаками. Рівень освіченості — це єдиний засіб від таких злочинів».
Директор Освітнього центру американських індіанців Ентоні Ло Грант також дотримується думки, що відповіддю на приниження може бути тільки освіта. Адже люди дискримінують те, чого не знають, бояться. «Наша духовність дозволяє нам перейти рубіж образи, щоб ми змогли брати участь у творенні загального блага країни, — каже пан Ло Грант. — Якщо триматимемо злість, то не зможемо нічого зробити в майбутньому».
Українцям близьке таке бачення виходу з лабіринту трагедії. «Ми чулі до акцій несправедливості проти інших народів, бо наш народ був підданий геноциду, — каже американська пластунка Софійка Коровайчук. — У нас, українців, є подвійний обов'язок: свідчити перед світом про Голодомор і докладати зусиль, щоб такі злочини не повторювалися — ні проти нас, ні проти інших народів».
У 1981 році Інститут українських досліджень Гарвардського університету за фінансової підтримки українських фондів розпочав широку програму досліджень Голодомору 1932-33 років. Наслідком її стали грунтовні праці Роберта Конквеста і Джеймса Мейса. 1983 року Джеймс Мейс публікує працю «Комунізм і дилема національного визволення», він доводить, що Москва через колективізацію намагалася передусім пригнітити національні почуття українців. Мейс організовує колоквіуми, семінари, виставки, пише низку статей, чим привертає увагу широкої громадськості до теми Голодомору. 1986 року Роберт Конквест публікує своє дослідження «Жнива скорботи. Совєтська колективізація і терор голодом». Конквест доводить, що штучний голод був влаштований більшовиками не тільки задля того, щоб загнати народ до колгоспів, а й щоб зламати український націоналізм.
У 1983 році американський Конгрес розпочав детальне розслідування про Голодомор в Україні, збираючи для цього всі доступні джерела. Комісія Конгресу розпочала діяльність 26 квітня 1986 року під керівництвом Джеймса Мейса. У квітні 1988 року на розгляд Конгресу був відданий підсумковий документ Комісії, де Голодомор розцінено як геноцид.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
