Владика Андрій Сапеляк: Ментальність у мене соборна...

      Несподівана, навіть дивовижна поява цього священика в місті, означеному у свідомості більшої частини наших співвітчизників як батьківщина Щербицького, стала неабиякою сенсацією.

      — Отче, чому ви обрали саме Верхньодніпровськ, а не принаймні Західну Україну, де народилися?

      — Думкою про повернення в Україну я жив завжди. Проте коли ще перед війною поїхав навчатися на священика до Італії, повернутися не зміг, бо на Батьківщині вже хазяйнували комуністи. Нині Україна стала вільною, і моя багаторічна мрія здійснилася. Тому хочу причинитися до свого народу, маючи великий життєвий досвід.

      Чому обрав саме Верхньодніпровськ? Хоч я народився і в Галичині, проте ментальність у мене соборна. Принагідно зазнайомився з одним священиком, який і запросив сюди. Мені дуже сподобалася і місцевість, і клімат... Отож купив хатину, яку прилаштував під резиденцію, а заодно й другу — під церкву. До мого приїзду тут не було нічого — тільки одинокий Московський патріархат. Але я дотримуюся думки, що нам необхідно позбутися і греко-католицтва, яким охрестили нас австріяки, бо не хотіли, щоб західняки почувалися одним цілим з великою Україною. Тому слово «православний» викинули. Тепер же нам необхідно об'єднатися під назвою Київська православна соборна церква.

      — Чому саме Київська, а не Українська?

      — Щоб не було спекуляцій. Поміркуйте самі, як це смішно звучатиме — Київська православна церква Московського патріархату. Тому і греко-католики, і українські православні, і автокефальна церква повинні прагнути до об'єднання. І віра, і обряд, і мова — все у нас спільне. Роз'єднали ж українців штучно, щоб ми не відчували себе нацією, єдиним народом.

      — Місцеві мешканці як поставилися до вашої появи?

      — Вони мене сприйняли з великою цікавістю: що тут робить єпископ з Аргентини? Чи не найбільше боялися слова «греко-католик» — мовляв, буде війна, церкви між собою боротимуться. Але сталося інакше — з місцевими мешканцями у мене склалися дуже приязні стосунки. І я у Верхньодніпровську себе почуваю дуже добре.

      — Чи не бентежить вас, що мешкаєте на вулиці Щорса?

      — Не бентежить, бо я не знаю, хто це такий.

      — На дверях вашої резиденції написано «Ораторія дон Боско». Що це означає?

      — Ораторія — це клуб. Молодіжний, релігійний, рекреативний. Радує, що до нас приходить чимало молоді. Тут уже є молоді салезіяни, які дозрівають до того, щоб продовжувати нашу справу. І я намагаюся передати їм ці ідеї. Більше того, окрім об'єднання українців у єдину церкву, ще однією своєю заповітною мрією вважаю саме згромадження салезіян, священиків, що виховують патрiотичну християнську молодь.

      — Невже у Верхньодніпровську вам усе дається настільки легко?..

      — В Аргентині я теж починав непросто. Українці до мого приїзду вже навіть втратили надію мати свого єпископа. Тепер же хочу долучити свій досвід і до розбудови України. Мені дуже боляче за нашу державу. Тому й молюся за неї постійно. І вірю, що моя заповітна мрія про єдину Київську соборну православну церкву здійсниться. І тоді Україна дихатиме зовсім іншим повітрям.

      Одна з найважливіших подій у житті отця Андрія сталася 15 жовтня 1961 року. Папа Іван ХХІІ іменував його першим єпископом українських вірних в Аргентині. Прибув він до Латинської Америки у титулі апостольського візитатора. Починати довелося, вважай, на голому місці. Проте через 7 років наполегливої праці було створено Український апостольський екзархат із центром у Буенос-Айресі, для якого збудували велику споруду — український кафедральний собор. На посвячення катедри прибув Блаженнійший кардинал Йосиф Сліпий.

      У 1978 році український екзархат в Аргентині було піднесено до гідності єпархії. Першим її єпархом, звісно ж, став владика Андрій. Ще однією подією, яка піднесла престиж українців в Аргентині, був візит до кафедрального собору в 1987 році Папи Івана Павла ІІ.

      Єпископ Андрій Сапеляк відомий і як діяч Вселенської церкви. Зокрема, він протягом чотирьох років (1962—1966) брав участь в історичному ІІ Ватиканському соборі, де разом iз митрополитом Амброзієм Сенишиним, архiєпископом Іваном Бучком та Гавриїлом Букатком був обраний до соборної комісії східних церков. Його перу належать чимало праць. Одна з них — «Українська церква на ІІ Ватиканському соборі» — засвідчує, що Українська церква посіла у Вселенській Церкві визначне місце поряд iз головними християнськими церквами світу. Книга побачила світ у Римі ще в 1967 році. Проте в Україні їй стати відомою не судилося — на теренах нашої держави панував комуністичний режим, який навіть згадок про греко-католиків не допускав. Широкий загал про книгу дізнався тільки у 1995 році, коли вона була перевидана у Львові зусиллями Фонду духовного відродження ім. Митрополита Шептицького, і дотепер залишається, по суті, єдиною працею, де найповніше викладено участь українських владик у ІІ Ватиканському соборі. Зокрема, 21 листопада 1962 року на сторінках римського щоденника «Іль Джорналє» з'явилися великі знімки всіх українських отців Собору та митрополита Йосифа Сліпого під заголовком «Торжественна і драматична заява про Мовчазну Церкву — 15 українських єпископів, присутніх на Соборі, вимагають свободи для священиків за залізною завісою». У цьому документі йшлося про радість від участі у такій події, «змішану з гіркотою». Українські єпископи обурювалися з приводу відсутності на Соборі львівського архiєпископа Йосифа Сліпого, котрого радянська влада продовжувала безпідставно утримувати у багаторічному ув'язненні. Не менше їх збентежила і присутність двох представників Московського патріархату, що співробітничав з комуністичною владою. «З документів, що висвітлюють діяльність Московського патріархату в пізніших роках, ясно виринає, що патріарх є відданим і корисним знаряддям в руках радянського уряду, який відносно релігії має тільки одну ціль: знищити її, — відверто говорилося у гучній заяві. — І тому вислання спостерігачів Московського патріархату на Вселенський Собор у таких відносинах не можна вважати як факт релігійного і церковного характеру, але як акт, в якому криються цілі, що не мають нічого спільного з релігією, скомбінований радянським режимом, щоб сіяти замішання».

      Це був нечувано сміливий голос протесту з «Мовчазної церкви». Одним із тих, хто до нього рішуче долучився, був і отець Андрій Сапеляк. Ще однією вагомою подією стала видана у 2002 році книга Андрія Сапеляка «Київська Церква на Слов'янському Сході. Канонічно-екуменічний аспект». У ній отець доводить тяглість розвитку Української християнської церкви від князя Володимира до сьогодення, яке пізнає передусім у Верхньодніпровську.

ДОСЬЄ «УМ»

      Андрій Сапеляк народився 1919 року в селі Ришкова Воля Ярославського повіту в Західній Україні. Його батьки, люди глибоко віруючі, хотіли бачити сина священиком. Тож неабияк зраділи, коли Андрій після трьох років навчання у Перемишльській українській гімназії вступив до Салезіянського університету в Італії, де студіював філософію, педагогіку, богослов'я та канонічне право. 29 червня 1949 року став священиком. Невдовзі настоятелі доручили отцеві Андрію організувати Українську малу семінарію для підготовки українських священиків — спочатку у Франції, а потім і в Римі. Загалом в Італії він прожив 24 роки. Ще три — у Франції.

ДОВІДКА «УМ»

      Салезіянське чернече згромадження є одним iз численних монаших чинів та згромаджень у Христовій церкві. Його офіційне ім'я — «Товариство святого Франціска Салезія». Проте зазвичай членів згромадження називають салезіянами Дон Боско за ім'ям його засновника — скромного італійського священика (1815—1888). Своє життя він присвятив вихованню насамперед убогої та занедбаної молоді. Діяльність салезіян швидко поширилася по країнах Західної Європи та по всіх континентах світу. Серед чоловічих чинів та згромаджень Католицької церкви воно за чисельністю нині посідає третє місце.