Богдан Ступка: І все-таки зіграю Тараса Бульбу!

      Богдан Ступка зараз, мабуть, більше в Росії живе, ніж у рідній Україні. І продовжує радувати російського глядача своїми прекрасними акторськими роботами. Здається, лише вчора на всю Росiю прогриміли його старий зі «Своїх» і генерал із «Водія для Віри», а зараз усі говорять про його Брежнєва з дуже смішної й розумної комедії Тиграна Кеосаяна «Заєць над безоднею», яка щойно вийшла на телеекрани. А не за горами нові його твори і, зокрема, 24-серійний телевізійний художній фільм «Полонез Кречинського», на зйомках якого ми й зустрілися. 

      — Зізнайтеся, Богдане Сильвестровичу, ви дірку на піджаку для чергової «регалії» вже прокололи?

      — Для якої ж це?

      — Народного артиста...

      — Так я й так уже 100 років народний артист СРСР...

      — ...народного артиста російської кінематографії!

      — Жарт жартом, але ж давно пора таке звання заснувати для осіб, які особливо відзначилися. Не себе, звичайно, маю на увазі, а, наприклад, моїх колег — Олексія Петренка й Володимира Стеклова, з якими зараз знімаюся в «Полонезі Кречинського». Чудові артисти!

      — Але й ви «не ликом шитий». Якщо взяти тільки останні роки, то ви нахапали російських акторських нагород у кілька разів більше, ніж будь-хто інший.

      — Залишилося взяти «Оскар» — і можна на пенсію.

      — Дай Боже.

      — Дай Боже. (Сміється. — Авт.).

      — Але за «Полонез Кречинського» вже точно не дадуть, оскільки проект телевізійний. Що вас сюди привело? Адже ви раніше, якщо не помиляюся, у серіалах не знімалися...

      — Помиляєтеся. Знімався. Був гріх. Два рази. Матеріал же який! Автор який — Сухово-Кобилін! Компанія артистів чудова зібралася: Стеклов, Олексій Васильович Петренко, Абдулов, Володя Ільїн... І роль у мене чудова — керуючий департаментом Варравин, котрий бере хабарі, і дуже великі... Знаєте, у мене не раз виникало відчуття, що в цьому плані з часів Сухово-Кобиліна ні-чо-го не змінилося! Тільки костюми інші, літаки з'явилися, поїзди, автомобілі, а все інше залишилося, як було.

      — А крім того, що він бере хабарі, чим ще Варравин вам цікавий?

      — Розумовою еквілібристикою. Він завжди зможе довести, що ти винний. Або що невинний. Або залишити посередині: «тримати під підозрою». За всім цим стоїть ціла система витягування з людей грошей. Величезна, всесильна, яка не знає осічок і збоїв. Мій персонаж у цій системі на самому верху. І вона існує досі.

      — Відчуваєте якісь аналогії між колишньою вашою посадою — міністра культури України — і нинішньою екранною?

      — Ні, це зовсім різні речі.

      — Невже до вас не підходили з такими ж пропозиціями, як до Варравина: підсоби, мовляв, а ми в боргу не залишимося.

      — Ніхто не підходив.

      — Невже Україна не настільки корумпована, як Росія?

      — Я не про це говорю. У мене була не грошова посада. Хоча деякі гроші розподіляв. На театри, на фільми...

      — Комусь могли дати, а комусь і не дати...

      — Але це дуже маленькі гроші. Даси хабар — нічого й не залишиться... Мені, напевно, побоювалися пропонувати хабарі, тому що я був поза системою. Обіймаючи чиновницьку посаду, я залишався актором. Правда, я був усього 17 місяців міністром. Може, якби був три роки, чотири, то став би своїм для системи...

      На знімальному майданчику в нас іде справжнє змагання: хто краще зіграє. І так це цікаво! Якщо запропонує що-небудь режисерові, наприклад, Олексій Васильович Петренко, хіба я можу залишитися осторонь? І я пропоную. Він чудово відіграє сцену — і я намагаюся не відстати. Ось так у гарному сенсі «випендрюємося» один перед одним — ми ж обоє з України! Те ж саме відбувається й з іншими моїми партнерами. І це дуже добре. Ми ловимо «кайф». І, сподіваюся, публіка піймає «кайф», коли буде дивитися наш серіал.

      — Але вам, по-моєму, завжди добре працювалося?

      — Та як вам сказати... Я дуже слухняний актор і завжди підкорююся режисерові, вважаючи, що він більше знає про мою роль, про фільм, ніж я сам. Але якщо бачу, що наші позиції не збігаються раз, два, три, чотири, десять разiв—то можуть бути й конфлікти. Бувало, хотілося грюкнути дверима, і тільки контракт змушував мене дотягти лямку до кінця.

      — Коли знімалися у «Своїх», грюкнути дверима не хотілося?

      — Ні, хоча зйомки були дуже важкі. Коли мені дали тілогрійку та гвинтівку й кинули в болото по пояс — у «говнецо», як говорив режисер Дмитро Месхієв, я в душі завив: «Куди я потрапив? Навіщо мені це треба на старості?». Мої молоді партнери — Хабенський, Сергій Гармаш, Сергій Євланов — начебто в болоті народилися. Вони себе «фактурили», а я намагався усе стороною, стороною. Щоб не промокнути зайвий раз, не застудитися. Але хіба можна не промокнути, якщо ллє за комір? Отож тиждень проходив я із гвинтівкою лісом, лаючи себе останніми словами за те, що піддався на вмовляння режисера. А тут ще контраст: паралельно на Південному березі Криму знімався «Водій для Віри». І я мотався: там плюс 23 і сонечко, а тут, у псковських лісах, плюс 6, i дощі, болото, ліс. І хмари комарів. Зараз я зі сміхом розповідаю, а тоді було не до сміху. Одне зігрівало — впевненість, що недаремно все це, що буде результат.

      — Вам, я чув, з дитинства знайомий запах лаштунків...

      — Я, можна сказати, виріс у Львівському оперному театрі, де в хорі співав мій батько, де моя тітка була головним концертмейстером, а дядько — солістом. «Ну що з тебе буде?» — не раз спересердя вигукувала мама. Тому що вдома я й співав на різні голоси, і танцював, і зображував кого завгодно, одержуючи від усього цього величезне задоволення.

      — Отже, на вас вплинули батьківські гени. А ваші гени на сина вплинули?

      — Звичайно. Остап у свої 39 — заслужений артист України, один із провідних акторів Театру імені Івана Франка, недавно визнаний «Людиною року». Він чудово грає Хлєстакова, Сальвадора Далі, Меркуціо... Я радий за нього. Онук закінчив Дитячу академію мистецтв і вчиться в університеті на телеведучого. Йому 19. А онуці 6 років. Вона прекрасно малює — може цілий день малювати, трохи співає й страшенно любить танцювати. Цим пішла в бабусю, мою дружину, яка була балериною.

      — Закінчуються зйомки «Полонезу Кречинського». Далі, я чув, вас чекає на «Мосфільмі» головна роль у «Тарасі Бульбі»?

      — Ви наступили на хворого мозоля: роль, якою я марив стільки років, яка буває тільки раз у житті, ледве не пішла з мого життя. Прикро. Ще перед Новим роком був уже й контракт підписаний. Але втрутилася проклята ожеледь: послизнувся, впав і сильно вивихнув праву руку. Якби ви знали, як мене вмовляв режисер Олег Фесенко! Ви, мовляв, не хвилюйтеся, все за вас зроблять каскадери. Для нас надзвичайно важливі ваше обличчя й очі. Але лікарі категорично заборонили, адже довелося б і на коня вилізати, і фехтувати хоч трохи... Довелося відмовитися від ролі. Від такої ролі! Але минуло кілька місяців, продюсери змінили режисера, і тепер «Тараса Бульбу» зніматиме Володимир Бортко. Він спеціально до мене приїжджав у Київ, ми багато спілкувалися. І, зрештою, я дав згоду грати. На особливих умовах.

      — Коли я підходив до вас, усі навколо корчилися зо сміху...

      — Це я анекдот розповів.

      — То, може, і нашим читачам розповісте?

      — Хурделиця. Йде вулицею п'яний чолов'яга, підходить до стовпа, а на ньому — градусник. Чоловiк дивиться на той термометр, дивиться й каже: «Най йому грець, двадцять! А я в шість обіцяв бути вдома!»

      — Подаруйте, будь ласка, ще й ваш улюблений тост.

      — Його виголошує мій герой зі спектаклю «Тевьє-Тевель», котрий от уже 17-й рік іде з аншлагами в театрі імені Франка: «Здоров'я й грошей!»

      — Що ж, мені залишається тільки побажати вам: здоров'я...

      — ...І трошки заробити. Дякую. Я постараюся.

Геннадій БЄЛОСТОЦЬКИЙ,