Подільський чехоград

      Iз тисяч пасажирів, яких щодоби перевозить в обох напрямках Південно-Західна залізниця, очевидно, тільки абсолютна меншість устигне крізь вагонні вікна черкнути поглядом по двох непримітних полустанках на перегоні Козятин—Калинівка. А ще за хвильку назви Миколаївка і Голендри, ні про що подорожнім не сказавши, безповоротно відлетять назад, щоб остаточно загубитись у пам'яті. І лише одиниці пригадають, що якраз про їхні тимчасові домівки на колесах, що стугонять по рейках за кількадесят метрів од жител, можливо, саме тут занотував автобіографічні рядки Василь Земляк: «...Попід самісіньку дідову хату з Європи до Азії ходять товарні та поштові поїзди, і кожен паровоз вважає чомусь за потрібне свиснути саме під хатою». Завдяки письменнику ті місця обіч залізниці назавжди залишаться на літературній карті України. Втім на карті не тільки літературній. І не тільки України.

Інтернаціонал імені... Миколи II

      Ітиметься передусім про Миколаївку. Згадка про Голендри — то лише так, задля справедливості, адже історично обидві назви пов'язані нерозривно.

      Історія цього села — на відміну від тих, витоки яких губляться в глибинах минувшини, — має точну хронологічну прив'язку: 1791 року, тобто в добу Катерини II, група німецьких колоністів отримала дозвіл переселитися сюди з Прибалтики. Громада не вперше міняла місце проживання. Члени її належали до конфесії менонітів, тож свого часу мусили покинути батьківщину через релігійні переслідування й осісти на східному березі Балтійського моря, а в подальші часи перебрались на багатші землі. Поміщик з родини Потоцьких на пільгових умовах надав прибульцям угіддя в урочищі Михайлин, де вони розгорнули низку хуторів, що об'єднувались у колонію Голендри. Назва походить від самоназви колоністів — голендери (цікаво й інше: Hollеnder по-німецьки означає голландець; можливо, самоназва пояснюється тим, що вони були послідовниками релігійного вчення, яке поширилось по світу якраз із Голландії).

      Колонія швидко стала заможною і впродовж наступних десятиліть підтримувала тісні економічні стосунки з довколишніми господарями. Можливо, так тривало б і далі, якби нові реалії не увійшли в суперечність iз пацифістськими переконаннями менонітів. Указ Олександра II про загальну військову повинність поставив їх перед ультимативним вибором: або скоритись, або покинути Росію. Більшість колоністів обрала друге. Спродавши за безцінь майно, 1874 року вони рушили на історичну батьківщину. Однак були й такі, що залишились, прийнявши вимоги самодержця. У подальшому нащадки колоністів асимілювались, сьогодні про них нагадують тільки суто німецькі прізвища, які носять представники інших національностей: Штольц, Фогель, Ланкамер.

      Однак угіддя довго не пустували. У жовтні того ж року оформляється купча, внаслідок якої вони переходять до нових власників — до товариства чехів. На ту пору в Австро-Угорщині розгортаються процеси збідніння та обезземелювання селян, які радо переселяються на нові території. У свою чергу, царський уряд надає їм пільги, оскільки зацікавлений в ефективному використанні чималих маєтностей, конфіскованих у поляків після антиросійського повстання. На Україні переселенці з Чехії отримували землі здебільшого у Волинській губернії (на території теперішніх Рівненської та Житомирської областей), а також у Придніпров'ї та в Криму. А от на Поділлі Голендри виявились єдиним чеським анклавом — південним відгалуженням так званих «волинських чехів». Архівних документів про те, звідки родом прибульці, знайти поки що не вдалося, але активісти громади, посилаючись на непрямі свідчення та перекази старих людей, вважають своєю первісною батьківщиною Південну Моравію.

      Відтак попередня назва колонії протрималась недовго. Уже в листопаді 1890 року сільський сход подає клопотання в столицю про перейменування поселення в Миколаївку «в честь Його імператорського височества наступника цесаревича великого князя Миколи Олександровича». Навесні клопотання задовольнили, щоправда, назвавши село «Миколаївським». Нинішню назву воно отримає пізніше, уже за більшовицької влади, яка так і не догледіла, що на карті залишилося село, назване іменем страченого царя.

      Високий рівень землеробства і тваринництва, започаткований німецькими колоністами, підхопили, як естафету, чеські переселенці. На початку ХХ століття тут піднялись міцні господарства і навіть запрацював єдиний на всю округу електричний млин, до якого з'їжджалися хлібороби з довколишніх сіл і днями вистоювали в чергах.

      Село залишалось винятково чеським аж до початку тридцятих. При колективізації тут організували чеський колгосп. Тоді ж районному начальству здалося, що чехам припало надто багато добрих земель. Частину їх відібрали, створивши ще один колгосп — єврейський, для чого до Миколаївки переселили 40 єврейських сімей із села Білопілля. Він проіснував до війни. Відтак одні його члени розпорошились по світу, інші потрапили у гетто і концтабори, а кількох окупанти розстріляли на місці. Завдяки трагічним обставинам село знову стало чеським. Про цю сторінку недавнього минулого зараз нагадує тільки назва сільського кутка — Єврейський.

Бухта з вишнями

      Поява в Миколаївці українців припадає на повоєнні десятиліття. Коли колгосп оклигав після сталінського «висмоктування соків» і став міцно зводитись на ноги, потрібна була робоча сила. Тоді тут збудували цілу вулицю, поселитись на якій запросили приїжджих спеціалістів. Здебільшого це були українці, які відразу порозумілися з чеським населенням, а незабаром пішли перші змішані шлюби. Сьогодні із понад дев'ятисот жителів Миколаївки чеська громада нараховує приблизно 150 чоловік (принаймні саме стільки осіб внесли до списків, коли вісім років тому створювали громадську організацію — товариство «Голендерські чехи»). Чому «приблизно»? Та тому, що дітям з українсько-чеських сімей важко себе співвіднести з якоюсь однією культурою — обидві рідні!

      Значне зменшення чеської громади упродовж ХХ ст. відбулося під впливом загальних демографічних процесів у країні, насамперед через відтікання сільського населеня до міст. Багато вихідців із Миколаївки нині мешкають у Козятині, Вінниці, Києві. Зменшувалася громада і завдяки кільком хвилям еміграції до Чехії (особливо у 20-ті роки), і незаконним репресіям, коли каральні органи безпідставно зараховували представників цього слов'янського народу до агентів різних іноземних розвідок, а згодом до фольксдойчів, і висилали до Сибіру.

      До Другої світової навчання у школі провадилось чеською мовою, але в повоєнні роки було переведено на українську. І все ж миколаївським чехам вдалося зберегти в побуті і мову, і самобутність, а віднедавна почати відроджувати і національну культуру.

      Сім'я Луїзи Долечек, до якої ми завітали із заступником голови товариства «Голендерські чехи», завучем місцевої школи Ларисою Лановик, — одна з типових. Після закінчення технікуму Луїза працювала на машзаводі у недалекій Калинівці, де познайомилася з українським хлопцем Сашком. Через рік вони побралися, і Сашко пішов «у приймаки» в чеську сім'ю. Енергійний, беручкий до роботи, він одразу вирішив оволодіти чеською мовою, щоб бути «своїм» до кінця. Вдома намагався говорити по-чеськи, придбав словник, але спочатку раз по раз потрапляв у курйозні ситуації.

      Олександр Григорович зі сміхом розповідає, як одного разу тесть виставив надвір кілька мішків із зерном: «Нехай стоять, я їх потім заберу на шрот» (тобто, по-нашому, на товч). Слово було незнайоме, тож Олександр Григорович тихцем кинувся до словника і відшукав найбільш схоже: «строп» — горище. Поки тесть порався на городі, старанний зять повитягував туди клумаки. Хазяїн вернувся на подвір'я і остовпів: зерно вкрали! Коли ж з'ясувалося, що зять просто помилився, добродушно реготали всією родиною. Схожі випадки траплялись і надалі.

      Та це не завадило подружжю прожити сорок років душа в душу — нині готуються відсвяткувати «рубіновий» ювілей. Більшість часу мешкали у Вінниці, працювали на заводі, а після виходу на пенсію залишили квартиру дочці й перебралися в порожню батьківську хату. До речі, сама хата, якій понад сто років, типово чеська — довжелезна, з одним високим дахом, під яким є місце і для житла, і для хліва, і для інших господарських приміщень. На Поділлі такі хати можна побачити тільки в Миколаївці.

      Але справжня гордість Луїзи Олександрівни — величезна колекція речей, в'язаних гачком. Вона перейшла до неї у спадок ще від бабусі Єлизавети Долечек, знаної в селі майстрині гачкування — так тут коротко називають цю тонку ручну роботу, розповсюджену в Чехії, мабуть, так само, як у нас вишивання. Вся господа аж світиться від ажурного плетива покривал, фіранок, обрусів. І на кожній — жодного вузлика, що свідчить про високу майстерність. Луїза Олександрівна й сама іноді бере до рук гачок, проте на великі трудомісткі витвори не відважується.

      — Та як же це я вас відпущу, не пригостивши! — спохоплюється господиня. — Покуштуйте хоч свіжих пиріжків iз вишнями.

      Вона виносить велику закриту посудину зі ще теплими духмяними пиріжками:

      — Беріть-беріть, це останні, в цьому році вишень уже не буде, — i додає спеціально для гостя: — По-нашому пиріжки називаються «бухта».

Облупилась хата шевченківського лауреата...

      До Миколаївки я їхав без попередження, тож несподівана поява журналіста для декого виявилась надто недоречною. Зранку збиралася сесія сільської ради, і Лариса Лановик, забираючи мене від офісу місцевої влади, була стривожена: «Мабуть, сьогодні мене зніматимуть з роботи...» Ближче до обіду люди переказали, що це питання на сесію не виносилось.

      Чим глибше я знайомився з діяльністю чеського товариства, душею і рушієм якого є Лариса Ярославівна, тим менш розумів, чому таке питання взагалі може виникнути. Та її потрібно всіляко підтримувати, а не ставити підніжки! Чешка за національністю, вона обрала спеціальність учительки української мови та літератури. Коли ж Україна здобула незалежність, а Київ і Прага обмінялись посольствами, вона на власний страх і ризик звернулась до чеської сторони з проханням допомогти з підручниками для навчання рідної мови. Бо що б там казали про збереження самобутності, сільська колонія колишніх вихідців з Моравії поволі таки асимілюється: якщо батьки ще спілкуються по-чеськи, то чеські діти шкільного віку між собою частіше розмовляють українською.

      Посольство справді допомогло. Нині в Миколаївській школі — гарно обладнаний чеський клас. Лариса Лановик семестр навчалась у Брно, вдосконалюючи філологічні знання, і тепер веде факультативні заняття з чеської мови з молодшими школярами. Шість навчальних годин на тиждень — надто мало, та й ті, за словами вчительки, можуть скоротити до чотирьох (тоді як в управлінні освіти і науки облдержадміністрації мені повідомили, що для цього предмету виділено дев'ять годин). Шкільний музей, яким теж опікується Лановик, займає цілу кімнату — аналогічного йому за кількістю та оригінальністю експонатів, за насиченістю експозиції в школах області мені бачити не доводилось.

      Але головне її дітище — шкільний фольклорно-етнографічний ансамбль «Студанка» («Криничка»). Неодноразовий дипломант всеукраїнських конкурсів та фестивалів, він добре відомий і в Україні, і за кордоном. Разом з чеськими друзями в ньому залюбки беруть участь українці, долучаючись до братньої культури, а вчорашні випускники школи готові спеціально їздити на репетиції з Вінниці — кілометрів за п'ятдесят. А от минулого сезону «Студанка» на виступи не їздила. Причина — в дріб'язкових інтригах, які не давали проводити репетиції.

      Не вдаючись у подробиці, зазначимо, що конфлікт виник кілька років тому, після призначення нового директора школи. Ситуацію вивчала комісія з обласного управління, дала свої рекомендації, але районний відділ освіти ефективних заходів поки що не вживав — чвари продовжують тліти. Зі свого боку додає вогню керівництво сільської ради, яке навіть офіційно звернулося до секретаріату Президента, домагаючись звільнення... шкільного завуча. Десь-то невтямки відповідальним особам, що тут особистісний конфлікт зачіпає надчутливу сферу — міжнаціональні взаємини.

      Хіба за таких нервових обставин до роботи? Лариса Ярославівна готова була б перейти на інше місце — вона має пропозиції зі шкіл, де її ладні взяти з розкритими обіймами. Але на кого залишити все те, що розпочала, — уроки рідної мови, «Студанку»? Без неї «чеська програма» в школі мусить згорнутися, а це явно не піде на користь культурі національної меншини.

      Оглядаємо хату, в якій провів дитячі роки славетний український письменник чеського походження, шевченківський лауреат Василь Сидорович Вацек, відомий у літературі під псевдонімом Василь Земляк. Тут давно ніхто не живе, давно нічия рука не торкалась пам'ятної дошки, на якій важко прочитати напис, зі стін обсипається побілка. Якби тут створили музей людини, котра прославила село, описавши його у своїх романах, це було б незрівнянно ліпше, ніж стандартний стенд у коридорі школи. От би чим зайнятися сільській раді...